Діти з Долини Райдуг

Розділ 2 Гленські чутки

― А де ж решта дітей? — запитала панна Корнелія, коли стихли вітання: сердечні з її боку, палкі з боку Енн і погідно-стримані з боку Сьюзен.

― Ширлі спить, а Джем, Волтер і двійнята — у своїй любій Долині Райдуг, — мовила Енн. — Бачте, вони щойно сьогодні повернулися додому. Ледь устигли повечеряти, як і кинулись до свого видолинку. То наймиліше їхнє місце на світі — краще навіть за кленовий гай.

― Боюся, чи не занадто сильно вони його люблять, — похмуро буркнула Сьюзен. — Маленький Джем сказав був недавно, що по смерті волів би опинитися в Долині Райдуг, а не на небесах, і то виглядало непоштиво.

― Та вони, певно, і в Ейвонлі добре провели час, — відказала панна Корнелія.

― О, пречудово. Марілла так їх розпещує. Надто Джема — у її очах він не здатен на жодну шкоду.

― Панна Катберт уже, либонь, геть постаріла, — зітхнула панна Корнелія, беручись до в’язання, щоб не відставати від Сьюзен — бо ж панна Корнелія стояла на тім, що жінка, чиї руки зайняті роботою, незмінно має перевагу проти жінки, що сидить без діла.

― Маріллі вісімдесят п’ять, — зітхнула Енн, — і коси в неї тепер білосніжні. Проте зір, як не дивно, ліпший, ніж у шістдесят років.

― Хай там як, рибонько, а я рада, що ви знову тут. Без вас мені було так сумно… хоч у Глені й не занудьгуєш, повірте мені. А щодо церковного життя — то я й не пригадаю, коли ще в нас була така насичена весна. Енн, рибонько, ми нарешті маємо собі пастора!

― Його звуть превелебний Джон-Нокс Мередіт, пані Блайт, дорогенька, — озвалася Сьюзен із рішучим наміром не дати панні Корнелії переказати всі новини самотужки.

― Він добрий чоловік? — поцікавилася Енн.

Панна Корнелія зітхнула, а Сьюзен тяжко застогнала.

― О, так, він добрий, якщо вже на те — дуже приємний, освічений і духовний. Але… ох, Енн, рибонько, у нього ж геть немає практичного глузду!

― Чому ж тоді ви запросили його обійняти парафію?

― Бо він, безперечно, найкращий проповідник з усіх, що досі служили в нашій церкві, — мовила панна Корнелія, закривши ряд і знову схрестивши в’язальні шпиці. — Я так собі думаю, він не дістав парафії в місті лише через ту свою вічну химерну замрію. Його випробна проповідь була чудова, повірте мені. Усім безмежно сподобалася й вона, і сам пан Мередіт із вигляду.

― Він надзвичайно вродливий, пані Блайт, дорогенька, і, як-не-як, мені приємно буде бачити вродливого панотця, — утрутилася Сьюзен, певна, що час і їй нагадати про себе.

― Крім того, — вела далі панна Корнелія, — ми мусили вже обрати бодай когось. А пан Мередіт виявився першим із кандидатів, який не викликав дискусій. Щодо решти ми сперечалися. Хотіли були обрати пана Фолсома — він теж був добрим проповідником, та декому не сподобалася його зовнішність: надто вже пещений і смаглявий.

― Наче великий чорний котисько, папі Блайт, дорогенька, — докинула Сьюзен. — А я не здатна щонеділі зносити такого на церковній кафедрі.

― Тоді приїхав пан Роджерс. Цей виявився ні риба, ні м’ясо, — мовила панна Корнелія. — Та навіть якби він проповідував краще за самих Петра й Павла, це йому не зарадило би. Тієї неділі вівця старого Калеба Рамзі забрела до церкви й голосно бекнула, щойно він виголосив біблійний текст. Усі зареготали й опісля того сердешний пан Роджерс не мав уже аніякісіньких шансів. Дехто думав, що нам слід запросити пана Стюарта, бо він усі розуми поїв — уміє читати Новий Завіт п’ятьма мовами.

― Та вряд чи це допоможе йому дістатися на небеса радше, ніж іншим, — знову втрутилася Сьюзен.

