Діти з Долини Райдуг

Розділ 8 Втручається панна Корнелія

Наступного дня панна Корнелія навідалася в пасторський дім і допитала Мері, котра, маючи дивовижну здатність розуміти людей, розповіла їй свою історію просто й чесно, без нарікань чи похвальби. Відтак панна Корнелія виснувала, що дівчинка справляє краще враження, аніж вона сподівалася, та з нею належить виявити суворість.

— Члени цієї родини, — гостро сказала вона, — поставилися до тебе уважно й привітно. І ти вважаєш удячністю те, що вчора перелякала й гнала по селі одну з їхніх маленьких приятельок?

— Кепсько я вчинила, ваша правда, — притакнула Мері. — Не знаю, що мені вступило. Та клята тріска наче сама просилася її вхопити. Але мені було прикро: я навіть, як лягла спати, плакала через те. Плакала, чесно — спитайте Уну. Я не сказала, чого реву, бо мені було соромно, і вона теж заплакала, бо їй здалося, що мене хтось образив. Та де мене можна образити — я лише хвилююся, що пані Вайлі мене не шукає. На неї то не схоже.

Панна Корнелія й собі подумала, що це дивно, проте нічого не відповіла і, звелівши Мері надалі стримуватися від витівок із сушеною тріскою, подалася в Інглсайд, щоб розповісти Енн про свою виправу.

— Якщо мала каже правду, ми мусимо втрутитися, — заявила вона. — Я дещо знаю про цю Вайлі, повірте мені. Маршал був із нею знайомий, коли мешкав іще на тім боці затоки. Торік він розповідав, що в неї живе якась наймичка із сиротинцю — мабуть, оця сама Мері. Він чув, буцім вона замучила дитину роботою ледь не до смерті, майже не годує її й не вдягає. Ви знаєте, Енн, рибонько, я завжди стояла на тім, щоб не мати ніяких справ із тими, хто мешкає по той бік затоки, та завтра ж попрошу Маршала піти туди й розпитати всіх, кого можна. А тоді поговорю із паном Мередітом. Енн, рибонько, його діти знайшли цю Мері геть охлялою від голоду в стодолі Джеймса Тейлора! Вона провела там цілу ніч, самотня, змерзла, доки ми спокійно спали в теплих ліжках після смачної вечері!

— Бідолашка, — мовила Енн, уявляючи одного із власних любих дітей у подібнім становищі — голодного, змерзлого й самотнього. — Не можна дозволяти їй вертатися туди, де з нею погано поводилися. Колись і я була такою сиротою.

— Доведеться обговорити це з директоркою гоуптонського сиротинцю, — відказала панна Корнелія. — Та в домі панотця їй залишатися не слід. Хтозна-чого вона може навчити його сердешних дітей. Здається, часом ця Мері навіть лається. Але подумайте, Енн, рибонько — вона прожила там два тижні, а пан Мередіт нічого не помітив! Хіба такому чоловікові можна заводити сім’ю? Йому варто було би піти в ченці!

Два дні потому панна Корнелія знову прийшла в Інглсайд.

— Це неймовірно! — сказала вона. — Пані Вайлі знайшли у власному ліжку мертвою того ж ранку, як Мері втекла. У неї віддавна було кволе серце, і лікар застерігав, що таке може статися. Вона звільнила свого наймита, і в домі нікого не було. Наступного дня тіло знайшли сусіди. Вони шукали малу, та подумали, що пані Вайлі вирядила її до кузини в Шарлоттаун — усі чули, що вона мала такий намір. Тієї кузини на похороні не було, тож ніхто й не дізнався, що Мері в неї немає. Сусіди розказали Маршалові, як пані Вайлі поводилася з дівчинкою, аж у нього кров скипіла від люті — принаймні так він каже. Ви знаєте, Маршал завжди гнівається, коли хтось мучить дитину. Сусіди розповіли, що вона безжально шмагала Мері за найменшу провину. Вони хотіли були написати про це директорці сиротинцю, та, як то кажуть, сім баб, сім рад — ніхто так нічого й не зробив.

— Шкода, що ця Вайлі померла, — сердито озвалася Сьюзен. — Я радо пішла б на той бік затоки й висловила їй усе, що думаю. Тримати дитину надголодь і бити, пані Блайт, дорогенька! Ви знаєте, я можу дати ляпанця, якщо потрібно — але не більше. Ох, пані Еліот, що ж тепер буде із цим бідолашним дитям?

— Певно, її відішлють назад у Гоуптон, — мовила панна Корнелія. — У нашій околиці всі, хто хотів узяти дитину із сиротинцю, давно це зробили. Завтра я піду до пана Мередіта й виговорю йому за цю історію.

