Діти з Долини Райдуг

Розділ 12 Пояснення й нова сенсація

Наступного вечора в Глені Святої Марії казання читав превелебний доктор Купер, тож у пресвітеріанській церкві з’юрмилися люди з усіх поблизьких околиць. Доктор Купер був знаним красномовцем і, пам’ятаючи давню настанову, згідно з якою найкраще вбиратися пастору слід на міську кафедру, а найкраще промовляти — із сільської, виголосив натхненну й мудровану проповідь. Утім, вертаючись додому після церкви, парафіяни й не згадали про неї. На устах в усіх було зовсім інше.

Доктор Купер завершив своє палке звернення до слухачів, утер піт з масивного чола, славетним громохким басом сказав: «Помолімося» й належно виголосив молитву. Потім настала маленька пауза. Гданські пресвітеріани досі трималися звички збирати пожертви після проповіді, а не до неї, позаяк нову моду першими впровадили методисти, а панна Корнелія й староста Клоу не бажали чути про нововведення, що йшли від їхніх одвічних противників. Старости Чарльз Бакстер і Томас Дуглас, котрі мали обходити паству з тацями для пожертв, уже готові були звестися на рівні ноги, органістка видобула ноти гімну, півчі прочистили горло — коли це раптом з лави Мередітів підхопилася Фейт, зійшла на поміст біля кафедри й розвернулася до ошелешеної публіки.

Панна Корнелія підвелася зі своєї лави й сіла знову. Вона сиділа в задній частині церкви й вочевидь розуміла: хай що хоче сказати чи зробити Фейт, це буде сказано чи зроблено перш, ніж вона встигне дістатися до помосту, тож краще не здіймати зайвого галасу. Кинувши страдницький погляд на пані Блайт і диякона Воррена з методистської церкви, панна Корнелія наготувалася до нового скандалу.

«Аби ж дитя було хоч гідно вбране», — подумки простогнала вона.

Напередодні Фейт заляпала святкову сукню чорнилом, тож нині беззастережно вбрала до церкви іншу — стару й блякло-рожеву. Велика діра на її спідниці була незграбно зашита товстою червоною ниткою, а з-під подолу, де розпоровся шов, витикалася яскрава смужка не полинялого ситцю. Утім, дівчинка геть не думала про свій одяг. Зненацька їй стало лячно. Те, що в уяві видавалося таким простим, насправді виявилося складнішим. Десятки здивованих, запитливих очей дивилися на Фейт, аж вона зовсім підупала на відвазі. Штучне світло сліпило її, тиша була така моторошна. Фейт боялася, що так і не зможе проказати ні слова. Але вона мусить… мусить очистити батькову репутацію від підозр. От лише… голос не слухався своєї перестрашеної власниці.

Перлинно-бліде личко Уни благально звернулося до неї з лави Мередітів. Юні Блайти геть розгубилися від подиву. На задній лаві, попід галереєю, Фейт бачила ніжну, лагідну усмішку панни Розмарі Вест і пустотливі очі панни Еллен. Та заспокоїли дівчинку не вони, а Берті-Шекспір Дрю, що, сидячи на першій лаві галереї, скорчив їй глузливу гримасу. Фейт відповіла йому тим самим і, розлютившись на Берті-Шекспіра, вмить забула про страх. Ураз вона заговорила, відважно й чітко.

