Діти з Долини Райдуг

Розділ 9 Втручається Уна

Панна Корнелія таки поговорила з паном Мередітом, і слова її вразили душу неуважного й замріяного добродія. Вона вказала йому, і то геть непоштиво, на його безвідповідальність: він-бо дозволив приблудній дитині мешкати в домі й бавитися з його дітьми, нічого про неї не знаючи й не прагнучи довідатися.

— Хоча великої шкоди вона їм не заподіяла, — зрештою мовила панна Корнелія. — Як не крути, а ця Мері — таки цілком незіпсована й добра. Я розпитала ваших дітей і малих Блайтів, і виснувала, що нічого лихого про неї сказати не можна, коли не зважати на те, що вона іноді лається й не добирає слів. Але подумайте, що могло б статися, якби вона виявилася одною із тих сиріт, про яких ми дещо чули. Ви самі знаєте, чого те горопашне дитя, що взяв до себе Джим Флегг, навчило його дітей.

Пан Мередіт знав і тяжко засмутився із власної недбалості.

— То що ж нам робити, пані Еліот? — безпорадно запитав він. — Ми не можемо вигнати цю нещасну дитину. Мусимо подбати про неї.

— Звісно. Передовсім треба написати директорці гоуптонського сиротинцю. Тим часом, доки надійде відповідь, Мері, напевно, може лишитися тут. Але пильнуйте, пане Мередіт.

Безумовно, Сьюзен померла б від жаху, якби почула, що панна Корнелія так нападається на священика. Проте сама панна Корнелія пішла із приємним усвідомленням виконаного обов’язку. Того ж вечора пан Мередіт запросив Мері до себе в бібліотеку. Мері скорилася, пополотніла з переляку; утім, на неї чекала несподіванка, якої понині не було в її тяжкім, злиденнім житті. Цей чоловік, що досі викликав у неї благоговійний страх, виявився найдобрішим і найласкавішим з усіх, кого їй доводилося зустрічати. Сама не тямлячи, як це сталося, вона збагнула, що виливає йому всі свої прикрощі й віднаходить таке лагідне співчуття та розуміння, якого не могла й уявити. Мері вийшла з бібліотеки з умиротвореним лицем та поглядом, аж Уна ледь упізнала її.

— Твій татко — добряче розумний, як прокинеться, — мовила вона із чмиханням, що надто вже нагадувало схлип. — Шкода тільки, що він нечасто прокидається. Він каже, я не винна в тім, що пані Вайлі вмерла, але тепер я мушу думати про її добрі риси, а не лихі. Хтозна, чи й були в неї ті добрі риси — хіба в домі в неї було завжди чисто, і масло смачне. Та я ледь руки в кров не постирала, миючи сучкувату підлогу в неї на кухні! Але віднині слово твого татка — закон для мене.

Та попри розмову з панотцем, упродовж наступних днів Мері була геть нецікавою співрозмовницею. Невдовзі вона звірилася Уні, що її гнітить думка про повернення до сиротинцю. Уна щосили міркувала, як можна уникнути цього, проте несподіваний і неймовірний вихід підказала Нен Блайт.

— Пані Еліот сама могла б узяти Мері. У неї великий дім, і пан Еліот раз у раз просить її найняти служницю. Мері там було б дуже добре — звісно, якби вона чемно поводилася.

— О, Нен, ти думаєш, пані Еліот візьме до себе Мері?

— Якщо ти її запитаєш, гірше від того не буде, — мовила Нен.

