Діти морських туманів

Розділ десятий «ХТО СКАЖЕ, ДЕ ЗЕМЛЯ ВИГНАННЯ!., І ДЕ ТІ ОБІТОВАНІ КРАЇ?..»

Треба прийти до школи в неділю і побілити стіни в нашому підготовчому класі…

Я вирішила неодмінно здійснити цей давній план, що зародився в мене ще кілька тижнів тому. Крістіна, певно, зрадіє, коли знову вийде на роботу після пологів. До того ж я сподівалася, що це допоможе мені позбутися прикрих думок, які пойняли мою душу, відколи Нікола через Гійома освідчився мені в коханні… А Ян усе мовчав, не казав ні слова про свої почуття…

Чим ближче підходила неділя, — а я добре знала, що хтось із них, Ян чи Нікола, захоче провести цей день у нас, — тим дужче тіпала мене нервова лихоманка. І от, кинувши в багажник усе, що могло знадобитися мені в школі, я помчала до Суверен-Мулена.

Директорові школи — всього кілька слів:

«Я готую сюрприз Крістіні Ферк. Прошу, нікому не кажіть, що я тут».

Сховавши машину за школою, я почувала себе у відносній безпеці аж до вечора.

День був теплий, хоч хмари і облягли небо. Я старанно водила малярським валиком по стіні. Навкруги було тихо-тихо — такою тишею завжди сповнена безлюдна школа в неділю.

Ніхто з людей, що проходили дорогою, прямуючи до церкви, навіть не глянув на вікна мого класу. Бо ніхто з них і гадки не мав, що хтось може бути зараз у школі. Тим-то я й здригнулася з несподіванки, коли перед полуднем почула добре знайоме торохтіння Янового мотоцикла. Звук той дедалі дужчав, аж поки нараз обірвався десь на північній околиці, біля в'їзду в село.

Невже й справді Ян? Ні, не може бути, щоб Капітан чи Гійом виказали йому мою схованку. Хто ж тоді?.. На всякий випадок я схопила светр, кошик з бутербродами і відступила в глибину кімнати, до дверей, готова щомить сховатися, як тільки…

Минуло кілька хвилин. На дорозі, за живоплотом із жостеру, промайнула чиясь постать. Так, це був Ян. Крізь засклені двері я бачила, як він неквапом пройшов на шкільне подвір'я, уважно розглядаючи все навколо, трохи поблукав навмання по майданчику, потім обійшов гойдалку, кілька разів штовхнув її і, схиливши голову набік, спостерігав, як вона, порожня, гойдається у повітрі.

Про що він думав у ту мить? Що привело його сюди в неділю?

Ось він підійшов до купи піску. Сів на невисоку кам'яну огорожу і втупився нерухомим поглядом кудись перед себе. Що згадував він у ту хвилину? Може, в його уяві ожили нетривкі, легенькі будинки з піску, що їх він ліпив на радість малечі якось під час перерви? А може, снив наяву і згадував оте тихе надвечір'я… Це було два тижні тому, дітей уже позабирали додому, і ми зосталися удвох біля купи піску. Марінетта видерлася йому на руки й принишкла там, потім, коли я її взяла, моє обличчя на мить торкнулося Янового чола…

За хвилину Ян попрямував до мого класу. Заховавшись у сусідній темній комірчині, захаращеній різними іграшками та навчальним приладдям, я бачила, як він увійшов до кімнати, вдихнув незвичні запахи.

«О! Нарешті Фанні зважилась… Ясно-блакитний колір, що ж, непогано… Трохи, правда, скидається на дитсадок…» — мабуть, подумав він. Узяв малярський валик, уважно оглянув його.

«Якщо він мокне у фарбі з учорашнього вечора, то завтра нікуди не годитиметься!..» — можна було прочитати на його обличчі.

Та ось моє серце закалатало сильно й часто. Ян сів за мій письмовий стіл. Спершись ліктями на кришку стола, уткнувся підборіддям в долоні і довго-довго сидів у такій позі, неквапливо розглядав усе навколо: маленькі столики, розставлені тісно один біля одного, нейлонову шворку, на якій висіли вчорашні малюнки дітей: рожево-зелено-блакитна симфонія квітучих яблунь. І ще — біля одного з вікон — дошка з «шедевром» моїх малюків: із пластиліну, соломки, камінчиків, скалок дзеркала та пофарбованих сірникових коробочок вони виконали нашу «творчу тему» за травень місяць: «Вода і сонце — наші друзі».

Обережно, навшпиньках, я підкралася до прочинених дверей і завмерла: мені хотілося зблизька розгледіти вираз обличчя мого друга, не пропустити жодного його жесту.