— Я хочу дещо пояснити, — мовила Фейт, — і зробити це просто зараз, коли мене почують усі ті, хто чув плітки про нас. Кажуть, що Уна і я лишилися вдома в неділю й прибирали замість піти до церкви. Це правда, але ми вчинили так не навмисне. Ми переплутали дні. То все винен староста Бакстер, — сполох на лаві Бакстерів, — бо він переніс молитовне зібрання й ми подумали, що середа — це четвер, і так далі, аж доки вирішили, що субота — це неділя. А Карл захворів і лежав у ліжку, і тітка Марта теж, і ніхто не міг нам сказати, що ми помилилися. І ми пішли до недільної школи в суботу, хоча стояла страшенна злива й ніхто не прийшов. А тоді ми надумали прибрати в домі наступного дня, щоби старі плетухи не базікали, як у нас брудно, — загальний сполох у церкві, — і прибрали. Я витрушувала килимки на методистськім цвинтарі тому, що там дуже зручно, а не для того, щоб виявити зневагу до померлих. Бо не померлі обмовляють нас по всьому Глені — це роблять живі. І нечесно винуватити в цім нашого батька: його не було вдома й він нічого не знав, і все одно ми думали, що неділя — це понеділок. А він найкращий тато в усьому світі й ми всі дуже його любимо.

Показна хоробрість покинула Фейт і промова її завершилася здушеним схлипом. Дівчинка зіскочила з помосту, кинулася до бічних дверей і вихопилася надвір, де її втішила тепла, зоряна літня ніч. Сльози більше не пекли очей, горло, зболене від хвилювання, попустило й вона почувалася дуже щасливою. Страшне пояснення лишилося позаду: тепер усі знали, що тато її не винен, а вони з Уною не геть зіпсовані, щоб у неділю прибирати в домі.

Парафіяни в церкві розгублено переглядалися, проте староста Дуглас рішучо пішов поміж лав із незворушним лицем. Він був певен свого обов’язку: зібрати пожертви, хай навіть небо падатиме на землю. І він зібрав пожертви, і хор виконав гімн, із тяжким відчуттям, що спів лунає зовсім невиразно, і превелебний доктор Купер зачитав псалом і виголосив благословення, хоч і не так палко, як завжди. Доктор Купер мав почуття гумору, тож виступ Фейт його потішив. Та й пана Мередіта добре знали в пресвітеріанських колах.

Наступного дня пан Мередіт повернувся додому, та доти Фейт примудрилася ще раз обурити Глен Святої Марії. Напруження, що мучило її в неділю, сповнило душу дівчинки тим, що панна Корнелія назвала б «диявольською перчиною». Ось чому вона підмовила Волтера Блайта проїхатися головною гленською вулицею на свинях, які, імовірно, належали батькові Берті-Шекспіра Дрю. Зо два тижні тому ці дві високі сухоребрі льохи внадилися рити землю коло хвіртки пасторського дому. Волтерові не хотілося їздити селом на свині, та він ні в чому не міг відмовити Фейт Мередіт. Отож вони рвонули схилом учвал і помчали вулицею: Фейт — зігнувшись від сміху на своєму переляканому румаку, Волтер — розчервонілий від сорому. Діти проминули панотця, який саме йшов додому зі станції — він, завдяки розмові в поїзді з панною Корнелією, якій завжди вдавалося на певний час пробудити його до реальності, був не такий замріяний, як зазвичай, отож помітив їх і подумав, що слід йому, напевне, висварити Фейт за неблагопристойну поведінку. А проте вдома цей дрібний інцидент геть вискочив йому з пам’яті; діти ж летіли далі — попри пані Девіс, яка заверещала від жаху, та панну Розмарі Вест, що засміялася й зітхнула. Аж ось, перш ніж свині кинулися до обори на подвір’ї Дрю, щоб ніколи вже звідти не вийти — так сильно були розхитані їхні нерви — Фейт і Волтер зістрибнули з них просто на очах у лікаря й пані Блайт, що саме проїздили мимо.

— Он як ти виховуєш наших хлопців, — удавано суворо мовив Гілберт.

— Можливо, я трохи розбестила їх, — відповіла Енн із каяттям, — та ох, Гілберте, коли я згадую власне дитинство — до приїзду в Зелені Дахи — мені бракне духу сварити моїх дітей. Я була спрагла любові й забав… нікому не потрібна мала трудівниця без жодних ігор у своїм житті! А наші сини й доньки так гарно бавляться з Мередітами.

