Діти з Долини Райдуг

Розділ 16 Зуб за зуб

Прийнявши рішення, Фейт одразу взялася до справи. Не гаючи часу, наступного ж дня після школи вона подалася в село. Біля пошти її наздогнав Волтер Блайт.

— Мама просила мене зайти до пані Еліот, — мовив він. — А ти куди зібралася, Фейт?

— У церковній справі, — зверхньо відказала дівчина. Більше вона нічого не повідомила, тож Волтер відчув себе ображеним. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Теплий вітряний вечір пахнув загуслою сосновою живицею. Поза дюнами лежало ясно-сіре море, спокійне та прекрасне. Гленський струмок ніс за течією флотилію багряно-золотого листя, наче вервечку казкових човнів. Скошене житнє поле Джеймса Різа, налите призахідними рожево-коричневими барвами, обсіло вороння, поважно обговорюючи добробут воронячої держави. Зненацька Фейт порушила їхнє засідання, видершись на паркан і кинувши в них уламком старої жердини. Повітря сповнилося ляскотом чорних крил та розлюченим карканням.

— Нащо ти це зробила? — докірливо запитав Волтер. — Їм же було так добре.

— Ненавиджу ворон, — безтурботно озвалася Фейт. — Вони такі чорні й хитрі — я аж відчуваю їхнє лицемірство. Знаєш, вони крадуть яйця із гнізд у маленьких пташок. Я сама бачила весною на нашій галявині. Волтере, а чому ти такий блідий? Учора знову зуб розболівся?

— Так, — здригнувся Волтер, — жахливо. Я не міг заснути… ходив кімнатою й уявляв, що я — давній християнський мученик, якого катують за наказом Нерона. Це трохи допомогло… а тоді мені стало так зле, що я вже нічого не міг уявляти.

— Ти плакав? — стурбовано запитала Фейт.

— Ні… та я лежав на підлозі й стогнав, — зізнався Волтер. — Тоді прийшли дівчата, і Нен дала мені кайєннського перцю, щоби покласти на зуб, але стало ще гірше… а Ді веліла потримати в роті холодну воду. Я не міг цього знести, і вони покликали Сьюзен. А Сьюзен сказала, що то мені добра наука за те, що я напередодні сидів на холоднім горищі й базграв дурниці; але потім розпалила в печі й дала мені пляшку з гарячою водою. Я приклав пляшку до щоки й мені попустило. Тоді я сказав Сьюзен, що мої вірші — то не дурниці, і не їй про це судити. А вона сказала — хвала небесам, що їй про поезію таки невідомо нічого, крім того, що все це брехня. Але ти знаєш, Фейт, що це не так. Ось чому я люблю писати вірші: у них можна сказати істинну правду, яка не буде правдою в прозі. Я пояснив це Сьюзен, а вона веліла мені не базікати й лягати спати, поки вода не охолола, інакше вона дасть мені пересвідчитися, чи та моя базгранина лікує зубний біль, і надіється, що мені з того буде урок.

— Чого ти не поїдеш до зубного лікаря в Лобридж і не вирвеш цей хворий зуб?

Волтер знову здригнувся.

— Вони всі хотіли, щоб я поїхав… а я не можу. Це буде так боляче.

— Боїшся маленького болю? — зневажливо пирхнула Фейт.

— То буде великий біль, — спалахнув Волтер. — А я не зношу болю. Тато сказав, що не наполягатиме, а просто зачекає, доки я сам вирішу поїхати.

— Ну, трохи воно болітиме, а тоді все скінчиться, — умовляла Фейт. — А це в тебе стався вже п’ятий напад. Якби ти поїхав і вирвав зуба, більше не було б таких тяжких ночей, як нині. Мені одного разу рвали зуб. На мить було боляче — я навіть закричала — а потім усе, тільки кров потекла.

— Кров — то найгірше. Це так неприємно! — скрикнув Волтер. — Минулого літа, коли Джем поранив ногу, я ледь не зомлів. Сьюзен казала, що я зблід сильніше, ніж Джем. Та я не міг дивитися, як йому боляче. Фейт, це жахливо — що хтось завжди мучиться. Нестерпно бачити страждання інших. Я хочу втекти від них… далеко-далеко, доки нічого не буде ні видно, ні чути.