Зненацька Ян підвівся, відсунув стілець і, трохи примруживши повіки, пильно-пильно розглядав стіл. Не знаю чому, та мені раптом здалося, що якби наш директор увійшов до класу й запитав Яна, що він тут робить, той відповів би:

«Нічого, просто дивлюся на цей стіл… Він нагадує мені інші школи, там, у моїй далекій Норвегії… Поміж двома людьми — цілий світ. Ось цей дубовий стіл у маленькому французькому селі, що притулилося в западині серед невисоких зелених пагорбів… Молоденька вихователька день у день приходить сюди і сідає за нього… Чи не спадало вам на думку, що її не можна уявити без цього столу? Скажіть, хіба може вона жити десь далеко на чужині, серед безкраїх засніжених просторів, де по півроку лютує всевладна зима, а навколо, скільки око сягає,— самі тільки немов сокирою прорубані фіорди?..»

Янова рука ніжно торкалася круглої мідної ручки шухляди. Я почувала, що йому страшенно хочеться відкрити її. Але Ян вагався, — певно, казав собі, що не має на це права. Здалеку долинуло до нас мукання корови, що паслася десь на вигоні,— в такі туманні хмарні дні воно звучить якось особливо сумно, і я подумала, що Янові, певно, здалося, ніби Суверен-Мулен зовсім збезлюднів і він лишився тут сам один, як у пустелі…

Досить було йому відкрити шухляду, і він знайшов би свою телеграму, послану з Лондона в лютому, — я ж берегла її як найдорожчу реліквію.

«Прибуду Кале-Приморський 13 годині четвер звичайно».

У четвер, мій вихідний день, щоб я могла його зустріти. У четвер, бо був колись інший четвер, холодний і похмурий, який належав нам, тільки нам двом! Дорога на Бове — Яне, чи пам'ятаєш ти її? Дзвіниця сільської церкви здіймалася вгору і розтинала морозне небо, немов сонячна шпага. Мені тоді щойно минуло шістнадцять років, і поруч був ти, мій дорослий супутник та друг, і зненацька ти усміхнувся мені…

Потім ти вийшов зі школи, не сказавши ні слова…

Кілька хвилин я даремно прислухалася, сподіваючись почути гуркіт мотоцикла. А тоді, прослизнувши поза живоплотом, нишком подалася на край села і невдовзі побачила тебе: ти сидів біля вікна у маленькій кав'ярні з підвіконнями, на яких стояли вазони з геранню і плющем, — я добре знала ту кав'ярню, бо п'ять разів на тиждень снідала в ній.

Двері було розчинено. Ось почувся голос хазяїна кав'ярні, він упізнав тебе:

— Скажіть, чи ви, бува, не той самий норвежець, якого ми бачили тут то з чоловіком мадам Ферк, то з мадемуазель Фанні, молоденькою вихователькою школи?

— Так, це я. Ми снідали тут разом з нею, два тижні тому, пригадуєте? Он там, за тим столиком у кутку… От що, сяду-но я на те місце. І меню хай буде те саме: кролячий паштет і салат з прованською олією.

Поки сервірували твій столик, ти вийшов і, засунувши руки в кишені, роздивлявся навколо. Мені не видно було здалеку твого обличчя, але я досить добре знала тебе і догадувалася, що вираз у тебе — задумливий і мрійливий. Ти ніби признавався в чомусь цьому маленькому клаптеві моєї землі, яка лежала в чарівному м'якому серпанку травневого дня, оповита легким морським туманом. Над фортечним муром старовинного маєтку звисало нерухоме листя дерев, вода в рові була спокійна-спокійна. Обабіч сільської вулиці, що тягнулася вдалину, здіймалися вгору вузлуваті дуби, наче старезні діди, і кожній хаті тут було щонайменше сто років, Яне, і скидалися вони під очіпками з рожевої черепиці на добрих спокійних бабусь. А далі, в густій траві, яка облямовувала краї шосе, де майже ніколи не проїздили машини, рів усміхався білими стовпчиками.

Чи почув ти глибинний голос мого краю, який мовчазно виспівував тобі свою душу? Сільські діти, які гралися на чистому свіжому повітрі від перших вербових котиків до останніх каштанів, різдвяні дзвони над полями і луками, вкритими незайманим снігом. І яким меланхолійним здається заокруглений круп коня-ваговоза, одного з тих булонських ваговозів, що їх ще можна коли-не-коли побачити крізь блискуче від дощу листя тополь поряд з гуркотливим трактором.

Дівчинка-служниця покликала тебе. Ти востаннє обвів поглядом усе навколо і ввійшов до кав'ярні. У тому залі, де ми були разом, очі твої затрималися на паперових шпалерах з примітивним малюнком, які часто можна побачити в наших краях: пара качок плаває в калюжі, зарослій очеретом, друга, розпростерши крила, злітає в повітря, — і так на всіх стінах цей невибагливий сюжет повторюється без кінця.

