Ідеальна незнайомка

Розділ 6

Задзвонив телефон. Підскочивши від несподіванки, я прокинулася в її ліжку, сама. Схопила мобільний, але то була домашня лінія, дзеленчало з кухні. Я, спотикаючись, побігла, увімкнула по дорозі світло в коридорі й, намагаючись сфокусувати заспані очі на циферблаті годинника, узяла слухавку.

– Алло? – сказала я. Прокашлялася, аби прочистити голос після сну, побачила, що за вікном темно, а з шибки на мене дивиться власне відображення.

Ніхто не відповів. Абонент на іншому боці мовчав, але слухавки не клав. Спершу я подумала, що це Девіс Кобб, але згадала, що він зараз під вартою, а ще він ніколи не телефонував на домашню лінію. Мені щось почулося. Якісь слабкі невиразні звуки. Можливо, просто легкий подув повітря. Дотик волосся до слухавки, помах руки. Неглибоке дихання.

– Алло? – повторила я.

Лінія була досі активною. Я знову побачила краєм ока своє відображення в скляних дверях. Те саме міг бачити хтось ззовні. Стою в хатніх штанях, тонкій футболці, тримаючи коло вуха слухавку стаціонарного телефону, й розмовляю з ніким. Волосся сторчки стало на потилиці. Я вимкнула світло, поклала слухавку й, торкаючись пальцями до стіни, повернулася до ліжка Еммі.

Вона ще могла повернутися. Могла.

Я заплющила очі і спробувала пригадати, коли ми бачилися востаннє. Це був ранок, Еммі сиділа на подвір’ї, а в нас там земля, каміння, зарості бур’янів. Я бачила її ззаду – схрещені ноги, трохи згорблена, сидить нерухомо, тільки вітерець ледь куйовдить їй волосся. Перші ранкові промені сонця освітили гори вдалині. Важко сказати, чи вона щойно повернулася додому, чи щойно прокинулася.

– Доброго ранку, – привіталася я, але Еммі не ворухнулася.

Я вже дістала ключі і прямувала до машини, але таки підійшла до неї.

– Еммі? Все гаразд?

Лице було закрите волоссям, на якусь мить мені здалося, що Еммі спить. Але раптом вона підвелася і ступила крок до лісу – це мене дуже збентежило. Вона була боса. «Сновида», – подумала я.

– Ш-ш, – шикнула Еммі, але незрозуміло кому. Вона піднесла руку до ланцюжка, який завжди мала на шиї, і почала напружено совати по ньому чорний овальний кулон.

– Хм! – чмихнула собі я. Обдовбана. Вона обдовбалася, чорт забирай!

Згадалися наші нічні посиденьки, тьмяне приглушене світло. У кімнаті накурено. Скляні очі та млява усмішка Еммі – це можна було пояснити нашим юнацьким віком, теперішнім моментом, неохочим і неквапливим переходом у доросле життя, якому Еммі, здається, опиралася щосили.

Але тут Еммі обернулася до мене зі своїм звичним допитливим виразом на обличчі, висмикнувши мене зі спогадів.

– Ти на роботу? – поцікавилася вона.

Я підступила на крок ближче.

– Що ти робиш?

Вона вибухнула сміхом, вітер скинув їй на лице пасмо волосся.

– Припини, – сказала вона.

– Що припинити? – перепитала я.

– Хвилюватися. У тебе на обличчі написано. Це твій типовий стан.

Те саме вона сказала мені, коли сама вирушала з Корпусом миру на два роки до якоїсь африканської країни, про існування якої я навіть не чула. Казала й раніше, щоразу, коли виходила з дому в ніч із якоюсь примарною метою або й узагалі без жодної мети.

Проте не хвилюватися за Еммі неможливо. Я завжди сприймала її мов початок якоїсь історії, якоїсь пригоди, що може трагічно обернутися – через її надмірну імпульсивність, а також через дивну звичку зненацька без причини завмерти й не рухатися. Я й зараз вважаю, що недарма хвилювалася за неї, коли ми ще жили в тому напівпідвальному помешканні. Як із Еммі дещо трапилося, так дещо трапилося й зі мною. І стало причиною нашого переїзду. Ми кружляли навколо цієї причини, іноді випадково перетиналися, але ніколи не стикалися безпосередньо.