— Нащо здіймати галас через те, що комусь болить? — мовила Фейт, стріпнувши кучерями. — Звісно, той, хто пораниться, завжди кричить, і все замащено кров’ю, і мені теж неприємно бачити, як люди мучаться. Але я не хочу тікати — я хочу закасати рукави й допомогти їм. Твій тато незрідка мусить завдавати людям болю, щоб вилікувати їх. А що вони робили б, якби він утік світ за очі?

— Я не сказав, що втік би — мені лише хочеться втекти. Це інше. Я теж хочу помагати людям… але найбільше хочу, щоб у світі не було нічого бридкого й жахливого, а тільки радість і краса.

— Нема чого думати про те, що неможливо, — утяла Фейт. — Зрештою, бути живим дуже добре. Якби ти вмер, тобі не болів би зуб, але ти все одно ж хотів би жити, правда? Ох, Ден Різ іде. Мабуть, рибалив у затоці.

— Терпіти не можу Дена Різа, — мовив Волтер.

— Я теж, як і решта дівчат. Я пройду попри нього так, ніби його не існує. Дивися!

І Фейт, пихато скинувши підборіддя, прочимчикувала повз із погордою, яка боляче вразила Дена. Він озирнувся їй услід і закричав дедалі зневажливіше:

— Свинюшниця! Свинюшниця! Свинюшниця!!!

Фейт ішла, удаючи, буцім не чує. Проте вуста її тремтіли від люті. Вона знала, що не дорівняється до Дена в умінні вигадувати бридкі прізвиська. Шкода, що з нею йде не Джем Блайт, а Волтер. Якби Ден Різ назвав її «свинюшницею» в присутності Джема, той полатав би йому боки! Але Волтер… Фейт і на думку не спадало чекати від нього захисту чи дорікати йому тим, що він її не боронить. Адже Волтер ніколи не бився з іншими хлопцями, так само, як Чарлі Клоу з Північної вулиці. Фейт зневажала Чарлі за боягузтво, та Волтер, на диво, не викликав у неї презирства. Для неї він був, мов істота з іншого світу, де панують зовсім інші звичаї. Дівчинка не сподівалася, що Волтер відлупцює замурзаного, веснянкуватого Дена Різа, як не сподівалася цього й від зоряноокого янгола. Та їй було жаль, що поряд немає дужих Джема чи Джеррі, і душу їй троюдила образа.

Волтер уже не був блідий. Щоки його спалахнули багряним рум’янцем, а очі затуманилися соромом і гнівом. Він знав, що мусить помститися за Фейт. Джем рішучо став би на прю й змусив би Дена забрати все сказане назад. Річі Воррен вивергнув би на Дена цілий потік ущипливих слів. Але Волтер не міг — просто не міг обзиватися. Він знав, що в цьому поєдинку на нього чекатиме неминуча поразка. Він не міг ані придумати, ані промовити мерзенних, брутальних висловів, які так легко злітали з вуст Дена Різа. Та й кулачна помста була Волтеру не до снаги. Сама думка про бійку видавалася йому гидкою. Бійка болюча, груба і, що найгірше, неприємна. Волтер не розумів, чому Джем завжди радий зітнутися з кимось. Та в цю мить хлопець шкодував, що не може стятися з Деном Різом. Йому було соромно, що Фейт Мередіт образили в його присутності, а він навіть не спробував провчити кривдника. Вона, мабуть, зневажає його за це. Відколи Ден назвав її «свинюшницею», Фейт не сказала ні слова. Отож він навіть зрадів, коли їхні шляхи розійшлися.