Тоді ти зауважив:

«Малюнок наївний, кольори трохи бляклі, але то майже символ, оцей подвійний сюжет! З одного боку, ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, тішаться радощами повсякденного буття. А з другого — перелітні птахи, що жадають нових обріїв і нових відкриттів…»

І, помовчавши якусь мить, ти затарабанив пальцями по паперовій скатертині і стиха спитав:

— Хто ж із них щасливіший? Чи ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, чи вічні мандрівники, перелітні птахи?..

Я не могла довго лишатися там і скоро повернулася до своєї незакінченої роботи. Густий туман розсіявся, післяполудневе світло осяяло свіжопофарбовані стіни.

Через годину Ян пройшов по дорозі, навіть не глянувши на школу. Руки, як завжди, глибоко в кишенях, голова — трохи нахилена вперед, певне, він придивлявся до кожного жмутка трави, ніби про щось запитуючи її,— отак він і пройшов повз мене.

Я крадькома подалася за ним назирцем…

Курка шукала собі поживи, видзьобуючи щось біля цегляної церкви, якась жінка качала насосом воду перед старою сторожкою з гербом на високому димарі, далі виднілися руїни замку з широко розчиненою брамою біля старого, порослого мохом мосту, величезний дуб, у затінку його густої зеленої крони ховалися борони й плуги. Трохи далі двоє малих хлоп'ят, — певне, брати, — посідавши на камені біля підвіконня, гомоніли про щось, перебиваючи один одного…

Чому Ян спинився перед цією картиною, віддавна такою знайомою йому? Хіба три роки тому він не обслуговував ціле літо й зиму, сидячи за кермом грузовика з борошном, десятки навколишніх сіл, таких схожих на це село, — вони відрізнялися не більше, як брати й сестри одної родини, і в самих назвах їхніх вже почувався дух Фландрії: В'єрр-Еффруа, Байнктун, Юпландр, Манкінгем, Вірвінь… То чому ж?

Та ось Ян подався на дорогу по той бік села, що вела в Перн.

Тоді я знову пішла до школи.

— А мене ти нагодуєш обідом, Фанні?

Я аж здригнулася з несподіванки. Цей химерний день у Суверен-Мулені, коли ми були з Яном зовсім близько, але так і не підійшли одне до одного, ніби оповив Яна якимсь таємничим серпанком, і я чомусь не уявляла собі, що знову побачу його надвечір, Що він просто увійде до Сонячних Дзиґарів і напроситься на обід…

— Авжеж, нагодую, — нарешті озвалася я і одвернулася, щоб приховати своє збентеження.

Не кажучи більше ні слова, поставила для нього столовий прибор на стіл.

Обід пройшов у трохи гнітючій обстановці, бо кожен з нас побоювався зненацька почути від іншого, здавалось би, таке банальне запитання:

«До речі, що ти робив (чи робила) сьогодні вдень?..»

— Я був у Перні, пішов туди прогулятися, — раптом сказав Ян. — У тамтешній церкві на мармуровій дошці вирізьблено імена священиків, які були в тому селі. Є дати їхнього прибуття туди і смерті. Чи знаєш ти, Фанні, що з часів Людовіка XIV помінялося тільки сім кюре? Тільки сім кюре з 1692 до 1940 року, від Короля-Сонця аж до другої світової війни — уявляєш?.. Але ж вони ніколи не виїздили з цієї глушини, не покидали свого краю!

І Ян закінчив, знизавши плечима:

— Отож я й питаю себе, де ти могла знайти корсарів серед своїх предків?

— Корсари, як тільки траплялася нагода, поверталися додому, — відказав за мене дідусь. — Так само, як це роблять тепер наші рибалки з Етапля. Добре, коли їм вдається навідатися до родин двічі на тиждень. Таку принадну країну, як наша, не можна забрати з собою в кишеню, наче олівець чи носову хустину!

…Трохи пізніше ми лишилися вдвох у великій вітальні. На землю вже спустилися ранні сутінки, й довелося засвічувати лампи. Отож ми згадали принагідно про ту пору року, коли дні бувають найдовші… Говорили про те, що треба любити без будь-яких ілюзій цей край, де густі морські тумани й дощі можуть вкрасти навесні тижнів зо два підряд, зате потім ясні погожі дні повернуться і в листопаді, якщо їм заманеться.

— Незгірше, як у нас у Бергені! — зауважив Ян. Він сидів біля піаніно, поклавши руки на кришку.

— Якщо хочеш послухати музику, Фанні, я можу трохи пограти.

Ми були самі в залі; дідусь пішов у свою кімнату, Гійом тепер повертався з Рейд'єра пізно. З гострою заздрістю я уявила собі мого брата біля Годлен, його коханої нареченої, подумала про їхню любов, таку ясну й безхмарну, як світанкова зоря, що сходить над сільською хатиною поблизу морського узбережжя.

— Я й сама не знаю, чого хочу. Та якщо вже ти сів до піаніно, то грай! — пробурмотіла я.