– На що ти так уважно дивилася? – запитала я тоді.

– Сови. Там їх ціла родина, – відповіла вона.

Я дуже поспішала й не мала часу на балачки. А треба було ще раз перепитати.

Я звикла в Еммі все перепитувати двічі, аби впевнитися у правдивості її слів. Двічі повторювала запитання, перш ніж їй повірити.

– Де ти була? – якось запитала я Еммі, коли ми мешкали разом у Бостоні. Вона приперлася додому, коли я вже збиралася на роботу – майже те саме, що й зараз.

– У центральному парку, біля ставка. Ми запускали петарди, а ще вкрали човник у формі лебедя – так шкода, що тебе не було.

– Еммі, – не відступала я. І тоді вона знічувалася, ніби її заскочили на гарячому, загнали в глухий кут і змушують зізнатися. – Де ти була?

– У Джона Гікельмана. У його зачуханій квартирі. Там дзеркала на стелі. Убий мене, поки я ще п’яна. Поки не протверезіла й не згадала всього.

Раніше я бачила в цьому знак: мені просто судилося працювати на такій роботі. Те, як легко я можу ввійти у світ іншої людини й, не помічаючи перепон, залізти їй у голову. Межа між прийнятним і неприйнятним була для мене розмита. Ходіння по лезу ножа давало історії для статей. Але через необачний промах я потрапила сюди.

Утім, я тоді вірила, що люди охоче діляться зі мною правдою, що я вмію обирати найцікавіші теми, слушний для цього час і правильні слова, що на мене чекає величезний успіх.

Повтори людині запитання двічі – і вона твоя.

Я навчилася розв’язувати язика кому завгодно, а якщо в історії фігурували підлітки – це була моя історія. У свої двадцять дев’ять я виглядала на двадцять два й могла легко, не привертаючи зайвих поглядів, підслухати чи підтримати їхню розмову.

Це мала бути стаття про брак активної психологічної допомоги в студентському містечку. Я збиралася акцентувати в ній увагу на навчальному навантаженні та соціальному тиску, яких зазнають студенти, на тому, до чого ми їх заздалегідь не підготували, на темних закутках, куди може потрапити кожен і з яких, здається, немає виходу.

Це був також і мій особистий інтерес – віддати належну шану жертвам.

Вивести на світло правду про цих жінок, воскресити пам’ять про них, продемонструвавши, де саме система дала збій – з надією, що такого більше ніколи не повториться. Ось який у мене був намір.

Я знала всі подробиці ще до прибуття у студентське містечко – Крісті й Аліша, обидві торік, щойно перед весняними канікулами й, відповідно, невдовзі після них; Камілла та Бріджит у березні наступного року, переломний момент. Я вже накидала план, знала, що хочуть почути читачі, і чітко бачила, як це подати: кількість убивств зростає зазвичай у розпалі літньої спеки, коли весь навколишній світ мліє від задухи, коли немає кондиціонерів і ми лежимо роздягнені у своїх квартирах, запихаємо голову в холодильник, бризкаємо холодною водою на живіт, шию та потилицю.

Те, що здебільшого роблять для порятунку від нестерпної спеки.

Кількість жорстоких злочинів зростає разом із температурою повітря, але зима діє на психіку ще згубніше.

Коли навкруги безмежна сірість і краю не видно, коли доводиться закутуватися у стільки шарів одягу, що врешті забуваєш, хто ти – геть чужа людина всередині чужої шкіри. Або дуже велика, або зовсім крихітна.

Але сезон самогубств – це весна.

Моє припущення таке: навесні світ скидає з себе весь той зайвий одяг, природа знову оживає, а ти – ні. Або теж скидаєш, але не в захваті від того, що бачиш під ним.

