Діти з Долини Райдуг

Розділ 13 Дім на пагорбі

В одному з нижніх закутків Долини Райдуг, неподалік від болота, яке обступили берези, гойдаючись у танку, жебонів невтомний потічок, завжди холодний і чистий, ніби кришталь. Про його існування не знав майже ніхто, окрім юних Блайтів та Мередітів, яким чарівна долина звірила всі свої таємниці. Іноді вони пили з нього воду, іноді в їхніх забавах він перетворювався на романтичний старий водограй. Енн і собі знала й любила його, бо він нагадував їй Джерело Дріад у милих Зелених Дахах. Знала про нього й Розмарі Вест: води його забрали із собою спомин про її давнє кохання. Вісімнадцять років тому, сидячи біля нього, вона вислухала несміливе освідчення Мартіна Крофорда в його палкій, щойно розквітлій любові. Розмарі прошепотіла йому власну таємницю — двоє юних закоханих обмінялися поцілунком і проказали перші свої обітниці, узявши за свідка лісовий потічок. Їм більше не довелося постояти коло нього вдвох — невдовзі Мартін пішов у своє фатальне плавання — та для Розмарі й дотепер ця дорога серцю місцина лишилася освяченою митями юності й щастя. Тепер, минаючи Долину Райдуг, вона часто заходила на потаємну зустріч із давньою мрією, згадувати яку було вже не боляче — тільки солодко.

Потічок надійно заховався від сторонніх очей. Можна було пройти за десять кроків від нього й не здогадатися, що він тут. Два покоління змінилося, відколи поперек нього впала стара сосна. Від дерева нічого не лишилося — хіба струхлявілий стовбур, густо порослий папороттю, що утворювала над водою зелений балдахін довкруж мереживної дерев’яної заслінки. Поруч ріс клен із химерно вигнутим стовбуром, що спершу зміївся по землі й аж потім виганявся вгору, утворюючи тим самим незвичайну лавку, а вересень укрив долину шаллю з димчасто-блакитних айстр.

Якось надвечір, вертаючись коротшим путівцем додому після візиту в Гарбор-Гед, Джон Мередіт зайшов у Долину Райдуг випити води з маленького потічка, що кілька днів тому показав йому Волтер Блайт під час довгої пообідньої розмови на лавці із кленового стовбура. Попри свою відлюдькуватість і соромливість, Джон Мередіт мав хлоп’яцьке серце. Замолоду його вважали товариським, хоча ніхто із жителів Глена Святої Марії не повірив би в це. Вони з Волтером одразу прихилилися один до одного, тож розмова їхня вдалася довірлива й дуже глибока. Пан Мередіт подолав шлях до тих віддалених закутків душі хлопця, яких не сягала навіть Ді. Відтоді вони стали друзями й Волтер знав, що більше ніколи не боятиметься свого панотця.

— Я ніколи не думав, що з пастором можна так подружитися, — сказав він невдовзі матері.

Джон Мередіт попив із вузької блідої долоні, сталевий потиск якої дивував усіх його нових знайомих, і сів на кленовий стовбур. Додому він не квапився: видолинок був дуже гарний, і сам пан Мередіт утомився після низки нудних розмов із добрими, та геть немудрими парафіянами. Сходив місяць. Довкола пана Мередіта юрмилися вітри, над ним, мов вартові, стояли зорі, проте віддалік, із горішнього краю Долини Райдуг, долинали веселі дитячі голоси та сміх.

Неземна краса посріблених місячним сяйвом квітів, мерехтіння й тихий неспішний плюскіт води в потічку, зграбний танець витончених папоротей — усе витворювало білий чар довкруж Джона Мередіта. Він забув про дрібні пасторські негаразди й духовні труднощі; час повернувся назад — він знову був юним студентом богословської академії, а духмяні червневі троянди багряніли королівським вінцем на шляхетній чорнявій голівці його Сесілії. Так він сидів і мріяв, мов безтурботний хлопчак. У цю сприятливу мить з бічної стежки надійшла Розмарі Вест і постала перед ним у магічному колі цього небезпечного місця. Джон Мередіт підвівся їй назустріч — і вперше в житті побачив її насправді.

За кілька місяців у Глені пан Мередіт лише двічі зустрів її в церкві й потиснув їй руку — замріяно й неуважно, як будь-кому, хто перепиняв його на шляху поміж лав. Їм ані разу не випало поговорити, бо ж сестри Вест належали до англіканської церкви, що містилася в Лобриджі, і причин для візиту до них у превелебного Джона Мередіта не було. Досі він не знав би, що відповісти, якби хтось попросив його змалювати зовнішність Розмарі Вест — але йому судилося назавжди запам’ятати її такою, якою вона явилася йому в ласкавому сяйві осіннього місяця на березі потічка.