Я була стомлена й сумна, так наче довго-довго блукала якимсь лабіринтом. Не мала сили навіть розпалити вогонь у каміні. Сиділа на кам'яному виступі каміна, спершись підборіддям на коліна, і згадувала роки своєї ранньої юності, коли я верталася з колежу і ось тут, на цьому самому місці, готувала домашні завдання, осяяна відблисками полум'я, під шурхіт Гійомового рубанка, а Капітан, умостившись у своєму кріслі, задумливо дивився на вогонь і розповідав про нічні вахти, про друзів-моряків і кораблі, на яких він колись плавав…

— Як добре було б, аби мала зараз п'ятнадцять років… — сумно прошепотіла я. — І щоб нічого ще не було в моєму житті! Ні Інгвільд, ні тебе… Ні… всього іншого!

— Іншого?.. Ти хочеш сказати: Годлен, Гійомових заручин? Мого повернення? А може… Нікола?

У відповідь я тільки ствердно кивнула головою. Янове обличчя здригнулося, наче від невимовного болю. Запанувала мовчанка… Довга й важка. Чи й у Яна виникло таке відчуття, що ця гра в мовчанку стає нестерпною? Ось він розкрив піаніно, пальці його пробігли по клавішах, і в кімнаті полилися мінорні звуки.

— Бути подібним до компаса, чия стрілка не знає, де північ, не дуже приємно й весело, запевняю тебе! Життя погано влаштоване, моя бідолашна Фан. Чому доля дала мені дві батьківщини! І надто багато батьків! Тоді як тобі їх бракує… Мати завжди тата й матусю — це так добре. Чи знають вони про своє щастя, оті двоє дівчаток, яких я частенько стрічаю на сходах, коли вертаюсь до себе, на мол Сен-Бева?..

Фрази його раз у раз переривалися музичними акордами. Тепер Ян пригадував недавній вечір у домі поблизу морського рейду, де він мешкав. Гаррісонів запросили на обід у село. Ніколь і Лінда полягали вже спати. Ян, лишившись у вітальні, перед розкритим роялем, заграв. А трохи пізніше на порозі кімнати знову показалася Лінда. її довге волосся кольору темного золота впало на голубу нічну сорочку, дівчинка простяглася на килимі, спершись підборіддям на згорнуті руки, щоб послухати Янову гру. Вона не промовила ні слова. Ян теж грав мовчки, гортаючи ноти, і час від часу поглядав на мовчазну маленьку фею. Скінчилося тим, що Лінда заснула. Тоді Ян поніс її до кімнати.

— І, знаєш, нараз мені здалося, що я на десять років старший і що це я несу свою власну дитину…

Сьогодні я знаю — він був щирий тоді. Але в ту мить!.. Я схопила коробку з сірниками і зламала не один сірник, поки спромоглася запалити вогонь. Мені хотілося спалити, розірвати Яна!

«Якщо тобі так хочеться голубити своїх дітей, то, може, пора вже одружитися, га?» — кортіло мені крикнути йому в обличчя.

Дрова, добре висушені за літо, весело спалахнули і з тріском розсипали навсебіч іскри. Проте ця моя гарячкова, швидка відповідь якось застряла в мене на устах… Заполонений спогадами Ян мрійливо вів далі:

— А це тобі нічого не нагадує?.. Інгвільд одного січневого вечора, коли вона гостювала у вас, вмостилася на хутряному килимкові, що зараз лежить перед каміном, поклавши голову на схрещені руки, на її волоссі й щоках сяяли відблиски полум'я…

І одразу ж він перестрибнув у сьогоднішній день:

— Я не пам'ятаю, чи бачив, як ти лежиш біля вогню, Фан…

— Диви-но, а може, я навмисне відмовляю собі в цьому! — враз вибухнула я. — Коли мені було стільки років, як Лінді, я теж любила тішитися біля вогню. А коли виповнилося п'ятнадцять-шістнадцять літ, я сказала собі: годі! Мені нема часу байдики бити. Я проста сільська дівчина, ось я хто. І вдоволена з цього, і зовсім не маю бажання мінятися. Мене треба сприймати такою, як я є, або дати мені спокій, — додала я, і губи мої затремтіли.

— Яка ти нервова сьогодні, Фанні… Як легко втрачаєш самовладання.

Я не знайшла що відповісти йому. Як можна бути таким несправедливим, так не розуміти нічого…

«Яне, невже ти кажеш це серйозно? Чи знаєш ти, що йдеться про наше майбутнє, про нашу любов! Про наше кохання…»

Але він уже не дивився на мене. Він весь поринув у музику, я бачила його майже суворий профіль, ї з-під пальців його линули мелодії, яких я ніколи не чула раніше. То були не ті нордичні колискові, в яких химерно поєднуються смуток і радість. То не був Гріг[10], Йоган Шуберт[11], то не були навіть ті бурхливо нестримні акорди, які колись заповнювали Сонячні Дзиґарі, наче Ян намагався розгадати своє таємниче минуле. Ні, то була музика глибока, хвилююча, вона краяла душу. Я не витримала й стиха спитала:

— Що це, Яне?