Спочатку Уна була певна, що не зважиться на таке, їй, боязкій і несміливій, тяжко було просити когось про послугу — а надто пані Еліот, завзяту й енергійну добродійку, якої Уна трепетно побоювалася, хай як любила її й радо ходила до неї в гості. Прийти й попросити взяти на виховання Мері Ванс раптом здалося таким несосвітенним нахабством, що сором’язлива Уна геть підупала на відвазі. Утім, коли пан Мередіт одержав листа від директорки гоуптонського сиротинцю із проханням негайно привезти Мері туди, і та гірко плакала на горищі, аж доки заснула, відчай додав Уні рішучості. Наступного вечора вона тихенько вислизнула з дому й рушила дорогою до гавані. Долина Райдуг бриніла веселим сміхом, та дівчинка проминула її. Вона була страхітливо бліда й зосереджена, аж не помічала односельців, котрі йшли їй назустріч; відтак стара пані Флегг, ображена й роздратована, заявила, що Уна Мередіт виросте достоту такою ж пихатою, як її батько.

Панна Корнелія мешкала на півдорозі між Гленом і маяком Чотирьох Вітрів, у зеленім будинку, що його ядучо-смарагдові стіни із часом поблякли й набули приємного сіряво-мідного відтінку. Маршал Еліот насадив довкруж нього дерев, облаштував розарій та невеличкий сосновий лісок, і тепер дім був геть інший, аніж колись. Юні Блайти й Мередіти любили приходити туди й щоразу тішилися прогулянкам старою надбережною дорогою, опісля яких на них завжди чекала повна коробка смачного печива.

Удалині, за туманом, море котило хвилі на пісок із ніжним плюскотом. Три човни, схожі на великих мартинів, линули вздовж затоки. До гавані поволі наближалася шхуна. Маленький світ Чотирьох Вітрів мерехтів яскравими кольорами, повнився ніжною музикою й неземними чарами, і кожен у ньому мав почуватися щасливим — проте Уні, що ввійшла на подвір’я панни Корнелії, від страху слабнули ноги.

Панна Корнелія сиділа на ґанку сама. Уна сподівалася застати вдома й пана Еліота: він, такий великий, добросердий, усміхнений, підтримав би її самою своєю присутністю. Панна Корнелія винесла дівчинці дзиґлика й цілий таріль свіжих пампушок. Частунок не йшов Уні в горло, проте вона мужньо їла, щоб не скривдити почуттів панни Корнелії. Уна досі була бліда й не спромоглася заговорити, а в її велетенських синіх очах світився такий смуток, що панна Корнелія стривожилася.

— Що з тобою, рибонько? — запитала вона. — Адже я бачу: тебе щось гнітить.

Уна судомно проковтнула останній кавалок пампушки.

— Пані Еліот, візьміть до себе Мері Ванс, — благально відказала дівчинка.

Панна Корнелія втупилася в неї.

— Я? Взяти Мері Ванс? Тобто… назовсім?

— Так… назовсім… на виховання, — відказала Уна, сміливіше опісля того, як перший найважчий крок лишився позаду. — Будь ласка, пані Еліот! Мері не хоче вертатися до сиротинцю й тяжко плаче ночами. Вона боїться, що її знову віддадуть комусь лихому. А вона така вправна — усе може зробити. Я знаю, ви не пошкодуєте, якщо візьмете Мері.

— Я ніколи не думала про це, — безпорадно озвалася панна Корнелія.

— Будь ласка, подумайте, — мовила Уна.

— Але, рибонько, мені не треба помічниці. Я сама ще здатна поратися в домі. А якби й знадобилася допомога, я не брала би для того дівчинки із сиротинцю.

Світло згасло в Униних очах. Вуста її затремтіли. Вона скулилася на дзиґлику — маленька розчарована фігурка — і заридала.

— Не плач, рибонько… не плач! — вигукнула засмучена панна Корнелія, що їй нестерпно було скривдити дитину. — Я не кажу, що відмовляюся взяти Мері. Але це така несподівана думка… я геть спантеличилася… Я мушу обміркувати її.

— Мері дуже вправна, — повторила Уна.

— Гм! Це я вже чула. А ще чула, що вона лається. Це правда?

— Я не пригадую, щоб Мері лаялася насправжки, — знічено пролебеділа Уна. — Але, боюся, вона могла б вилаятися.

— Не сумніваюся. Вона завжди каже правду?

— Мабуть, так… Мері обманює тільки тоді, коли боїться, що її битимуть.

