Діти з Долини Райдуг

Розділ 15 Знову чутки

Якось увечері, після похорону пані Майри Мюррей із того боку затоки, панна Корнелія й Мері Ванс зайшли в Інглсайд. Було кілька тем, які панна Корнелія прагнула обговорити, щоб зняти з душі тягар. Попервах слід було, звісно, висловити думку про похорон. Цю розмову завели Сьюзен і панна Корнелія; Енн зазвичай не брала участі в таких похмурих бесідах. Вона сиділа осторонь, споглядаючи осіннє полум’я жоржин у саду і сонну рожеву гавань, забарвлену вересневими сутінками. Мері сиділа побіля неї, смиренно вимахуючи шпицями. Серце Мері Ванс було в Долині Райдуг, від якої линув веселий приглушений сміх, та панна Корнелія чіпко стежила за кожним рухом її пальців. Перш ніж іти бавитися, вона мусила зв’язати певну кількість рядів своєї панчохи. Мері в’язала, припнувши язика, проте нашорошивши вуха.

— Ніколи не бачила такої гарної небіжчиці, — замислено мовила панна Корнелія. — Майра Мюррей завжди була красунею — вона з лобридзьких Корі, а ті всі були славні на вроду.

— Я сказала їй, коли минала труну: «Бідолашна. Вигляд у тебе гарний, то я сподіваюся, на небесах тобі теж добре», — зітхнула Сьюзен. — Вона майже не змінилася. Сукня на ній була чорна, сатинова — та, що вона вбирала чотирнадцять років тому на весілля своєї доньки. Тітка веліла їй відкласти ту сукню на похорон, а Майра засміялася й каже: «Хай мене в ній поховають, але доти, тітонько, я ще нею натішуся». І вона таки дотримала слова. Майра Мюррей була не з тих, хто має звичку ховати себе живцем. Часто після того я бачила, як вона веселиться в тій сукні десь у гостях, і казала собі: «Красуня ти, Майро, і плаття це тобі личить, але, напевно, буде тобі з нього саван». Бачте, пані Еліот, моє пророцтво здійснилося.

Сьюзен знову тяжко зітхнула. Вона впивалася своїм даром провидиці й невичерпно цікавою темою для розмови.

— Я завжди раділа, коли бачила Майру, — мовила панна Корнелія. — Вона була весела й життєрадісна; щойно потиснеш їй руку — уже й самому легше на душі. Майра в усьому віднаходила світлий бік.

— Це правда, — притакнула Сьюзен. — Її зовиця розповідала, буцім, коли лікар сказав Майрі, що нічим їй не зарадить і вона вже не оклигає, та жваво відповіла: «Добре, коли так, що варення я вже не варитиму й осіннього прибирання робити не мушу. Я завжди любила поратися в домі навесні, а восени терпіти не могла. Ну та, на щастя, цього року вже так не буде». Хоча дехто вважав би її геть легковажною, пані Еліот, і мені здалося, що тій зовиці було за Майру ніби як соромно. Вона сказала, що Майра через хворобу дещо з розуму спала. Але я відповіла їй: «Ні, пані Мюррей, не тривожтеся. Просто Майра на все вміє поглянути із кращого боку».

— Її сестра Луелла була зовсім не така, — озвалася панна Корнелія. — Жодного світлого боку ні в чому не бачила — лиш чорне й відтінки сірого. Онде скільки років запевняла, що вмре наступного тижня. «Скоро вже я зніму цей тягар з ваших пліч», — казала вона своїм рідним зі стогоном. А коли хтось із них наважувався мовити слово про свої наміри на майбутнє, вона знову бралася стогнати: «Ох, тоді вже я вас покину». Коли я бувала в них, то завжди притакувала на це, і вона навісніла, аж майже оклигувала на кілька наступних днів. Здоров’я її відтоді поліпшилося, а душею вона досі нидіє. Майра була геть інакша. Завжди вміла розрадити інших, словом чи ділом. Може, то якось пов’язано з їхніми чоловіками. Луелла взяла собі лютого й навіженого, повірте мені. А Джим Мюррей був навіть пристойний, як на чоловіка. Нині він стояв убитий горем. Нечасто я співчуваю чоловікам на похоронах дружин, але Джима Мюррея було шкода.

— Не дивно, що він був смутний. Де ж йому знайти собі іншу таку, як Майра? — підхопила Сьюзен. — Та він, певно, і не намагатиметься — діти вже виросли, Мірабель сама дасть раду з господарством. Та хтозна, що спаде на думку вдівцю; принаймні я і вгадувати не беруся.

— Тяжко буде без Майри в церкві, — мовила панна Корнелія. — Вона встигала безліч справ упорати, ніколи ні перед чим не спинялася. Коли перешкоди були нездоланні, вона їх обходила, а як обійти не могла — вдавала, що їх не існує, і незрідка виявлялося, що це так і є. «Я нічим не журитимуся аж до кінця своєї земної мандрівки», — сказала вона мені якось. Ну от, тепер її земна мандрівка завершена.

