Діти з Долини Райдуг

Розділ 10 Фейт і Уна прибирають у домі

— Бе-е, — скривилася Фейт, сідаючи в ліжку й здригаючись усім тілом. — Заноситься на дощ. Не люблю дощових неділь. Неділі й без того нудні, навіть коли надворі сонце.

— Ми не повинні вважати неділі нудними, — сонно проказала Уна, намагаючись дати раду із тривожною підозрою, що вони проспали.

— Але ж вони нудні, — щиро наполягала Фейт. — Мері Ванс каже, буцім по неділях їй завжди так нудно, що вона ладна полізти в зашморг.

— Ми повинні любити неділі більше, ніж Мері Ванс, — докірливо мовила Уна. — Ми діти пастора.

— Шкода, що ми не діти коваля, — сердито буркнула Фейт, шукаючи панчохи. — Тоді ніхто не думав би, що ми повинні бути кращими за інших. Глянь, які в мене діри на п’ятах. Мері поцерувала всі панчохи перед від’їздом, але тепер вони знову діряві. Уно, вставай. Я сама не зготую сніданку. Ох, ну чому тата й Джеррі немає? Дивно, коли тато вдома, ми його майже не бачимо… я й не знала, що нам його бракуватиме. Але без нього все шкереберть. А я ще мушу дізнатися, як почувається тітка Марта.

— Їй полегшало? — спитала Уна, коли Фейт повернулася.

— Ні. Лежить і скиглить від болю. Мабуть, нам слід викликати лікаря Блайта. Але тітка Марта не хоче — каже, за все життя ніколи лікаря не викликала й тепер не починатиме. Вони, мовляв, живуть із того, що труять хворих. Гадаєш, це правда?

— Авжеж ні, — обурилася Уна. — Я певна, що лікар Блайт не здатен отруїти пацієнта.

— Ну, то мусимо після сніданку ще раз розтерти їй спину. Та ліпше не вимочувати фланель у такій гарячій воді, як учора.

Фейт захихотіла, згадавши, як то було. Напередодні вони ледь не здерли всю шкіру зі спини сердешної тітки Марти. Уна зітхнула. Певно, Мері знала би, як підігріти воду, щоб вимочити фланель для хворої спини. Мері знала все. Вони не знали нічого. Та як їм було навчитися, коли не із власного досвіду, за який безталанна тітка Марта заплатила своїм стражданням?

Тиждень тому пан Мередіт подався в коротку відпустку до Нової Шотландії й узяв із собою Джеррі. У середу ж тітку Марту здолав раптовий напад таємничої й завжди недоречної хвороби, яку вона називала дивним словом «ломець». Тітка Марта не могла підвестися з ліжка й кожен рух завдавав їй лютого болю. А проте вона рішучо відмовлялася кликати лікаря. Фейт і Уна варили їсти й чекали на її одужання. Про їхні страви ліпше й не казати — утім, вони були ненабагато гірші за звичні обіди тітки Марти. Багато гленських господинь радо прийшли би й допомогли, але тітка Марта заборонила розповідати будь-кому про її стан.

— Порайтеся, доки я оклигаю, — простогнала вона. — Добре, що Джона нема. Там-о є ще шмат холодної баранини й хліб, і спробуйте каші собі наваріть.

Дівчата вже пробували, та поки що безуспішно. Найперша їхня каша вдалася надто рідка. Наступна — така густа, що її можна було краяти ножем. До того ж, обидва рази вона підгоріла.

— Ненавиджу кашу, — люто сказала Фейт. — Коли я матиму власний дім, там ніколи не буде ніякої каші.

— Що ж тоді їстимуть твої діти? — запитала Уна. — Діти повинні їсти кашу, інакше вони не виростуть сильні й здорові. Усі так кажуть.

— Доведеться їм рости без каші — чи хай так і лишаються опецьками, — несхитно відрубала Фейт. — Уно, ставай і вимішуй її, а я приберу стіл. Якщо я лишу це вариво хоч на хвилину, воно знов пригорить. Уже пів на десяту. Ми спізнимося до недільної школи.

— До церкви ще ніхто не їхав, — мовила Уна. — Хто захоче десь іти в таку погоду? Гляди, яка злива. А коли проповіді не буде, дітей до недільної школи теж ніхто не вестиме.

— Іди поклич Карла, — звеліла Фейт.

Проте з’ясувалося, що в Карла хворе горло — він змерз напередодні, ловлячи бабок у болотистому закутку Долини Райдуг. Додому він повернувся в геть мокрих шкарпетках і просидів у них цілий вечір. Їсти хлопець не міг, отож Фейт веліла йому знов лягти в ліжко. Опісля сніданку дівчата покинули стіл неприбраним і вирушили до недільної школи. У класі не було нікого й після них також ніхто не прийшов. Фейт і Уна чекали до одинадцятої й аж тоді побрели додому.

