Діти морських туманів

Розділ перший ЦЕЙ ДИВНИЙ ДІМ, ВІД ЯКОГО НЕНАЧЕ ТІКАЄ ЩАСТЯ

Я постукала у двері. Спершу несміливо, тихо, потім голосніше, рішучіше. Та ніхто не відчинив, і серце моє — сама не знаю чому — почало битися дужче.

Мені хотілося б, щоб на цей мій стукіт двері відчинилися, щоб усе нарешті з'ясувалось і я могла сказати:

— Крістіно… Можна до вас на хвилинку? Що у вас новенького?

І нараз мені здалося, що я надто кваплюся розгадати таємницю цього затишного будиночка, ніби створеного для щастя, а проте неспроможного осяяти світлом радості і спокою тієї, яка мешкала в ньому.

В цю мить хтось у сутінках схопив мене за руку. То був Гійом, мій брат, — він прийшов сюди слідом за мною.

— Годі, Фан! Не можна ж так безцеремонно стукати. Ну, на що це схоже?.. І взагалі, ти певна, що це тут?

Збентежена його зауваженням, я зайшла у двір, щоб ще раз уважно оглянути дім, але чиїсь кроки примусили мене здригнутися. Вони долинали здалеку, — здавалося, хтось гучно човгав дерев'яними сабо, ковзаючись по твердій землі, вкритій ожеледдю, і кроки лунко розлягалися в повітрі.

— Це там, на дорозі,— прошепотів Гійом. Він ніби хотів мене заспокоїти.

З його голосу я зрозуміла, що йому теж почала передаватися моя тривога.

Кроки наближалися. Ми швиденько вернулися назад, на дорогу, що вела до села. І тут побачили хлопчика років одинадцяти-дванадцяти, з ранцем за спиною. Хлопчак, певно, загулявся після уроків, ковзаючись на ставку. Я впізнала брата Марі-Клод Обер, однієї з моїх маленьких вихованок з підготовчого класу школи. Вони жили на фермі по сусідству.

— Добрий вечір, Даніелю… Скажи, тут живуть Ферки? Я не помилилася? Цей дім зветься Голубка, так?

— Авжеж! Тільки вони нікому не відчиняють.

— Як це — нікому не відчиняють? Хлопчик затято повторив:

— Нікому! Хоч усі добре знають, що у них є дівчинка… Вони обоє вчителі, а дочка їхня до школи не ходить. Чудні вони якісь, правда?

Висловивши свої міркування, він знизав плечима, кинув нам «до побачення» і почовгав далі дорогою, бо мороз уже добряче пощипував і кусав щоки.

Я дивилася, як поволі віддаляється його самотня постать. Цей хлопчак, трохи вайлуватий, незграбний, що ніби пританцьовуючи, неквапно піднімався на вершину пагорба у світлі прозорого вечірнього присмерку, ця дорога з її звивами, вітер, що наче вигравав на флейті у верховітті дерев, оголені, наїжачені перед приходом зими чагарники, ця тиша, всеосяжна і якась притамована, і незворушне, штильове море, неясний гомін якого долинав сюди ген-ген здаля, — усе це була моя рідна земля, моє село, яке я так любила…

І коли ми знову повернули до Голубки, я подумала, що й до цього чепурного будиночка я теж почуваю глибоку любов…

По той бік живоплоту з глоду, де посеред подвір'я височів дерев'яний голубник, від якого й пішла назва цієї маленької старої ферми, світилося одне-єдине віконце, світло падало навскоси крізь чисті шибки, завішані легенькими білими фіранками.

Ця напівтемрява, відбита ясним гравієм подвір'я, білий фасад будинку з чорним, як це заведено в Булоні, цоколем, віконниці, пофарбовані в ніжно-голубий колір… — уся ця білина і ніжна блакить, ще підсилені чорною фарбою, прозорі муслінові фіранки і теплота лампи, яка вгадувалася крізь шибки вікон, — чи не було все це ознакою щасливого дому?..