Фейт і собі відчула полегшення, хоч і з іншої причини. Вона хотіла побути сама, бо ж раптом перелякалася, згадавши, куди й навіщо йде. Вогонь завзяття вщух, надто опісля того, як Ден Різ похитнув її впевненість. Фейт повинна була втілити задумане, проте зненацька їй забракло відваги. Вона йшла попросити Нормана Дугласа вернутися до церкви, і тепер відчувала, що боїться його. Завдання, яке вдома видавалося легким, тут набуло зовсім інакших барв. Вона багато чула про Нормана Дугласа й знала, що його бояться навіть найстарші хлопці в школі. Подейкували, що той лихослов — ану ж, як і він відважить їй гидке прізвисько? Фейт не зносила образ — вони пригнічували її волю сильніше, аніж фізичні удари. Але вона не спиниться — Фейт Мередіт ніколи не спиняється. Вона не може здатися, щоб татові не довелося їхати із Глена.

Довгою стежкою Фейт дійшла до будинку — великого старомодного будинку, поза яким, немов солдати, вишикувалися осокори. На заднім ґанку з газетою сидів сам Норман Дуглас. Поряд лежав його великий пес. Із кухні, де пані Вілсон, служниця Нормана Дугласа, готувала вечерю, долинав брязкіт каструль — сильний, зумисний і лютий, бо ж Норман допіру посварився з пані Вілсон, відтак обоє перебували в кепському гуморі. Тому, коли Фейт ступила на ґанок і Норман відклав газету, мала прохачка зустрілася поглядом із навісним роздратованим чоловіком.

Як на свій копил, Норман Дуглас був доволі вродливий. Довга руда борода струмувала по його широких грудях, і пишна кучма рудого волосся, геть не посрібленого літами, буяла на масивній голові. Його високе біле чоло ще не помережали зморшки, а сині очі палали вогнем бурхливої юності. Він міг бути дуже приязний, коли хотів цього, а коли ні — ставав достеменно жахний. Нещасна Фейт, яка палко воліла знов навернути Нормана до церкви, застала його сердитим і набурмосеним.

Він не знав її й глипнув на неї неласкаво. Норманові Дугласу подобалися дівчата жваві, сміхотливі й гарячковиті. Фейт у цю мить була дуже бліда — а саме рум’янець мав украй важливе значення для її вроди. Без нього вона здавалася бляклою та плохою. Тепер же своїм вибачливим переляканим виглядом вона пробудила в душі господаря забіяку.

— А ти що за одна? Чого прийшла? — гримнув він славетним нагніваним басом.

Уперше в житті Фейт не могла відповісти. Вона й не уявляла, що Норман Дуглас виявиться такий. Натомість він розлютився ще дужче, помітивши, як їй заціпило від жаху.

— Що з тобою? — знову пророкотав він. — Хочеш сказати щось, а боїшся? Ну, що таке? Кажи вже! Чи язика проковтнула?

Сердешна Фейт не могла проказати ні слова. Її не слухався голос. Вуста затремтіли.

— На Бога, не рюмсай! — ревнув Норман. — Не зношу таких шмаркачок! Прийшла сказати щось, то кажи й грець із ним! Чи вона пришелепувата? Не дивися на мене так! Я людина! У мене немає хвоста! Що ти за одна? Що за одна, я тебе питаю?

Норманів голос відлунював, певне, аж на узбережжі. Грюкіт на кухні припинився — пані Вілсон вирячила очі й нашорошила вуха. Норман уперся величезними засмаглими ручищами в коліна і, нахилившись уперед, утупився в пополотніле, перестрашене личко Фейт. Він височів над нею, наче злий велетень із казки. Здавалося, він щомиті може проковтнути її.

— Я… Фейт… Мередіт… — ледь чутно пролебеділа вона.

— Мередіт, га? Із пасторських малих? О, я чув про вас, чув! Їздите селом на свинях і порушуєте день суботній? Спритний виводок! Ну, чого ти прийшла? Що тобі треба від старого безбожника? Я не прагну заступництва пасторів і сам не втручаюся в їхні справи. Чого ти хочеш, га?

Фейт хотіла опинитися за тисячу миль від Нормана Дугласа. Сяк-так вона зважилася просто й відверто промовити:

— Я прийшла… просити вас… ходити до церкви… і жертвувати… на платню.