— А бідолашні свині? — поцікавився Гілберт.

Енн марно спробувала прибрати серйозного вигляду.

— Думаєш, їм це зашкодило? — відказала вона. — Мені здається, їм не зашкодить ніщо. Ці свині капостять усім сусідам, а Дрю не хочуть їх замикати. Але я поговорю з Волтером — якщо зможу не засміятися.

Невдовзі в Інглсайд прийшла панна Корнелія, щоб вилити почуття після подій недільного вечора, і була ошелешена, що пані Блайт поставилася до виступу Фейт зовсім інакше, ніж вона.

— Ця дівчинка так відважно й зворушливо підвелася, щоб визнати свою помилку перед усіма тими людьми, — мовила Енн. — Вона ж була до смерті перелякана, і все одно рішуче стала на захист батька. Я захоплююся її вчинком.

— Звісно, сердешне дитя хотіло все виправити, — зітхнула панна Корнелія, — та це було жахливо; а вже пліткують про її заяву більше, ніж про те недільне прибирання, повірте мені. Той скандал щойно почав ущухати, а тепер усі знову тільки про нього й базікають. Розмарі Вест уважає так само, як ви: вчора після церкви вона сказала, що Фейт — мужня дитина, та її годі не пожаліти. А для панни Еллен то виявилася некепська забава — вона каже, що давно вже так не розважалася в церкві. Звісно, їм то байдуже: вони ж англіканки. Але нам, пресвітеріанам, соромно. Учора в церкві було стільки методистів і приїжджих із готелю. Жінка Леандера Крофорда навіть заплакала від образи. А вдова Алека Девіса сказала, що таке зухвале дівчисько слід відшмагати.

— Пані Крофорд завжди плаче в церкві, — зневажливо пирхнула Сьюзен. — Рюмсає з будь-яких проникливих слів панотця. Та гроші йому на платню вона зрідка жертвує, пані Блайт, дорогенька. Сльози її дешеві. Якось вона намагалася поговорити зі мною про те, яка страшна нехлюйниця тітка Марта. О, як я хотіла сказати їй: «Пані Крофорд, усе село знає, що ви вчиняєте тісто в мийниці для посуду»! Та я змовчала, пані Блайт, дорогенька, бо не вважаю гідним своєї особи сперечатися з такими, як вона. Але про неї я ще й гірше могла б розповісти, якби мала звичку пліткувати. А щодо пані Девіс — знаєте, пані Блайт, дорогенька, що я сказала б їй? Я сказала б: «Авжеж, пані Девіс, я знаю, що вам кортить відшмагати Фейт, проте, на щастя, ви не здіймете руки на доньку пастора ні в цьому світі, ані в прийдешньому».

— Якби сердешна Фейт була хоч пристойно вбрана, — скрушно озвалася панна Корнелія, — то вже було б ліпше. Але вона стояла на помості в тій страхітливій сукні…

— Зате сукня була чисто випрана, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен. — Вони охайні діти. Неуважні й розбишакуваті, пані Блайт, дорогенька, — це так… але завжди ретельно миють вуха.

— І як то тільки Фейт сприйняла неділю за понеділок? — укотре забідкалася панна Корнелія. — Вона виросте недбалою й непрактичною, геть як батько, повірте мені. Я так собі думаю, Карл утямив би, що до чого, якби не захворів. Не знаю, що з ним сталося, та, мабуть, він наївся чорниць із методистського цвинтаря. Не дивно, що йому так вадило потому. Якби я була методисткою — принаймні намагалась би підтримувати на тім цвинтарі лад.

— Надіюся, Карл їв хіба ягоди із цвинтарної огорожі, — відповіла Сьюзен. — Я певна, жоден пасторський син не їстиме чорниць із могил. Бачте, пані Блайт, дорогенька, їсти те, що росте з огорожі — то не такий великий гріх.

