Діти з Долини Райдуг

Розділ 14 Пані Девіс приходить у пасторський дім

Джон Мередіт поволі брів додому. Спершу він думав про Розмарі, та, увійшовши в Долину Райдуг, забув її й почав міркувати про одну з рис німецької теології, котру згадала в розмові Еллен. Він проминув Долину Райдуг і не помітив цього — чари природи поблякли проти захопливих наукових суджень. Удома він рушив одразу до бібліотеки, де витяг з полиці товстенний том, щоб пересвідчитися, хто ж мав слушність — він чи Еллен. Він блукав теоретичними лабіринтами до світанку, і ввесь наступний тиждень розвивав нову гіпотезу, наче мисливський собака, що напав на слід — геть збайдужілий до світу, парафії та своєї родини. Удень і вночі пан Мередіт читав, забуваючи навіть поїсти, коли Уна не приходила покликати його до столу; він більше не згадував ані про Розмарі, ані про Еллен. Стара пані Маршал із протилежного боку затоки, хворіючи, викликала його, проте непомічена записка лежала собі на столі, аж доки вкрилася шаром пилу. Пані Маршал невдовзі оклигала, але не змогла пробачити панотцеві такої байдужості. Молодята прийшли до пасторського дому взяти шлюб, і пан Мередіт, із незачесаним волоссям, у хатніх капцях та полинялому халаті, обвінчав їх — щоправда, почав читати поховальну службу й устиг дійти до слів «попіл до попелу, прах до праху», перш ніж у голові йому майнув здогад про помилку.

— Боже правий, — мовив він із відсутнім поглядом, — дивно… як дивно…

Схвильована молода розплакалася, її цілком спокійний жених засміявся й сказав:

— Даруйте, панотче, та, здається, ви не жените нас, а ховаєте.

— Пробачте, — озвався пан Мередіт так, наче то було зовсім пусте. Опісля того він прочитав весільну службу, проте молода все життя відчувала, буцім не вийшла заміж так, як потрібно.

Він знову забув про молитовне зібрання — хоча це не мало великого значення, бо того вечора падав дощ і ніхто не прийшов. Він забув би й про недільну службу, якби не візит пані Девіс. У суботу по обіді в бібліотеку зайшла тітка Марта й повідомила, що у вітальні на нього чекає вдова Алека Девіса. Пан Мередіт зітхнув. Пані Девіс була єдиною жінкою в Глені, що викликала в нього справжню огиду, проте, на жаль, із усіх його парафіян вона була найзаможніша, тож опікунська рада вже застерігала пана Мередіта, щоб він нічим не кривдив її. Пан Мередіт нечасто згадував про такі незначні земні речі як власна платня, та опікуни були практичніші й хитріші: навіть не згадуючи про гроші, вони переконали його, що йому нізащо не слід гнівати пані Девіс. Якби не їхні застороги, він, імовірно, забув би про неї одразу ж, як тітка Марта покинула бібліотеку. Утім, цього не сталося: сердито відклавши том Евальда[20], пан Мередіт почовгав до вітальні.

Пані Девіс сиділа на канапі, гидливо роззираючись довкола. Яке страхіття! І це пасторська вітальня? На вікнах не було штор. Пані Девіс не знала, що Фейт і Уна зняли їх напередодні, бо їм потрібні були королівські шати для гри, а тоді забули повісити, та якби й знала, це не виправдало б голизни вікон у її очах. Віконниці були поламані й де-не-де видерті зі стін. Картини перехнябилися, килимки зібгалися, у вазах стояли висхлі квіти, повсюди шарами — просто-таки шарами! — клубочився пил.

«Куди ми прямуємо?» — думала пані Девіс, гнівно стиснувши негарні вуста.

Джеррі й Карл із радісними вигуками з’їжджали поручнями сходів униз, коли пані Девіс переступила поріг. Хлопці не бачили її, проте гостя була переконана, що вони роблять це навмисне. Півень Фейт продибав передпокоєм, зупинився на порозі вітальні й поглянув на пані Девіс, але, злякавшись виразу її обличчя, не наважився ввійти. Пані Девіс презирливо чмихнула. Нічогенький собі пасторський дім, де півні швендяють передпокоєм і витріщаються на людей без дрібки пошани!

— Киш! — звеліла пані Девіс, тицьнувши в нього лискучою шовковою парасолькою, обшитою воланами по краях.