Раптом у домі заплакала дитина. Стривожена, я схопила Гійома за руку. Між схлипуваннями ми почули шурхіт чиїхось швидких кроків по кахляних плитках підлоги, чийсь шепіт і дитячий голосок, який нараз урвався, наче хтось затулив дитині рота рукою. І я вже не наважилася більше стукати в двері…

У школі Крістіни Ферк не видно було цілий день. І ще раз я мала заміняти її в підготовчих класах, і ще раз директор школи, мосьє Морель, пояснював собі її відсутність перевтомою. Та я уявляла Крістіну в її самотньому будиночку край села, одрізану від усього світу негодою, бачила її перед собою — з печаттю муки і прихованого страждання, що день у день виразніше проступали на її змарнілому обличчі, і це не давало мені спокою.

Ледь пролунав останній дзвінок, як усі мої малюки кинулись по домівках, зчиняючи страшенний гамір своїми дерев’яними сабо. Тоді й я наділа коротку лижну куртку з капюшоном і, перш ніж вертати додому, до любих наших Сонячних Дзиґарів, вирішила навідатися до Голубки.

Вийшовши у двір, я мало не гепнулась на землю, але тут з-під навісу виринув Гійом і подав мені руку.

— Справжня ковзанка! Як ти вранці поїхала з дому, вітер непомітно повернув на норд-ост, і раптовий крижаний дощ укрив геть усе ожеледдю. На моїх шинах з ланцюгами я ще якось проскочив, а от тобі на твоїх двох колесах про це годі й думати… Ні!

У ранніх сутінках видно було, як Гійом зробив енергійний заперечливий жест. Я його розуміла: кілька років тому, перекинувшись машиною на вкритій ожеледдю дорозі, загинули в автомобільній катастрофі наші батьки…

— Дякую, Гійоме… Досадно тільки, що цього вечора я хотіла спершу…

Нам не треба було багато слів, щоб зрозуміти одне одного. Отож за мить Гійом уже йшов поруч зі мною по замерзлій хрускотливій траві обіч дороги.

— …Почекай мене хвилин п’ять, Гійоме…

— Будь ласка, Фан, я почекаю.

Мені здалося, ніби тільки-но засвітилося ще одне вікно з другого боку будиночка. Здогадавшись, що я хотіла б ще раз спробувати достукатися без нього, Гійом вийняв з кишені люльку й повернувся на дорогу. Я обійшла навколо будиночка. Дитяче схлипування чулося зовсім близько. Звісно, коли я постукала, там, за дверима, причаїлися. Я стояла біля вікна, схована в тіні, і крізь щілинку оглядала приміщення. То була звичайна сільська кухня: на поличці над плитою вишикувалася шерега коробок з прянощами, посередині стояв полив'яний глечик з пожовклим осіннім листям, кахляна підлога кольору міді подекуди потріскалася від старості, на плиті красувався, виблискуючи, як нова п'ятифранкова монета, голубий емальований чайник.

Усе тут було пройняте спокоєм і сільським затишком. А золотоволоса Крістіна здалася в цю мить такою змарнілою і нещасною. Мені навіть уявилося, що я виразно бачу на її щоках сліди гірких сліз… Молода жінка міцно пригортала до себе свою маленьку доньку, що припала голівкою до її плеча. Хтозна, чи вона хотіла втішити малу, чи сама шукала розради в не знати якому горі? Я бачила тільки круглу голівку дівчинки, вкриту легеньким, коротко постриженим волоссям, край рожевої сукенки та дуже чистенькі білі штанці, дві пухленькі литочки і начищені до блиску черевички.

Як же ніжно люблять її, цю маленьку Марінетту!

Дитина поволі заспокоювалася, тільки час від часу її тіло здригалося від схлипувань. Мати все так само одною рукою пригортала доньку до себе, а другою гладила її темноволосу голівку.

Але я дивилася тепер не на дівчинку, а на Крістіну, і не могла відвести погляду від її повних розпачу очей.

Крізь муслінову фіранку мені видно було стіл, накритий до вечері. Світлий фаянсовий посуд, у карафці міниться прозора вода, у хлібниці-кошику — підсмажені скибки хліба, масло в керамічній маслянці, лампа під матовим абажуром осяває все навколо розсіяним неяскравим світлом… Але доброта повсякденних домашніх речей була тут безсила вгамувати людське страждання.

