Ідеальна незнайомка

Розділ 14

Я приїхала додому за декілька хвилин до того, як мав з’явитися Кайл. Швиденько переодягнулася з робочого одягу в джинси й зав’язала волосся у високий вузлик.

Кайл прибув рівно о п’ятій, чим викликав усмішку на моєму обличчі. Він був із тих, хто чітко знає, скільки в нього займе часу, щоб дістатися до потрібного місця, і це мені подобалося. Я спостерігала крізь скляні двері, як він виходить із машини, пильно озирається навколо, на мить зупиняється на підході до будинку. Я замислилася про те, що ж він вишукує, моя усмішка зникла. Наші прозорі розсувні двері при денному світлі просто чудові: видно, що відбувається ззовні, але не видно, що всередині. Але поночі все навпаки.

Кайл був у темній куртці та світлій сорочці – я навіть подумала, що це така уніформа. Він наближався неквапливим кроком, піднявся на ґанок, переступаючи через дві сходинки, і постукав. Я зауважила, що Кайл жує жуйку. Уперше від нашого знайомства мені здалося, що він нервується. Або стривожений. Я теж була на межі, переконана, що ця вся історія от‑от дасть мені чортів.

Клацнула замком, розсунула двері і змусила себе мило всміхнутися у відповідь на його усмішку. Щойно Кайл увійшов, уся його нервозність розвіялася, моя теж. Мені подобалося дивитися на нього знизу вгору, подобався свіжий запах м’ятної жуйки й те, як він, обходячи, легенько торкнувся мого стану. От халепа… Кайл умостився за столом, я налила йому склянку води, спиною відчуваючи на собі його погляд. Раптом у мене геть пропала охота починати серйозну розмову. Поліціянти в цьому дуже схожі на репортерів: уміють відділяти зерно від полови.

Я навмисно не сідала, розтягуючи момент.

– Як ваші справи? – запитав Кайл.

– Добре, – відповіла я, – зважаючи на ситуацію.

Він кивнув і трохи випростав спину.

– До речі, щодо ситуації… Хочу вам дещо показати.

– Гаразд. – Я опустилася в крісло навпроти.

Кайл дістав фотографію якогось чоловіка й поклав переді мною.

– Ви коли-небудь бачили цю людину? – Все, безтурботна пауза закінчилася.

У того чоловіка на фото було довге, до підборіддя, світло-русяве волосся, вузьке виразне обличчя, тьмяно-сірі очі. Я випросталася.

– Так. Це хлопець Еммі. – Наші погляди зустрілися, і Кайл трохи схилив голову набік. – Джим.

Але вираз його обличчя не відповідав моєму. Кутики рота в Кайла опустилися.

– Джеймс Фінлі, – сказав він. – Той, хто працював у «Брейк Маунтен», як ви казали. Той, хто перестав з’являтися на роботі, і вони мусили шукати заміну.

– Ох, – сказала я. Отже, не Еммі. Про Еммі не йдеться. – Але це вже щось, правда?

– Ви коли-небудь спілкувалися?

– Хіба по телефону. Тільки коли треба було щось передати Еммі.

– Тобто особисто не спілкувалися?

– Особисто ні. Я бачила його лише декілька разів, коли Джим виходив від нас. Або коли підвозив Еммі.

– Хлопець притягався за злочини, – додав він, і я завмерла. Кайл підняв руку. – З насильством не пов’язані, нічого такого. Але притягався.

– За що? – запитала я.

– Пограбування, шахрайство, п’яний розгардіяш, порушення громадського порядку. Класичний набір для всіляких нікчем.

– Ви гадаєте… – Я ковтнула повітря. – Що він її скривдив?

– Не знаю, що тут гадати, Ліє. Але ми вже взялися за нього. Затримають, привезуть у відділок, допитають, не хвилюйтеся.

Я поклала лікті на стіл і стиснула пальцями скроні. Він був у моєму домі. Тут, у цьому передпокої. Можливо, навіть поки я спала. Імовірно стояв просто за дверима моєї кімнати. Може, якось підгледів, як Еммі ховала ключі під дашком, і знав, де вона їх тримає? Може, Еммі його роздратувала тим, що часто змінює свої рішення, зненацька перестає підтримувати приятельські стосунки?

Я мусила таке помітити. І вона мусила. Я почала згадувати взаємини Еммі з Джимом, намагаючись побачити в них якісь тривожні сигнали, застороги, на які тоді не звернула уваги.

Якось рано-вранці мене розбудив гомін притишених голосів із кімнати Еммі, чоловічий сміх.

– Тс-с, тобі вже час виходити, – твердо сказала Еммі.