Отже, історія про спалах самогубств серед студентів університету, моторошна газетна стаття, що викличе зацікавлення якнайширшої аудиторії – спокусливі подробиці страшної трагедії – була для мене бездоганною.

Навіть більше ніж бездоганною, адже колись я сама вчилася в тому закладі. Добре знала його внутрішню кухню, найтонші нюанси. Узимку ми йшли на заняття в темну пору доби, пересувалися між аудиторіями підземними коридорами, взагалі не бачачи денного світла. Гудіння люмінесцентних ламп і гнітюча атмосфера приміщень створювали навколо постійний білий шум, наші голоси згасали, ми дедалі глибше замикалися в собі – нас наче розділяли якісь тверді невидимі перешкоди.

У перші декілька днів я зупиняла дуже багатьох – усіх, хто вступав зі мною в зоровий контакт, і навіть тих, хто його уникав, – хотіла отримати якусь інформацію, перш ніж перейти до більш особистих контактів. Дуже багато студентів погоджувалися говорити лише за умови, що я не згадуватиму їхніх імен. Так багато, що я врешті-решт заплуталася в їхніх свідченнях.

Найбільше ми говорили про Бріджит, бо вона була останньою жертвою і студенти знали її краще. Усі її знайомі досі були емоційно виснажені, в стані шоку, вони лише повторювали: «Ми не знали, ми не знали». І хоч я очікувала такої реакції, вона мене вибивала з колії.

Єдине, що я чітко запам’ятала: як почервоніла шия мого шефа, його ледь чутні слова: «Боже, Ліє, що ти накоїла?».

Шум у вухах, коли все пішло шкереберть, коли мене викликали до його стерильного, порожнього кабінету, відлуння його погрози: «Наклеп. Обвинувачення. Суд. Арешт».

Я одразу здогадалася, що мене видав Ноа. Він застерігав раніше, і не тому, що хвилювався за мою репутацію. Я навіть уявила, як він після скандалу шепоче на вухо Лоґанові: «Вона його переслідувала, того викладача; не мала доказів, але таки підтасувала й перекрутила все проти нього».

Я була переконана на сто відсотків. Я досі переконана.

Я була сама, коли наступного ранку телефон збудив мене до школи. Небо було похмуре, у ринвах дзюрчала дощова вода.

Еммі не було, як і жодних ознак, що вона з’являлася, поки я спала.

Я понишпорила в шафках нашої спільної ванної кімнати. Її зубна щітка, дезодорант мережевої торгової марки, гребінець – усе лежало рядочком на пластиковій поличці. Еммі не планувала відлучатися надовго.

Я залишила їй біля гнома нову записку: «Еммі, зателефонуй мені, тільки-но повернешся додому». І додала номер свого телефону, якщо раптом вона його забула.

Я хотіла знову скористатися пожежним входом, аби уникнути зайвих запитань Мітча щодо розмови з представниками поліції, але після вчорашнього, мабуть, це було б занадто.

Через дощ у вестибюлі вже назбиралася юрба учнів. Зазвичай вони чекали перед головним входом або на стоянці й не заходили всередину, поки не пролунає дзвоник. Але сьогодні вони стояли групками по кутах, тихенько перемовлялися, тихіше, ніж зазвичай. Майже пошепки. І тут я зрозуміла чому.

За скляною перегородкою дирекції я побачила Кайла Донована, вчорашнього детектива. Він розмовляв із секретаркою.

Коли я проходила повз вікна, вона кивнула в мій бік. Ми зустрілися з Донованом очима, я зупинилася, відчуваючи на собі зацікавлені погляди учнів. Але ще гірше – я відчувала, що історія з нападом починає викристалізовуватися, і зрозуміла, що була її частиною.

– Панно Стівенс, – гукнув він, і я завмерла. Його голос луною прокотився в тиші, яка запанувала в вестибюлі. Він почав говорити, а тоді, здається, подумав, що тут не найкраще місце для цього. – Чи могли б ми з вами поговорити десь приватно?

– Може, у мене в класі? – запропонувала я.