Вона була зовсім не схожа на Сесілію, яку він завжди вважав своїм ідеалом жіночої вроди. Його дружина була весела, чорнява й мініатюрна, Розмарі ж — висока, замислена, світлокоса; проте Джон Мередіт подумав, що досі не зустрічав такої вродливої жінки.

Вона була без капелюха; її гладенькі коси — золотаві, як меляса, за висловом малої Ді Блайт — лежали на голові, мов корона. Розмарі мала великі сині очі, завжди спокійні та привітні, високе біле чоло й гарні чіткі риси обличчя. Жителі Глена Святої Марії вважали її «милою жінкою»: вона була така лагідна, що навіть за статечні, вишукані манери її не називали пихатою, як це неодмінно сталося б із будь-ким іншим. Життя навчило Розмарі відвазі, терпляче зносити незгоди, любити й прощати.

Колись вона проводжала поглядом корабель, на якому її коханий линув із гавані Чотирьох Вітрів услід за призахідним сонцем — та хай як довго виглядала його, той корабель уже не повернувся назад. Дівоцтво її минуло з роками тужливого сподівання, проте й у зрілому віці вона мала ще дивовижно юний вигляд. Можливо, так сталося тому, що вона довіку зберегла те здивовано-радісне ставлення до життя, яке більшість із нас покидає в дитинстві, — ставлення, що не тільки робило саму Розмарі молодшою за свої літа, а й в усіх, хто розмовляв із нею, пробуджувало приємний спомин про власну юність.

Пан Мередіт був приголомшений її вродою, а вона — його присутністю. Вона не сподівалася зустріти когось біля цього віддаленого потічка — а надто нового мовчазного самітника-пастора. Розмарі ледь не впустила важкий стос книжок, який несла додому із гленської бібліотеки, і, щоб не виявити раптового збентеження, вдалася до невеличкої хитрості, як то незрідка роблять навіть правдиві й наївні жінки.

— Я… я прийшла попити, — здушено вимовила вона у відповідь на серйозне привітання пана Мередіта: «Добривечір, панно Вест». Розмарі відчувала, що поводиться непростимо безтямно, і хотіла добряче струснути себе. Утім, Джон Мередіт не був марнославний і розумів, що так само її спантеличила б і несподівана зустріч із підтоптаним старостою Авраамом Клоу. Її зніяковіння додало йому впевненості й він забув про свою соромливість — хоч і найсоромливіші з чоловіків у місячнім сяйві можуть коли-не-коли стати справжніми відчайдухами.

— Дозвольте зробити вам чашку, — усміхнувся пан Мередіт. Побіля струмка, між коріння старого клена, була захована чашка — блакитна, тріснута, із відбитою ручкою. Там її залишили діти, але панотець, не відаючи цього, підступив до берези й віддер довгасту смужку білої кори, хвацько перетворив її на трикутну чашку, яку наповнив джерельною водою й простягнув Розмарі. Вона взяла її й випила, караючи себе за брехню, бо ж її геть не мучила спрага, а випити величеньку чашку води, коли не хочеться — то свого роду тяжка покута. Проте цим нестерпним ковткам судилося стати найдорожчим спогадом для Розмарі Вест. Невдовзі вона пересвідчилася, що то був один зі священних ритуалів її життя. Цій думці посприяв пан Мередіт, який взяв у неї порожню чашку, наповнив знову й собі випив. Вуста його торкнулися березової кори саме там, де допіру її торкнулись вуста Розмарі. Вона сама розуміла, що це сталося випадково, проте надала цьому факту незвичної, сакральної ваги. Вони причастилися із однієї чашки. У пам’яті Розмарі мимоволі зринули слова її старої тітоньки про те, що двоє людей, попивши з однієї посудини, стають нерозривно пов’язані між собою — на радість чи на біду.

Джон Мередіт зніяковіло покрутив березову чашку в руках, не знаючи, як йому бути. Логічним здавалося викинути її, але чомусь він противився цій думці. Розмарі простягнула руку.

— Дайте її мені, — попросила вона. — Ви так вправно зробили її. Давно я вже не бачила березових чашок. А колись їх часто робив мій менший брат… доки ще був живий.

— Я навчився робити їх іще в дитинстві — одного літа, коли ходив у похід. Мене навчив старий мисливець, — відповів на те пан Мередіт. — Дозвольте піднести ваші книжки, панно Вест.

Зніяковівши ще дужче, Розмарі відказала, що їй то зовсім не важко, проте панотець забрав у неї книжки доволі владним жестом і вони рушили стежкою вдвох. Уперше Розмарі покинула таємний потічок у Долині Райдуг, не згадавши Мартіна Крофорда. Зустріч із минулим не відбулася.

