Розділ 22 Сент-Джордж усе знає

Опівночі Еллен Вест ішла додому зі срібного весілля Поллоків. Вона затрималася після свята, щоб допомогти сивій уже нареченій вимити посуд. Іти було недалеко, дорога виявилася не засніжена, тож Еллен тішилася прогулянці попід місячним сяйвом.

Прийняття вдалося дуже гарне. Еллен, яка вже багато років не бувала в гостях, дістала від нього немалу втіху. Усі присутні належали до колишнього її товариства, і ніяка нав’язлива молодь не зіпсувала радісних посиденьок, бо ж єдиний син молодят саме навчався в коледжі й не зміг приїхати додому. Уперше за багато років зустрілися вони й із Норманом Дугласом, хоч тієї зими Еллен раз чи двічі бачила його в церкві. Жодна сентиментальна згадка не ворухнулася в її душі. Вона віддавна дивувалася, згадуючи Нормана Дугласа, як то він міг так їй подобатися й чому сама вона побивалася через раптове його одруження. Утім, Еллен була рада зустріти його знову. Вона вже й забула, яке цікаве та непередбачуване його товариство. Жодну вечірку за участю Нормана Дугласа не випадало назвати нудною. Його поява здивувала всіх — адже всі знали, що Норман ніколи й нікуди не ходить. Поллоки запросили його, бо він був їхнім гостем і двадцять п’ять років тому, проте не сподівалися, що він прийме запрошення. Із собою він привів троюрідну сестру, Емі-Анетту Дуглас, і впродовж вечора виявляв до неї пильну увагу. Утім, невдовзі Еллен, що сиділа за столом навпроти нього, почала з ним жваву суперечку. Вона так спокійно й упевнено взяла над ним гору попри всі його крики й дошкульні жарти, що він після того вмовк аж на десять хвилин. Потім, буркнувши в густу руду бороду: «Куслива… як завжди куслива», узявся дражнити Емі-Анетту, яка лише дурнувато сміялася, слухаючи його дотепи, яким Еллен дала би гідного відкоша.

Дорогою додому Еллен радо перебирала в пам’яті всі ці деталі. Морозяне повітря мерехтіло в місячнім сяйві. Попід ногами хрумтів сніг. Унизу, біля підніжжя пагорба, лежав Глен, а за ним — біла гавань. У пасторській бібліотеці світилося — отже, Джон Мередіт уже пішов додому. Чи попросив він руки Розмарі? І як вона пояснила свою відмову? Еллен розуміла, що ніколи не дізнається про це, хоч і вмирала із цікавості. Розмарі нічого не розповість, а сама вона не зважиться спитати. Та з неї достатньо й самої відмови. Усе решта не мало жодного значення.

— Аби лиш йому не забракло глузду приходити вряди-годи… по-дружньому, — мовила Еллен уголос. Вона не любила бути сама, тож отакі «розмови із собою» помагали їй у миті вимушеної самотності. — Жахливо не мати розумного чоловіка, з яким можна побесідувати. А він тепер, очевидячки, до нас і на поріг не ступить. От і Норман Дуглас — цей мені подобається й сперечатися з ним цікаво. Таж і він не прийде — щоб люди, бува, не подумали, наче він знову впадає за мною… щоб я сама цього не подумала… хоч він мені тепер зовсім чужий, і знаю я його гірше, ніж Джона Мередіта. Невже ми колись женихалися? Нині це здається сном. Але так чи сяк, а в Глені є тільки двоє чоловіків, із якими цікаво мені побалакати, і тим зась до нас через плітки й це дурне залицяння. Я могла би, — ядуче звернулася Еллен до непорушних зірок, — створити кращий світ, аніж цей.

Побіля хвіртки вона спинилася, зненацька відчувши дивну тривогу. У вітальні досі блимав вогонь і поза шторами видно було тінь жінки, що невпинно міряла кімнату кроками. Чого це Розмарі не спить о такій годині? Чого тиняється, мов безумна?

Еллен нечутно зайшла в передпокій. Відчинилися двері вітальні й із них вихопилася Розмарі — задихана, розчервоніла, уся випромінюючи напруження й хвилювання.

— Чому ти не спиш, Розмарі? — запитала Еллен.

— Заходь, заходь, — хапливо мовила Розмарі. — Я мушу дещо тобі сказати.

Еллен неспішно скинула пальто й калоші, подалася за сестрою в теплу, світлу кімнату й спинилася, вичікувально поклавши руку на стіл. Сувора й чорноброва, вона, безперечно, теж була дуже вродлива. Нова оксамитова чорна сукня зі шлейфом та вирізом, пошита зумисне до свята, підкреслювала її величну масивну фігуру. Шию охоплювало бурштинове намисто — розкішна сімейна реліквія. Морозне повітря забарвило щоки сліпучим багрянцем. Проте сталево-сірі очі були холодні й безжальні, мов надвечірнє зимове небо. Вона стояла мовчки, доки Розмарі тяжким зусиллям спромоглася порушити тишу.

— Еллен, сьогодні ввечері приходив пан Мередіт…

— І що?

— І… і… попросив моєї руки.

— Я знала, що так буде. Ти, звісно, відмовила йому?

— Ні.

— Розмарі! — Еллен стиснула кулаки й мимохіть ступила крок уперед. — Невже ти погодилася?

— Ні… ні…

Еллен опанувала себе.

— А що ж ти тоді зробила?

— Я… сказала, що подумаю… і відповім через кілька днів.

— Не бачу в тім потреби, — утяла Еллен із холодною зневагою. — Ти ж так чи так можеш дати йому лише одну відповідь.

