Діти морських туманів

Розділ восьмий «НУ ГОДІ, ФАН, НЕ ЖУРИСЬ, — ХІБА ЦЕ ТАКА ВЖЕ БІДА, КОЛИ ТЕБЕ ЛЮБЛЯТЬ!»

— Скажи, Фан, чи ти думала, що в тебе може хтось закохатися?

Услід за Гійомом я саме переходжу, обережно балансуючи, мов еквілібрист на канаті, маленьку річечку Курс, — вона перерізає луки, де ми зараз прогулюємося з братом. Ох, цей Гійом, знайшов час коли питати про таке!.. Я ставлю ногу трохи далі вліво, і вузенька дошка-кладка небезпечно погойдується підо мною. З розгону я все-таки встигаю вискочити на берег, інакше не уникнути б мені купелі,— ноги у всякому разі я б замочила.

Кроків за десять попереду Гійом, стоячи до мене спиною, милується верхівками тополь, що тремтять у пестливому надвечірньому мареві.

— Іншим разом ти почекай, поки я опинюся на твердому, а тоді вже став такі запитання! — пробурмотіла я.

— Гаразд, тепер ти вже на твердому. Отож я чекаю відповіді.

Усе це він каже так само безтурботно, от тільки старається не дивитися на мене. Так, наче питає про щось зовсім буденне, звичайне, приміром, що я приготую на закуску, — гоголь-моголь чи смажені гриби.

«Чи ти думала, що в тебе може хтось закохатися?»

Відповідати на таке запитання мені зовсім не хочеться. Так ніби зараз моє дитинство раптом гойднеться, — як оце щойно я на хисткій кладці, перекинутій через річечку Курс, — і пропаде, зникне, де й подінеться: попливе за течією, підхоплене водою; і занесе його далеко-далеко, без вороття.

І я сухо, намагаючись приховати своє збентеження, кажу:

— Не маю ніякої охоти відповідати тобі.

— Гаразд! Як хочеш, — озивається Гійом трохи ніяково, трохи ущипливо. — Однак я маю тобі сказати щось цікаве.

Мене це схвилювало. Я так і лечу вперед! Та ну-бо, Фанні, розважлива Фанні, куди ж ти біжиш стрімголов? Угамуй своє серце. Хай воно б'ється в такт твоїм крокам. І я простую вперед, намагаючись якось попадати в ногу з Гійомом, що йде попереду по цьому пасовиську, розгрузлому після недавніх дощів. Отак ми чвалаємо, загрузаючи чобітьми у грязюці, і болото важко й масно чвакає у нас під ногами…

Якщо я й далі мовчатиму, то Гійом, я знаю, нізащо не порушить моєї мовчанки. Але зараз мені вже кортить знати все. І я бурмочу:

— Як я догадуюсь, ти запропонував мені прогулянку саме для того, щоб сказати про це?

Він нишком зиркнув на мене. Пальці його нервово здирали кору з вербової гілочки, яку він мимохідь щойно виламав.

— Вибач, Фан, — мовив він. — Нам треба поговорити з тобою. І я хотів би бути спокійним…

Він кладе руку мені на плече:

— Обіцяю тобі, що ми скоро знову підемо вдвох на таку прогулянку — десь одного з найближчих четвергів.

На очі мені навертаються сльози. Виходить, Гійом також помітив, що мені іноді досадно буває бачити, як він у неділю їде кудись з Годлен, залишаючи мене саму з дідом… і брудним посудом. Але я щосили намагаюсь подолати своє замішання.

— Ну, давай уже, говори! — наказую я Гійомові. Проте він не збирається починати отак зразу. Він чекає, поки ми вступимо під сплетіння гілок, навислих над стежкою, де можна йти вперед тільки одне за одним, ніби для того, щоб ніхто не побачив збентеження на моєму обличчі.

— Так-от, — нарешті озивається Гійом, обертаючись і ніби кидаючи слова вбік, бо йде трохи попереду. — Скажи, ти ніколи не думала, що Нікола не байдужий до тебе?

Я аж стрепенулася:

— Нікола!… Та що це ти вигадуєш!

А Гійом веде далі з тим самим незворушним спокоєм:

— Атож, Нікола. Він закохався в тебе. Та ще й як — по самісінькі вуха!