— І ти просиш мене взяти її до себе!

— Хтось повинен узяти її, — схлипнула Уна. — Хтось мусить подбати про неї, пані Еліот!

— Це правда. Певно, такий обов’язок судився мені Провидінням, — зітхнула панна Корнелія. — Та спершу я маю порадитися з паном Еліотом, тож не кажімо про це нікому. З’їж іще пампушку, рибонько.

Уна з’їла — цього разу жвавіше й охочіше.

— Я дуже люблю пампушки, — проказала вона. — Тітка Марта ніколи їх не пече. А панна Сьюзен з Інглсайду пече, і часто дає нам цілий таріль із собою в Долину Райдуг. А знаєте, пані Еліот, що я роблю, коли хочу пампушку, а взяти її нема де?

— Не знаю, рибонько. Що?

— Беру мамину кулінарну книжку й читаю рецепт пампушок та інших страв теж. Вони дуже смачно звучать. Я так роблю, коли голодна… коли на вечерю в нас лише «тотожність». Тоді я читаю рецепти смаженої курятини й запеченої гуски. Мама вміла готувати всі ці смачнючі страви.

— Ці діти вигибнуть із голоду, якщо пан Мередіт не одружиться, — буркнула панна Корнелія, коли Уна пішла. — А він не одружиться — і що тут удієш? То ми візьмемо цю Мері, Маршале?

— Так, візьми її, — лаконічно озвався Маршал.

— Хіба не типовий чоловік? — розпачливо проказала панна Корнелія. — «Візьми її», — і все. Тут треба зважати на сотню обставин, повір мені!

— Візьми її, Корнеліє… а на обставини зважимо потім, — відповів Маршал Еліот.

Отож невдовзі панна Корнелія вирішила взяти до себе Мері й подалася в Інглсайд, щоб його мешканці перші почули цю новину.

— Чудово! — утішено мовила Енн. — Я сподівалася, панно Корнеліє, що ви вчините саме так. Я дуже хочу, щоб ця бідолашна дівчинка мала свій рідний дім. Я сама колись була такою безпритульною сиротою.

— Навряд чи ця Мері схожа — а чи колись буде схожа на вас, — похмуро відказала панна Корнелія. — Це не той табак… але вона — людина із безсмертною душею, що має бути спасенна. У мене є катехізис і густий гребінець, отож, коли я вже взялася — виконаю свій обов’язок як слід, повірте мені.

Мері вислухала новину зі стриманим удоволенням.

— Це краще, ніж я думала, — тільки й сказала вона.

— У пані Еліот ти муситимеш дбати про манери, — застерегла Нен.

— Це я можу, — обурено спалахнула Мері. — Манери в мене, як захочу, то не гірші, ніж твої, Нен Блайт!

— А ще ти не повинна вживати там лихих слів, — стривожено мовила Уна.

— Вона, певно, вмерла б від жаху, якби почула, — вишкірилася Мері, і білі очі її спалахнули лукавим вогнем. — Але не бійся, Уно. Я припну язика — буду вся благопристойна й манірна.

— І не будеш обманювати, — докинула Фейт.

— Навіть якщо за це битимуть? — сполошилася Мері.

— Пані Еліот не битиме тебе — ніколи! — вигукнула Ді.

— Так-таки й ніколи? — скептично озвалася Мері. — Та я, коли мене ніхто не лупцюватиме, буду певна, що в рай потрапила. Нащо мені тоді брехати? Сама я того не люблю — краще вже правду казати, коли на те.

Напередодні від’їзду Мері з пасторського дому в Долині Райдуг відбувся пікнік на її честь. Кожне з Мередітів подарувало їй щось зі своїх заповітних скарбів. Карл віддав Мері іграшковий Ноїв ковчег, а Джеррі — одну зі своїх дримб. Фейт пожертвувала щітку для волосся з люстерком на звороті, яка завжди подобалася Мері. Уна вагалася поміж стареньким бісерним гаманцем і картинкою, що зображала Даниїла в ямі з левами, аж зрештою запропонувала Мері вибрати самій. Мері дуже хотіла запопасти гаманець, та знаючи, що це — одна з улюблених реліквій Уни, відповіла:

— Подаруй мені Даниїла. Люблю я левів, то ліпше візьму картинку. Хоча дарма вони його не зжерли. Так було б цікавіше.