— Бетховен, — так само тихо відповів він. — Одна з останніх його сонат для фортепіано. На жаль, я знаю напам'ять тільки окремі пасажі…

І, обернувшись до мене, признався:

— Знаєш, Фан, бувають хвилини, коли можеш сприймати тільки таку музику: Бетховена, Шопена. Бо ніхто не зазнав на віку стільки надій і випробувань, стільки мук і самотності, як вони…

Того самого вечора, перед від'їздом, Ян сказав мені:

— Мало не забув! Наступного вівторка нарешті прибуває до Булоні «Торільд». Розумієш — «Торільд»!..

— Розумію.

Ми вже говорили про це недавно збудоване в Норвегії судно, яке поверталося з першого рейсу до Індії.

— Тобі неодмінно треба побувати на ньому, Фанні! Агенти судновласників влаштовують прийом на борту, щоб показати корабель морякам Булоні…— сказав він мені тоді.

— У вівторок, о вісімнадцятій годині тридцять хвилин, — повторив Ян. — Капітан і ти матимете запрошення від норвезького консула. Ви ж прийдете?

Я не зразу відповіла. Травневий туман, що огорнув подвір'я Сонячних Дзиґарів, раптом навіяв мені гострий і гіркий спогад про візит на «Табор». Не вельми приємний то був спогад, правду кажучи. Дарма що час уже приглушив той біль.

— Ні, я не піду на цей прийом, — сказала я. — Капітан хай іде, як хоче. А я не піду.

— Не підеш?

— Досить з мене і відвідин «Табора». У мене нема ні найменшого бажання ще раз побачити тебе в ролі принца у вигнанні, який знаходить нарешті свій обітований край.

Ян немовби осів, наче аж постарів, погляд його зробився якимсь відсутнім.

— Хто скаже, де земля вигнання, Фан?.. І де ті обітовані краї?..

І, наче вирішивши, що більше нічого вже не варто говорити цього вечора, він завів мотор, рушив з двору і зник між будинками і деревами.

Ян поїхав, і я не знайшла в собі сили, щоб повернутися до порожнього залу, а пройшла в свою кімнату. З кутка кімнати, з етажерки, дивився на мене маленький плюшевий ведмедик хлопчика з Нарвіка, — той ведмедик стояв тут давно, з того самого дня, як Ян подарував мені його — три роки тому, перед від'їздом з Франції. Роздратована, я схопила його й запхнула в шухляду комода. Хай не глузує з мене! Якщо йому й належало чимале місце в минулому Яна й моєму, — доки ж можна жити самими спогадами! В цю мить мене мучить мій сьогоднішній день. Яне, твої останні слова примусили мене затремтіти. «Хто скаже, де земля вигнання?.. І де ті обітовані краї?..» Якщо ти сам цього не знаєш, то хто може тобі підказати? Якщо ти зараз не знаєш цього, то коли ж ти нарешті знатимеш?..

У кав'ярні в Суверен-Мулені ти спитав мене, кому легше знайти своє щастя: осілим чи перелітним птахам? Твоє запитання надто вразило мене, і я не знайшла що відповісти, але сьогодні, якби ти не поїхав так швидко, я б сказала тобі:

«Не обманюй себе, Яне, я кущ, а не вітрильне судно, і не крилата пташка, що прагне нових обріїв. Я маю почувати навколо свого коріння рідний грунт. Якщо я й повинна довгі дні терпіти густі морські тумани, то принаймні знаю, що незабаром вітер і сонце розвіють їх, пригріють прибережні пагорби і знову звеселять серця людей, осяють усмішками їхні обличчя. А від твого туману, мій химерний, мій непевний вікінг-мучитель, у мене мороз пробігає по тілу!»

— Дякую тобі, діду, — пробурмотіла я. — Це просто чудо, як ти вмієш усе розуміти з півслова.

Мені не довелося в понеділок увечері довго пояснювати дідусеві, чому я не хочу йти на прийом на борту норвезького корабля. Він написав листівку і вибачився, що ми не зможемо бути. Дивлячись поверх окулярів, що завжди сповзали йому на кінчик носа, він усміхався мені, і в погляді його було стільки смутку, — останнім часом я все частіше помічала той смуток в його очах.

— Розуміти з півслова, дитино моя, — то чи не єдиний привілей старих людей. Чим дужче слабшає слух, тим більше серце повинно заміняти вуха.