— Еге ж, вона таки піде, — мовила Сьюзен, провівши панну Корнелію. — Вона, як надумає, то зробить усе, що завгодно — навіть церковний шпиль покриє ґонтом. Але я не збагну, пані Блайт, дорогенька, як може хтось — навіть Корнелія Брайант — так розмовляти з панотцем, наче він — звичайний собі чоловік.

Коли панна Корнелія пішла, Нен Блайт вибралася з гамака, де по обіді вчила уроки, і шмигонула в Долину Райдуг. Усі решта були вже там. Джем і Джеррі кидали кільця на патичок — за кільця їм правили старі підкови, що їх хлопчаки позичили в гленського коваля. Карл розглядав мурах на сонячній купині. Волтер, лежачи долілиць у заростях папороті, уголос читав Мері, Ді, Фейт і Уні дивовижну книжку — збірник міфів з історіями про Пресвітера Іоанна,[10] Вічного Жида,[11] чарівну лозу[12] та хвостатих людей, про сезам, хробака, що прогризає скелі в пошуках золота, Острови Блаженних[13] та дів-лебідок. Страшним розчаруванням для Волтера було дізнатися, що історії Вільгельма Телля й Гелерта[14] — також лише міфи, а прочитавши оповідку про єпископа Хатто[15], він не міг заснути цілу ніч. Та найбільше йому подобалися історії про Дударя[16] й Святий Грааль.[17] Саме їх він і читав, тремтячи від хвилювання, доки літній вітер вигравав у дзвоники в кронах Закоханих Дерев, а долиною скрадалися прохолодні вечірні тіні.

— Брехні, таж які цікаві, — захоплено мовила Мері, коли Волтер закрив книжку.

— Це не брехні, — гнівно відказала Ді.

— То ти гадаєш, усе це правда? — недовірливо спитала Мері.

— Ні… не зовсім. Це як твої оповідки про привидів. То була не правда, але й не брехня, бо ти ж не сподівалася, що ми в них повіримо.

— Ну, хай там як, а про чарівну лозу — таки правда, — мовила Мері. — Старий Джейк Крофорд із того боку затоки вміє нею чаклувати. Його звідусюди кличуть, як треба копати криницю. І ще я знаю Вічного Жида.

— О, Мері! — вигукнула Уна, охоплена благоговійним трепетом.

— Чесно… клянуся! Тої осені до пані Вайлі прийшов був старезний, дуже старезний дід. Вона його запитала, чи довго простоять кедрові підпори, а він і каже: «Ці? О, ці простоять тисячу років. Я знаю, у мене такі вже двічі стояли». Дві тисячі років живе на світі — то хто ж він іще, як не Вічний Жид?

— Я не вірю, що Вічний Жид розмовляв би з такою людиною як пані Вайлі, — утяла Фейт.

— А я люблю історію про Дударя, — сказала Ді, — і мама теж любить. Мені завжди так шкода малого кульгавого хлопчика, що не міг наздогнати інших і не побачив бездонної кручі. Мабуть, йому було дуже сумно, і все життя гадав, які ж то дива він не побачив і дуже-дуже хотів і собі піти з усіма.

— Але як, напевно, тішилася його мама, — тихенько озвалася Уна. — Доти вона журилася, що він кульгавий — може, навіть плакала через те. А потім уже ніколи не сумувала — ніколи. Вона раділа, що він кульгавий, бо саме тому й не втратила його.

— Колись, — замріяно мовив Волтер, дивлячись у високе безмежне небо, — Дудар з’явиться з-над того пагорба й зійде в Долину Райдуг. Він гратиме на сопілці, весело й мелодійно… і я піду за ним — туди, на узбережжя… до самого моря… і попливу далеко від вас усіх. Я, мабуть, не хотітиму йти… а Джем захоче — то буде справжня пригода… але я не хотітиму. Я муситиму піти… бо музика зватиме й зватиме… доки я відчую, що не можу опиратися.

— Ми всі підемо! — крикнула Ді, охоплена полум’ям братової фантазії, майже певна, що бачить глузливу тінь загадкового Дударя на дальнім краю туманної долини.

— Ні. Ви лишитеся тут і будете чекати, — мовив Волтер, і у великих прекрасних очах його майнула тривожна тінь. — Ви чекатимете нашого повернення. А ми, можливо, не повернемося… не зможемо повернутися, доки гратиме Дудар. Можливо, його сопілка проведе нас довкруж світу. А ви сидітимете тут… чекатимете… і чекатимете.

— Замовкни! — здригнулася Мері. — Не дивися, так Волтере, бо мене дрижаки беруть. Хочеш, щоб я заверещала? Я вже так і бачу, як той дурний жахливий Дудар іде, а ви, усі хлопці — за ним, а ми, дівчата, лишаємось тут самі чекати на вас. Не знаю, чого так — я не рюмса — та коли ти оце мелеш, мені завжди хочеться плакати.

