Діти з Долини Райдуг

Розділ 33 Карла не відшмагали

— Я мушу дещо розповісти вам, — загадково проказала Мері Ванс.

У крамниці Картера Флегга Мері зустріла Фейт і Уну, з якими тепер верталася додому, узявшись попід руки. Уна й Фейт обмінялися поглядами, немовби запевняючи одна одну: «На нас чекає погана звістка». Коли Мері Ванс заявляла, що мусить дещо розповісти, чути це зазвичай було неприємно. Дівчата незрідка питали себе, за що ж вони люблять Мері — а попри все, вони таки любили її. Ніде правди діти, з Мері була весела й цікава товаришка. Аби лиш не ця її певність, що вона мусить настановляти й повчати їх!

— Ви знаєте, що Розмарі Вест не йде за вашого татка, бо ви геть невиховані й зіпсуті? Вона боїться, що не зможе виховати вас, то й дала йому відкоша.

У серці Уни спалахнув затаєний тріумф. Вона зраділа, що панна Вест не вийде за їхнього батька; утім, Фейт посмутніла.

— А як ти знаєш? — запитала вона.

— Та всі подейкують. Я чула, як пані Еліот розповідала про це пані Блайт. Вони гадали, що я не чую, але слух у мене, наче в кицьки. То пані Еліот заявила, що панна Вест не хоче бути вам мачухою, бо вас усі ганять. І татко ваш більше не ходить на пагорб, і Норман Дуглас також. Люди певні, що Еллен прогнала його, щоби помститися за те, як він колись покинув її. Але Норман ходить по селі й каже всім, що таки візьме її за жінку. А ви собі знайте, що ви зруйнували шлюб вашому таткові, і мені жаль, бо він тепер, очевидячки, жениться з кимось іншим. А де він знайде кращої жінки, ніж Розмарі Вест?

— Ти ж казала, що мачухи всі, як одна, злі й жорстокі, — мовила Уна.

— Ну, — завагалася Мері, — вони часто-густо геть примхливі, як я знаю. Але Розмарі Вест нікого не шпетила би. Кажу вам: якщо ваш татко візьме та й побереться із Еммеліною Дрю, ви ще наплачетеся й пошкодуєте, що були такі халамидники й відохотили Розмарі. Страшне, що через вашу кепську репутацію жодна порядна жінка не вийде за вашого татка. Звісно, що з усіх пліток, які чути про вас, і половини правдивих немає. Таж далеко йде добра слава, а погана ще далі. Люди кажуть, буцім то Джеррі й Карл жбурляли каміння у вікна старій пані Стімсон, хоч то були два сини Бойда. Але, боюся, це таки Карл закинув вугра до брички пані Карр, хоч я казала, що волію мати тому кращі докази, аніж слова старої Кітті Девіс. Я так і заявила у вічі самій пані Еліот.

— Хіба Карл щось накоїв? — вигукнула Фейт.

— Бачте, люди певні — я лише переказую вам, що чути в селі, тож я не винна — люди певні, що Карл із ватагою хлопчиськ якось надвечір вудили з моста вугрів. А пані Карр їхала мимо в тій своїй напіврозваленій відкритій бричці. А Карл узяв, та й закинув вугра їй іззаду в таратайку. Сердешна пані Карр трюхикала схилом попри Інглсайд, коли це вугор виповз їй між ніг. Вона подумала, що то гадюка, заверещала й вискочила геть. Коняка рвонула вчвал, та потім вернулася додому, тож і шкоди не сталося. А пані Карр забила собі ноги й відтоді, як згадає про того вугра, так її, бідолашну, і тіпає. То був підступний жарт, малята. Пані Карр непогана старенька, хоч і дивакувата добряче.

Фейт і Уна знову перезирнулися. Цю витівку належало обговорити на зборах виховного клубу, а не з Мері Ванс дорогою із крамниці.

— Оно ваш татко, — мовила Мері, коли пан Мередіт проминув їх на стежці, — іде, а нас мовби й не бачить. Ну, та я звикла, мені тепер діла нема. А люди сердяться.

Пан Мередіт не помітив дівчат, хоч того дня не був ані замріяний, ані байдужий. Він тюпав схилом угору схвильований та смутний. Пані Девіс щойно розповіла йому про витівку з вугром. Вона була геть розгнівана. Стара пані Карр доводилася їй сестрою в третіх. Пан Мередіт пішов додому більш, ніж розгніваний. Він був зажурений і розчарований. Він не сподівався такого від Карла. Пан Мередіт легко прощав своїм дітям забудькуватість і неуважність, але це було інше. Ця капость мала недобрий присмак. Карл був удома, терпляче досліджуючи на моріжку звичаї та поведінку колонії ос. Пан Мередіт покликав сина до бібліотеки, де глянув на нього суворіше, аніж на будь-кого із власних дітей, і запитав, чи правда те, що він почув від пані Девіс.

— Так, — мовив Карл, зашарівшись, проте не опустивши очей під батьковим поглядом.

Пан Мередіт застогнав. Він сподівався, що пані Девіс бодай прикрасила дійсність.

— Розкажи мені все, — звелів він.