Ну от, усе й сказано. Тепер Гійом, безперечно, дасть мені час отямитися від збентеження, що враз охопило мене. Дивно, але такі речі я уявляла собі зовсім інакше. Думала, коли дізнаєшся, що якийсь хлопець кохає тебе, душу затопить могутня, як морський прибій, хвиля захвату. Можливо, тому, що в своєму невіданні я уявляла собі кохання тільки як взаємне. І от тепер відчуваю скорше розчарування, навіть паніку. Розчарування, бо в глибині душі, Фанні, признайся, ти сподівалася почути з уст Гійома зовсім інше ім'я, — ім'я, яке вже давно шукає берегів твого серця, часом залитих ясним сонцем, а часом відданих на поталу розбурханим хвилям. І водночас — паніка, бо це ж своє дитинство ти розсіюєш краплю по краплі на цій стежці, якою йдеш слідом за Гійомом. Куди ти прямуєш? Стежка розходиться і знову сходиться позаду, а перед тобою тільки темні чагарники, дерева з переплетеним угорі гіллям. Скоро Гійом тебе покине, і ти, Фанні, вже не будеш маленькою дівчинкою: тобі, мов капітанова, доведеться самій вести свій корабель. Ти сама прийматимеш рішення, і горе тобі, якщо обереш неправильний курс!

Дивно: все відбувається зовсім не так, як ми про це мріємо. Я думала, що зможу завжди розраховувати на підтримку Гійома, а він уже віддаляється від мене, скоро покине зовсім. Я вірила, що для мене все буде просто, що переді мною на ясному обрії не буде іншого імені, крім Янового. А тепер там вимальовується ім'я Нікола… Я ніколи не думала, щоб якийсь хлопець, — можливо, крім Яна, бо нас зв'язувало минуле, — щоб якийсь хлопець міг таємно закохатися в таку дівчину, як я, Фанні. І от віднині треба зважати на це відкриття: один хлопець думає про мене. І не тільки думає, а й мріє розділити зі мною своє життя. І цей хлопець — Нікола. Мій земляк з Булонського краю, котрий до болю близький мені і рідний. Я ж добре знаю: у будь-якому іншому краю я завжди почуватимуся пташкою в клітці. Та ще й брат Годлен! Все одно як ще один Гійом. Хлопець, у якому я б знайшла всі високі якості: статечність, щирість, доброту. Такий Нікола.

— Він же не чужий нам, Нікола, ти знаєш, — озивається нарешті Гійом.

Я йду позад нього і мовчу, як мертва. Але Гійом добре знає, що я все чую.

Нарешті ми вибираємося із загубленої серед гущавини стежки. Гійом обіцяв мені сюрприз:

— От побачиш, тобі здасться, що ми попали в Солонь. Я відкрив це місце з Годлен. Зараз я поведу тебе туди.

Ми обійшли якусь ферму, ніби забуту тут ще з допотопних часів. І раптом… Так ось він який, цей сюрприз! Перед нами — два величезні ставки розкинулися мальовничими звивинами до лісів і чагарів, тягнуться тоненькими рукавами серед луків. Коли ми підійшли ближче, в повітря, наповнюючи його різкими криками, зірвалися дикі качки, вальдшнепи й водяні курочки, зчинився справжній переполох. Але вдалині табун величних білих лебедів навіть і не поворухнувся. Під низьким надвечірнім сонцем все ніби завмерло в лагідній і меланхолійній непорушності — тіні дерев, відображення хмар у воді, латаття…

Я й гадки не мала, що в моєму краю, далеко від доріг і сіл, за якимсь поворотом звичайної річечки могли ще таїтися такі незаймані куточки чарівної природи, така краса…

А Гійом ніби навмисне хотів показати мені невідомий, але такий дорогий і прекрасний клапоть цієї землі, до якої я приросла серцем навіки. Він обвів широким жестом увесь краєвид, потім узяв мене за плечі:

— Ти тільки подивися! — шепнув.

Цими словами він ніби казав: «Це ж наше царство-володарство, Фан. Це частка нас самих. Як могло тобі спасти на думку покинути це!» А потім мені здалося, наче він ще додав: «І в усьому цьому в й Нікола!» І немов закінчив так: «Будь розважлива, Фанні!»