Волтер переможно всміхнувся. Він любив випробовувати силу своєї уяви на слухачах — грати з їхніми почуттями, лякати їх і сповнювати душі трепетом. Це вдовольняло його потяг до всього драматичного. Та попри відчуття тріумфу, серце йому стиснув холодний і незбагненний страх. Зненацька Дудар видався моторошно реальним — ніби тонка завіса майбутнього відхилилася й у сутінковій Долині Райдуг, освітленій хіба зоряним сяйвом, Волтерові Блайту на мить було дано вздріти непевний відблиск прийдешніх літ.

Карл, що прибіг із доповіддю про події в мурашинім краю, повернув усіх до реальності.

— Мурахи справді цікавезні, — вигукнула Мері, рада вислизнути з полону таємничої тіні, якою дітям увижався Дудар. — У суботу ми з Карлом розглядали мурашник на цвинтарі. Я ніколи й не думала, що в них стільки всього різного коїться. Але ж вони сварливі істотки — деякі б’ються просто так, без причини. А є страхополохи. Так лякаються, що скручуються клубочком, доки решта їх лупцює — нізащо не хочуть битися. Є лінюхи — ми бачили, як вони тікають від роботи. А один помер від горя — нічого не робив і не хтів їсти, ліг і помер — йому друга вбили, кля… клянуся!

Друзі принишкли. Усі зрозуміли, яке слово намірялася сказати Мері. Фейт і Ді обмінялися поглядами, гідними самої панни Корнелії. Волтер і Карл опустили очі долу, Уна стисла вуста.

Мері ніяково зіщулилася.

— То й що, як те слово вихопилося в мене, я не встигла й подумати — чесно, не встигла — та навіть не доказала його! Але ж які ви тут усі вразливі! Чули б ви, як лаялися Вайлі, коли гиркались!

— Дамам не слід уживати такі слова, — мовила Фейт геть не властивим їй манірним тоном.

— Це нечемно, — пролебеділа Уна.

— Я не дама, — відрубала Мері. — Де я могла вам навчитися бути дамою? Та вже ж намагатимуся не казати цього, коли вийде, Їй-Богу.

— А ще, — повела далі Уна, — затям, що Бог не відповідатиме на твої молитви, коли ти згадуватимеш Його ім’я намарне.

— Він і без того не відповідатиме, — зневірено чмихнула Мері. — Онде я цілий тиждень просила Його залагодити цю справу з Вайлі, а Він нічогісінько не зробив. Не буду я більше молитися, ну його.

Аж тут у Долину Райдуг прибігла засапана Нен.

— Ох, Мері, я маю новини для тебе! Пані Еліот була на тім боці затоки, і знаєш, що? Пані Вайлі померла — її знайшли мертвою в ліжку того ж ранку, як ти втекла! Тепер ти не муситимеш до неї вертатися.

— Померла! — заціпеніла Мері; потім здригнулася й кинулася до Уни. — Гадаєш, то все через мої молитви? Коли так, то я більше ні разу не помолюся, скільки житиму! Тепер її привид повернеться й буде мені дошкуляти!

— Ні, Мері, ні, — утішливо мовила Уна. — Адже пані Вайлі померла задовго до того, як ти почала молитися.

— Це правда, — відказала Мері, насилу оговтуючись. — Але ж я й перелякалася! Не хочу думати, що від моїх молитов хтось помер. Я й не думала просити в молитві, щоб вона вмерла. І вона мовби не з тих, що вмирають. А пані Еліот сказала, що зі мною буде?

— Певно, тобі доведеться повернутися в сиротинець.

— Я так собі й думала, — буркнула Мері. — І знову мене віддадуть — комусь такому, як пані Вайлі. Ну, це я витримаю. Я дівка дужа.

— Я молитимуся, щоб ти залишилася тут, — прошепотіла Уна, вертаючись додому з Мері.

— Як собі хочеш, — рішучо сказала Мері, — а я вже не буду. Страх як мене це налякало. Гляди, що вийшло з тих молитов. Якби пані Вайлі вмерла вже після того, як я почала молитися, я була б винна.

— О ні, не була б, — мовила Уна. — Шкода, що я не можу пояснити тобі, Мері… але тато міг би, якби ти поговорила з ним.

— Нє, — відказала Мері, — не збагну я вашого татка й квит. Ходить собі й ходить, мене в очі не бачить. Я не пихата, але паплюжити себе не дам.

— Ні, Мері, тато зовсім не такий! Він і нас майже ніколи не бачить. Він просто завжди замислений, от і все. І я молитимуся, щоб ти лишилася жити в Чотирьох Вітрах — бо ти мені подобаєшся, Мері.

— Добре. Тільки щоб я більше не чула, що хтось від того помер, — застерегла Мері. — Я й сама хотіла б тут лишитися. Мені тут подобається… гавань і маяк, і ви всі, і Блайти також. Ви — мої єдині друзі, і страх як не хочеться їхати десь від вас.