Норман витріщився на неї, а тоді знову вибухнув гнівом.

— Зухвале дівчисько! Хто тебе намовив, шельмо? Хто?!

— Ніхто, — відказала сердешна Фейт.

— Брешеш! Не смій брехати! Хто тебе намовив? Авжеж не татусь — у нього заповзяття менше, ніж у дурної блохи. Та й не велить він тобі робити те, на що сам не зважиться. То хто ж? Одна з тих гленських старих дівуль, га?

— Ні… я… прийшла сама.

— За дурня мене маєш? — ревнув Норман.

— Ні, я гадала, що ви джентльмен, — просто сказала Фейт, не бажаючи надати саркастичного звучання своєму тону.

Норман аж підскочив.

— Не потикайся до чужої справи! Замовкни, щоб я ні слова більше не чув! Якби ти не була така дрібна, я показав би тобі, як носа пхати! Коли мені треба буде лікаря чи панотця, я їх покличу! А доти й знати їх не бажаю! Вшивайся звідси, шмарогузко!

Фейт «ушилася». Мов невидюща, прошкандибала вона сходами, стежиною до хвіртки й на вулицю. Утім, на півдорозі до села заціпеніння її минуло, а переляк поступився місцем пекучій люті. Здолавши бічну стежку, Фейт Мередіт упала в незнаний донині шал. Дошкульні слова Нормана Дугласа розпалили нищівний вогонь у її душі. Піти додому? Е, ні! Вона повернеться до того старого людожера й скаже йому все, що думає про нього! Він іще пошкодує! «Шмарогузка», дзуськи!

Дівчина розвернулася й несхитним кроком рушила назад. Ґанок стояв порожній, кухонні двері зачинені. Фейт удерлася на кухню, не постукавши. Норман Дуглас щойно сів вечеряти, але досі не випустив газети з рук. Фейт кинулася до нього, вихопила газету, жбурнула на підлогу й наступила на неї. Потім, розпашіла, відважно метнула йому в обличчя погляд, що вергав блискавки. У цю мить вона була такою прекрасною юною фурією, що Норман Дуглас ледь упізнав її.

― Чого тобі знову? ― гарикнув він радше спантеличено, ніж сердито.

Вона сміливо дивилася в його люті очі, погляд яких не всяк міг витримати.

― Я прийшла сказати вам усе, що думаю про вас, — мовила Фейт дзвінким, чистим голосом. ― Я вас не боюся. Ви грубий, несправедливий старий тиран. Сьюзен каже, що ви потрапите до пекла, і мені жаль було вас, але більше не буде. Ваша дружина десять років не мала нового капелюшка ― хіба то дивно, що вона померла? Віднині я корчитиму вам гримаси щоразу, коли зустріну. І щоразу ви знатимете, що діється у вас за спиною. Я бачила книжку в татовій бібліотеці ― там намальований диявол, і нині я піду й напишу під ним ваше ім’я! Ви старий упир, і я надіюся, що вас обсядуть пранці!

Фейт не знала, ані хто такий упир, ні що таке пранці. Вона чула ці слова від Сьюзен і з тону її зрозуміла, що йдеться про щось гидке. Норман же добре відав, що означає принаймні друга з її образ. Не зронивши ні слова, він вислухав тираду Фейт, а коли вона вмовкла, задихана, і тупнула ногою ― зненацька розреготався.

― Бач, а в тебе є запал! ― гримнув він, гучно ляснувши себе по колінах. ― Така ти мені подобаєшся! Ну, сідай-но… сідай.

— Не сяду! — відрубала Фейт. Очі її паленіли навіженим вогнем. Вона подумала, що Норман кепкує з неї… бере на глум. Ліпше б він знову пустився кричати; холодне презирство завдавало їй тяжчої кривди. — Я не сяду у вашому домі. Я йду звідси геть. Але я рада, що прийшла й сказала, як я ненавиджу вас!