А я ж нічого не розповіла йому про нашу смішну гру в схованки в Суверен-Мулені напередодні, ані про сумну поспішність, з якою розлучилися ми з Яном в алеї Сонячних Дзиґарів…

Ось дідусь вийшов з вітальні на балкон, важкувато сперся обома руками на залізне поруччя. Я дивилася на нього ззаду, і мені здавалося, що він невіддільний від саду і навколишніх пагорбків, огорнутих сутінками, вростає в них своєю глибокою й давньою любов'ю моряка, мешканця сільського краю. Я підійшла до нього і мовчки сперлася ліктями на бильця балкона.

— На сучасних кораблях мають бути першокласні радіолокаційні прилади, — раптом сказав він. — Це дає змогу розвивати швидкість до шістнадцяти-сімнадцяти вузлів, незалежно від видимості. За моїх часів, коли Північне море огорталося густим туманом, ми по шість-вісім днів пливли з Булоні чи Дюнкерка до Бергена або Осло. — Голос його трохи захрип. — Та все одно вона завжди буде на краю світу, їхня Норвегія…

По тому він подивився на мене уважним, оцінюючим поглядом:

— Тобі тільки дев'ятнадцять ліг!.. Проте яким далеким здається той час, коли ти, ще мала, так мило ластилася до мене, — закінчив він у пориві відвертості, що зворушила мене.

— Діду, діду, — розпачливим зойком вирвалось у мене. І, щоб зовсім не розчулитися, я перейшла на місцеву говірку: — Цить, замовкни, прошу. Я й так стала тонкослізка, от-от розрюмсаюсь — очі на мокрому місці…

— Я все розумію, дитино, — прошепотів він, повертаючи голову, певно, не хотів, щоб я помітила, як заблищали його очі,— але сьогодні я мушу говорити. Часом важко буває старому згадувати минуле. Дозволь мені поговорити з тобою, може, полегшає на серці.

— Говори, діду, говори.

— Знаєш, Фанні,— почав він, і я враз почула інтонації місцевої булонської говірки, — мені часом бракує мужності. Я б ще й зараз хотів заспівати тобі, як колись давно, колискової: «Люлечки, Фанетто…» Ніби знову бачу тебе, Червону Шапочку, як ти ховалася за моїм кріслом, коли ми гралися у вовка-сіроманця, як тремтіла з радості й страху, коли «вовк» брав палицю та шапку і йшов, щоб тебе «зжерти»… Чи пригадуєш ти, як я виводив тебе в поля у сонячні дні, і в дощ, і коли завивав навколо вітер, — і ми гуляли, аж поки щоки твої ставали рум'яними, як яблука? Пам'ятаєш той різдвяний вечір, коли мені довелося спиляти стовбур ялинки, щоб вона помістилася в кухні? Під нею треба було ставити ваші черевички для подарунків Діда Мороза…

— Це було одного четверга, — підхопила я, — і я вивчила напам'ять прегарну кантилену французького композитора Андрі Кодевелля: «В гніздечку нашому старому нам краще, ніж в раю…»

— Далі, Фанні, далі. Я вже не пам'ятаю всього. Мій голос трохи тремтів, але я нічого не забула:

…Це було у четвер,

Коли ти покинула дім. Так воно й ведеться:

пташка вилітає з гнізда,

І старі розуміють, що інакше й бути не може.

Ти забрала з собою щастя нашого дому.

Ми вже не тримаємо пташки в клітці…

І тому я співаю знову і знов: Фанетто,

Де подівся той час, коли ти малою ластилась

до мене!..

Дідусь вийняв з кишені носовика. Непомітно витер носа, потім обернувся до мене. Очі його, ледь зволожені сльозою, знову блищали ясно й променисто. Він неквапно почав скручувати цигарку.

— От бачиш, Фанні, старі розуміють, що інакше бути не може. Тим-то я й не можу таїти більше всього, що так довго мучило мене. І я щасливий, що доля дала мені побачити, як розквітають у тобі всі ті людські якості, котрі я так люблю: поетична душа, але й здоровий ясний розум, вимоглива доброта, скромна непоказна мужність і той внутрішній жар, яким ти так добре вмієш володіти… Але тепер… я нічого не можу зробити, я ніколи не заміню тобі любові тата й матусі, і коли ти страждаєш, коли тобі тяжко, я почуваю, як нам бракує «їх»!

Я кинулася на шию дідусеві, почала цілувати його м'яке сиве волосся, — кожну волосинку я знала так добре, бо сама завжди стригла його.

— Дідуню, рідний! — шепотіла я йому на вухо. — Такий дід, як ти, дорожчий за будь-яке багатство у житті.

— Фан, хороша моя… — промовив він і трохи відсторонив мене рукою.

Потім вдарив кулаком об кулак і вигукнув:

— І подумати тільки, що це я ввів у твоє життя цього малого хлопчика з Нарвіка!..

Повсякденне життя сповнене різних дрібних подій, яких майже не помічаєш, ніби простий дикий камінь під ногами на дорозі. Та коли за гой камінь зачепишся, впадеш і боляче вдаришся, тоді зразу помітиш і надовго запам'ятаєш його!