Увечері Мері вмовила Уну лягти разом із нею на горищі.

— Нині я востаннє тут ночую, — пояснила вона, — а надворі дощ, і я не хочу спати сама, коли цвинтар поряд. У ясні ночі мені не страшно, а нині злива ллє на могили, а вітер виє так, наче то духи мерців плачуть, що їх не пускають у дім.

— Я люблю дощові ночі, — мовила Уна, коли вони вдвох улаштувалися на тапчані. — Нен і Ді теж їх люблять.

— Та я й начхала б, якби не боялася цвинтаря, — відповіла Мері. — Сама я тут нині всі очі виплакала б — жаль мені кидати вас усіх.

— Я певна, що пані Еліот часто відпускатиме тебе до нас у Долину Райдуг, — мовила Уна. — А ти будь чемною й хорошою, добре, Мері?

— Спробую, — зітхнула Мері. — Але тяжко мені бути хорошою, усередині, як і зовні — тяжче, аніж тобі. Твої родичі не були такими пройдисвітами, як мої.

— Таж вони мали й добрі риси, не тільки лихі, — заперечила Уна. — Ти мусиш наслідувати їх, а на лихі не зважати.

— Не вірю я, що вони мали добрі риси, — буркнула Мері. — Я не чула про жодну. Дідові моєму грошей не бракувало, та, кажуть, він був шахрай. Ні, я мушу, певно, випнутися зі шкури й усе зробити сама.

— Бог допоможе тобі, Мері, якщо ти попросиш Його.

— Ото вже не певна.

— О, Мері, ти ж знаєш — ми просили Бога знайти тобі дім, і Він знайшов.

— Не розумію, до чого тут Бог, — мовила Мері. — Це ж ти попросила пані Еліот узяти мене до себе.

— Але Бог уклав їй це бажання в серце, — відказала Уна. — Без цього всі мої прохання були б марні.

— Може, і так, — замислилася Мері. — Бач, Уно, я не заперечую проти Бога. Я згодна дати Йому шанс. Але, чесно, думається мені, що Він такий, як твій татко — усе наче спить і не зважає ні на кого, та коли, бува, прокинеться, стає хороший, мудрий і страх який добрий.

— О ні, Мері, ні! — нажахано скрикнула Уна. — Бог зовсім не такий, як тато… тобто Він у тисячу разів добріший і кращий.

— Якщо Він так само добрий, як твій татко, мені згодиться, — виснувала Мері. — Твій татко як зі мною розмовляв, я відчувала, що більше ніколи не буду поганою.

— Я хотіла би, щоб ти поговорила про Бога з татом, — зітхнула Уна. — Він усе краще пояснить, ніж я.

— То я поговорю, коли він ізнову прокинеться, — пообіцяла Мері. — Він пояснив мені, як говорив у бібліотеці, що то не через мене вмерла пані Вайлі. На серці стало відтоді легко, та молитися все одно лячно. Мабуть, найбезпечніше — це проказувати той віршик. Слухай, Уно, я думаю, молитися ліпше дияволу, аніж Богу. Бог добрий — принаймні ти так кажеш, — Він тобі не зашкодить, а диявола треба власкавити. Сказати йому: «Дияволе, прошу тебе, не спокушай мене гріхом. Облиш мене». Як ти гадаєш?

— Ні-ні, Мері, що ти! Не можна молитися дияволу! Та й марно це, бо він лихий. Його це тільки гірше розлютить і він чинитиме ще більше зла.

— Ну, щодо цієї справи з Богом, — уперто відказала Мері, — коли ми з тобою не можемо дати їй ради, то й говорити не слід, поки не з’ясуємо, як воно все насправді. А доти я вже сама мізкуватиму.