Так наша розмова буде обмежена в часі. П’ятнадцять хвилин до першого дзвоника, після якого в коридорах гасатимуть учні. А я матиму привід піти. Я не знала, що йому відомо, що він уже встиг дізнатися. Але знала, як ці розслідування працюють, як він раптом може при тобі зателефонувати якомусь «старому приятелеві» в Бостоні, щоб «пробити» певне ім’я.

Він простягнув руку – мовляв, після вас. Наші кроки голосно лунали в коридорі. Я намагалася триматися спокійно й упевнено, дістаючи ключ до класу й устромляючи його в щілину замка.

Порожній класний кабінет завжди спершу здається непривітним – від нього віє затхлістю і прохолодою, поки не загоряється світло й учні не наповнюють його запахом цитрусового шампуню, цього підліткового одеколону. Я поклала свої торби на вчительський стіл під стіною й залишилася стояти біля нього. Донован озирнувся навколо – окрім, як за парту, сідати не було куди. Він опустився зверху на одну з них. Чудово. Я сперлася на стіл, роззула одну ногу й почухала ззаду іншу.

– Чим я можу вам допомогти, детективе? – запитала я, а серце вискакувало з грудей.

– Кайл, – виправив він.

– Кайл, – повторила я.

Кайл у моєму класі відрізнявся від учорашнього детектива Донована: світлий шрам на чолі біля лінії волосся, темно-карі очі й такого ж кольору волосся. Йому не завадило б поголитися. Можливо, вдома не ночував.

– Я хотів повідомити вам особисто, – почав він і міг не закінчувати.

Я подивилася на годинник. Минуло більше, ніж доба.

– Ви не висунули йому звинувачення, – сказала я.

– Недостатньо доказів, щоб тримати під вартою, – сказав він, і я відчула докір на свою адресу.

Я опустила ногу на підлогу.

– Та жінка – Бетані, – вона сказала, що то був він?

Детектив Донован скривився.

– Вона ще нічого не сказала. Поки її тримають у комі. Намагаються контролювати набряк. – Він торкнувся голови. У мене перед очима промайнула картинка з кров’ю на траві.

– Ой… А ви? – ледь чутно промовила я, змусивши його нахилитися вперед. – Ви впевнені, що це він?

Я знала, що потрібна вагома причина для тримання під вартою. Ефект несподіванки працює лише один раз. Тепер Девіс Кобб буде на сторожі. І обов’язково знищить сліди, якщо вони залишилися.

Кайл зістрибнув із парти, ступив на крок ближче і стишив голос.

– Ви знаєте, де його пральня?

Я захитала головою.

– За заправкою на вулиці Стейт, – сказав він, припускаючи, ніби я знаю всі місцеві закапелки, ніби ці назви щось мені говорять.

– Даруйте, я тут ще новенька.

– Ох! Це за один квартал від шосе, яке огинає озеро. У нас є декілька людей, вони стверджують, що його машина стояла там цілу ніч. Але є свідок, який каже, що Кобб був біля озера. Сварився з якоюсь жінкою.

– А того свідка недостатньо? – запитала я.

Детектив Донован перевів погляд на краєвид за вікном, розмитий струменями дощу.

– Дружина Кобба стверджує, що вони повернулися додому на її машині, цілу ніч були разом. До того ж було темно, і свідчення свідка не такі безсумнівні. Нам би неабияк допомогло, якби ми знали, звідки він вам тоді телефонував. Якби ви прослухали його повідомлення.

– Але я не слухала.

Це б однаково нічого не довело. Усе, що можна було почути, коли я ще їх слухала, це хіба шум вітру або ухкання сови. Я ніколи не чула на задньому плані ні дзенькоту склянок, ні телевізора. Тільки тихесенький голос – він говорив упритул до телефону, щоб ніхто не чув. Він міг бути де завгодно – іти додому, стояти біля своїх вхідних дверей, де завгодно.

– А деталізація викликів від оператора зв’язку не допоможе? – поцікавилася я.