Адам забрався геть. Він був розумним півнем, а пані Девіс упродовж минулих п’ятдесяти років власними пещеними руками скрутила в’язи стільком його побратимам, що в ній і віддалік було знати катюгу. Адам подріботів геть із вітальні, і в цю мить туди зайшов пан Мередіт.

На ньому знову були капці й халат, а темне волосся надало неслухняними пасмами на високе чоло. Та він був джентльменом з вигляду і з натури, а пані Девіс, у пишній шовковій сукні, капелюшку із плюмажем, лайкових рукавичках та із золотим ланцюжком, була й здавалася брутальною та вульгарною жінкою. Кожне з них відчувало в іншому щось вороже. Пан Мередіт зіщулився, та пані Девіс підперезалася до битви. Вона прийшла до панотця із пропозицією, яку й намірялася висловити, не гаючи ні хвилини — адже вона зробить йому послугу… велику послугу… тож краще буде повідомити все якнайскоріше. Вона міркувала про це всі три літні місяці й нарешті постановила, як їй бути. Усе інше не мало значення. Коли пані Девіс приймала рішення, це не підлягало обговоренню. Ніхто не мав права оскаржувати його. Щойно їй надумалося вийти заміж за Алека Девіса, вона вийшла за нього, та й квит. Алек до самої смерті не збагнув, як же це сталося, але кому яке діло? Отак і тут — пані Девіс уже прийняла рішення, що вдовольняло її. Тепер лишалося хіба повідомити пана Мередіта.

— Зачиніть, будь ласка, двері, — мовила вона різко, хоч і мусила на мить розтиснути вуста. — Я маю сказати вам дещо важливе, та не можу, коли в передпокої стоїть гармидер.

Пан Мередіт покірно зачинив двері й сів навпроти пані Девіс. Він іще не остаточно усвідомив її присутність. Подумки він досі вів суперечку з Евальдом. Пані Девіс відчула його заціпенілу байдужість і роздратувалася.

— Я прийшла сказати вам, пане Мередіт, — сердито заявила вона, — що вирішила вдочерити Уну.

— Удочерити… Уну! — пан Мередіт безтямно втупився в неї, нічого не розуміючи.

— Так. Я довго обмірковувала це питання. Іще від дня смерті чоловіка я хотіла взяти до себе дитя. Але так важко знайти годяще. Не всяке дитя я прийму до свого дому. Я нізащо не візьму дитини із сиротинцю — вони там, напевно, страшенні злидні. А іншої де відшукати? Тут минулої осені вмер був один рибалка — лишив шестеро малих. Мене намовляли взяти одного, та я одразу відповіла, що не маю бажання морочитися з таким покидьком. Їхній дід украв коня. До того ж, вони всі хлопці, а мені треба дівчинки — тихої чемної дівчинки, з якої можна виховати справжню даму. Уна мені згодиться. Дуже миле дівча, коли дбати про неї як слід. І зовсім не схожа на Фейт. Я ніколи й не подумала б удочерити Фейт. Але Уну візьму, і дам їй дім та добре виховання, а якщо вона буде слухняна, то заповім їй по смерті усі свої гроші. Жодному з родичів я не лишу ані цента. Я тому й вирішила взяти до себе дитя, що хочу добряче їх подратувати. Уна буде гарно вбрана, матиме добру освіту, братиме уроки музики й малювання, а я ставитимуся до неї, як до рідної доньки.

На ту мить пан Мередіт уже цілковито прокинувся. Його бліді щоки порожевіли, а в темних красивих очах спалахнув небезпечний вогник. Невже ця жінка, геть просякнута вульгарністю й зажерливою самовдоволеністю, просить віддати їй Уну — його любу маленьку Уну з материними очима, дитину, яку Сесілія, помираючи, пригортала до серця й тоді, коли інших, заплаканих, уже вивели з її кімнати? Сесілія обіймала свою крихітку, доки ворота смерті, замкнувшись, не розділили їх. Дивлячись поверх чорнявої голівки на чоловіка, вона благала: «Дбай про неї, Джоне. Уна така маленька… така вразлива. Інші проб’ються самі, але її цей світ може скривдити. О, Джоне, що ви робитимете без мене — ти й вона? Я вам потрібна… Але дбай про неї, Джоне… дбай про неї».

