Ідеальна незнайомка

Розділ 8

Перш ніж у наших розсувних скляних дверях з’явився Кайл Донован, інспектор поліції Келвін Додж (як представився той юний поліціянт, переконавшись у відсутності нагальної загрози) встиг ознайомитися з основними фактами. Він сидів на кухонному стільці навпроти, на столі між нами стояла фігурка гнома, а я досі стискала в кулаку ланцюжок Еммі.

Інспектор Додж ставив типові запитання після того, як я показала йому ланцюжок. Чи зауважила я сліди насильницького вторгнення у житло? Чи помітила, що якісь речі не на своєму звичному місці?

Відповідаючи на кожне недоречне запитання – ні, ні – я міцніше стискала кулак, але, здається, юний поліціянт не розумів. Я думала про небезпеки, пов’язані з орендованим житлом – копії ключів, старі замки, історію попередніх мешканців, про яку навіть не здогадуєшся. Про те, що хтось міг прийти й піти непоміченим. Побувати у твоєму домі, не залишивши слідів. Про небезпеку, якої не очікуєш.

Я повідомила таке:

– Три дні тому вночі у вітальні ввімкнулося світло.

– Хтось телефонував на домашній номер і кинув слухавку.

– З моєю сусідкою по будинку щось сталося.

Тільки-но з’явився Кайл, інспектор Додж підвівся, одягнув капелюха й рушив до дверей. Біля виходу затримався, щоб доповісти про з’ясовану наразі інформацію.

– Вона хвилюється за Еммі Ґрей. Сусідка по будинку, – повідомив Додж. Кайл подякував кивком голови.

Кайл Донован знову був схожий на представника поліції. Я подумала, що це завдяки характерному виразу обличчя, який він умикає й вимикає, коли схоче. У кабінеті дирекції школи він випромінював владну впевненість, а в моєму класі тримався розкуто й невимушено. Сьогодні знову повернулася владна рішучість. Цікаво, чи йому доводиться вмисно вмикати перемикач, чи той вираз з’являється автоматично, як моя панічна тривога, коли наближаюся до місця злочину?

– Вітаю, – сказав він, сідаючи на звільнений стілець.

– Дякую, що відгукнулися, – сказала я.

Він нахилив голову трохи набік.

– Я ж обіцяв. Тішуся, що ви таки зателефонували. Я й не знав, що у вас є сусідка.

– Еммі Ґрей, – додала я. – Ми переїхали сюди разом цього літа.

– Хочете написати заяву про зникнення?

– Ні, тут щось серйозніше. Вона не просто зникла. З нею щось сталося. – Я розтулила кулак і показала йому ланцюжок. – Знайшла на задньому ґанку. Вона ніколи його не знімає.

Детектив Донован, примружившись, уважно подивився на розірваний ланцюжок.

– Виглядає на те, що розірвався і злетів. Ваша Еммі могла цього й не зауважити. – Він відкинувся на спинку крісла і глибоко зітхнув. – Послухайте, ми стежимо за будинком Кобба. Він сьогодні не виходив з дому. Боюся, це моя провина – змусив вас даремно хвилюватися.

Я заперечно захитала головою.

– Ні-ні, не сьогодні. Раніше.

Кайл Донован насупив брови, світло від лампи на стелі впало на шрам на чолі.

– Коли ви її бачили востаннє?

– П’ять днів тому, – відповіла я.

П’ять днів переймалася своїми клопотами та про неї не згадувала.

Він спантеличено закліпав очима. Кліпав надто довго, намагаючись приховати здивування.

– Але спершу ви не хвилювалися?

– Ні, вона ж не маленька дитина. У нас різні графіки. Але вона затримала платню за оренду, до того ж ті дзвінки, ваші допити і жінка, яку знайшли біля озера… Тепер я хвилююся.

Він кивнув.

– На роботу до неї зверталися?

Я ніяково замовкла. Недогляд, прогалини в наших взаєминах.

– Я не знаю, де саме вона працює. У якомусь мотелі, в нічну зміну.

Я підозрювала, що Еммі прибирала помешкання без офіційного працевлаштування. Можливо, і в мотелі теж? Тимчасовий заробіток, поки не трапиться щось стабільніше та прийнятніше.

– Гаразд, тоді почнемо з вихідних даних. – Кайл Донован дістав аркуш паперу, олівець, угорі написав її ім’я. – Прізвище Ґ-р-е-й, через «ґ»? – перепитав він.

– Так, через «ґ», – підтвердила я. – Здається.

Точно? Я ніби бачила, як воно десь було написане. Я відчувала, що саме так правильно пишеться прізвище Еммі. І додала, намагаючись бути впевненою:

– Так, через «ґ».

Стрижень олівця зашкряботів по паперу, відлунюючи на всю кухню.

– Дата, місце народження?