— Якби мама була жива, вона б усе нам пояснила, — зітхнула Уна.

— Еге ж, ліпше б вона таки була жива, — озвалася Мері. — Не знаю, як ви й житимете тут, малі, коли я поїду. Спробуйте бодай сяк-так прибирати в домі. Усе село знай пліткує про те, який у вас тут свинюшник. А татко ваш, як візьме собі нову жінку, то й геть забуде, що ви є на світі.

Уна отетеріла. Їй ніколи не спадало на думку, що батько може знов одружитися. Тепер їй стало неприємно й вона мовчки лежала, відчуваючи новий дивний холод у серці.

— Мачухи — це страхіття, — вела далі Мері. — У тебе кров застигла б у жилах, якби я тобі розповіла все, що знаю про них. Узяти хоч Вілсонів — вони мешкали через дорогу від Вайлі. У них була мачуха, то вона мордувала їх так самісінько, як пані Вайлі мене. Кепсько доведеться вам із мачухою.

— Я певна, що не буде, — мовила Уна, і голос її здригнувся. — Тато більше ні з ким не одружиться.

— Змусять його, — похмуро озвалася Мері. — Усі старі панни в селі вже наготувалися з ним побратися. Від них рятунку нема. А найгірше — то те, що мачухи завжди нацьковують батька на дітей. Вас він більше не любитиме, а захищатиме її й нових дітлахів. Бач, вона йому нашепче, що ви всі погані.

— Нащо ти таке кажеш, Мері? — заплакала Уна. — Мені від цього дуже зле.

— Я лише хотіла застерегти, — вибачливо проказала Мері. — Ваш татко, звісно, такий замріяний — він і не подумає, щоб женитися. Та краще бути напоготові.

І довго ще після того, як Мері безтурботно заснула, маленька Уна лежала обіч неї, і в очах її бриніли сльози розпачу й туги. Як то буде страшно, коли тато одружиться й зненавидить її, Джеррі, Фейт і Карла! Вона не зможе… як їй жити тоді?

Мері не влила в душі дітей панотця тієї отрути, якої боялася панна Корнелія, та все ж — звісно, із найшляхетніших міркувань — завдала їм немалої шкоди. Проте вона спала спокійно, без сновидінь, доки Уна, не склепивши повік, наслухала, як на старому цвинтарі стукотить дощ і скиглить вітер, б’ючись у стіни сірого будинку. А превелебний Джон Мередіт, захопившись читанням житія святого Августина, і геть забув лягти спати. На світанку він відклав книжку й рушив сходами нагору, міркуючи про події двотисячолітньої давності. Двері до спальні доньок були відчинені й пан Мередіт побачив Фейт, сонну, рум’яну й гарненьку. Він захотів дізнатися, де Уна. Мабуть, ночує у Блайтів. Уна вряди-годи радо лишалася ночувати в Нен і Діани. Пан Мередіт зітхнув, подумавши, що мав би знати, де його дочка. Сесілія дбала про неї краще.

Якби ж Сесілія була з ним, як колись, весела й чарівна! О, як відлунювали її пісні в старім домі в Мейвотері! Вона пішла раптово, забравши із собою сміх та пісні й лишивши тишу — так раптово, що він досі не отямився. Як могла вона померти, така вродлива й жива?

Джон Мередіт ніколи не замислювався про другий шлюб. Він палко любив свою дружину й певен був, що не зможе покохати жодної іншої жінки. Часом на думку йому спадало, що невдовзі Фейт виросте й посяде місце господині в домі, а доти він має якось давати раду самотужки. Пан Мередіт зітхнув і подався до своєї спальні, де ніхто не переслав йому постелі, бо ж тітка Марта забула, а Мері, якій вона заборонила туди потикатися, не зважилася хазяйнувати в кімнаті панотця. Утім, пан Мередіт не помітив цього. Засинаючи, він думав про святого Августина.