— Схоже, у методистській недільній школі теж нікого немає, — завважила Уна.

— Добре, — відказала Фейт. — Я не хотіла би знати, що в кепську погоду методисти відвідують недільну школу краще за пресвітеріан. Та служби в їхній церкві теж немає, тому, напевно, урок недільної школи в них по обіді.

Уна помила посуд, і то доволі вправно, бо ж устигла навчитися цього в Мері Ванс. Фейт сяк-так підмела підлогу й начистила картоплі до обіду, порізавши при цьому палець.

— Шкода, що в нас на обід немає нічого, крім «тотожності», — зітхнула Уна. — Вона мені набридла. А Блайти геть не знають, що таке «тотожність». А ще в нас ніколи не буває пудингу. Нен каже, що панна Сьюзен зомліла б від жаху, якби в неділю лишила сім’ю без пудингу. Чому ми не такі, як інші люди, Фейт?

— Я не хочу бути, як інші, — засміялася Фейт, перев’язуючи пораненого пальця. — Краще бути собою. Так цікавіше. Онде Джессі Дрю — хазяйновита, як її мати, але невже ж ти хочеш бути такою дурепою?

— Та в нашому домі все шкереберть. Так каже Мері Ванс. Вона розповідала, що в селі знай пліткують про те, які ми нечупари.

Зненацька Фейт осяяла думка.

— Ми приберемо його! — вигукнула вона. — Станемо до роботи завтра. Добре, що тітка Марта лежить і не завадить нам. А коли тато повернеться, усе буде чисто й охайно, як тоді, коли Мері ще жила в нас. Помити підлогу й вікна може кожен. Більше ніхто про нас не пліткуватиме. Хоча Джем Блайт запевняє, що пліткують лише злостиві нікчемники, та їхні балачки теж добряче кривдять.

— Надіюся, завтра погода буде краща, — мовила Уна, запалюючись ентузіазмом. — О, Фейт, я так радітиму, коли в нас, так само, як в інших, буде повсюди чисто.

— А я надіюся, що тітка Марта до завтра лежатиме в ліжку, — відказала Фейт. — Інакше вона ні до чого нас не пустить.

Добродушне бажання Фейт було здійснено. Наступного дня тітка Марта все ще не могла підвестися. Карл теж досі слабував, і сестри легко вмовили його не вставати. Жодна з них не мала й гадки, чи серйозно хворий їхній брат. Дбайлива мати негайно викликала б лікаря — але матері не було й сердешний маленький Карл із хворим горлом та розпеченою головою крутився в зіжмаканій постелі сам-один, тішачись хіба товариством малої зеленої ящірки, що сиділа в кишені його подертої піжами.

Опісля дощу світ затопило нестримне сонячне сяйво.

То був найкращий день для великого прибирання, тож Фейт і Уна радо стали до праці.

— Приберемо вітальню та їдальню, — постановила Фейт. — У бібліотеку дарма й потикатися, а горішні спальні не мають великого значення. Спершу треба винести все надвір.

Отож вони винесли все надвір. Стільці та крісла згромадилися на терасі й моріжку, а на огорожі методистського цвинтаря дівчата розвішали пістряві килимки.

Потім вони енергійно замели підлогу, Уна спробувала витерти пилюку, а Фейт — помити вікна в їдальні. Упродовж цієї процедури дві шиби розбилося й іще одна взялася тріщинами. Аж ось Уна непевно оглянула брудно-смугасті наслідки сестриних зусиль.

— Не такі вони, як треба, — проказала дівчинка. — У панни Сьюзен та пані Еліот вікна завжди блищать і сяють.

— Е, не зважай, — безтурботно мовила Фейт. — Сонце крізь них видно, то й добре. Я стільки мила й води на них витратила, що вони мусять бути чисті, а це головне. Гляди-но, уже по одинадцятій. Зараз я витру цю калюжу на підлозі й підемо надвір. Ти протиратимеш меблі, а я витрушу килимки. Зроблю це на цвинтарі — не хочу, щоб на подвір’ї пил клубочився.

Фейт працювала натхненно. Їй дуже подобалося ляскати килимками в повітрі, стоячи на могильній плиті Єзекії Поллока. Щоправда, церковний староста Авраам Клоу із дружиною, що проїздили повз них у величенькій двомісній бричці, глянули на неї мовби з гидливим осудом.

— Жахливе видовище, — похмуро буркнув староста Клоу.

— Ніколи не повірила б, якби не вздріла на власні очі, — відгукнулася його дружина.