— Я теж радий — страшенно радий, — реготнув Норман. — Ти мені подобаєшся. Ти дивовижна… ти незрівнянна! Які рум’яні щоки, яке завзяття! І я назвав її шмарогузкою? Ні, це ж достеменна розбійниця! Сідай, мала. Якби ти одразу так напалася на мене! То ти напишеш моє ім’я під портретом диявола, га? Але ж він чорний, мала… чорний, а я рудий! Так не годиться… ні, так не годиться. І ти хочеш, щоб мене обсіли пранці? Зглянься, мала — хворів я на це замолоду. Не насилай на мене знов такого вроку! Сідай — ну, сідай. «Іще раз, друже мій, налий за молоді літа»[23].

— Ні, дякую, — гордовито сказала Фейт.

— Випиймо, випиймо разом… Я перепрошую, мала — чуєш, я перепрошую. Виставив себе дурнем і пошкодував уже. Куди пряміше сказати — вибач мені й забудь. Потиснімо руки, мала… потиснімо руки. Вона не хоче — ні, не хоче! Але вона мусить! Слухай-но, мала, якщо потиснеш мені руку й переломиш хліба зі мною, я жертвуватиму на пасторську платню стільки ж, як і раніше, та й до церкви ходитиму — щомісяця, кожної першої неділі. А стара Кітті Девіс припне язика, обіцяю! Із усієї родини тільки я й можу це влаштувати. То що, домовилися ми з тобою, мала?

Здавалося, що вони таки домовилися. Не встигнувши отямитися, Фейт виявила, що сидить за одним столом з людожером і тисне йому руку. Гнів її вщух, бо ж Фейт не вміла сердитися довго, проте хвилювання ще мерехтіло вогнем у її очах і паленіло на виду рум’янцем. Норман Дуглас дивився на неї зі щирим захватом.

— Гей, Вілсон, видобувайте найкраще варення, — звелів він, — і не дміться, жінко, не дміться. Хай ми посварилися — що з того? Гроза очищує повітря, і все після неї оживає. Але ніякої вам ні мрячки, ні мжички, жінко! Цього я не зношу. Гнівайтеся, та не смійте рюмсати. Ось тобі, мала — тут бараболя з м’ясом. Поїж-но спершу це. Вілсон його чудернацько називає, але для мене це натоптиво. Усяке химерне їдло я називаю «натоптивом». А гидке пійло — «хлюпавкою». Чай Вілсон — то справжня хлюпавка. Мабуть, вона заварює його із лопухів! Не пий тих чорних помиїв; ось тобі молоко. Повтори-но, як тебе звуть?

— Фейт.

— Тільки не Фейт! Тільки не Фейт! Паскудне ім’я. А іншого немає?

— Ні, пане Дуглас.

— Ох, не люблю я цього імені — геть нудне. А мені ще й нагадує про мою тітку Джинні. Вона назвала трьох своїх дочок Фейт, Хоуп і Черіті[24]. Фейт ні в що не вірила, Хоуп нічого не сподівалася… все їй було не те. А Черіті — ох, і зажерлива виросла. Тебе треба кликати Червоною Трояндою — ти схожа на неї, коли розлютишся. Я називатиму тебе Червоною Трояндою. То що, підманула ти мене, мала… змусила вернутися до церкви. Я вернуся — але раз на місяць, мала… пам’ятай — раз на місяць. А може, ну його, мала? Колись я жертвував пастору сотню на рік. Якщо пообіцяю дві — ти дозволиш мені не ходити до церкви, га?

— Ні, пане Дуглас, — лукаво всміхнулася Фейт. — Я хочу, щоб ви й до церкви ходили.

— Ну, угода є угода. Дванадцять разів на рік, може, і витримаю. Ох, і галасу буде в церкві, коли я знову туди прийду! То стара Сьюзен Бейкер каже, що я потраплю до пекла? А ти як гадаєш, мала — так воно буде чи ні?

— Надіюся, що ні, пане Дуглас, — промимрила спантеличена Фейт.

— Чому надієшся, га? Скажи, чому ти надієшся? Поясни-но мені, мала, поясни.

— Бо… це, мабуть, дуже неприємне місце, пане Дуглас.