― Більшості з нас не сподобалась його манера говорити, — мовила панна Корнелія, не зважаючи на Сьюзен. — Бубонить собі щось під носа… а пан Арнетт узагалі не вміє проповідувати. І текст для проповіді вибрав щонайгірший — «Прокляніте Мероза»[2].

— Щоразу, коли йому бракнуло слів, він гупав Біблією по кафедрі й викрикував: «Прокляніте Мероза!» Сердешний той Мероз, хто б він не був — ох, і прокляли його тієї неділі добряче, — притакнула Сьюзен.

— Пастор, який хоче посісти кафедру, мусить ретельніше добирати біблійний текст, — ваговито сказала панна Корнелія. — Мабуть, нашим священиком став би пан Пірсон, якби дібрав інший текст для проповіді. Та коли він оголосив: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться»[3], для нього враз усе було скінчено. Паства захихотіла: кожне знало, що дві незаміжні дочки Гіллів[4] із Гарбор-Геда вже п’ятнадцять років сподіваються запопасти кожнісінького нежонатого панотця, що приїздить у Глен. А в пана Ньюмена була завелика сім’я.

— Він винаймав кімнату в мого зятя, Джеймса Клоу, — мовила Сьюзен. — «То скільки це у вас дітей?» — питаю я, а він каже: «Дев’ятеро хлопців і кожен має сестру». «Вісімнадцятеро! — охнула я. — Яка велика родина!» А він засміявся й потім знай собі реготав. Не розумію, чого, пані Блайт, дорогенька — адже вісімнадцятеро дітлахів у жоднім домі не потовпляться.

— У нього тільки десятеро дітей, Сьюзен, — поблажливо-терпляче відповіла панна Корнелія, — а десятеро чемних дітей пана Ньюмена завдали би й дому, і пастві не більшої шкоди, ніж четверо юних Мередітів. Хоч мушу сказати, Енн, рибонько, що вони не такі й погані. Мені вони навіть подобаються — та й усім іншим теж. Їх неможливо не любити, і вони були б дуже милі, якби тільки мали когось, хто подбав би про їхні манери й навчив відрізняти добро від лиха. У школі вони взірцеві учні — так каже вчителька, — але вдома дуріють, як заманеться.

— А що ж робить тим часом пані Мередіт? — здивувалася Енн.

— Немає ніякої пані Мередіт! У тім-то й біда. Пан Мередіт — удівець. Жінка його померла чотири роки тому. Якби ми це знали, то вряд чи пристали б на те, щоб запросити його до нас. Удівець для парафії — то ще гірше, ніж парубок. Та ми були чули, як він казав про своїх дітей і подумали, що, звісно, у них є мати. А коли вони приїхали, то й з’ясувалося, що є лише стара тітка Марта — так вони її кличуть. Вона, здається, кузина матері пана Мередіта, котрий і взяв її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять років, вона підсліпувата, майже зовсім глуха й із мухами в голові.

— І геть не вміє куховарити, пані Блайт, дорогенька.

— Незграбнішої господині й уявити годі, Енн, рибонько, — сумовито притакнула панна Корнелія. — А служниці пан Мередіт не наймає — боїться скривдити почуття тітки Марти. Ох, пасторський дім тепер у жахливому стані, повірте мені! Усюди пороху на палець і страшенний розгардіяш. А ми ж усе так ретельно пофарбували й змінили шпалери в кімнатах до їхнього приїзду.

— Скільки дітей, ви кажете? Четверо? — запитала Енн, яка серцем уже прихилилася до занедбаних бідолах.

— Так — ідуть за віком одне по одному, наче сходинки. Джеральд — найстарший. Йому дванадцять і вони звуть його Джеррі. Кмітливий хлопчик. Фейт одинадцять років. Вона красуня, ніде правди діти, але ж така урвиголова!