Фейт весело помахала їм килимком. Її не надто стривожило, що пан та пані Клоу не відповіли на вітання. Усі знали, що, відколи чотирнадцять років тому пан Клоу обійняв посаду директора недільної школи, він ані разу не всміхнувся. Утім, Фейт неприємно вжалило, що Мінні й Аделла Клоу теж не помахали їй у відповідь. Фейт любила Мінні й Аделлу — вони були її найкращими подругами після Нен і Ді Блайт, і вона завжди допомагала Аделлі розв’язувати шкільні задачі. І це їхня вдячність! Приятельки відвертаються від неї, бо вона витрушує килимки на старім цвинтарі, де, за словами Мері Ванс, «уже багато років жодної живої душі не ховали»! Фейт обійшла будинок і кинулася на терасу, де згорьована Уна розповіла, що Мінні й Аделла так само не привіталися з нею.

— Мабуть, вони за щось розсердилися, — припустила Фейт. — Певно, за те, що ми весь час проводимо в Долині Райдуг із Блайтами. Та нехай — минуть канікули й Аделла знову проситиме пояснити, як розв’язати задачу. Тоді ми поквитаємося з ними. А тепер занесімо всі меблі назад. Як я втомилася! — а кімнати не стали охайніші, ніж до прибирання, хоча весь пил я витрусила на цвинтарі. Ненавиджу поратися в домі!

О другій виснажені дівчата затягли все назад до їдальні й вітальні. Мляво поївши на кухні, вони намірилися одразу вимити посуд, але Фейт, випадково вхопивши до рук нову книжку, що дала їй Діана Блайт, забула про все аж до вечора. Уна понесла Карлові чашку перестояного чаю, та побачивши, що брат заснув, згорнулася й собі калачиком на ліжку Джеррі. Тим часом неймовірна історія облетіла ввесь Глен Святої Марії — односельці серйозно радилися, що ж їм робити із цими зіпсованими дітьми.

— Це вже не смішки, повір мені, — тяжко зітхнула панна Корнелія, звертаючись до пана Еліота. — Сама я спершу не повірила. Мені розповіла Міранда Дрю: вона принесла цю чутку з недільної школи від методистів, тож я просто взяла її на глум. Та пані Клоу запевняє, що й вони із чоловіком бачили це на власні очі.

— Що бачили? — запитав Маршал.

— Що Фейт і Уна Мередіт не пішли до недільної школи, а прибирали в домі, — розпачливо простогнала панна Корнелія. — Староста Клоу бачив їх дорогою із церкви — він затримався, щоби розставити книжки в бібліотеці, — і каже, що Фейт витрушувала килимки на методистськім цвинтарі. Як мені тепер дивитися у вічі методистам? Уяви, яка то буде сенсація!

То справді була чимала сенсація, яка, до всього, невпинно приростала новими й новими вигаданими деталями, тож по інший бік затоки подейкували, що пасторські діти не лише прибирали в домі й прали білизну в неділю, а ще й влаштували пікнік на цвинтарі саме тоді, як у методистській недільній школі тривав урок. Єдині, хто перебував у блаженнім невіданні цих страхітливих пліток, виявилися самі пасторські діти. Наступного дня — Фейт і Уна були щиро певні, що це вівторок — знову пішов дощ і не вщухав три дні опісля того; ніхто до них не приходив, та й вони самі сиділи вдома. Вони б могли гайнути в Інглсайд через туманну Долину Райдуг, але там нікого не було, крім Сьюзен і лікаря Блайта — решта поїхали до Ейвонлі.

— Це наша остання хлібина, — мовила Фейт. — Навіть «тотожність» закінчилася. Хай би тітка Марта швидше оклигувала, бо що нам робити тоді?

— Можна купити хліба в селі, — відказала Уна. — І ще є тріска, яку вив’ялила Мері, та ми не знаємо, як її готувати.

— О, це просто, — засміялася Фейт. — Зварімо її.

І вони зварили; проте риба виявилася засолона, бо ні Фейт, ні Уні не спало на думку вимочити її — тож їсти варену тріску було неможливо. Дівчата полягали спати на голодний шлунок, проте вже наступного дня їхній халепі настав кінець. Сонце знову зглянулося на світ, Карл одужав, а «ломець» у тітки Марти минув так само раптово, як і напав. Невдовзі до пасторського дому завітав різник і відігнав привид голоду. І наостанок в Інглсайд повернулися Блайти; того ж надвечір’я вони зустрілися із Мередітами та Мері Ванс у Долині Райдуг, де стокротки гойдалися поміж трав, наче духи роси, а дзвіночки на Закоханих Деревах тенькали в духмяних сутінках, мов чарівні куранти.