Стежина, оминаючи болото, вела до високого пагорба, де й стояв дім сестер Вест. Згори, між чагарів, Розмарі та Джон Мередіт бачили, як тонуть у місячнім сяйві долішні зелені пасовища. Та стежка була тіниста й вузька. Обабіч неї громадилися дерева, геть не такі привітні до людей надвечір, як у променях денного сонця. У сутінках вони уникають нашого товариства. Вони шепочуться й снують гнівні змови — а коли простягають нам руку, дотик її лякає своєю ворожістю. Люди, крокуючи в темряві між дерев, інстинктивно тримаються ближче одне до одного, духовно й фізично об’єднуючись у союз проти незвіданих сил, що оточують їх. Ідучи поряд з Розмарі, Джон Мередіт коли-не-коли відчував доторк її сукні; а ще доволі молодому чоловікові — навіть замріяному й неуважному панотцю, упевненому, що в його житті більше немає місця романтиці — важко встояти проти чарів нічної прогулянки із вродливою супутницею.

Ніколи не можна вважати своє життя скінченим. Доля зазвичай перегортає сторінку й починає новий розділ нашої життєвої повісті тоді, коли ми вважаємо свою історію завершеною. Ці двоє гадали, що їхні серця лишилися навіки поховані в минулому — та надвечірня прогулянка здалася їм дуже приємною. Розмарі думала, що новий гленський пастор геть не такий сором’язливий і мовчазний, яким уявляють його односельці. Йому було зовсім не важко говорити багато й вільно. Як здивувалося б гленське жіноцтво, почувши його в ту мить! Але ж місцеві кумасі обговорювали хіба плітки та ціни на яйця, а Джона Мередіта не цікавило ні одне, ані інше; натомість із Розмарі вони бесідували про музику, літературу й події у світі. Він розповів їй дещо зі свого минулого й вона виявилася уважною співрозмовницею, здатною поділитися слушними міркуваннями. У Розмарі була книжка, якої пан Мередіт іще не читав, хоча мав такий намір — тож, коли вона запропонувала позичити йому цю книжку, він радо погодився і, провівши її додому, зайшов до вітальні сестер Вест.

Будинок — сірий, старомодний, густо повитий виноградною лозою, крізь яку пустотливо мерехтіло світло у вікнах — стояв фасадом у бік Глена, гавані, що сріблилася в місячнім сяйві, дюн та океану з його одвічним тужливим плачем. Пан Мередіт і Розмарі пройшли крізь сад, мовби завжди просякнутий ароматом троянд, навіть годі, коли вони не квітнули. Попід хвірткою грайливо купчилися лілеї, уздовж стежини, що вела до ганку, росли айстри, а на гребені пагорба поза домом сплелися гілками ялини, витворюючи досконале мереживо.

— Біля вашого порогу, — цілий світ, — мовив пан Мередіт, вдихаючи на повні груди. — Який обшир… який вид! Глен іноді душить мене — а тут, угорі, ви можете дихати!

— Сьогодні немає вітру, — засміялася Розмарі. — Інакше вам забило б дух. Куди не віяв би тутешній вітер, він завжди дме в наш бік. Не гавані, а цьому пагорбу слід було дати ім’я Чотирьох Вітрів.

— Я люблю вітер, — сказав пан Мередіт. — Безвітряні дні видаються мені неживими. Вітер пробуджує мене, — він ніяково всміхнувся. — Без нього я мовби ціпенію. Ви чули про мою славу, панно Вест. Якщо я не впізнаю вас наступного разу, не вважайте це нечемністю. Пригадайте, що це — звичайна замрія, простіть мені… і зверніться до мене.

У вітальні вони застали панну Еллен. Вона поклала окуляри на книжку, яку читала, і глянула на сестру та її супутника з подивом і невловною дрібкою іншого почуття. Утім, панна Еллен дружньо потисла руку панові Мередіту, а він сів на стілець і говорив із нею, доки Розмарі шукала обіцяну книжку.

Еллен Вест була на десять років старша за Розмарі й відрізнялася від неї так, аж не вірилося, що вони рідні сестри. Смаглява, темнокоса й тілиста, вона мала густі чорні брови та ясні сіро-блакитні очі, колір яких нагадував води затоки, збуреної холодним північним вітром. З лиця панна Еллен здавалася суворою й неприступною, та насправді була весела, мала дзвінкий сердечний сміх і приємний голос із чоловічими нотками. Якось вона сказала Розмарі, що хотіла би поспілкуватися з новим гленським пресвітеріанським пастором і подивитися, як він діятиме, якщо жінка в суперечці зажене його в глухий кут. Тепер їй випала така нагода, і вона завела жваву бесіду про світову політику. Палка шанувальниця читання, Еллен Вест поглинала тими днями книжку про німецького кайзера, тож поцікавилася думкою пана Мередіта про цього діяча.