Але вголос він нічого не промовив. Тільки стиснув міцніше мої плечі. Чи був то жест розради, а чи захоплення цією землею, яка теж ніби шепотіла мені: «Будь розважлива, Фанні!»

Проте в мені вже озивався інший голос — розумний чи шалений? — твердий і впертий голос, він проривався, кричав: «А що означає бути розважливою? Сказати „так“ Нікола і залишитися на своїй рідній землі? Чи послухатися свого трохи навіженого серця й назавжди покинути ці дорогі тобі поля?»

— А втім, тут не тільки поля! — мовив Гійом, наче прочитавши мої думки. — Тут ті, кого ти любиш: дідусь, твій брат, Сонячні Дзиґарі…

Гійом мало не силоміць посадовив мене на свій піджак, розстелений на землі, і я сиджу тут, не знаю, скільки вже часу, розгублена й мовчазна. Гійом примостився поруч. Узяв мої руки в свої, щоб зігріти, і намагається допомогти розібратися в суперечливих почуттях, що наринули на мене після його недавнього відкриття.

— Знаєш, Фан, одружуються не тільки з хлопцем. Одружуються з його життям, тобто з його характером, родиною, оточенням, вірою, його батьківщиною, його ремеслом…

— Аз його серцем? Гійоме, хіба не одружуються з його серцем? — кажу я жалібно, крізь сльози.

Западає довга мовчанка. Гійом ніби зважує свої слова.

— Звісно, одружуються насамперед із серцем коханого! — погоджується він, здається, не дуже охоче, і я відчуваю, як його пальці ніжно стискають мою руку.

Це вже понад мої сили, і я, ридаючи, припадаю до Гійома. Ховаю голову в нього на грудях. І плачу, плачу ревними сльозами. Відчуваю, що й він теж розгублений, тремтить весь від збудження, і його міцні обійми мало-помалу втишують це страшне й останнє горе дівчинки, це перше й таке тяжке горе жінки.

— То ти так кохаєш Яна? — шепоче він. Я дивлюсь на нього непевними очима:

— Та я й сама не знаю, Гійоме! Клянусь тобі, не знаю!

І знову припадаю до його грудей і додаю, заливаючись рум'янцем:

— Спочатку треба, щоб він кохав мене! Гійом хитає головою:

— Щодо нього ти не дуже тішиш себе ілюзіями, чи не так, моя бідна дівчинко?

— Якби ж то знаття, що він думає! Іноді він дивиться на мене, як Пер Гюнт, мабуть, дивився на Сольвейг, а вже через п'ять хвилин я питаю себе, чи він мріє не про Інгвільд.

— Або, можливо, про якусь іншу дівчину… А втім, чи сам він це знає?

І, притишивши голос, Гійом додає:

— Ти розумієш, чому я казав про Нікола? Тут я був би певен, що мою маленьку сестричку любитимуть.

Не поспішаючи, ми рушили назад луками. Гійом міцно обняв мене за плечі, як це робив колись давно мій батько. А я була така дурна, що вигадала собі, ніби Гійом може покинути мене через Годлен. Він надто добре знав, яким ударом була для нас смерть батьків, — ні, він ніколи не перестане почувати свою відповідальність за мене. І це було так зворушливо, так зігрівало серце в моєму першому справжньому смутку перед лицем життя.

Гійом навмисне мовчав. І це мовчання заспокоювало мене, допомагало знову відчувати себе впевненою у світі, який я покинула годину тому, у світі, зовсім іншому, але, зрештою, моєму світі, де я мала жити, спокійна, терпелива й мужня, наскільки це можливо, аж до того часу, коли доведеться приймати великі рішення.

Ми йшли повільно у вечоровому спокої. Берегом річки Курс назустріч нам пройшов рибалка, закидаючи за течією вудку. Мені здавалося, що тріпотливі дерева, весела річечка і легенький вітерець мовби заколисували мій біль.

У сільській кав'ярні ми посідали одне навпроти одного, замовили дві чашечки кави, як це звикли робити, відколи почали виходити разом на такі прогулянки.