— Неприємне? То ще який у кого смак. Янголи набридли б мені швидше. Уяви-но стару Сьюзен із німбом, га?

Фейт уявила — і раптом щиро й весело засміялася. Норман схвально дивився на неї.

— Кумедно, га? Ох, як ти мені подобаєшся! А щодо церкви… скажи-но мені: твій татусь уміє проповідувати?

— Він чудовий проповідник, — мовила вірна Фейт.

— Невже? Але я перевірю… я пошукаю в нього вад! Хай добирає слів у моїй присутності! Я впіймаю його… зажену його в пастку… я знайду вади в його промові. Коли вже я ходитиму до церкви, то розважатимуся добряче. А він читає казання про пекло?

— Ні-і-і… Мабуть, ні.

— Шкода. Я люблю такі проповіді. Скажи йому: як хоче, щоб я не нудився, раз на півроку нехай читає казання про пекло, і що гучніше там шкварчатиме сірка, то краще. Я люблю, коли в церкві пашить. А яка втіха буде старим дівулям! Вони глядітимуть на безбожного Нормана Дугласа й сичатимуть подумки: «Ось тобі, гріховоднику! Ось, що на тебе чекає!». Я доплачуватиму по десять доларів за кожну таку проповідь — знай собі, умовляй татуся! А от і Вілсон варення несе. Подобається, га? Це тобі не натоптиво. Скуштуй!

Фейт чемно проковтнула велику ложку варення, що тицьнув їй Норман. На щастя, воно виявилося смачне.

— Найкраще сливове варення у світі, — проголосив Норман, із грюкотом ставлячи перед нею велику розетку. — Я радий, що тобі смакує; візьмеш собі два слоїчки. Бач, мала, я не жаднюга, та й не був ним ніколи. Тут мене диявол не зажене в глухий кут. А що Естер не мала собі нових капелюхів, то я в тім не винен. Сама на них ощадила, а гроші віддавала на тих жовтопиких китайців. Я в житті не дав ані цента на місії — і не дам. Гляди, не знаджуй мене цим, мала! Пастору сотню на рік і щомісяця раз до церкви; та я не псуватиму добрих поган, щоб із них постали кепські християни! Бач, мала, вони вже не згодяться ні до раю, ні до пекла — нікудишні стануть… геть зіпсовані. Вілсон, та всміхніться ж ви, га? Лихий його зна, як то ви, жінки, умієте сердитися. Я ні разу в житті так не киснув. Зі мною хіба — стук, грюк, а тоді — пф-ф-ф… гроза минула, і знову сонце, і я погідний, хоч до рани прикладай.

Після вечері Норман заявив, що відвезе Фейт додому, і навантажив бричку яблуками, капустою, картоплею, гарбузами, та ще й додав кілька слоїків із варенням.

— А осьде котик із клуні. Хочеш — і його тобі подарую. Тільки скажи!

— Ні, дякую, — рішучо відказала Фейт. — Я не люблю котів, і в мене є півень.

— Ох, що вона каже! Півня ж не можна пригорнути, як кошеня! Та й де таке чувано — щоб когута тримати в хаті? Візьми-но кота. Я хочу віддати його в добрі руки.

— Ні. У тітки Марти теж є кіт, він може вбити зайду.

Хоч-не-хоч Норман мусив визнати за нею слушність.

Він запріг у бричку жеребця-дволітка й весело домчав Фейт аж до самого пасторського будинку, поклав гостинці на кухоннім ґанку і, вйокнувши, прогарчав:

— Раз на місяць, мала — не більше, ніж раз на місяць!

Фейт пішла спати, відчуваючи, як їй забило дух і паморочиться, наче вона щойно вибралася з велетенської вирви. Вона була щаслива. Можна вже не боятися, що їм доведеться покинути Глен, і цвинтар, і Долину Райдуг. Утім, засинаючи, вона терзалася жахливим спогадом про те, як Ден Різ обізвав її «свинюшницею». Певно, дібравши влучне прізвисько, він кликатиме її так за першої-ліпшої нагоди.