Як пояснити, що я цього не знаю? І вже мало не бовкнула: «День народження точно не з червня по жовтень», – інакше вона б мені сказала. А може, ні? Може, для Еммі дні народження були чимось незначним і непотрібним? Можливо, вона відкидала їх, як відкинула все інше в своєму житті, вирушивши з порожніми руками до Африки.

Детектив Донован хотів з’ясувати факти – те, про що ми повідомляємо в газеті. Але такі запитання не для нас із Еммі. Я не знала, звідки вона родом, як звуть її батьків, яка в неї група крові та місце останнього проживання.

Але знала звуки, які вона видавала, брехню, яку говорила чоловікам у своєму ліжку, до якої години не лягала спати й коли спала.

Нічні кошмари, те, як вона міряла кроками коридор, перш ніж постукати, і слова, які промовляла, коли думала, що ніхто не чує. Знала, як рипів її матрац, метушливо або стримано. Знала вигин її хребта та ямку під грудною кліткою, де в неї колись були звабливі форми.

Я знала, що її мати померла. Знала, що вона, як і я, не може повернутися.

– Номер телефону? Мобільний? – продовжив він, пильно дивлячись мені в очі.

– Вона залишила свій останній телефон у Бостоні. Коли розійшлася з хлопцем. Не впевнена щодо іншого.

– Гаразд, а електронна пошта, сторінки в соцмережах?

Я захитала головою.

– Про таке не знаю. У неї немає комп’ютера. І, як я вже казала, мобільного телефону. Гадаю, вона не хотіла, щоб колишній міг її знайти.

Еммі чотири роки жила за океаном, поза зоною доступу. Можливо, звикла радше взагалі не користуватися цими сучасними принадами, а не так, як більшість із нас, документувати в інтернеті кожен свій крок.

Але детектив Донован на це здивовано підняв брови, ніби не міг повірити.

– Я також не маю сторінок у соцмережах, – схрестивши руки, сказала я. – Ви, підозрюю, теж.

Надто небезпечно для таких, як він, і таких, як я, бути активним користувачем у соцмережах. Забагато зайвої уваги.

– Це тому, що ви вчителька? – запитав він.

– Так, – відповіла я, обравши найпростіше пояснення.

– Гаразд, а у вас є фотографії співмешканки?

Фотографій у мене не було. Вісім років тому, коли ми з Еммі познайомилися, смартфони з камерами тільки-но починали з’являтися. Тоді ми користувалися фотоапаратами з плівкою, купували кілька касет, якщо наближалася важлива подія, потім друкували фотографії в фотовідділах мереж аптек-крамниць, складали в коробки та губили під час переїздів до нових помешкань.

Нещодавно я відправила кілька свіжих фотографій мамі з сестрою – і почуваюся так, ніби виправдовуюся. Наче хочу себе й усіх навколо переконати: «Бачите, як на моєму подвір’ї крізь дерева світить місяць? Я тут щаслива». Нічого справді вартісного я не надсилала.

– Як довго ви з Еммі знайомі?

Можна було відповісти «вісім років» або, якщо підсумувати фактичний час, проведений разом – дев’ять місяців.

– Ми мешкали разом певний час після коледжу. Цього літа знову винайняли житло разом.

– Можливо, вона залишила гаманець? Автомобіль?

– Еммі їздить на коричневому універсалі, але не знаю, чи вона власниця.

Трохи розщедрилася. Я знала, що це не її авто. Коли я сюди приїхала, в мене не було машини. Еммі зустріла в аеропорту. Усе, що не помістилося в багаж, я відправила поштою. Я придбала свій перший автомобіль через кілька днів, вибравши лише базову комплектацію й відмовившись від усіх додаткових опцій, але на машину однаково довелося чекати.

Еммі дозволила користуватися своїм універсалом, поки тривало оформлення документів. У салоні був слабкий запах цигарок, хоч Еммі не курила. Під оббивкою сидінь відчувався нерівний стукіт двигуна. Пластикова оболонка керма зачовгалася. Проте це все не важливо й нічим не допоможе.

– Номерний знак? – продовжував ставити запитання детектив.

– Важко сказати.

– Можливо, вона десь зберігала свідоцтво про реєстрацію, страховку чи щось таке?

Я засміялася. Щоб Еммі вела записи чи зберігала документи? І мала якісь довгострокові плани?

– Вона була не з тих.

– Була?

На моєму обличчі з’явилося вагання. Хіба не це мене бентежить? Навіщо я до нього звернулася? Через те, що Еммі немає.

– Принаймні, скільки я її знаю.

– Тоді, може, гаманець?

– Не бачила.

– Що вона робила, коли ви бачили її востаннє?

Я вже було розтулила рота, щоб розповісти йому про сов, але схаменулася.

– Я поспішала на роботу в понеділок. Вона щойно повернулася, а я виходила з дому.

– Останнє місце проживання?

– Не знаю напевно. Вона жила зі своїм нареченим у Бостоні.

– Як його звали? – запитав Донован, і я заперечно захитала головою.

Він був небезпечним покидьком, від якого вона втікала.

– Працював у сфері фінансів, – сказала я.