– Невже? – сміючись, відповів чоловік.

Пролунав мій будильник, але я чекала в кімнаті. Чекала, поки він забереться. Чекала його кроків у коридорі. І вийшла лише тоді, коли почула, як зачинилися вхідні двері. Чоловік залишив по собі запах цигарок і меду – затхлий, солодкавий. Я спостерігала крізь дверне скло, як він надягнув куртку, заклав за вухо волосся, і тут побачила в шибці відображення Еммі позаду себе.

– Моя машина зламалася, він мене підвіз, – сказала вона.

– Це такий евфемізм? – засміялася я.

Я бачила, як лице Еммі, відображене в шибці дверей, розпливлося в усмішці, уявивши звучання її сміху ще до того, як він пролунав.

– Джим, – промовила вона так, ніби я пристала з ножем до горла.

Ім’я, яке одразу потрапило в мене до переліку інших несуттєвих імен: Джон, Кертіс, Леві, Тед, Овен – сказав і забув.

Коли пізніше того ж дня він зателефонував, не застав Еммі й попросив передати, що дзвонив Джим, я ледве стрималася, щоб не сказати: «Вона не передзвонить. Дай собі спокій».

Тож я була здивована побачити його знову, а потім ще і ще. Дивувалася, коли під’їжджала його машина і звідти вивалювалася Еммі. Коли рано-вранці чи серед ночі чула його голос. Коли Еммі після того, як він засинав, не втікала від нього до моєї кімнати. Коли записувала на папірцях-наліпках його ім’я, чіпляла на стіну, а потім чула, як Еммі спілкується з ним, нерозбірливо тихо, віддаляючись із телефоном на всю довжину дроту.

– Ліє? – Кайл жестом указував на якийсь папір переді мною.

– Ой, пробачте. Прошу?

– Ось цей. – Кайл тицьнув пальцем на виділений рядок у моєму телефонному рахунку.

Позначено «невідомий номер». Дзвінок серед глупої ночі наприкінці минулого тижня. Я тоді стояла біля вхідних дверей і чула лише слабкий шум на лінії.

– То був Девіс Кобб?

Я розгублено захитала головою.

– Не знаю. У слухавці мовчали.

Його тоді вже відпустили? Хотів залякати мене? Пригрозити, як вважає поліція? Треба заспокоїтися.

Кайл відкинувся на спинку крісла, поклавши долоні на стіл.

– Слідство припускає, що її – Бетані Джарвіц – вдарили каменем. Імовірно, знайденим десь поблизу на березі.

Отже, напад не був спланований заздалегідь. Я уявила, як у лісі чоловік іде за нею слідом, думаючи, що це я.

– Можете дещо спробувати… – продовжив він. – Задокументувати всі наявні докази, передусім електронні листи, і намагатися переконати суд заборонити Девісу Коббу з вами контактувати. Отримати таку заборону буде непросто. Проте спробувати варто.

Я захитала головою. Ні, мені не можна такого робити. Живіт стиснуло. Якщо подати офіційне клопотання, усе зафіксують, поліція перевірятиме свої реєстри і з’ясує, що в Бостоні суд видав схожу заборону проти мене самої. Дізнається цікаві деталі: домагання, надокучливі телефонні дзвінки, непрохані візити до помешкання Пейдж та Арона Гемптона – безглуздість. Якщо місцева поліція дізнається, усі мої слова втратять хоч якийсь авторитет – для Кайла, для Еммі. Вочевидь, і для колег у школі.

Мене сприйматимуть геть інакше, ніхто не йнятиме віри.

Я ж лише намагалася її застерегти – Пейдж, завжди надто добродушну, щоб помічати лихе в людях, усміхнену та надто самовпевнену. Надала їй докази; благала покинути негідника. Власне, якби я була хорошою подругою, то вчинила б так ще багато років тому, до того, як перебралася до Еммі.

Проте Пейдж не хотіла нічого бачити. За місяць до мого від’їзду вона виклопотала проти мене обмежувальний судовий припис. Мені заборонили наближатися до її будинку та місця роботи. Телефонувати на її номер і контактувати в будь-який спосіб. А тепер я не можу дозволити собі офіційних заяв, свідчень чи клопотань.

– А щодо Еммі є якісь новини? – запитала я, розвертаючи лінію допиту.

– На жаль, ми не знайшли жодної зачіпки, Ліє, жодних слідів. – Він знову озирнувся навколо.

Раптом я згадала його запитання: «Оренда будинку оформлена лише на ваше ім’я, так?».

Чи від гніву, чи то від нервів мої пальці затремтіли.