Я пішла собі, і переді мною ще довго стояла ця зворушлива й сумна картина: дві кучеряві голови, золотоволоса й темна, тісно припали одна до одної, нерозривно поєднані якоюсь таємною скорботою.

Я знову чергувала й мала провести ніч у школі, в приміщенні наших підготовчих класів.

Був холодний березневий вівторок, годинник щойно вибив десяту годину. Це вже два вечори підряд я не поверталася до наших Сонячних Дзиґарів, моєї старої улюбленої домівки.

Якби дідусь і Гійом побачили мене зараз, то, певно, сказали б:

— Достобіса, Фанні! Що це тобі спало на думку обрати таке ремесло! Та ще й, на додачу до всього, в такій глушині!..

Але я ні за чим не шкодувала.

Учора надвечір Гійом поїхав додому сам, допомігши мені впоратися з гомінкою малечею і влаштувати мій бівуак на ніч. Очі його на мить затрималися на злинялих стінах, голій лампочці під стелею, що кидала вниз різке світло.

— Ну, то як, Фанні, так буде гаразд?..

— А чом би й ні, Гійоме! Ожеледиця триватиме ще два чи три дні. І я не хочу, щоб ти раз у раз гасав по дорозі із Фовемберга сюди і назад, дарма що маєш чотири колеса й ланцюги… А лишити клас без виховательки — на це я ніколи не погоджусь! До того ж я не можу розраховувати на Крістіну.

Взявши розкладушку, спальний мішок і дві ковдри, я непогано влаштувалася того вечора біля шкільної дошки та слоїків з-під варення, в яких на щедро зволоженій ваті проростала квасоля. Поряд тихо гуготіла грубка, вщерть засипана вугіллям.

А завтра о дев’ятій ранку я знову, як і напередодні, стояла перед галасливою дітворою; рожевощокі малюки з холодними від морозу руками силкувалися якось зігрітися, хукали в долоні, і з ротів у них ішла пара, як із старого сільського паровичка.

Цікаво, що подумали б вихованки колежу Анжельє, мої вчорашні подружки-однокласниці, якби побачили мене тут? Вони, напевно, постукали б себе по лобі насмішкувато-дружнім жестом, пригадавши, в якому кумедному вигляді я приїздила в морозяні ранки до колежу на велосипеді, потім при них видобувала з-під плаща товстий шар газет, які захищали від різкого вітру, що налітав на мене по дорозі, поки я долала сім кілометрів од Булоні до Фовемберга. «Вона дедалі більше скидається на лісовика, ця Фанні!» — сказали б вони.

Я сіла за учительський стіл, і якби хто зазирнув крізь вікно, то, мабуть, подумав би, що я виправляю купу зошитів, які лежали праворуч од мене на столі. Та насправді це був мій «журнал» — щоденник, який я писала давно і продовжувала писати й тепер, щоразу, коли траплялася вільна хвилинка. Саме для того, щоб мати змогу спокійно заповнювати його сторінки, я відмовилася поставити свою розкладушку в їдальні, хоча директор і пропонував мені це.

Після вчорашніх таємних відвідин Голубки я сьогодні цілий день мимоволі раз у раз поверталася в думках до того самотнього горя, що таїлося там, за її стінами.

Стомлена й змарніла Крістіна чекає на другу дитину… Все частіше вона не приходить на роботу. З кожним тижнем вона стає дедалі сумніша. Хоч з усього видно, що вона дуже любить дітей. її малі карапузи щоранку з радісними криками наввипередки біжать до неї. І вона обнімає їх, розпитує всіх по черзі про домашні новини. Одного питає, як живе його собачка, другого — чи болять ще його приморожені пальчики, третього — чи навчився він нарешті самостійно застібати ґудзики… Чого ж їй бракує для щастя? її чоловік викладає в одному з колежів Булоні. Щоправда, він часто затримується там вечорами. Крістіна розповідала мені, що він залюбки відвідує кіно та будинок для молоді. Але ж це не може бути причиною таких ридань, які я чула вчора ввечері. І її маленька донька… Дівчинці вже, певно, п’ять чи шість років, а проте ніхто ні разу ще не бачив її в школі!..