— З лиця справдешнє янголятко, проте в халепи себе й усіх довкола повтягує, — сумовито докинула Сьюзен. — Я зайшла якось минулого тижня надвечір у пасторський дім, де саме була пані Міллісон. Вона принесла їм десяток яєць і відерце молока — малесеньке відеречко, пані Блайт, дорогенька. Фейт підхопила те все й помчала вниз, у льох, але на сходах спіткнулася й упала, і молоко та яйця гримнули разом із нею. Уявляєте, що з того вийшло, пані Блайт, дорогенька? Та Фейт вибралася з льоху сміючись. «Не знаю, — каже, — чи то я, чи якесь тістечко із кремом». А пані Міллісон дуже розсердилася. Сказала, що більше нічого не принесе в дім панотця, коли до її гостинців там виявляють таку зневагу.

— Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити гостинці пасторові, — пирхнула панна Корнелія. — Того дня їй хотілося просто задовольнити свою цікавість. Але Фейт, горопашна, щоразу притичину знайде. Вона така поривчаста й необачна.

— Зовсім як я. Мені ця Фейт очевидно сподобається, — рішуче мовила Енн.

— Вона запальна — а я люблю запальних людей, пані Блайт, дорогенька, — визнала Сьюзен.

— Є якась іскра в ній, — згодилася панна Корнелія. — І завжди вона сміється, і чомусь, як бачиш її, то кортить засміятися разом із нею. Навіть у церкві вона всміхається, не може сидіти погідно. Уні десять років. Миле дівча — негарне, та доволі миле. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Рідні кличуть його Карлом, і в нього просто-таки манія збирати жаб, ропух, жуків, і всіх тягти в дім.

— Мабуть, тому пані Грант і знайшла на стільці в їхній вітальні дохлого пацюка й ледь не зомліла від жаху, — мовила Сьюзен. — Воно й не дивно, адже в будинках священиків дохлим пацюкам не місце. Хоча, звісно, і кіт міг лишити там свою здобич. То ж не кіт, а сутий диявол, пані Блайт, дорогенька. Про мене, пасторський кіт мусить мати бодай гідний вигляд, хай який він там є з натури. Але такого зухвалого чортяки я ще не бачила. Майже щовечора він гуляє гребенем даху — ще й вимахує хвостом, пані Блайт, дорогенька, і то нітрошечки не поштиво!

— Найгірше — те, що вдягнені вони щоразу абияк, — зітхнула панна Корнелія. — А відколи сніг розтанув, ходять до школи босі. Ви знаєте, Енн, рибонько, дітям пастора так робити негоже, надто коли донька методистського священика красується в гарненьких черевичках із ґудзиками. А ще я хотіла би, щоб вони не бавилися на старому методистському цвинтарі.

— Їм то втіха — цвинтар-бо одразу за пасторським домом, — озвалася Енн. — Я завжди вважала, що бавитися на цвинтарі надзвичайно цікаво.

— Ніколи ви так не вважали, пані Блайт, дорогенька, — заперечила віддана Сьюзен, певна свого обов’язку захищати Енн і від неї самої, коли потрібно. — Для цього вам не бракує манер і здорового глузду.

— Та й навіщо було ставити пасторський дім коло цвинтаря? — вела далі Енн. — У них таке маленьке подвір’я, що й бавитися ніде, тільки там.

— То справді була помилка, — визнала панна Корнелія. — Але ж ділянка коштувала найдешевше. І досі жодні пасторські діти не бавилися на цвинтарі. Пан Мередіт не повинен цього дозволяти. Та він, коли вдома, сидить, утупившись у книжку. Читає й читає, а інколи ходить бібліотекою, мов сновида. Досі він іще ні разу не забув, що в неділю має правити службу Божу, але вже двічі забував про молитовні зібрання, аж староста мусив іти до нього й нагадувати. І про весілля Фанні Купер теж забув. Йому зателефонували й він так і прибіг — у хатніх капцях. Та ніхто й не зважав би, якби методисти від сміху за боки не бралися. Одна втіха: у його проповідях вони не знайдуть ніякого ґанджу. На кафедрі цей чоловік прокидається, повірте мені. А методистський пастор геть не вміє проповідувати, як мені казали. Сама я, на щастя, ніколи того не чула.

Зневага панни Корнелії до чоловіків трохи вщухла опісля її заміжжя, проте зглянутися на методистів вона не бажала.

— Подейкують, пані Еліот, що пресвітеріани й методисти ведуть перемовини про об’єднання, — лукаво всміхнулася Сьюзен.