– Ви мені не вірите, – сказала я.

Немає доказів, що вона тут узагалі була – ось на що він натякає. Немає жодних підтверджень, що дівчина на ім’я Еммі Ґрей існує. Ніби я собі її просто вигадала.

– Ви не вірите, – сказала я, міцно стиснувши кулаки.

Кайл заспокійливим жестом простягнув до мене руки.

– Вірю, Ліє. Вірю. Я знаю, щось відбувається. Тільки не збагну, що саме.

– Даруйте, ви не можете збагнути, що зникла людина?

Він промовисто стулив очі.

– Я гадав, що, заявивши про зникнення співмешканки, ви хотіли достукатися до мене й поговорити про інше. Але жодної зачіпки. Я зрозумів, що діло пропаще, і, якщо бути відвертим, схилявся до думки, що шукаю вітра в полі. А тоді подумав: «А може, це такий спосіб виманити мене сюди, щоб поговорити про Кобба?».

Я пирснула сміхом.

– Ну, ясна річ, чого ж іще від неї чекати?

Ніби я собі з переляку шукаю якогось виправдання. А моя подруга через декілька днів раптом просто повернеться з відпустки, про яку я так доречно забула.

– Тож вона таки зникла, – сказав Кайл, постукуючи пальцями по аркушах на столі. – Її звуть Еммі Ґрей, вона була тут до понеділка, відтоді ви її не бачили й не знаєте, де вона.

– Так, зникла. Не можу повірити, що ви подумали, буцім я збрехала.

– Не подумав.

– Саме так – буцім збрехала. Я ж показувала вам її розірваний ланцюжок із кулоном, який знайшла на нашому задньому ґанку.

– Та знаю, знаю. Але я не знайшов про неї жодної інформації, ніде. Тож подумав, що, мабуть, ви щось замовчуєте. Подумав… Я помилявся, мені прикро.

Але то не була помилка, Кайл був дуже близький до правди. Я й справді замовчувала, просто не те, що він собі підозрював.

– І тепер кажете мені, що хлопець, із яким зустрічалася моя зникла сусідка, – злочинець. А він бував у моєму домі.

Якщо Джим скривдив Еммі, знав, що я його бачила та зможу впізнати, чи не планує він, бува, замести сліди? Позбутися свідка? Когось, хто може його описати, назвати ім’я.

– А якщо в нього є ключі Еммі?

Я згадала про ввімкнене вночі світло. Може, то був Джим? Хотів позбутися речей, що могли б указати на його перебування в нашому домі? Замітав сліди? Чи не потрапила і я до того списку?

Кайл відійшов, набрав чийсь номер телефону, назвав мою адресу й попросив, щоб сюди негайно скерували потрібну людину. І, поклавши слухавку, вмостився на дивані.

– Послухайте, дуже ймовірно, що Еммі разом із тим Джимом кудись поїхали, і з нею все гаразд. – Я розтулила рота, щоб висловити трохи іншу думку, але Кайл, зупинивши мене жестом руки, продовжив. – Нам варто уникати ризикованих дій. Ми вже його шукаємо. Ми його затримаємо. А тим часом мені було б значно спокійніше, якби ви замінили замки.

Я не сперечалася. Щоправда, доведеться отримати згоду власників, але зроблю це згодом. Попросити дозволу спочатку або попросити вибачення потім – я завжди схилялася до останнього.

– Мені прикро, Ліє. Я вас не зрозумів, я помилявся.

Прозвучало так гладко, натреновано. Якось надто легко й невимушено він вибачився.

Я таки мала рацію – Кайл прискіпливо вивчав мене від самого початку. Вочевидь, помітив, що я щось приховую, це його інтригувало та вабило. Але тепер я змушена відмежуватися. Замкнутися на ключ.

– Я поставлюся до цієї справи дуже серйозно. Обіцяю.

Він поклав руку на мою долоню, наче мене треба було втішати. Але я не зреагувала.

– Розкажіть мені все, – продовжив він. – Покажіть, яка вона.

Наче це якийсь виклик, наче мені слід переконувати, доводити, що Еммі Ґрей справді існувала, що вона жила, любила, що вона варта того, щоб її знайшли.

Я вже таке проходила: воювала з редакторами, відстоювала свою позицію, переконувала, що моя історія важлива, доречна та своєчасна. Намагалася пояснювати, чим моя стаття була б цікавою для редакції й чим саме зацікавить читачів. Била в правильні точки.