Усе, що я чула від Еммі; я теж не дуже розпитувала.

Детектив постукав гумкою олівця по поверхні стола, обвівши поглядом кухню. Ті крихти інформації, які я йому давала, треба ще просіяти, і я добре розуміла, що його бентежить: ці свідчення не допоможуть.

– Мусите мені дати хоч щось, Ліє.

Що ще я можу йому повідомити?

– Еммі двічі була на місії Корпусу миру. В Ботсвані, здається. Потім мешкала у Вашингтоні, – продовжила я. Ось. Ось де треба шукати її «паперовий» слід і, можливо, відстежувати життєвий шлях. – Еммі працювала в некомерційній організації, потім зі своїм нареченим повернулася до Бостона. – Я намагалася згадати серед уривків спогадів в алкогольному тумані, що саме вона казала тоді, коли ми випадково знову зустрілися. – Вона була заручена, але взаємини з хлопцем не складалися. Саме тоді ми знову зійшлися.

Я промовчала про мішки під очима, про недомовки, які лише я могла помітити, і про те, як їй конче треба було втекти звідти.

– Гаразд, – сказав Кайл. – Я сконтактую з Вашингтоном, спробую дістати її фото. Тоді просуватимемося далі.

– Зараз у неї є хлопець, – додала я. – Мешкає тут неподалік. Джим хтось-там. Світле волосся такої довжини. – Я торкнулася підборіддя. – Трохи кривуваті ноги. Вузьке обличчя. Їздить на бежевому хетчбеку з прогорілим глушником.

Вочевидь Джим – цілковита протилежність чоловіка, якого вона щойно кинула.

Кайл подивився мені в очі і, здавалося, сам до себе всміхнувся.

– Ви чудовий свідок, Ліє Стівенс.

Я усміхнулася, але хвилювання не минуло. Еммі зникла, і Джим був єдиною людиною, з ким я могла її пов’язати.

– Він іноді сюди телефонує. Можливо, вам удасться знайти його таким чином?

Кайл перевів погляд на телефонний апарат на стіні.

– Від вас потрібен дозвіл, щоб ми подали запит операторові зв’язку.

– Без проблем, вважайте, що він у вас є, – сказала я.

Домашньою лінією користувалася здебільшого Еммі. У мене був мобільний телефон – для роботи і для всього іншого. Я провела стаціонарну лінію лише для Еммі.

– Чесно кажучи, буде простіше, якщо ви самі до них звернетеся. Будь ласка, зателефонуйте й попросіть надіслати деталізований рахунок за останні розмови, тоді ми зможемо принаймні перевірити загальнодоступні номери. Для приватних номерів потрібна ухвала суду.

– Якщо я отримаю рахунок, ви його перевірите?

Він пригладив рукою волосся.

– Ясна річ, розберемося.

– Гаразд, – повільно зітхнула я. – Дякую.

Кайл Донован склав руки на столі й відкинувся на спинку крісла.

– А ви можете поділитися якоюсь додатковою інформацією щодо Девіса Кобба?

Послуга за послугу: раніше такий принцип застосовували й у моїй професії. Хочеш щось отримати – віддай щось натомість.

Я забрала в нього з рук олівець. Розвернула аркуш до себе. І дописала туди електронну адресу, яка починалася з TeachingLeahStevens.

– Іноді він із цієї пошти надсилає мені листи. У школі. Я їх видаляю. – Я знизала плечима. – Чесно кажучи, вони не такі вже й погані.

Якусь хвилину він із незворушним виразом обличчя сидів мовчки, перетравлюючи інформацію, а тоді сказав:

– Дякую. Подивимося, що вдасться з’ясувати. Було б добре, якби ви не видаляли наступних листів.

Я кивнула на знак згоди.

Він ще раз проглянув записи, перш ніж сховати аркуш до теки, а тоді виклав руки на стіл перед собою.

– Кобб створив окрему електронну адресу, щоб вас переслідувати, Ліє. Ви комусь повідомляли про це? Чи про самі листи?

– Ні. Вони здавалися невинними, справді.

Утім, якщо подивитися з ретроспективи – не такі вже й невинні. Ніби нічого особливого, на перший погляд. Моя перша керівниця якось порадила не додавати свого фото до статті, і я образилася. Я тоді подумала – це через те, що вона вважає, буцім фото зашкодить статті – що я надто юна і щаслива, щоб писати так, як я писала. Що читачі не сприйматимуть мене серйозно.

Але я дякую їй за ту пораду щодня. Вона врятувала мене від прихованого за екранами комп’ютерів світу, який пов’язував моє ім’я з моїм обличчям. Натомість слова анонімів летіли в порожнечу. Все те, з чим вони не погоджуються, все те, на що натякають тільки через моє ім’я, – все з часом відкотилося на задній план, стало фоновим шумом.

Насправді ті листи були нічим не гірші.

Ні. Проблема таки зі мною. Я перестала відчувати небезпеку слів.