Простягнувши долоні через стіл, Гійом знову взяв мої руки:

— Ну, годі, Фан, не журись, хіба це така вже біда, коли тебе люблять!

В його дружній усмішці світиться лукавство. Я теж усміхаюсь.

— Вона, певне, думає, що ми закохані! — мовить він, киваючи головою на прилавок, де порається господиня. — Дивись, як вона пожирає нас очима. Тебе це вже не розважає?

А й правда. Скільки разів під час наших вилазок ми нишком підсміювалися з тих, хто мав нас за наречених. І чим більше доводили, що ми брат і сестра, тим частіше нам відповідали двозначним смішком.

— А втім, — вів далі Гійом, — тепер нарікатиме скорше Нікола. Ти, здається, не дуже прагнеш кинутися в його обійми.

— Спершу ти доведи, що він справді закоханий, — кажу я, — звідки ти знаєш?

— А ти не звернула уваги, що ось уже багато днів Нікола й носа не потикає в наші Сонячні Дзиґарі?

Ш, я цього не помічала. Для мене значно більшу вагу мав Ян.

— Так, він зовсім зник! — веде далі Гійом. — Мене це, уяви собі, стурбувало. Нікола без причини так не зробить. От я й подумав, що в нього, мабуть, не все гаразд. Спершу побалакав з Годлен, вона теж стривожилася. Годлен дуже любить брата, її привітна лагідність схиляє до відвертості, але Нікола ніколи не був надто язикатим. Годлен теж не наважувалася лізти йому в душу. Словом, позавчора я вирушив до Рейд'єра. Нікола був у полі і, певне, подумав, що я прийшов до Годлен або маю передати йому якесь доручення, бо навіть не зупинив трактора. Та я поліз до нього на машину.

«Щось тебе давно не видно, — кажу. Розмовляти за гуркотом двигуна було не дуже зручно. — От я й прийшов довідатися, що з тобою сталося».

Він навіть не поворухнувся. Проїхав аж у кінець поля, звісно, щоб виграти час, зібратися з думками, потім заглушив мотор:

«Краще мені сказати тобі все відверто, Гійоме. Я перестав ходити до вас через Фанні. Раніше вона мені подобалася просто як хороша дівчина, не більше. Але приїзд Яна усе перевернув догори дном. Я почав думати про неї інакше і щоразу, коли застаю його у вас, відчуваю досаду… Це змусило мене замислитися. Я вирішив не приходити до Сонячних Дзиґарів два-три тижні, щоб розібратися в своїх почуттях без поспіху, спокійно. Розумієш?»

Я відповів найприязнішим тоном, що зрозумів, але здогадувався про це найменше від усіх і прошу в нього пробачення.

«Нічого! Краще, щоб ти знав. Бо, бачиш, ці дні розлуки не тільки не допомогли мені забути Фанні,— навпаки! Виходить, усе це значно серйозніше, ніж мені здавалося». -

Почуваючи себе трохи ніяково, я сказав, що не знаю твоєї думки про це. Мені здається, він раптом якось зів'яв, наче враз утратив усякі надії.

«А я знаю, — відповів Нікола. — Уяви собі, що Фанні зовсім про це не думає, бо вона й не підозрює нічого».

Потім, люто ударивши кулаком по керму, вигукнув:

«Якби ж не з'явився цей нещасний Ян!» І, обвівши широким жестом поля, ферму, садибу, він додав:

«Я таки мав що запропонувати їй на додаток до свого кохання! І здогадуюся, що це все їй не байдуже… Але відколи приїхав Ян…»

Гійом замовк, ніби не наважуючись провадити далі.

— Що ж сталося з того часу? — допитувалася я. Гійом вагався. Вистачить йому духу сказати чи ні? «Я розумію, що програю поряд із Яном, — сказав Нікола. — Мені здається, між Фанні і ним щось є, що з'єднує їх віддавна… Щось таке, чого я не знаю, але воно чимало важить для них, я певен…»

Я знову відчула, як у моїй душі піднімається ціла буря. «Щось таке, що чимало важить для них, я певен…» «Щось», чому я могла б дати стільки найменувань: дружба, яка змусила нас прийняти в нашу родину Яна водночас як казкового принца і як рідну дитину, його поетична душа, його любов до музики, його трохи дикувата й сувора ніжність і непохитна вірність, наше спільне минуле, коли мені було п'ятнадцять років, усе те, що, здавалося мені, можна назвати коханням, Нікола визначив як «щось таке», що «чимало важить»… Для мене, безперечно, важить! Але для Яна — як знати?

