Діти з Долини Райдуг

Розділ 6 Мері лишається в домі пастора

Наступного дня пасторські діти взяли Мері з собою до церкви. Спершу вона огиналася.

— Хіба ти не ходила до церкви на тім боці затоки? — спитала Уна.

— Аякже. Пані Вайлі надто не вчащала, а я ходила, як тільки вдавалося. Сильно мені подобалося піти десь і годинку спокійно посидіти. Таж нині не можу я йти до церкви в такому старому дранті.

Цю заковику розв’язала Фейт, позичивши Мері одну із власних святкових суконь.

— Вона полиняла трішки й два ґудзики відірвалися, але, напевно, згодиться.

— Ґудзики я пришию, — рішучо сказала Мері.

— Як можна шити в неділю? — жахнулася Уна.

— Чом би й ні? У неділю то ще й ліпше, коли справа добра. Дайте мені голку з ниткою, а самі не дивіться, як такі полохливі.

Шкільні черевики Фейт і стара оксамитова чорна шапочка, що лишилася по Сесілії Мередіт, доповнили вбрання Мері й вона вирушила до церкви, де поводилася цілком чемно й не привертала зайвої уваги, хоч деякі парафіяни ззиралися на незнайому бідно вдягнену дівчинку поруч із дітьми пастора. Мері статечно вислухала проповідь і впевнено й охоче долучилася до загального співу. У неї виявився сильний, чистий голос і музикальний слух.

— «Кров Його — очисток у Бога»[8], — захоплено виводила Мері.

Пані Мілгрейв, яка сиділа на лаві саме попереду неї, враз озирнулася й пильно оглянула дівчинку з голови до ніг. Мері, сповнена бажання втнути бодай невеличкий бешкет, показала їй язика, на превеликий жах Уни.

— Не втрималася я, — пояснила Мері після церкви. — А чого вона так вирячилася? Добрі манери! Я рада, що показала їй язика, дарма ще сильніше не висолопила. Слухай, Уно, я бачила в церкві Роба Мак-Алістера з того боку затоки. Розкаже він про мене пані Вайлі, га? Як ти гадаєш?

Утім, пані Вайлі не з’явилася, і вже через кілька днів діти забули про неї. Мері, як так і треба, мешкала в пасторськім домі, проте відмовилася ходити до школи з рештою Мередітів.

— Нє. Я свою науку знаю, — відрубала вона, коли Фейт почала намовляти її. — У пані Вайлі я чотири роки до школи ходила. Більше не хочу. Щораз мене там сварили за те, що уроків не вивчила — хай йому всячина! Мені на них і часу не ставало.

— Наш учитель тебе не сваритиме. Він дуже хороший і добрий, — наполягала Фейт.

— Я тобі сказала: не піду. Я вмію читати, писати й лічити — навіть дроби знаю. Доста з мене. Ви собі йдіть, а я вдома лишуся. Нічого не вкраду — присягаюся, що я чесна.

Отож, доки Фейт, Уна, Джеррі й Карл сиділи на уроках, Мері прибирала в домі, геть видозмінивши його за кілька днів. Вона підмела кімнати, витерла порох із меблів і навела всюди лад, перетрусила перину в кімнаті для гостей, пришила відірвані ґудзики, охайно поцерувала білизну й навіть удерлася в бібліотеку з віником та ганчіркою, велівши панові Мередіту зачекати деінде, поки вона прибере. Та все ж було одне приміщення, куди Мері не дістала дозволу ввійти, попри всі зусилля й стратегічні хитрощі. Тітка Марта, хай яка підсліпувата, глуха й геть наївна, заповзялася одноосібно господарювати на кухні.

— Кажу вам, якби стара Марта пустила мене куховарити, ви їли б, як люди, — обурено розповідала Мері пасторським дітям. — Не було б ані «тотожності», ні грудкуватої каші, ні збираного молока. Хтозна-куди вона діває всі вершки!

— Кота годує, — пояснила Фейт. — Розумієш, то її кіт.

— Ох, я б її відчихвостила! — скрушно озвалася Мері. — Котів я не зношу. Усі вони диявольського роду, як один. Поглянеш їм в очі — і видно. Ну, стара Марта не пустить мене на кухню, то й квит, нічого не вдієш. Та ох, болить мені серце бачити, як вона харч переводить нінащо.

Опісля школи всі йшли бавитися в Долину Райдуг. Мері відмовилася проводити час на цвинтарі, запевнивши, буцім боїться привидів.

— Привидів не існує, — мовив Джем Блайт.

— Невже?

— А ти сама бачила привидів?

— Сотню разів, — відказала Мері.

— І які вони? — поцікавився Карл.

— Страшнючі. У білих платтях, зі скелетними руками й головами.

— І що ти тоді робила? — запитала Уна.

— Тікала геть, як скажена, — мовила Мері, проте зашарілася, впіймавши погляд Волтера. Хтозна-чому він лякав її. Мері зізналася пасторським донькам, що її кидає в дрож від самого виразу Волтерових очей.