— Він небезпечний, — відповів пан Мередіт.

— Ваша правда, — притакнула панна Еллен. — Згадайте мої слова, пане Мередіт, коли цей чоловік розпочне війну. Він прагне цього — прагне, щоб світ запалав.

— Якщо ви вважаєте, панно Вест, що він без жодної причини розв’яже велику війну, я мушу не погодитися з вами, — мовив пан Мередіт. — Війни давно лишилися в минулому.

— Господь із вами, пане Мередіт, — утяла панна Еллен. — Ані чоловіки, ані цілі народи ніколи не припинять виставляти себе бовдурами й вимахувати кулаками. Золота доба настане ще нескоро, і вам це очевидно так само, як мені. А цей кайзер іще накоїть лиха, згадайте мої слова, — панна Еллен виразно тицьнула в книжку довгим указівним пальцем, — накоїть лиха, якщо не спинити його негайно. Ми ще побачимо це, пане Мередіт, ви і я — ми ще побачимо це. Бо хто ж його спинить? Це мала б зробити Англія, але не хоче. То хто ж його спинить? Скажіть мені, пане Мередіт.

Пан Мередіт не міг цього сказати; утім, вони поринули в розмову про німецький мілітаризм, яка тривала ще довго після того, як Розмарі принесла книжку й сіла в крісельце-гойдалку за спиною в сестри, мовчки замислено гладячи бундючного чорного кота. Джон Мередіт, обговорюючи європейську політику з Еллен, частіше поглядав на Розмарі — і Еллен помітила це. Коли сестра провела гостя до дверей і повернулася, Еллен звелася на рівні ноги й метнула в неї обвинувальний погляд.

— Розмарі, цей чоловік упадатиме за тобою.

Від цих слів Розмарі сахнулася, як від удару. Чари приємного вечора геть розвіялися. Проте вона нізащо не хотіла, щоб Еллен здогадалася, як тяжко скривдила її.

— Дурниці, — відказала Розмарі, сміючись, можливо, надто безтурботно. — Тобі за кожним кущем ввижається жених для мене. Таж він розказав мені все про свою дружину — як він кохав її, яку порожнечу лишила вона по собі після смерті…

— Отже, він так залицяється, — відрубала сестра. — Кожен чоловік то, певне, робить на свій копил. Але не забувай своєї обіцянки, Розмарі.

— Я не маю потреби ні забувати, ні пам’ятати про неї, — утомлено мовила Розмарі. — Це ти забуваєш, Еллен, що я стара панна. То лише твої сестринські ілюзії — наче я ще молода, вродлива й небезпечна. Панові Мередіту потрібна лише моя дружба — а може, і дружба не потрібна. Він забуде про нас обох іще доки прийде додому.

— Я не проти вашої дружби, — поступилася Еллен, — але пам’ятай: нічого більшого. Я не довіряю вдівцям. Нема в них романтичного уявлення про дружбу — у всіх серйозні матримоніальні наміри. А щодо цього пресвітеріанина, я не збагну, чому його вважають соромливим. Він, може, хіба неуважний — онде навіть зі мною не попрощався, коли ти вийшла провести його. І він розумний… а тут так мало тямущих чоловіків. Він мені сподобався. Хай би навіть приходив частіше. Тільки не фліртувати з ним, Розмарі… пам’ятай — не фліртувати!

Розмарі давно звикла до того, що, варто їй п’ять хвилин поговорити з неодруженим чоловіком від вісімнадцяти до вісімдесяти років, як Еллен уже застерігає її від флірту. Вона завжди щиро кепкувала із цих застережень, але тепер чомусь дещо розгнівалася. Та хто тут хоче фліртувати?

— Не будь дурна, Еллен, — незвично різко мовила Розмарі, беручи в руки лампу, і пішла нагору, не побажавши сестрі доброї ночі.

Еллен із сумнівом похитала головою й глянула на чорного кота.

— Чого Розмарі так розсердилася, Сент-Джордже? — спитала вона. — Немає диму без вогню… часто я чула цю приказку, Джордже. Але вона обіцяла, Сенте… вона обіцяла, а ми, Вести, завжди тримаємо слово. Тож хай він собі залицяється, Джордже. Вона обіцяла. Я не хвилюватимуся.

А нагорі, у своїй спальні, Розмарі довго ще сиділа при вікні, споглядаючи далеку гавань крізь сад, залитий місячним сяйвом. Її мучив дивний сум та неспокій. Зненацька вона відчула, що втомилася від марних мрій. А під вікном раптовий вітерець розвіяв по саду пелюстки останньої червоної троянди. Літо минуло — настала осінь.