Я не була певна, чи Кайл щиро виявляв занепокоєння. Але знала, як зробити Еммі в його очах справжньою. Як змусити його повірити. Підвелася, жестом запросила Кайла зробити те саме, повела його до спальні Еммі, показала її одяг – чи зможе він її «оживити» в своїй уяві, викликати її образ тут, на місці? Я зауважила, як його погляд ковзнув на тумбочку біля ліжка, де лежав годинник, але Кайл не брав його в руки.

І я повернула її до життя. Показала йому.

Еммі, яку я зустріла вдруге, була значно худорлявіша за ту дівчину, з якою ми познайомилися вісім років тому. Ще коли ми були геть юні, вона носила джинси низько на стегнах із короткими блузками, а смужка оголеної талії над стегнами так і вабила чоловіків доторкнутися. І вони себе не стримували. Я спостерігала, як їхні руки ковзали по її спині, по боках, як вони, розминаючись із Еммі, казали «перепрошую», ніжно обіймаючи її за стан. А Еммі вдавала, ніби нічого не зауважувала. Є, звісно, прогалина у вісім років, але я можу розповісти Кайлу те, що знаю напевне.

Вона спить із роззявленим ротом, на правому боці. У неї завжди холодний кінчик носа. Упевнено орудує ножем.

Я знаю, що вона сміється, коли нервується, та замовкає, коли гнівається. Знаю, що збоку на грудях в Еммі є білий горбочок-шрам, а плечі та верхня частина спини рясно вкриті веснянками.

Звукоізоляція дерев’яних перегородок між кімнатами не дуже ефективна, от чому я так добре вивчила Еммі. А ще завдяки старій скрипучій підлозі. Вентиляційному отвору, що з’єднує наші спальні. Спільній ванній кімнаті. Через те, що одній із нас часом доводиться користуватися ванною кімнатою, поки інша миється під душем, або навпаки. Через те, що цього літа мені довелося витягувати з її спини жало оси. Через те, що вісім років тому Еммі підхопила застуду, гарячка так ударила в голову, що вона марила, ніяк не могла втамувати спрагу, категорично не дозволяла мені відвезти себе до лікарні, погодившись на єдиний компроміс – прохолодну ванну, від якої я не відходила, боячись, що Еммі зомліє й утопиться.

Я вивчила її так добре, бо вісім років тому вона могла іноді постукати посеред ночі і сказати: «Він хропе», «У нього синдром неспокійної ноги» або «У нього не руки, а лещата, насилу видерлася з тих обіймів». Тоді вмощувалася на ліжку коло мене, а я періодично прокидалася, відчуваючи позаду шиї дотик її носа – завжди холодного, навіть у розпалі літньої спеки. Знову занурюючись у сон, я чула її розмірене дихання в потилицю.

Коли я все це йому сказала, повітря зненацька стало нестерпно сухим, у горлі задерло так, ніби я висмикнула звідти щось глибоко заховане. Я облизала губи, відчувши, що язик пристає до піднебіння.

Кайл стояв посеред її спальні приголомшений. Я вразила його своєю розповіддю, наклала закляття, зачепила на гачок, тепер він мій.

– І це не те, що ви подумали, – додала я.

Кайл ледь примружився, його дихання завмерло. Цієї штуки я теж навчилася з досвідом. Аби завоювати свого візаві, треба поділитися частинкою себе. Чимось пожертвувати. Чимось справжнім.

– А що я подумав?

Я ковтнула слину.

– Я можу по очах прочитати ваші думки.

Я знала Еммі так, як знають кохану людину, а не сусідку по будинку.

І тепер зрозуміла, що знала її так, як може знати лише геть на комусь схиблена. Можливо, і справді я була схиблена на ній. Можливо, я чогось шукала. Можливо, чіплялася за неї, бо відчувала потребу вчепитися за когось. Можливо, я берегла ту коробку, бо ніяк не могла відпустити Еммі, не хотіла відпускати.

Ми зійшлися, бо в кожної була в минулому своя таємниця. А між нами – мовчазна згода, поворот дверного замка, віра в те, що ми одна одну захищаємо від чогось, що завжди поруч і водночас нескінченно далеко.

Кайл струсив головою, немов скидаючи з себе павутиння чи закляття.

– Ця дівчина не залишає паперових слідів. Не дозволила вам відвезти себе до лікарні. Ніколи особисто не підписує договорів оренди. Вочевидь, вона чогось боїться. Ось як я насправді подумав.

Лише почувши ці слова, я збагнула, що Кайл має рацію. Еммі в напівтемному приміщенні бару тривожно озирається через плече. Еммі в коридорі серед ночі заколисує звуками своїх кроків. Еммі нерухомо завмерла, пильно вдивляючись у дерева на узліссі за нашим домом.