— Як на нього дивлюся, — сказала вона, — згадую всі свої брехні та й думаю, що ліпше було би завжди казати правду.

Найбільше з усіх Мері подобався Джем. Коли він узяв її з собою на інглсайдське горище й показав колекцію «дрібничок», успадкованих від капітана Джима Бойда, вона була надзвичайно втішена й задоволена. Удалося їй завоювати й прихильність Карла, виявивши щиру цікавість до розглядання мурах та жуків. Безперечно було, що із хлопцями Мері ладнає краще, ніж із дівчатами — скажімо, другого ж дня по знайомстві вона люто посварилася з Нен Блайт.

— Твоя мати — відьма, — презирливо чмихнула Мері. — Руді тітки — завжди відьми, усі як одна.

Невдовзі вона погиркалася й із Фейт через півня Адама. Мері бундючно заявила, що в того надто короткий хвіст. Розлючена Фейт відказала, що Богові ліпше знати, короткий чи довгий хвіст має носити півень. Увесь наступний день дівчата не розмовляли. Мері тактовно поставилася до голомозої й одноокої ляльки, яку показала їй Уна, та варто було меншій дівчинці поділитися з нею іншим безцінним скарбом — картинкою, що зображала янгола з немовлям на руках, Мері підняла його на глум, сказавши, що то не янгол, а достеменний привид. Уна втекла до своєї кімнати й розплакалася, проте Мері знайшла її там, пригорнула і з каяттям у виразі та поставі благала пробачити їй. Ніхто не міг довго сердитися на Мері Ванс — навіть Нен, котра, маючи схильність плекати образи, так остаточно й не подарувала їй дошкульних слів на материну адресу. А проте Мері була весела й знала багато жаских історій про привидів. Бавитися в Долині Райдуг із нею виявилося незрівнянно цікавіше. Вона навчилася грати на дримбі й невдовзі перевершила в цьому самого Джеррі.

— Нема такого, щоб я собі не зуміла, коли захочу, — пихато виснувала Мері, що не гаяла жодної змоги похизуватися. Вона навчала Блайтів та Мередітів надимати бульбашки з листя дудлеї, котра заполонила ввесь старий сад Бейлі, смакувати ягодами, що проростали в щілинах цвинтарної огорожі, вона показувала їм химерні картини з тіней, викручуючи свої гінкі довгі пальці. А коли діти йшли по соснову живицю до лісу, Мері завжди збирала її найбільше й вихвалялася цим. Іноді вона безмежно дратувала їх, іноді ж вони палко любили її. Проте вона незмінно цікавила їх усіх, отож нові друзі покірно визнали її за ватажка й уже через два тижні не могли уявити свого життя без Мері Ванс.

— Дивно, що пані Вайлі мене не шукає, — мовила якось Мері. — Не збагну я цього.

— Може, вона вже й не шукатиме, — відповіла Уна. — Тоді ти лишишся в нас назавжди.

— Нє, ми в цьому домі вдвох зі старою Мартою не потовпимось, — буркнула Мері. — Добре мати їсти, скільки влізе — часто я думала, як воно, — таж я люблю, щоб і смачно було! А пані Вайлі ще сюди дістанеться. Вона вже мені, певно, різку наготувала. Удень я сильно про це не думаю, але вночі… ох, дівчата, лягаю там на горищі, і думаю, думаю, аж майже хочу, щоб нарешті вона прийшла, та й квит. Одна лупка буде не гірша, аніж десятки тих, що я подумки вже знесла після втечі. Вас колись лупцювали?

— Ні, звісно, ні! — обурено скрикнула Фейт. — Тато ніколи не вчинив би так.

— Не знаєте ви життя, — зітхнула Мері заздрісно, а проте й дещо зверхньо. — Не зрозумієте моєї долі. А Блайтів, певно, теж ніколи не лупцювали?

— Ні… мабуть, ні. Але, здається, їм усім давали ляпанці, коли вони були малі.

— Ляпанці — то дурниця, — зневажливо відказала Мері. — Якби мої батьки дали мені ляпанця, я подумала би, що вони мене гладять. Нечесно в цьому світі жити. Хай би мені вже дісталася моя лупка, та щось її, клятої, забагато виходить.

— Це погане слово, Мері, — докірливо мовила Уна. — І ти обіцяла його не вживати.

— Ой, відчепися, — пирхнула Мері. — Якби ти знала, що я могла би сказати, якби захтіла, то й цим собі голову не сушила б. А ще я зовсім покинула брехати, відколи тут живу, і ти це знаєш.

— А як же привиди, що ти їх нібито бачила? — мовила Фейт.

Мері зашарілася.

— То інше, — сердито втяла вона. — Я знала, що ви не повірите, та й не треба мені було, щоб ви вірили. Але якось увечері, ще на тім боці затоки, я таки бачила страшне коло цвинтаря, хай мене грім поб’є. Не знаю, що то було — привид чи стара біла шкапа Сенді Крофорда, але тікала я звідтіля, як навіжена.