Навіть без моїх свідчень це могло би бути доказом. Я б не здивувалася, якщо Кобб телефонував пізно ввечері й іншим жінкам. Він цілком відповідає такій маніакальній поведінці.

Кайл задер очі до стелі.

– Ні, він із нами заграє. Охоче передав свій телефон як доказ. Там нічого немає. І це не дивно. У таких випадках майже завжди використовують передплачений номер. Його можна отримати де завгодно, придбати за готівку. Неможливо відстежити. – Детектив на якусь мить замовк. – Він знає, що робить.

Отже, це попередження. Апелює до мого сумління.

Затримання було відчайдушним кроком, з надією, що він злякається й зізнається сам або ж що я дам свідчення, переконавшись, що з-за ґрат Кобб мені вже не загрожує.

– Ви змушені були його відпустити і прийшли сюди, щоб я почувалася винуватою, правда?

– Я тут, бо ми змушені його відпустити, – відповів він. – Але також хочу повідомити, що сьогодні вночі поліційні патрулі кружлятимуть неподалік вашого дому. Тож, якщо побачите вогні – то вони. І без вагань одразу телефонуйте мені, якщо помітите щось незвичне.

– Гадаєте, мені таки варто хвилюватися? Це було б надто тупо з його боку, га?

– Судова система не так уже й кишить тими, хто ухвалює виважені рішення, – відповів він.

Пролунав дзвоник.

– Дякую, що попередили, – сказала я.

– Ви завжди можете розраховувати на мою допомогу, панно Стівенс.

Манери детектива Донована когось мені чимось нагадували – чи просто певний типаж людини – те, як він говорив і поводився: спокійний, стриманий і впевнений у собі. Він справляв враження досвідченого фахівця, який за довгі роки звик до різних ситуацій і навчився триматися незворушно за будь-яких обставин.

– Лія, – виправила я.

– Лія, – повторив він і по-військовому приклав руку до чола – ніби ми в одній команді.

Під час уроку я раз у раз перевіряла свій телефон і намагалася підслухати розмови в класі. Але сьогодні учні тримали свої секрети при собі.

Підійшла до дошки написати завдання, сподіваючись, що вони зосередяться на роботі й мовчатимуть.

– Панно Стівенс!

Я знала, хто це сказав, не обертаючись. Уявила, як вона підняла руку, спина пряма, легенько махає пальцями. Іззі Марон.

– Так? – зреагувала я, стоячи обличчям до дошки.

– Як нам зосередитися, якщо в школі ми тепер не почуваємося в безпеці?

– Слушне зауваження, Іззі, – сказала я, обертаючись до учнів лицем і витираючи руки об штани. – Дуже слушне, своєчасне й важливе. Отже, діставайте зошити, напишемо невеличкий твір, де кожен зможе викласти свою думку щодо нещодавнього інциденту. – Я підійшла і, впершись руками в парту, нахилилася до Іззі впритул. – Це добре, що ти хвилюєшся й не стримуєш емоцій. Тож нехай ця робота буде такою ж щирою й відвертою.

Очі в неї округлилися, але Іззі трималася незворушно.

– Це завдання на оцінку? – перепитала вона.

– Так, – постукала я по парті. – Я поставлю всім заохочувальні оцінки. Можеш братися до роботи.

Я діяла так само у свій перший тиждень у школі, коли відчула, що втрачаю контроль, не можу втримати їхньої уваги і втихомирити. Мені знову було ніяково через те, що учнів доводиться підкуповувати, вдаючись до попусків, обіцяючи заохочувальні оцінки.

Утім, цього разу було інакше. Цього разу я мала намір зібрати інформацію.

До кінця останнього уроку я так і не дочекалася дзвінка від Еммі, зате отримала сімдесят п’ять письмових робіт, де учні поділилися своїми думками щодо безпеки в школі, останніх чуток і Девіса Кобба. Є з чого починати.

Перевірена ця інформація чи просто чутки – байдуже, якщо вона допоможе досягнути поставленої мети.

Маєш намір докопатися до правди – усі засоби годяться.