Гійомів голос одірвав мене від роздумів.

— Я запитав у Нікола, чи не хотів би він поговорити з тобою сам, чи краще… Він якусь мить подумав, потім сказав: «Ні, сам я з нею не говоритиму. Вона ж, сердешна, не кинеться мені на шию, правда? І нам обом буде ніяково. Та зрештою треба все з'ясувати. Скажи їй про це ти, Гійоме». А потім він додав ще з більшим хвилюванням, — . я помітив, як забігали в нього жовна, як його рука міцно стисла кермо трактора: «Скажи їй, щоб вона особливо не змінювала свого ставлення до мене. Скажи… Я чекатиму». І, ніби підкреслюючи, що саме ці слова мені треба запам'ятати і що йому нема чого більше додати, рушив трактором далі.

— Ну от, Фан, я тобі все й розказав, — закінчив Гійом. — Як бачиш, ти здатна, сама того не бажаючи, збаламутити душу юнака.

Гійом вимовив ці слова награно-легковажним, насмішкуватим тоном, але я зовсім не мала охоти жартувати. А надто з Нікола, який після розповіді Гійома став раптом мені дорожчий, рідніший і привабливіший, і я відчула навіть якийсь жаль, — бо він таки справді хлопець серйозний, чесний і щирий у своїх почуттях.

Ян, Нікола!.. Мов розважливе і шалене серце не знало цього вечора, що й думати про них!

Гійом передав мені кермо:

— Може, це тебе трохи розважить…

Біля воріт ферми, щоб розвернутися, мені довелося дати задній хід, але колеса почали скажено буксувати на розмоклому грунті.

— Готово! Машина стала такою ж навіженою, як і ти! — зауважив Гійом.

Мотор ревів, колеса крутилися, розбризкуючи фонтани грязюки.

З подвір'я неквапливо вийшов фермер і почав з цікавістю розглядати нас.

— Звідки ж це ви такі взялися?

— Та вже ж не з Єлисейських полів! — пробурмотів Гійом, роздратований таким незворушним спокоєм. — Краще допоможіть нам!

Гійом знову сів за кермо, а я вилізла, щоб разом з чоловіком підштовхнути машину. Могор завивав, аж надсаджувався, в обличчя мені летіли грудки багна, а за вітровим склом видно було веселу фізіономію Гійома. Нарешті машина вирвалася з болота й опинилася на шосе.

— Хочу дати тобі одну пораду, — мовив Гійом, коли я вже вмостилася поряд із ним. — Треба зберігати почуття реального навіть у своїх любовних мріях.

Він подав мені носовичок:

— Бачиш, куди заводять такі суперечки, гідні корнелівських[3] героїв: у брудну баюру.

— Господи, чи ти знаєш, котра зараз година? — вигукую я через хвилину. — Пів на восьму! А сьогодні у нас вечеряє Ян. Прийде, а в нас двері замкнуто, бо дід поїхав на прийом до норвезького консульства.

— Дарма! Ян добре знає дім і напевне згадає, що ти кладеш ключа за вазоном з геранню!

А проте він поїхав швидше. Янові навряд чи сподобається поцілуватися з замком.

Справді, Янів мотоцикл був уже тут — стояв при вході в берестову алею, так само звично, як колись його грузовик із мукомельні. Я хапаю брата за руку.

— Гійоме, — шепочу, — чому все стає таким складним, коли виростаєш…

— Може, й так, Фан! Але подивися на наші Сонячні Дзиґарі. Вони вірно чекають на тебе щовечора. Будь же й ти терпелива…

У сутінках розрізняю Янову постать. Він підходить до нас. Я гарячково витираю мокрі щоки — тільки б не заплакати перед Яном! — і вже збираюся відсунутись од Гійома, але він міцно обнімав мене за плечі.