З часу, коли я появилася тут, — а це сталося незадовго до Різдва, — Крістіна була для мене наче дбайлива наставниця, яка взяла мене, як молодшу сестру, за руку, щоб показати шлях крізь цей зачарований ліс, що зветься підготовчим класом для малят. Певна річ, і мені дуже хотілося б хоч чимось допомогти їй. Але я все ще була несмілива й сором'язлива, як дівчисько, боялася бути нав'язливою.

Я, правду кажучи, зробила відчайдушний вчинок, що погодилась на місце помічниці вчительки у школі в селі Суверен-Мулен, розташованому за шість кілометрів від мого рідного села Фовемберга і за одинадцять кілометрів від найближчого міста — Булоні-на-морі. Отак я, діставши ступінь бакалавра філософії, через кілька днів зопалу розпрощалася з колежем і залишила все, що було моїм царством-володарством, моїм всесвітом. Сонячні Дзиґарі, дідуся, якого я й досі називаю Капітаном, Гійома з його майстернею столяра-червонодеревника, річечку, що текла в кінці садка, старий наш затишний дім і всі мої клопоти по господарству, до яких так звикли мій брат і дідусь, бо в нас давно вже не було батьків…

Тепер у Сонячних Дзиґарях господарює наш Капітан. Він розігріває обід, який я готую звечора, і коли я після роботи повертаюся додому, то частенько в раковині серед немитого посуду знаходжу каструлю з пригорілим дном чи розбиту тарілку.

— Вона сама винна, ми не знайшли з нею спільної мови, — меланхолійно зауважує дідусь.

І моє серце стискається, коли я думаю про цих двох таких дорогих мені чоловіків, покинутих напризволяще, віч-на-віч з таємницями домашнього господарства.

«Я ні за що не повинна була виїжджати, кидати їх…» — казала я собі в такі хвилини.

Та за мить інший голос, голос нової Фанні, що відчула дужі крила за плечима і мріяла відкрити для себе широкий світ, звершити в ньому славні подвиги, починав заперечувати: «Ні, ні, ти добре зробила. Треба обирати свою дорогу».

А втім, одного похмурого дня, коли мені все набридло, коли здавалося, що дітлахи просто нестерпні, Сонячні Дзиґарі надто занедбані, а Капітан і Гійом — зовсім покинуті, дід раз і назавжди розвіяв мої докори сумління, сказавши:

— Досі ти наче не могла нарікати на мене — я сприяв як міг твоєму щастю. Але не покаліч собі тепер життя! Молодість дається один раз на віку, дитино моя. Зараз твоє життя там, серед малят, а не біля двох буркунів чоловіків, хоч ми тебе й любимо. Іди ж, моя люба дитино, іди і грай поки що свою маленьку роль статиста в життєвому спектаклі, зігрівай і мий потріскані щічки малечі, навчай їх уму-розуму. Це, безперечно, краща робота, ніж церувати шкарпетки старого капітана далекого плавання, який уже скоро віддасть кінці…

Ось який він, мій дідусь, делікатний, лукаво-насмішкуватий і розумний, — він виводить вас у життя, як на широку, залиту сонцем дорогу, і вам лишається тільки йти уперед твердою і впевненою ходою.

Клятий крижаний норд-ост, який часто зривається тут напровесні, наче й не збирався вщухати! Того вечора Фовемберг здавався мені таким далеким, мов за сто льє, не менше. Не так мій дім, дідусь, — вони глибоко пустили коріння у Фовемберзі, їхня вірність безсумнівна, — як Гійом. Він, сам того не відаючи, мимохіть непомітно віддаляється від мене.