— Найгірше — те, що вчора, перш ніж виступити із промовою, Фейт скорчила комусь гримасу, і староста Клоу певен, що, звісно, йому, — вела далі панна Корнелія. — А чи знаєте ви, що сьогодні всі бачили, як вона їздила на свині?

— Я сама бачила, як то було. З нею був Волтер, і я трохи — зовсім трошечки — висварила його за це. Він пояснив небагато, але я зрозуміла, що то, вочевидь, була його ідея.

— Е, ні, — заперечила Сьюзен. — Волтер любить узяти на себе чужу провину. Та ви незгірше за мене знаєте, пані Блайт, дорогенька, що цьому благословенному хлопчикові ніколи й на думку не спало б їздити на свинях по селі, хай навіть він пише вірші.

— Певно, таке глупство могло зродитися лише в умі Фейт Мередіт, — підхопила панна Корнелія. — Не можу ствердити, буцім шкодую, що свині Еймоса Дрю дістали собі по заслузі… але ж донька пастора!

— І син лікаря! — мовила Енн, пародіюючи тон панни Корнелії, і засміялася. — Мила панно Корнеліє, вони лише діти. І ви добре знаєте, що вони ще ніколи не втнули нічого лихого. Вони поспішні й нестримні — такі, якою я сама була колись — але виростуть мудрі й розважливі, як це відбулося зі мною.

Панна Корнелія й собі засміялася.

— Часом у ваших очах я бачу, Енн, рибонько, що ваша розважливість просто вбрана на вас, ніби плаття, а насправді ви дуже хочете знову віддатися молодечим безумствам. Що ж, ви мене підбадьорили. Чомусь так завжди стається, коли ми з вами поговоримо хвильку. І геть навпаки, варто мені зайти до Барбари Семсон. Після розмови з нею мені здається, що все погано й так буде завжди. Та, певна річ, мало доброго в тім, щоб усе життя жити з таким чоловіком як Джо Семсон.

— Дивно, що Барбара віддалася за нього, коли так женихами перебирала, — озвалася Сьюзен. — За нею впадало багато хлопців — вона похвалялася, що мала двадцять одного кавалера, ще й пана Петіка на додачу.

— А хто такий пан Петік?

— Ніби як друг її, пані Блайт, дорогенька, але не жених. Серйозних намірів у нього не було. Двадцять один кавалер, а в мене жоднісінького за все життя! Та он як у них вийшло, що солом’яний парубок золоту дівку взяв. А ще подейкують, буцім її чоловік пече смачніші пироги, аніж вона — то Барбара його й змушує, коли гості приходять.

— Ви нагадали, що в мене самої завтра гості — тож мушу піти додому, вчинити тісто на хліб, — мовила панна Корнелія. — Мері сказала, що зробить це залюбки, і я певна, що зробить… та свій власний хліб я пектиму сама, доки топтатиму ряст, повірте мені.

— Як поживає Мері? — запитала Енн.

— Нарікань я не маю, — доволі похмуро буркнула панна Корнелія. — Вона посправнішала, дівчина з неї охайна й чемна… та не виходить у мене збагнути її — така вже проноза. Тисячу літ ходіть околяса — і не дізнаєтеся, що в неї на думці, повірте мені! А щодо праці — я ще такого не бачила. Вона просто кидається на всяку роботу. Нехай та пані Вайлі жорстоко до неї ставилася, але дарма люди кажуть, наче вона змушувала її працювати. Мері — природжена трудівниця. Іноді я міркую, що витреться перше — руки її чи язик? Я сама більше не маю, за що взятися — то вже замалим не дурію. Хай би нарешті закінчувалися канікули: я хоч до справи візьмуся. Мері сказала, що не буде вчитися, та я відповіла, що й чути про це не бажаю — бо ще методисти патякатимуть, буцім дитина не ходить до школи, щоб я могла байдикувати.