Коли я побачила вас в кінці травня на порозі нашого класу, Давіде, — ви увійшли, залишивши Марінетту на шкільному подвір'ї, як це бувало вже не раз, — я одразу відчула, що новина, котру ви принесли, буде прикрою, що ви прийшли як вісник скорботи й суму.

— Тебе не видно вже цілий тиждень, Фанні! Поїдьмо до нас, вип'ємо по склянці вина. Крістіна буде така рада.

І я поїхала з ним. З часу першої поїздки до Берка, коли згодом батьки Марінетти й собі побували у того хірурга й повернулися звідти сповнені надії, у кожному погляді Давіда я читала щиру й вдячну приязнь.

І ще раз я змогла натішитися гостинним прийомом на їхній маленькій фермі край села, посидіти в кухні, геть залитій золотисто-зеленавим промінням ясного травневого надвечір'я.

Високі старовинні дзиґарі мелодійно вибили п'ять ударів. То був один з Давідових дарунків, — віднедавна він раз у раз щедро обдаровував дружину. Дві години терпеливих пошуків у салоні булонського антикварного магазину, потім відчайдушний двобій з непоступливим антикварієм, — і нарешті він з тріумфом повернувся до Голубки з трофеєм. Але в якому стані були ті дзиґарі! Розхитані, потріскані, геть спотворені часом, вони, напевно, отак і були б забуті десь у кутку і скоро загинули б навіки. Але під цією жалюгідною маскою Давід угадав приховану красу. А вгадавши, вирішив повернути її до життя. З допомогою Гійома він одмив, відчистив, відшліфував пемзою дзиґарі, тут поклав латку-шинку, там легенько пройшовся рубанком, і під вправними руками сумна руїна перетворилася на справжнє чудо. Потім він скромно оздобив дзиґарі, намалювавши дуже простеньку гірлянду з рожевих, блакитних і зелених квітів, у м'яких пастельних тонах на білій патині, яка буває на античній бронзі. Нарешті він заходився ворожити над механізмом, і одного дня серце старих дзиґарів ожило й забилося. Мідний маятник почав рівномірно коливатися, раз у раз спалахуючи бліками сонця, ніби зачарованого цим танцюючим золотом. Стрілки відміряли хвилини, посуваючись уперед малесенькими кроками, і щогодини переливчастий голос старих дзиґарів виспівував свою пісню…

Давід не міг довго таїтися з тим, що гнітило його серце.

— Фанні,— сказав він тремтячим голосом, — твій нордичний лицар підніс нам сюрприз — він знову накивав п'ятами…

Я підхопилася з місця.

— Коли був прийом на борту «Торільда»? Учора? Він відплив разом з «Торільдом», правда?

Тепер у Давіда був зовсім розлючений вигляд.

— Так, я дізнався про це від одного учня третього класу, якому Ян кілька тижнів давав уроки англійської мови. Учора ввечері Ян не прийшов до них. Хлопець сказав мені про це сьогодні вранці в ліцеї, і мене це дуже занепокоїло, бо взагалі Ян — сама точність і акуратність. Опівдні я поїхав до контори морського посередника, але спізнився на п'ять хвилин. Там уже нікого не було. Тоді я помчав до Яна на квартиру, в Острогов. Мені сказали, що Ян повернеться за кілька днів. З Булоні «Торільд» узяв курс на Антверпен, Роттердам, Бремен…

— Копенгаген і Осло — кінцеві пункти, я знаю! Я ж внучка моряка! Яка я дурна! — вигукнула я, охоплена запізнілим каяттям. — Треба було примусити себе піти на той прийом на «Торільді». Якби я була там, цього, можливо, не сталося б!

— Ти так гадаєш?

Нотка сумніву прозвучала в голосі Крістіни, її очі були сповнені жалю й співчуття, — це було нестерпно, і мені враз перехопило дух.

— Ви знаєте більше, але не хочете мені всього сказати!

— Щоб нічого не приховувати від тебе, Фанні, скажу, що, будучи в Острогові, я довідався про Янів мотоцикл. Ян узяв його на корабель. Може, ця вихватка продиктована просто бажанням зробити морську прогулянку до Антверпена чи Роттердама і звідти повернутися до Булоні на мотоциклі…

Я чекала, боялась і хотіла почути, чи взяв він з собою і речі, що були на квартирі у Гаррісонів.

— Я побував і на дамбі Сен-Бев перед полуднем, — закінчив Давід, вгадавши, що тривожить мене. — Ян узяв з собою маленьку валізу, яку можна прив'язати ззаду до мотоцикла.