Неймовірно! Адже я завжди виразно уявляла, що першою покину наші Сонячні Дзиґарі під руку з… Але ні! — краще я не називатиму його імені, бо він — це теж одна з тих пекучих проблем, яких я волію уникати, з головою поринаючи в роботу помічниці вчительки…

Так, я завжди уявляла собі, як Гійом покладе руку мені на плече і, усміхаючись милою братньою усмішкою, силкуючись приховати своє глибоке зворушення, промовить:

«Це добре, Фанні. Я вже давно догадувався про все, ти ж знаєш. Я щасливий за нього. І за тебе теж. Дуже щасливий…»

І ще я уявляла собі, як він скаже мені на прощання:

«Не забувай свого осоружного старшого брата, він так любить тебе, Фан!» — Бо я знала, яке сум'яття охопить його.

«Що ж я робитиму без тебе, Фан? — скаже він. — Ми з тобою завжди були як два пальці на одній руці… Хіба ти можеш покинути мене! Адже ти для мене все: сестра, і мати, і друг, і донька водночас, ти ж це добре знаєш…»

Ні, брат, без сумніву, нічого такого не скаже. Він такий сильний і добрий, Гійом! Все те мріялось, та не збулося! Чому я не відчула цього в той день, коли до Сонячних Дзиґарів уперше завітала моя шкільна подруга Годлен. Юна галльська принцеса з золотистими косами, з лицем, свіжим, як пелюстки дикої білої троянди, з блакитними, як коштовна дельфійська порцеляна, очима… Годлен прегарно вміла співати старі народні пісні і подовгу сиділа біля дідуся, слухаючи його смішні й захопливі розповіді про наших предків моряків і корсарів. Про П'єра-Гійома, котрий плавав на кораблі «Кралечка» і свого часу привіз із острова Святої Єлени прах імператора Наполеоне. Про Жана-Августіна, на судні якого були квадратні вітрила — «Дивіться, це Квадратний Марруа заходить в гавань!..» Розповідав дідусь іще про одного П'єра-Гійома, що за часів імперії інспектував англійський фрегат, а його правнучка «матуся Фан» з товстою косою, — не перукою, а своєю власною косою, — колисала маленького Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся, — старенька ніжна бабуся, чиє ім'я я ношу; не раз мені здавалося, що вона дивиться на мене зі старого побляклого дагеротипа і ніби довірливо промовляє:

«Авжеж, впізнаю свою кров у тобі, Фанні!»

Люба бабусю Фан, сьогодні ми обоє з тобою, і ти, і я, повинні широко розкрити обійми і прийняти в своє серце ту, котра теж збирається увійти в наш рід. Вона гідна тебе, ця тиха донька нашої землі, яка з любов'ю схиляється до нас, до нашого суворого й гордого морського роду, щоб стати дружиною одного з нащадків його.

Але мені кепсько, так кепсько на душі. Мені сумно, і подумки я шепочу, звертаючись до Гійома:

«Як ти можеш покинути мене! Ти ж для мене і брат, і батько, і друг, і коханий, — хіба ти не знаєш цього?..»

Цей день видався мені досить коротким. Із сорока двох моїх малих пустунів не прийшло одинадцять! Я це одразу відчула: навколо видзвонювало на одинадцять голосів менше і стукотіло на двадцять два сабо менше, а цього не можна було не помітити: у класі стало значно тихше, ніж звичайно…

Робочий день кінчається. Одному я натягую неподатливу рукавичку, другому застібаю шлейку, що ніяк не хоче коритися, іншому витираю дві шмарклі під носом, що, здається, от-от перетворяться на довгі сталактити, зав’язую тугіше шарфик на шиї ще одного, трохи застудженого хлопчика…

— До побачення, мадам. На добраніч, мадам…

(Вони ніяк не навчаться називати мене «мадемуазель»).

— До побачення, діти. До завтра.

— Мадам, це я приніс для вас.

Ах! Що там ще? Це іграшковий пластмасовий метелик — їх іноді вкладають у коробки з камамбером.

— Спасибі, Жанно! Метелик дуже гарний.

Я пришпилю метелика до стінки або краще приєднаю до колекції сувенірів, які складаю в коробку. Там є вже крихітна позолочена гітара Джонні Холідея, і целулоїдні вишеньки, вийняті з пакета з-під кави, а тепер буде ще й цей метелик. То ж так приємно — принести подарунок виховательці!