— Надіюсь, коли це станеться, я буду вже в могилі, — утяла панна Корнелія. — Я не бажаю мати ніяких справ з методистами, і пан Мередіт теж невдовзі збагне, що від них варто триматися подалі. Бігме, він забагато спілкується з ними, повірте мені. Пішов на срібне весілля до Джейкоба Дрю й накликав халепу на свою голову.

— Яку халепу?

— Пані Дрю попросила його розрізати печену гуску — Джейкоб досі цього не навчився. То пан Мередіт узявся за ніж, а гуска зісковзнула з тареля й випорснула просто на коліна пані Різ. А він лише мовив, ніби в тумані, як завжди: «Пані Різ, будьте такі ласкаві, верніть мені птицю». Бона «вернула» її, з лиця погідна, як овечка, та, певне, страшно розлютилася, бо він зіпсував їй нову шовкову сукню. Найгірше ж у цьому — те, що вона методистка.

— Е ні, це добре, що вона не пресвітеріанка, — завважила Сьюзен. — Тоді вона, певне, покинула б церкву, а ми не можемо втрачати парафіян. А пані Різ і в її церкві не люблять, бо надто вже кирпу гне, тож потай методисти самі раділи, що пан Мередіт зіпсував їй плаття.

— Лихо в тому, що він виставив себе на глум, а мені неприємно, коли з мого душпастиря насміхаються методисти, — холодно відказала панна Корнелія. — Якби він був жонатий, такого б не сталося.

— Навіть якби він десять разів був жонатий, це не завадило би пані Дрю зарізати до прийняття старезну гуску, жорстку, як підошва, — уперто правила своєї Сьюзен.

— Кажуть, так велів її чоловік, — озвалася панна Корнелія. — Джейкоб Дрю — зарозумілий деспотичний скупар.

— А ще кажуть, буцім вони із жінкою не терплять одне одного, а як на мене, у подружніх стосунках таке недоречно. Хоча, звісно, я не можу нічого знати про це, — мовила Сьюзен, стріпнувши головою. — І я не належу до тих, хто в усьому винуватить чоловіків. Пані Дрю й собі нівроку жадібна. Єдине, що вона віддала за так — це горщик масла з вершків, у яких утопився щур. Вона пожертвувала його на церковний обід, але про щура всі довідалися тільки згодом.

— На щастя, досі всі ті, кого випадало образити Мередітам, були методистами, — відказала панна Корнелія. — Зо два тижні тому Джеррі пішов був до них на молитовне зібрання й там сів коло Вільяма Марша. А той підвівся, як звикле, і свідчив з такими пекельними стогонами. «Тепер вам полегшало?» — запитав Джеррі, коли старий умовк. Сердешний хлопчина хотів лише поспівчувати, а Вільям подумав, що з нього збиткуються, і розлютився. Хоча, по правді, Джеррі не було чого робити на методистськім зібранні — але ж малі де тільки не вештаються.

— Сподіваюся, вони нічим не діткнуть удови Алека Девіса з Гарбор-Геда, — підхопила Сьюзен. — Вона дуже вразлива, але заможна й жертвує на платню панотцеві найбільше з парафії. І вона вже казала, що Фейт, Уна, Джеррі й Карл — найбешкетніші діти, яких їй доводилось бачити.

— Що далі, то міцніше я переконуюся, що Мередіти належать до тих, хто знає Йосипа, — рішуче виснувала пані Блайт.

— Як не крути, а це правда, — визнала панна Корнелія. — І це переважує всі їхні дивацтва. Та й відтепер це сім’я нашого пастора, тож ми повинні робити для них усе, що зможемо, і боронити їх від методистів. Ох, мені час іти. Маршал невдовзі повернеться — нині він пішов на той бік затоки — і, звісно, схоче вечеряти; хіба не типовий чоловік? Шкода, що я не побачила решти дітей. А де лікар Блайт?

— У Гарбор-Геді. Ми щойно три дні як повернулися, а він за цей час лише три години провів у власному ліжку й двічі поїв у власному домі.