— Ви так гадаєте? — раптом озвалася Енн, виринаючи із замрії. — Я не можу уявити, що її мандрівку завершено. Невже ви думаєте, буцім вона сидить, склавши руки — палка, допитлива натура, що завжди вважала життя захопливою пригодою? Ні, я певна, що по смерті вона відчинила двері й вийшла у… у… у нову дивовижну пригоду.

— Можливо… можливо, — згодилася панна Корнелія. — Бачте, Енн, рибонько, я й сама ніколи не поділяла цієї доктрини вічного спокою — хоча, надіюся, мої слова не здадуться вам єрессю. На небесах я хочу мати ті самі клопоти, що й на землі. І небесні замінники пончиків та пирогів — щось, що я муситиму пекти. Звісно, часом усяка людина втомлюється — і що старша вона, то сильніша й утома. Та, думаю, усі втомлені встигнуть іще відпочити, доки мине життя вічне — окрім хіба ледарів-чоловіків.

— Коли ми з Майрою знову зустрінемося, — мовила Енн, — я хочу бачити, як вона легко йде нам назустріч, сміючись так само весело, як тут.

— Ох, пані Блайт, дорогенька, — жахнулася Сьюзен, — ви ж не думаєте, наче Майра сміятиметься у світі прийдешнім?

— А чому ні, Сьюзен? Гадаєте, ми будемо там плакати?

— Ні-ні, пані Блайт, дорогенька, ви не розумієте… Я думаю, ми не будемо там ані плакати, ані сміятися.

— А що ж ми робитимемо тоді?

— Тоді, — відказала заскочена Сьюзен, — я так собі думаю, пані Блайт, дорогенька, що ми зберігатимемо поважний і святобливий вираз.

— Невже ви вважаєте, Сьюзен, — цілком серйозно проказала пані Блайт, — що я чи Майра Мюррей могли би постійно мати святобливий вираз… постійно, Сьюзен?

— Ні, — неохоче визнала Сьюзен. — Напевно, ви обидві зрідка будете там усміхатися. Але я ніколи не погоджуся з тим, що на небесах хтось сміятиметься. Мені, пані Блайт, дорогенька, сама лише думка про це видається гріховною.

— Вернімося на землю, — мовила панна Корнелія. — Хто тепер учителюватиме в недільній школі замість Майри? Відколи та хворіла, її заступала Джулія Клоу, але взимку вона переїздить до міста — отже, мусимо знайти когось іще.

— Я чула, що дружина Лорі Джемісона хоче обійняти цю посаду, — відказала Енн. — Вони із чоловіком сумлінно ходять до церкви, відколи переїхали сюди з Лобриджа.

— То попервах, — недовірливо буркнула панна Корнелія. — Заждіть, хай мине бодай рік.

— Вона така ненадійна, ця пані Джемісон, — серйозно озвалася Сьюзен. — Раз була вмерла, а як рідня поклала її на стіл, щоб зняти мірки для труни — ожила. Бачте, пані Блайт, дорогенька, такій людині ні в чім довіряти не можна.

— Ану ж, як виявиться, що вона методистка? — докинула панна Корнелія. — Я чула, що в Лобриджі вона ходила до методистської церкви так само часто, як до пресвітеріанської. Тут я її на цьому ще не заскочила, та все одно, мабуть, не варто запрошувати пані Джемісон на посаду в недільній школі. Але так чи так, ліпше її не кривдити. Ми втрачаємо надто багато парафіян: хтось умирає, хтось на щось ображається. Онде й пані Девіс покинула церкву — ніхто не знає, чому. Вона сказала опікунам, що не пожертвує більше ні цента на платню панові Мередіту. Усі вважають, що в тім винні його діти, але я чомусь так не думаю. Я допитувала Фейт, у чому річ, та все, що вона розказала — буцім недавно пані Девіс прийшла до їхнього батька начебто в доброму гуморі, а після розмови пішла страшенно розлючена, ще й обізвала малих «урвителями».

— Урвителями, бач! — обурилася Сьюзен. — Невже вона забула, що її дядька з материного боку підозрювали в отруєнні власної жінки? Не те, щоб це було доведено, пані Блайт, дорогенька, і не варто сліпо вірити в усі чутки… Але якби то в мого дядька жінка померла без жодних на те причин, я остереглася б невинних дітей називати урвителями.

— Уся біда в тім, — пояснила панна Корнелія, — що пані Девіс жертвувала панотцеві найбільше з усіх, тож, як не крути, це величенька втрата. А коли їй удасться намовити й Дугласів проти пана Мередіта, йому доведеться поїхати.

— Вряд чи пані Девіс матиме вплив на Дугласів, — із надією припустила Сьюзен. — Родичі терпіти її не можуть.

— Та всі вони за родину стіною стоять. Зачепиш одного — зачепиш усіх. Без них ми не впораємося, це ясно. Половина платні надходить від них. Хай які вони є — та вже ж не жадібні. Норман Дуглас жертвував сотню на рік, доки ще не покинув церкви.

— А чому він її покинув? — запитала Енн.