Як сухо можуть звучати слова навіть в устах тих, хто любить вас, коли вони служать для того, щоб якнайшвидше збудувати загату проти розпачу, який піднімається у вашому занадто довірливому серці… Ах, це правда, я надто довго вірила в силу почуття, що зв'язувало нас ще з тих давніх днів і здавалося мені невичерпним, щоб намагатися якось розвіяти непорозуміння між нами, сподівалася, що воно розвіється само собою. А тепер раптом відкриваю для себе ще одного ворога, якого ігнорувала досі: море…

О мої ліси під Віскі, мої дороги і села, ви колись допомогли мені віднайти сліди Яна-втікача, але сьогодні ви нічим не зможете зарадити моєму лихові, бо втікач залишив поміж нами безкраю пустелю з водяних валів…

Мабуть, мої очі наповнилися слізьми, бо я побачила, що Марінетта підбігла до стільця, де лежав її фартушок, вийняла з кишеньки свого носовичка, подала мені і, видершись на коліна, обхопила мене за шию і стиснула міцно-міцно. Яка чарівна дитина! Мені спало на думку, що через п'ять чи шість років і я могла б мати від Яна таку маленьку донечку, яка любила б мене, втішала б у хвилини смутку… Невже ж усі мої надії і мрії були марні? Невже все, що було весною мого серця, зникло безслідно?

Занурившись обличчям у шовкове волосся дівчинки, я впивалася гіркими і такими непотрібними тепер докорами. Відповідаючи на ласку Марінетти, я поволі гладила ніжку дитини, гладеньку і круглу під святковою сукенкою, та раптом пальці торкнулися шрама, що лишився після аварії, і тоді ніби чийсь далекий голос озвався до мене. Мені подумалося: якщо повсякденне життя в Голубці почало налагоджуватися, віднаходити барви колишньої любові, то чи не тому, що Ян з властивими йому великодушністю і благородством примусив мене прийти на допомогу Феркам, щоб знову зажевріли в їхньому родинному вогнищі іскорки надій? І невже ж тепер він сам викликав таку бурю, яка загрожує згасити таємний жар моєї душі? Ні, це неможливо! Мабуть, тут є щось, чого я не знаю, не розумію…

— Давіде, чи Гаррісони й справді нічого не розказали вам про причину його від'їзду?

— Нічого.

Швидка, нервова відповідь. Почувається, як у ньому закипає гнів. Якби в цю мить увійшов Ян, у Давіда, напевно, вирвалися б проти нього слова тверді й важкі, як кулі.

Крістіна, процідивши каву, розставляє на столі чашечки, пропонує одну мені. Я дивлюся Крістіні в очі, виразно читаю в них, що втеча Яна приголомшила й розчарувала її. Вона поділяє моє страждання, але на свій лад:

— Погані новини, Фанні,— це як повінь, що прорвала греблю. Здається, вистояти неможливо. Тоді треба зробитися маленькою-маленькою, згорнутися клубочком десь у кутку й чекати, поки прошумить над тобою грізний вал, поки пом'якшиться сила удару.

Мої предки-корсари передали мені в спадок зовсім інші гени, і голос крові владно наказував мені реагувати інакше. Усе моє єство повставало, вимагало дії, і я запитала Давіда, чи хоч догадався він уважно оглянути все, коли був у Яновій кімнаті. Може, там лишилися якісь сліди… Я раптом згадала, як колись, одного зимового дня, на горищі мукомельні в Аллангемі оглядала строгий бівуак дикуватого непокірливого принца і як багато він розказав мені про свого хазяїна.

— Авжеж, я піднявся в його кімнату і оглянув її! Мадам Гаррісон сама запропонувала мені це, коли побачила, який я стурбований…

— І що ж?

— Ніяких слідів, як ти кажеш. Хіба що тільки зображення фараона на стіні,— ти ж добре його знаєш, — з його загадковою фізіономією могла б дати якийсь ключ до цієї загадки.

Ніяких слідів…

Є речі, про які люди повідомляють, не чекаючи довго. А є такі, що в них не наважуються одразу признатися…

Згодом я дізналася, що перед тим як відплисти на «Торільді», Ян запакував усі свої речі: одежу, пластинки, книжки. Дві валізи, з якими він приїхав до Кале, рюкзак, напханий його светрами, були в кімнаті, коли приходив Давід! Очевидно, їх приготували, щоб, як тільки продзвенить телефонний дзвінок з Бергена, відправити залізницею…

Лишилось тільки недбало прикріплене чотирма кнопками до стіни, — Давід мені не збрехав, — зображення єгипетського фараона Ехнатона. Та навіть якби я й побачила його на власні очі, яку призвістку могло б воно мені дати, — єдина річ, що уникла цього вихору, коли Ян гарячково пакував речі, лаштуючись у дорогу? Може, Янові просто забракло часу перед від'їздом? А може, це було бажання відрізати все, що могло воскресити в пам'яті минуле, якщо вже він вирішив — раз і назавжди — перегорнути цю сторінку свого життя…