— Певно, усі, хто захворів упродовж останніх шести тижнів, ледь могли дочекатись його повернення — і я їх не винувачу. Коли лікар із того боку затоки побрався з донькою лобридзького гробаря, людям це здалося підозрілим. Негоже було так робити. А ви з лікарем Блайтом приходьте до нас якнайшвидше — розкажете все про вашу мандрівку. Мабуть, вам дуже сподобалося в Європі.

— О, так, — відказала Енн. — Здійснилися давно виплекані наші мрії. Старий Світ чудовий і дивовижний, та ми повернулися, знову залюблені в нашу рідну країну. Канада — найкраща земля на світі, панно Корнеліє.

— Ніхто не мав у тім жодного сумніву, — утішено заявила панна Корнелія.

— А старий добрий Острів Принца Едварда — найкраща з її провінцій, а Чотири Вітри — найкраще місце на ньому, — усміхнулася Енн, зачаровано споглядаючи захід сонця над гаванню, пагорбами й затокою, і вказуючи на них плавним помахом руки. — Ніде в Європі я не бачила нічого прекраснішого. Як швидко промайнув час! Діти так засмутяться, що не зустрілися з вами.

— Хай вони швидше приходять до мене в гості. Скажіть їм, що таріль із пончиками завжди чекає на них.

— О, за вечерею вони вже планували виправу до вас. Невдовзі діти прийдуть, але спершу мусять як слід надолужити все пропущене в школі. А двійнята цього року братимуть уроки музики.

— Надіюся, не в методистської паніматки? — занепокоїлася панна Корнелія.

— Ні, у Розмарі Вест. Я вже домовилася з нею вчора. Вона дуже вродлива дівчина.

— Так, Розмарі непогано тримається, хоча вже й не юнка.

— Про мене, вона чарівна, хоч я ніколи не могла познайомитися з нею ближче. Їхній дім так далеко стоїть від села, і вона, окрім церкви, ніде не буває.

— Люди люблять Розмарі Вест, хоч і не можуть її збагнути, — мовила панна Корнелія, мимохіть висловлюючи комплімент чарівній Розмарі. — Еллен завжди тримала її під закаблуком — утискала, проте й потурала багатьом сестриним примхам. Розмарі колись була заручена — з молодим Мартіном Крофордом. Його корабель розбився на Островах Мадлен і вся команда потонула. Розмарі тоді мала сімнадцять років — зовсім дитя — але після того вже не оговталася. Коли мати вмерла, вони з Еллен лишилися самі на світі. До англіканської церкви в Лобриджі їм зрідка вдається поїхати, а Еллен, як я розумію, проти того, щоб часто ходити до пресвітеріан. Хоча до методистів, дякувати Богу, вона взагалі не ходить. Еллен і Розмарі доволі заможні, тож Розмарі не має потреби давати уроки музики для заробітку — вона просто любить учителювати. Вони, до речі, дальні родички Леслі. А ви не знаєте, Форди приїдуть цього літа в Чотири Вітри?

— Ні. Вони збираються на рік до Японії — там відбувається дія нового роману Оуена. Це вперше, відколи ми оселилися в Інглсайді, любий Дім Мрії проведе літо на самоті.

— Оуен Форд міг би знайти собі годящу тему для твору в Канаді, замість тягти дружину й невинних дітей у поганську країну, таку як Японія, — буркнула панна Корнелія. — Найкращий його роман — «Книга життя капітана Джима», а сюжет для нього він відшукав тут, у Чотирьох Вітрах.

— То ж капітан Джим надав йому матеріал — а він зібрав його по всьому світі. Та, як на мене, усі Оуенові книжки дуже добрі.

— Еге ж, вони некепські. Я постановила собі читати все, що він напише, хоч і вважаю, Енн, рибонько, що романи — то нечестива справа. А про цей задум із Японією я скажу йому все, що думаю, повірте мені. Невже він хоче, щоб Кеннет і Персіс навернулися в поганство?

І з цим риторичним висновком панна Корнелія рушила геть. Сьюзен подалася вкладати Ріллу, а Енн сиділа на ґанку, доки в небі замерехтіли зорі, і снувала невпинні, щасливі мрії, укотре відкриваючи для себе сріблисту розкіш місячного сяйва понад гаванню Чотирьох Вітрів.