То були майже останні її слова, окрім кількох незабутніх, призначених тільки йому. І ось пані Девіс так холодно виявляє свій намір забрати в нього дитину. Пан Мередіт сів рівно й поглянув на гостю. Попри поношений халат і розтоптані капці, у ньому було щось таке, від чого навіть пані Девіс знітилася в колишній своїй пошані до будь-якого священика. Адже існував-таки певний божественний ореол, що відділяв пастора, хай навіть бідного, неговіркого й непрактичного, від решти людей.

— Дякую вам за добрі наміри, пані Девіс, — мовив пан Мередіт зі спокійною, категоричною, погрозливою чемністю, — та я не віддам вам своєї дочки.

Пані Девіс отетеріла. Вона не сподівалася відмови на своє прохання.

— Пане Мередіт, — ошелешено відказала вона, — чи ви здурі… невже ви це серйозно? Подумайте, пане Мередіт — ви мусите обміркувати привілеї, які матиме Уна…

— Нема чого обмірковувати, пані Девіс. Про це не може бути мови. Жодні мирські привілеї, які ви здатні запропонувати їй, не замінять батьківської любові й турботи. Дякую вам іще раз — але тут нема чого обмірковувати.

Лють розчарування позбавила пані Девіс навіть давньої звички пильнувати погідний вираз. Широке лице її побуряковіло, голос затремтів.

— Я думала, ви будете раді віддати її мені, — бридливо посміхнулася вона.

— Чому ви так думали? — спокійно озвався пан Мередіт.

— Тому, що ніхто й не припускав, наче ви бодай трохи любите власних дітей, — ядуче відказала пані Девіс. — Вони занедбані. Усі тільки про це й говорять. Їх не годують, як слід, не вдягають і геть не виховують. Манери в них, немов у зграї диких індіанців. А ви й не згадуєте про свій батьківський обов’язок. Пустили приблудну дитину жити з ними два тижні, а самі й не помітили її — дитини, що лається, мов п’яний швець, як я чула. Та вам байдуже було б, якби вони й чуму підхопили від неї! А Фейт, що виставила себе на глум, коли підскочила в церкві з тією дурною промовою! А потім їздила селом на свині — просто під вашим носом! Вони поводяться неприпустимо бридко, а ви не ворухнули й пальцем, щоб зупинити їх чи навчити бодай чогось! І тепер, коли я пропоную вашій доньці гідний дім та добрі перспективи, ви відмовляєтеся й ображаєте мене! І ви ще говорите про любов і турботу! Добрячий батько!

— Годі, жінко! — звелів пан Мередіт. Він підвівся й зміряв пані Девіс поглядом, від якого вона здригнулася. — Годі! — повторив він. — Ні слова більше, пані Девіс! Ви сказали забагато. Можливо, я в чомусь і знехтував батьківськими обов’язками, але не ваш клопіт нагадувати мені про це в тих висловах, до яких ви вдалися. Тож попрощаймося.

Пані Девіс нічого не відказала, навіть стриманого «на все добре», проте рушила до дверей. Коли вона минала пана Мередіта, велика гладка ропуха, що її Карл заховав під канапою, вискочила їй під ноги. Заверещавши, пані Девіс відсахнулася від страхітливої почвари, поточилася й випустила парасольку. Вона не впала, та, незграбно хилитаючись і шпортаючись, пролетіла через усю кімнату й глухо гепнулася об двері, струснувшись від удару. Пан Мередіт, не помітивши ропухи, злякався, чи не залила гості нагла кров, і кинувся до неї, щоб допомогти. Сяк-так оговтавшись, пані Девіс навіжено махнула парасолькою в його бік.

— Не чіпайте мене! — мало не закричала вона. — Я певна, це нові витівки ваших дітей! Гідній парафіянці не місце в такому домі! Віддайте мені парасольку — я піду й ніколи не повернуся ані сюди, ані до вашої церкви!

Пан Мередіт смиренно підняв розкішну парасольку й мовчки простягнув їй. Пані Девіс вихопила її й рішучо метнулася геть. Джеррі й Карл більше не з’їжджали поручнями сходів, а сиділи на ґанку разом із Фейт. На жаль, усі троє дзвінко виспівували: «У середмісті гаряче сьогодні»[21] й пані Девіс, зачувши слова «…ноги в руки — і тікай», вирішила, що спів адресовано їй і тільки їй. Вона спинилася й тицьнула в дітей парасолькою.

— Ваш батько — телепень, — сказала пані Девіс, — а ви — урвителі, і відшмагати вас треба так, щоб до скону затямили.