Розмарі благально простягнула руки.

— Еллен, — розпачливо проказала вона, — я кохаю Джона Мередіта… і хочу бути його дружиною. Будь ласка, звільни мене від обітниці.

— Ні, — безжально відрубала Еллен, уся похолола від страху.

— Еллен… Еллен…

— Послухай, — урвала старша сестра. — Я не просила тебе давати обітницю. Ти сама запропонувала…

— Так… я знаю… але ж я не думала тоді, що колись полюблю…

— Ти сама запропонувала, — несхитно правила своєї Еллен. — Присягнула на маминій Біблії. То була не просто обіцянка — то була клятва. І ти хочеш порушити її.

— Еллен, я прошу хіба звільнити мене від неї…

— Ні. Мусиш триматися свого слова — так я вважаю. Я не звільню тебе від обітниці. Поруш її, коли хочеш… та я не дам на це згоди.

— Ти дуже сувора до мене, Еллен.

— До тебе? А що буде зі мною? Невже ти навіть не замислилася, як я житиму тут сама? Я не зможу… я збожеволію! Я не можу жити сама! Хіба я не була тобі хорошою сестрою? Не потурала всім твоїм забаганкам? Хіба я в чомусь відмовляла тобі?

— Ні… але…

— І ти хочеш покинути мене заради чоловіка, якого рік тому ще навіть не знала?

— Я кохаю його, Еллен…

— «Кохаю»! Послухай, що ти верзеш! Наче школярка, а не жінка середніх літ. Він тебе не кохає. Йому потрібна служниця й нянька. І ти не кохаєш його. Ти просто хочеш бути «пані» — ти одна з тих слабкодухих жінок, для яких бути старою дівою — то нестерпна ганьба, от і все.

Розмарі здригнулася. Еллен не могла чи не хотіла зрозуміти. Марно було сперечатися з нею.

— То ти не відпустиш мене, Еллен?

— Ні. І я не хочу більше говорити про це. Ти обіцяла й мусиш дотримати слова. Усе. Іди спати. Поглянь, котра година. Ти надто розбурхана через цю романтичну бридню. Завтра порозумнішаєш. І щоб я більше не чула про це ані слова. Іди.

Розмарі пішла мовчки, бліда й пригнічена. Еллен зо кілька хвилин рвучко ходила кімнатою, а потім спинилася біля крісла, у якому Сент-Джордж спокійно проспав увесь вечір. Мимоволі похмуре лице її осяяла усмішка. Один лише раз у своєму житті — коли померла мати — Еллен не могла здолати трагедію комедією. Навіть тими давніми гіркими днями, коли Норман Дуглас покинув її, вона сміялася із себе так само часто, як плакала.

— Хтось, мабуть, завтра надметься, Сент-Джордже. Так, Сенте, на нас чекають кілька похмурих днів. Та ми переживемо їх, Джордже. Ми завжди вміли дати раду з дурними дітиськами, Сенте. Розмарі ображатиметься, а тоді їй попустить і все буде, як раніше, Сент-Джордже. Вона обіцяла й мусить дотримати слова. Більше я не маю чого сказати ні їй, ні тобі, ані будь-кому іншому, Джордже.

Але тієї ночі Еллен лежала в ліжку розгнівана й не склепила повік до світанку.

Утім, Розмарі не ображалася. Наступного дня вона була мовчазна й мертвотно-бліда, та в поведінці її не знати було жодних змін. Певне, вона не тримала зла на Еллен. Знялася страшенна буря, тож ніхто не міг дістатися до церкви. По обіді Розмарі замкнулася у своїй кімнаті й написала лист Джонові Мередіту. Вона не могла зважитися на те, щоб відмовити особисто. Вочевидь, він запідозрив би, що вона робить це неохоче, і почав би домагатися свого, а Розмарі відчувала, що не здужає встояти. Він мусить знати, що вона зовсім не любить його, а це вдавалося висловити тільки листом. Отож вона дібрала найхолодніших, щонайманірніших слів і склала коротесеньку, ледь чемну записку, яка не лишала жодних надій найсміливішому із закоханих — а Джона Мередіта нітрохи не випадало назвати сміливим. Наступного дня, прочитавши лист Розмарі в неприбраній бібліотеці, він знову замкнувся в собі, скривджений та принижений. А вслід за кривдою на нього налетіло й страшне прозріння. Він думав, що не кохає Розмарі так сильно, як кохав Сесілію. Тепер, утративши її, пан Мередіт зрозумів, як помилявся. Розмарі була для нього всім… усім! І ось він мусить забути її, не сподіваючись навіть на дружбу. Життя слалося попереду незмінною пусткою. Він мусить існувати далі — у нього є робота, діти — проте, здавалося, хтось видер йому серце із грудей. Пан Мередіт сидів, поклавши голову на руки, сам у холодній, незатишній бібліотеці до пізньої ночі. А в домі на пагорбі Розмарі боліла голова, і вона рано вляглася спати, опісля чого Еллен глузливо сказала, звертаючись до Сент-Джорджа, який голосним вуркотінням висловлював зневагу до людей, неспроможних збагнути, що найважливіше в житті — це м’яка подушка.

— Що робили б жінки, Сент-Джордже, якби не могли вигадати собі головний біль? Але не зважаймо, Сенте. Заплющмо на це очі. Мине кілька тижнів, і все буде добре. Мушу визнати, Джордже, мені теж гризько — так, неначе я втопила кошеня. Але вона обіцяла, Сенте… і, бачить Господь — сама запропонувала дати обітницю.

Загрузка...