Я обнімаю Жанно, і його щоки враз паленіють рум’янцем.

— Іди вже, біжи-но мерщій додому. Скоро смеркне.

Ватага моїх малих пустунів розбігається по домівках. Я виходжу надвір. О! Який сюрприз — морозу майже не відчувається. Певно, вітер повернув на захід.

Зрадівши, поспішаю до свого мопеда. Він уже три дні нерухомо стоїть на критому шкільному майданчику. Хай живуть Сонячні Дзиґарі!

А завтра — четвер, вихідний…

Та тільки-но я почала накачувати шини, бо вони теж постраждали від ожеледі, як на шкільному подвір’ї залунали чиїсь важкі кроки.

— Ти!.. — кинувши швидкий погляд із-за плеча, вигукнула я.

— Дай мені,— сказав Гійом, стаючи навколішки й забираючи в мене насос. — Знаєш, Фан, цілих два дні не бачити тебе — це все-таки задовго!

Тепла хвиля радості хлюпнула мені в груди. Я добре знала Гійома — кожне вимовлене ним слово докору чи ніжності багато важило: він-бо ніколи не кидав слів на вітер.

— Ось чому я ще зранку вирішив неодмінно заїхати по тебе. Ожеледиця чи відлига — все одно я тебе викраду. Ну, їдьмо? Більше нема ніякого багажу?

І він повів мій мопед до шосе, де стояла автомашина.

Колись це був, напевно, солідний джип, рештки якого Гійом віднайшов випадково в глибині сараю. Він на свій смак поета і художника-червонодеревника підібрав і припасував до нього кузов. Тепер машина трохи скидалася на міні-грузовик, санітарний візок чи карету швидкої допомоги, але новенькі дошки бортів були старанно вистругані з вишневого дерева, а на дверцятах, мабуть знайдених десь на автомобільному кладовищі, можна було розгледіти — після стількох пригод, Стількох примх мінливої долі! — герб якогось знатного шотландського лорда…

— Сідай до керма, — сказав Гійом. — Треба не дати запліснявіти твоїм свіжоспеченим правам водія! І до того ж, — лукаво додав він, — тобі, напевно, захочеться вразити свого молодого скандинавського водія…

— «Мій скандинавський водій!» — одразу жваво відгукнулася я. — Хотіла б я принаймні знати, де він тепер: у Роттердамі, в Лондоні чи деінде?

Три тижні тому Капітан одержав листа з Норвегії від Яна. Ян писав, що батько надумав послати його на досить тривалу практику-стажування в один з французьких портів, до Булоні, наприклад. Отож чи не знає, бува, капітан Ле Марруа якого морського по-середника-негоціанта, що має морську торговельну контору і хотів би найняти на кілька місяців помічника-практиканта.

— Чого, це йому спало на думку вибрати Булонь? — пробурмотіла я тоді.— У Лондоні чи в Антверпені він пройшов би набагато кращу школу. Цей юний громадянин Бергена як завжди з химерами! Здається, він анітрохи не набрався розуму, відколи покинув свій полярний Нарвік і проміняв його на інше норвезьке місто не з таким скаженим кліматом!

Ні дідусь, ні Гійом не визнали тоді за потрібне відповісти мені. Адже мій вимучений дотеп — то була тільки інстинктивна реакція самозахисту, — я просто силкувалася приховати радість, яка затопила мою душу, коли дізналася, що Ян скоро приїде до Булоні!..

Ян увійшов у моє життя, коли мені минуло п’ятнадцять років. Так, так, мені було тоді лиш трохи за п’ятнадцять. Я ніколи не забуду, як він допоміг мені розшифрувати й перекласти текст з Вергілія, як ми сиділи з ним тоді пліч-о-пліч… А коли Ян покинув Францію, запаливши в серці ще зовсім юної дівчини незгасний вогник відданості і вірності, чуйної, терпеливої та щирої, мені було тільки шістнадцять.

«Мій скандинавський водій»… О Гійоме, — думала я, міцно стискаючи в руках кермо автомашини, — коли б ти знав, як влучно зумів ти цими трьома словами висловити найсуттєвіше!