— Сказав, що один зі старост обдурив його на продажі корови. Ось уже двадцять років він не відвідує церкви. Жінка його ходила, доки була жива, бідолашка, та він дозволяв їй жертвувати хіба цент щонеділі. Її це так принижувало. Він не був їй добрим чоловіком, хоч вона ніколи й не нарікала — та вигляд мала зацькований. Тридцять років тому Норман не побрався з тією жінкою, що хотів, а Дугласи не люблять удовольнятися другим сортом.

— Хто була та жінка?

— Еллен Вест. Вони не були заручені, але два роки повсюди ходили разом. А тоді посварилися — хтозна-чого. Мабуть, через якусь дурницю. Норман охолонути не встиг, як одружився з Естер Різ — я певна, просто щоб розізлити Еллен. Хіба не типовий чоловік? Естер, мила душенька, сили волі мала небагато, а Норман знищив і ту, що була. Надто вже покірну жінку він узяв, коли потрібував такої, що протистояла б йому. Еллен тримала б його під закаблуком, а він любив би її за це ще сильніше. Він зневажав Естер, повірте мені, бо вона у всьому йому поступалася. Я часто чула, як він казав іще замолоду: «Мені треба жінки кусливої, щоб у гарячому купана — це головне».

А пошлюбив ту, що нездатна й гусці сказати: «Киш!». Хіба не типовий чоловік? Різи всі, немов трава: ворушаться спроквола, але не живуть.

— Рассел Різ, коли женився вдруге, узяв обручку першої жінки, — згадала Сьюзен. — Це, пані Блайт, дорогенька, надмірна ощадливість, як на мене. А його брат Джон поставив собі надгробок на цвинтарі по той бік затоки. Вибив на ньому все, крім дати смерті, ходить тепер щонеділі й милується. Іншим то невелика забава, а йому, бачте, отак. Ну, але кожному своя втіха. Що ж до Нормана Дугласа — то він сутий безбожник. Наш попередній панотець спитав був у нього, чого він до церкви не ходить, а той відповів: «Жінки там потворні, пасторе — надто багато потворних жінок». Я хотіла би зайти до нього якось і сказати, пишно й урочисто: «Згадай про пекло!»

— О, Норман не вірить у пекло, — мовила панна Корнелія. — Надіюся, на смертнім ложі він збагне, як помилявся. Мері, ти зв’язала свої три дюйми; можеш півгодини погуляти з іншими дітьми.

Мері не довелося просити двічі. Вона полинула в Долину Райдуг, мов на крилах, і негайно переказала Фейт Мередіт усе, що чула про пані Девіс.

— І пані Еліот каже, що вона намовить усіх Дугласів проти вашого татка, і ви поїдете геть, бо він не матиме тут платні, — завершила свою промову Мері, — і я не знаю, коли чесно, що тут можна вдіяти. Якби старий Норман Дуглас вернувся до церкви й жертвував би на платню, було б незле. А він не вернеться… і всі Дугласи підуть… і ви поїдете геть.

Того вечора Фейт лягла спати з тяжким серцем. Думка про те, що їм доведеться поїхати із Глена, була нестерпна. Ніде в усьому світі не знайти їй таких приятелів, як Блайти. Її серденько боліло ще тоді, коли сім’я поїхала з Мейвотера — Фейт пролила немало гірких сліз, прощаючись із тамтешніми друзями та домом, де жила й померла її мати. Вона не могла спокійно думати про нову, ще тяжчу муку. Вона не могла покинути Глен, і любу Долину Райдуг, і цей дивовижний цвинтар!

«Жахливо бути донькою панотця, — плакала Фейт у подушку. — Щойно приймешся десь, як тебе вже видирають із корінням. Ніколи, ніколи не вийду я заміж за пастора, хай який гарний він буде!»

Фейт сіла в ліжку й визирнула у віконце, довкруж якого зміїлися пагони винограду. У непорушній ночі було чути лиш тихе дихання Уни. Зненацька Фейт стало самотньо й страшно. Попід зоряною небесною лукою лежав осінній Глен Святої Марії. По інший бік видолинку в спальні Нен і Ді Блайт мерехтів вогник; іще один блимав у Волтеровій кімнаті. Фейт припустила, що бідолашному Волтеру, певно, знову розболівся зуб. Потім вона зітхнула, ледь заздрісно подумавши про Нен і Ді. У них була мама й власний дім, вони не мусили переїздити з ласки людей, які хтозна-чого ображаються й кличуть інших «урвителями». А поза Гленом, між безшелесних сонних полів, тріпотів інший вогник. Фейт знала, що то світиться в домі Нормана Дугласа. Подейкували, буцім він цілі ночі просиджував над книжками. Мері сказала, що все було б добре, якби тільки він повернувся до церкви. А чом би й ні? Фейт споглядала велику зорю, низько навислу над гостроверхою високою ялиною у дворі методистської церкви, коли її осяяла думка. Вона знала, що треба зробити, і вона, Фейт Мередіт, зробить це. Усе буде добре. Фейт полегшено зітхнула, відвернулася від темного, смутного світу й згорнулася калачиком у ліжку поряд з Уною.