— Він не телепень! — крикнула Фейт.

— Ми не урвителі! — обурилися хлопці, але пані Девіс уже пішла й нічого не почула.

— Мабуть, вона сказилася, — виснував Джеррі. — А хто такі урвителі?

Пан Мередіт іще кілька хвилин міряв кроками вітальню, а тоді повернувся до бібліотеки й сів, хоч і не поринув знову в труднощі німецької теології — надто схвильований і засмучений був він для цього. Пані Девіс пробудила його до дійсності, жорстоко й болісно. Невже він такий байдужий, неуважний батько, яким вона змалювала його? Невже він так катастрофічно занедбав духовні й фізичні потреби цих чотирьох маленьких істот, які в усьому залежать від нього, позбавлені материної опіки? Невже парафіяни осуджують його так непримиренно, як каже про це пані Девіс? Мабуть, так, якщо вона прийшла із проханням віддати їй Уну, беззастережно певна, що він позбудеться рідної доньки, немов приблудного, чужого кошеняти. А коли так, то що тоді?

Джон Мередіт застої пав і знову закрокував брудною, неприбраною кімнатою. Що він міг удіяти? Адже він любив своїх дітей так само, як будь-який батько, і знав, попри зусилля пані Девіс та її однодумців, що й вони віддано люблять його. Але чи міг він подбати про них? Йому найкраще були відомі власні слабкості й вади — як і те, що діти потребували здорового й благодатного впливу доброї жінки. Та де ж її знайти? Найняти служницю означало тяжко скривдити тітку Марту. Вона ж була переконана як у власній моторності, так і в тому, що вміє робити все потрібне для нього й дітей. Ні, він не міг образити сердешну стареньку, що була така добра до них. Як вона любила Сесілію! І Сесілія наполягала, щоб він тактовно ставився до тітки Марти. Аж раптом пан Мередіт пригадав, як тітка Марта була натякнула, що слід йому знов одружитися. Мабуть, нова паніматка не викликала б у неї такого обурення, як служниця. Але марно про це й думати — він не кохав і не міг покохати жодної жінки, окрім Сесілії. То що ж лишається? Зненацька пастор надумав піти в Інглсайд і порадитися з пані Блайт. Вона була однією з тих нечисленних жінок, у товаристві яких він ніколи не почувався сором’язливим чи недорікуватим. До неї він завжди ходив по розраду й підтримку. Можливо, і тепер вона могла б запропонувати йому якийсь вихід. А якби й ні — пан Мередіт відчував, що після розмови з пані Девіс йому потрібне гідне, дружнє спілкування, що позбавило б його гіркого осаду в душі.

Він квапливо перевдягнувся й повечеряв не так відсторонено, як зазвичай. Уперше йому подумалося, що їхній стіл убогий, а страви геть несмачні. Мигцем поглянувши на дітей, пан Мередіт відзначив, що вони рум’яні й здорові з лиця — окрім Уни, але вона й за материного життя не була вельми дужа. Усі вони сміялися, теревенили й мали цілком щасливий вигляд. Найщасливіший був Карл, по тарілці в якого дибало двоє прекрасних павуків. Голоси в дітей були приємні, поводилися вони чемно й піклувалися одне про одного. А втім, пані Девіс заявляла, що їхня поведінка збурює всю парафію.

Пан Мередіт вийшов на вулицю, уздрів на лобридзькій дорозі лікаря й пані Блайт у бричці, і посмутнів. Отже, пані Блайт поїхала, в Інглсайд іти марно. А йому так хотілося поговорити з кимось! Тужливо розглянувшись довкола, пан Мередіт побачив, як вікна старого будинку Вестів на пагорбі засяяли в призахідних рожевих променях, наче маяк доброї надії. Раптом він пригадав сестер Вест і подумав, що залюбки послухав би глузливі судження Еллен та побачив ніжну, милу усмішку Розмарі й тихий спокій синіх її очей. «З лиця дарунок — невпинна втіха», — так написав колись Філіп Сідні[22], мовби про неї. А йому потрібна була втіха, то чого б не зайти до Вестів? Еллен запрошувала його… та ще була книжка, яку він позичив у Розмарі. Треба її повернути, доки він не забув. У нього майнув неприємний здогад, що безліч своїх книжок він позичив колись і забув повернути власникам. Цього разу так не можна було вчинити — отож пан Мередіт повернувся до бібліотеки, узяв книжку й зник у Долині Райдуг.