Так, Ян був водієм грузовика на мукомельні в Аллангемі, поблизу нашого села, ще до того, як познайомився з нами. Він змушений був стати водієм, коли життєва буря вирвала його із університету і з рідного міста Бове, де безтурботно й спокійно промайнуло п’ятнадцять років його дитинства й юності… Водій з золотистим волоссям, з поглядом непокірливого принца, водій, якого нестримно вабив до Фовемберга один тамтешній капітан далекого плавання, котрий, можливо, знав таємницю його походження.

Але Ян був не з тих людей, які швидко зважуються на рішучий крок. Отож із червня того року і до березня наступного ми бачили нашого юного друга часом іскрометно веселим, щирим, насмішкуватим, а іншим разом — мовчазним, задумливим, далеким, бо серце його краялося від бажання розкрити зрештою всю правду і острахом, чи не виявиться ця правда надто болючою та гіркою для нього.

Так тривало аж до того пам’ятного березневого четверга, холодного і ясного, коли ми вирушили у далекий похід, на розшуки його минулого. На цьому вирішальному етапі глибокої розвідки Ян вибрав собі в супутники саме мене…

Несподівано Гійомів голос одірвав мене від спогадів:

— Ми не в Англії! Намагайся триматися правого боку. Ну, нічого, нічого, мені здалося, що ти надто замріялась…

Надто замріялась… Наче моя мрія була нездійсненна! Мине зовсім небагато днів, і Ян повернеться до нас, повернеться на кілька місяців. Ми не знали тільки точної дати його приїзду до Франції, бо він хотів скористатися безкоштовним проїздом з Роттердама в Лондон чи Антверпен на судні компанії, де працював його батько. Приїхавши до одного з цих міст, він мав телеграмою сповістити нас про своє прибуття.

— Гійоме, завтра у нас четвер, правда?

— Якщо від Яна досі ще немає ніякої звістки, то навряд чи він приїде завтра!

— А звідки ти знаєш? Відколи ти вранці поїхав з дому, давно вже могли принести телеграму!

І нараз серце моє тьохнуло: я була певна, що в Сонячних Дзиґарях на нас чекає телеграма і що Ян вірний спогадам про той четвер…

Я запропонувала Гійомові:

— Хочеш, поб’ємося об заклад, що він приїде завтра? На пляшку божоле!..

Ми вже під’їжджали до довгастого пагорба, що спускався до Фовемберга. Ось попереду забовваніла старовинна чотирикутна вежа — праворуч від дороги, де починається алея старих берестів, що тягнеться аж до Сонячних Дзиґарів. Ось знайомий фасад нашого будинку, і на кухні вже світиться лампа.

Щойно відчинилися двері, ще з порога я побачила на столі покладену дідусем на видноті, так, щоб я, увійшовши, одразу помітила її, телеграму від Яна, послану ранком із Лондона:

«Висаджусь на берег Кале-приморський 13 годині четвер звичайно».

Мені на якусь мить перехопило подих від радості: оце «четвер звичайно» розквітло, наче перший пролісок у гаю.

…Після вечері радість усе ще нестримно співала в моїх грудях, і я вирішила, щоб трохи заспокоїтися, пройтися пішки аж до дороги.

Визволений з кайданів морозу березневий вечір раптом війнув квітневим теплом. Двоє дівчаток проїхало повз мене на велосипедах, усміхнені вітрогонки в самих светрах, з розмаяним на вітрі волоссям. В кінці алеї, притулившись спиною до береста, найвищого з-поміж усіх інших дерев, — коли прямуєш до Фовемберга, його видно ген-ген здалеку, — я довго дивилася на мерехтливі зірочки — червоні вогники на далекому березі моря — і думала:

«Це з того боку завтра прибуде Ян…»

Коли я нарешті вирішила вертатися додому, то побачила, що на другому кінці алеї все так само привітно світиться вікно нашої кухні.

Нараз моє серце боляче стиснулося. В уяві виникло інше вікно й затьмарило оце спокійне й безтурботно ясне віконце моїх старих Сонячних Дзиґарів… Який біль, яке страждання примусили того вечора так гірко плакати Крістіну?..