— Хлопці вудили з моста вугрів, — відповів Карл. — Лінк Дрю впіймав здорового… велетенського… я ще й не бачив такого. Він виловив його спочатку, і той лежав у кошику довго, аж не ворушився. Я думав, що він уже здох, я справді був певен. А тоді з’явилася пані Карр, і назвала нас урвителями, і веліла забиратися додому. А ми ж ні слова їй не сказали, тату, клянуся. Потім вона поїхала назад, і хлопці намовили мене закинути їй до брички того найбільшого вугра. Я думав, що вугор дохлий, що їй нічого не буде… а тоді він ожив, і ми почули її крик і побачили, як вона вискочила геть. Мені дуже прикро, тату. От як усе було.

То виявилося не так погано, як страшився пан Мередіт, але все ж достатньо погано.

— Я мушу покарати тебе, Карле, — зажурено мовив батько.

— Так, тату, я знаю.

— Я мушу… відшмагати тебе.

Карл здригнувся. Його ще ніколи не били. Потім, помітивши, як важко батькові, бадьоро відповів:

— Як скажете, тату.

Пан Мередіт хибно витлумачив удавану синову безтурботність і вирішив, що Карл просто байдужий. Звелівши йому повернутися після вечері до бібліотеки, він зачекав, доки за ним зачиняться двері, і впав у крісло, знову застогнавши. Він боявся настання вечора значно більше, ніж Карл. Сердешний панотець навіть не знав, як відшмагати дитину. Чим зазвичай шмагають хлопців? Різкою? Ціпком? Ні, то буде надто жорстоко. Тоді березовим прутом? І він, Джон Мередіт, повинен сам вирізати його в лісі. Сама думка про це була огидна. Потім в уяві його постала непрохана картина. Він побачив зморшкувате личко пані Карр, коли вона щойно вздріла живого вугра… побачив, як вона навіжено стрибає через колеса брички. Пан Мередіт мимохіть засміявся. Та потім знов розсердився на себе й ще більше — на Карла. Він мусить піти й вирізати березовий прут… не надто тонкий березовий прут.

Тим часом Карл на цвинтарі обговорював майбутню свою покуту з Фейт і Уною, які допіру повернулися додому. Вони злякалися, що Карла відшмагають… що це зробить тато, який ніколи й пальцем не зачепив жодного з них! А проте всі вони погодилися, що це справедливе рішення.

— Ти втнув жахливу капость, — зітхнула Фейт. — І навіть не розповів про це на зборах виховного клубу.

— Я забув, — відповів Карл. — Та це нікому й не зашкодило. І я не знав, що пані Карр забила ноги. Але тато відшмагає мене, тож я буду покараний.

— Це буде… боляче? — спитала Уна, беручи Карла за руку.

— Мабуть, не дуже, — відважно мовив Карл. — Принаймні я не заплачу, попри ввесь біль. Татові буде так зле. Він і тепер уже мучиться. Я сам себе відшмагав би, як слід, щоб тільки він не мусив цього робити.

Опісля вечері, під час якої Карл їв мало, а пан Мередіт — узагалі нічого, батько й син мовчки рушили до бібліотеки. Березовий прут лежав на столі. Панові Мередіту непросто було вирізати годящий. Спершу він вибрав один, але той здавався затонким. Карл утнув непростимо кепську витівку. Пан Мередіт вирізав другий прут — той виявився надто товстий. Усе ж хлопчина був певен, що вугор дохлий. Третій прут пасував якнайкраще, але тепер, піднявши його зі столу, батько відчув його надмірну вагу й товщину — неначе то був не прут, а ломака.

— Випростай руку, — звелів він Карлові.

Хлопчина стріпнув головою й несхитно випростав руку. Та він, надто ще юний, не зміг приховати острах у своїх очах. Пан Мередіт глянув на нього… у нього ж материні очі… очі Сесілії… той самий вираз, що був у неї, коли вона прийшла звіритися в тім, про що їй було страшно розповідати. Ось він, цей вираз, на блідім Карловім личку… а щойно шість тижнів тому, одної жахливої, нескінченної ночі, він думав, що його син помирає…

Джон Мередіт кинув прут.

— Іди, — проказав він, — я не можу тебе відшмагати.

Карл метнувся на цвинтар, думаючи, що вираз татового обличчя виявився для нього найгіршою карою.

— Уже? Так швидко? — запитала Фейт. Вони з Уною сиділи на могилі Єзекії Поллока, міцно взявшись за руки й зціпивши зуби.

— Він… він зовсім не шмагав мене, — схлипнув Карл. — Мені так його жаль. Краще би він наважився… а тепер сидить сам, і йому так погано…

Уна тихенько шаснула в дім. Серце її боліло від бажання втішити батька. Безшелесно, мов сіра мишка, вона відчинила двері бібліотеки й шмигнула досередини. Надворі сутеніло, у кімнаті було темно. Батько сидів при столі спиною до дверей, похиливши голову на руки. Він щось казав сам собі — були то хапливі, зболені слова, та Уна почула їх і зрозуміла. То був раптовий душевний порух, властивий дітям, що потерпають без материної опіки. Так само тихо, як прийшла, дівчинка вислизнула геть і причинила за собою двері. А Джон Мередіт говорив сам до себе, виливаючи біль і не маючи гадки, що хтось застав його в цім усамітненні.