— Сиди! — гримав.

Я розумію, що в цьому жесті, продиктованому якимсь братерським злопам'ятством, виявилося його бажання захистити мене.

«Я не потерплю, щоб тобі завдавали болю!» ось що хотів він цим сказати.

Погляд Яна на якусь мить затримався на кожному з нас, і я прочитала в ньому спершу подив, потім якусь тривогу. Він не звик бачити Гійома розніженим, а Фанні заплаканою.

— Що таке? Щось сталося з Капітаном?

Гійом лагідно всміхнувся Янові і ще міцніше пригорнув мене до себе:

— З Капітаном усе гаразд.

— Тоді що з вами? Що з тобою, Фанні? Цього разу Гійом усміхається до мене:

— А хіба я не маю права обняти свою маленьку сестричку?

Тепер Ян, зовсім спантеличений, стоїть і міряє нас поглядом з ніг до голови. У нього справді якийсь нещасний вигляд. Можна подумати, що він чимось завинив. А в чому він винен? Як би він міг відгадати, що цього вечора саме він завдав мені болю?..

«Годі, Гійоме, годі!» — хотілося мені крикнути, і я, облишивши брата, кинулася до будинку…

— Пішов би ти краще до Гійома в майстерню. Ця робота не для тебе! — буркнула я.

Ян з рушником у руці витирав ножі і виделки.

— Дуже мені потрібна його етажерка! До того ж полірувальна машина страшенно шумить.

За вечерею я весь час почувала на собі його погляд, то тривожний, то пильний, то похмурий, а тепер він намагається засвідчити мені свою прихильність. Невже мені треба було добре наплакатися, щоб Ян зацікавився мною?

Пригадалась одна давня наша суперечка в машині, коли ми їздили в Удіньйоль. «Не треба плакати, Фанні!» — сказав тоді Ян. А я, гордо стримуючи сльози, відповідала: «Не турбуйся, я не з тих, хто скиглить!..» Невже у двадцять три роки хлопець стає зовсім не таким, як у двадцять? І я ще три роки тому виявляла, як мені здається, більше завзяття і не дозволяла жаліти себе. А тепер, похнюпившись над стосом брудного посуду, мусила примиритися з тим, що Ян бачить мене такою нещасною: червоне обличчя, незграбні рухи, надтріснутий голос.

— Фан, ти не хочеш мені сказати, чого така засмучена?

Я люто шарувала каструлю з давнім накипом на дні.

— Це тому, що Гійом скоро поїде від вас? Я заперечливо похитала головою:

— Ні!

— Краще було б це! — пробурмотів він. — Ну, тоді… виходить, через Нікола?.. Чи, може… через мене?

Я майже встромила носа в каструлю з водою. Каструля полетіла додолу. Ян підняв її й повернув мені, не спускаючи з мене погляду. Я мовчки бовталася руками в раковині. Тоді він поклав на стіл з півдесятка ножів, які перед тим витирав, підійшов до мене, повернув до себе, узяв мої руки й витер їх своїм рушником, потім збив мені на лоба пасмо волосся і пальцем доторкнувся до щоки. Як це нагадувало недавній підбадьорливий жест Гійома, — тільки більш стриманий, не такий упевнений. Але і в ньому було стільки стихійної ніжності, що я одразу вся ожила.

— Спасибі тобі, Яне, — кажу я, — ти добрий.

— Це тобі так здається! — вигукує він, щоб приховати ніяковість. — Якби я був добрий, то не мучив би тебе знову!

«Над цим „знову“ треба подумати! — кажу я собі.— Але годі психологічних копирсань, Фанні! Спускайся з хмар на грішну землю».

— Ану його к бісу, цей посуд, — мовить Ян, жбурляючи вогкий рушник на стілець. І тягне мене до вітальні.— Ходімо, — каже він. — Я пограю тобі на піаніно — тільки тобі одній.

Я жену з свого серця тривогу й даю себе заколисати музиці. Цю ясну обітовану землю, куди привів мене Ян-поет, мені б не хотілося затьмарювати своїми сумнівами, журбою. Я приймаю її в свої долоні, як найкоштовніший дар…

А завтра вже, не раніше, буде час подумати і про Нікола…