Ідеальна незнайомка

Розділ 19

Я сиділа, підібгавши коліна, на сирій холодній землі, спиною до місця пригоди, і вся тремтіла.

– Ш-ш-ш, не дивіться, – сказала жінка в уніформі, натякаючи, що мені забракне витримки.

Я нагадала собі, що вони мене геть не знають. Кайл залишив мене під опікою колег. Для них я – шкільна вчителька, самотня жінка, в якої безслідно зникла подруга-співмешканка.

– Дихайте глибше, повільніше, – додала пані в уніформі, присівши навпочіпки переді мною.

Я слухала поради щодо дихання, але раз у раз озиралася через плече на Кайла, який трохи далі давав якісь вказівки групі поліціянтів. Коли вони розбрелися по периметру стримувати натовп, я зустрілася з Кайлом очима. За мить він відвів погляд і повернувся до опрацьовування місця пригоди.

Машину Еммі завантажили на евакуатор, на місце вже прибула нова команда фахівців. Більшість глядачів залишили територію, але не всі. Починалася дуже неприємна частина поліційної рутини, страшна частина. У кримінальних репортажах про неї не згадують – таке людей відштовхує. Неприкрита, неприкрашена правда, від якої завертаються нутрощі, свідками якої були лише ми.

Жінка в уніформі простягнула мені солодкий батончик, начебто мій стан був наслідком різкого падіння рівня цукру в крові. Я розгорнула обгортку й відкусила шматочок, відчувши, як на серці від виразності картини місця злочину знову наростає тривога.

Я поклала голову на складені на колінах руки, ніби відпочиваючи, і спостерігала за роботою криміналістів. Фотограф знімав місце пригоди з усіх можливих ракурсів. Перш ніж видобувати тіло жертви, речові докази, автомобіль, місце пригоди – все позначили мітками і ще раз сфотографували. Виконавці брудної роботи мали спеціальні цупкі рукавички, маски для обличчя та захисні комбінезони. Кайл, виструнчившись, спостерігав за процесом трохи осторонь. Задубіле та роздуте тіло Джима вийняли з машини. Звідти полилася вода. Присутні, скривившись, відвертали голови. У повітрі повіяло чимось густим і нудким.

Жертву поклали на брезент, сфотографували, ретельно оглянули на предмет речових доказів. Кайл попросив зробити зблизька фото фрагмента обличчя чи шиї. Врешті-решт тіло накрили, поклали в мішок, застебнули блискавку, підняли на високі носилки. Двоє чоловіків, штовхаючи ноші на розбовтаних колесах, рушили догори на пагорб. Вони йшли просто на нас. Жінка в уніформі сказала: «Вставайте, треба звільнити їм дорогу».

За ношами тяглася вервечка похнюплених поліціянтів. Кайл ще трохи забарився біля машини, вказуючи на місця, які потрібно прискіпливіше оглянути та позначити. Потім заліз на борт евакуатора, на мить озирнувшись на мене. Кивнув чоловікові поруч, щоб відчинив багажник, і зазирнув усередину. Затамувавши подих, я уявляла побачену ним картину, ніби сама стояла там поруч із ним, уявляла, як хмурніє його обличчя.

Проте нічого не сталося, Кайл лише захитав головою, щось нерозбірливо прокоментував і знову повільно перевів погляд на мене.

– Як вас звуть, дорогенька? – поцікавилася жінка.

Але я не відповіла, бо помітила, що Кайл уже зіскочив із вантажівки і прямував до нас.

– Ліє, – сказав він, підійшовши достатньо близько, щоб не кричати. – Тобі варто повертатися додому. Тебе підвезти?

Ані слова про сцену, свідками якої ми були. Ані слова про мертве тіло, яке він оглянув. Ані слова про особу, яку, ми обоє це знали, він боявся виявити всередині багажника.

– Ні, я сама, – вимовила я хрипким голосом, відчуваючи біль у надто пересохлому чи знеможеному горлі.

– Як ти тут опинилася? – запитав він.

– Учні, – відповіла я. – Мої учні сказали, що з озера витягають якусь машину. Коричневу. Старий універсал. В Еммі була така.

Кайл зиркнув у бік значно поріділої юрби роззяв із телефонами в руках. Інформація розліталася швидше, ніж поліція та журналісти встигали відокремити факти від чуток.

– Це точно її машина? – запитав він. – Ти впевнена?

Я напружила обличчя. Вагаючись, як відповісти, і чудово усвідомлюючи, які можуть бути наслідки. Розслідування й усього, що з ним пов’язане, уникнути не вдасться. Зараз, коли розтулю рота і скажу правду, я прив’яжу себе до її долі, до її справи.

Мене огорнув нестерпний смуток, відчуття непоправної втрати чогось, чого ще до кінця не розуміла.

– Так, – сказала я. – Це її машина. То це був лише він? – Я стишила голос. – Джеймс Фінлі?

Кайл поглянув на жінку поруч зі мною й, вочевидь, подумки ретельно підбирав наступні слова.

– Лише той чоловік. Повертайся додому. Я заїду пізніше, гаразд? І тоді все обговоримо. Спершу завершимо тут.

Я труснула головою, намагаючись зорієнтуватися, зібрати думки докупи.

– Мушу повертатися на роботу.

Кайл кивнув, і жінка в уніформі повела мене, притримуючи рукою за спину, до стоянки. Відходячи, я озиралася через плече. На машину Еммі. На все, що залишилося позаду.

Поліція якнайретельніше оглянула автомобіль Еммі, ззовні, зсередини, перевірили всі шпари. Вони не знали, що саме шукати і як дізнатися, чи знайшли те, що потрібно.

Я повернулася до школи й сиділа в машині на вчительській стоянці. Другий урок ще не закінчився. Якщо з’явитися посеред уроку, це приверне забагато уваги, як і мій несподіваний вихід. Тож я поклала голову на підголів’я й заплющила очі. З-перед очей не зникало обличчя Джеймса Фінлі, яким я його запам’ятала, коли ми одного разу зустрілися поглядами. Він тоді прикурював цигарку, втягнув щоки і глипнув скоса на мене…

Спогади раптом перервалися від бурхливого гамору – тупотіння безлічі ніг, гучний сміх, якась дитина щось верещить приятелеві.

Отже, почалася обідня перерва. Бігли старшокласники, які мали право впродовж цих тридцяти хвилин виходити за межі території школи. Коротка можливість утекти зі своїх камер та від усіх вимог учителів. «Що може з ними статися за тридцять хвилин?» – напевно, думали в адміністрації. За коротку мить може статися що завгодно. Усе може змінитися миттєво.

Я вийшла з машини і стала пробиратися крізь тисняву до головного входу. Потік учнів рухався в один бік, а я йому назустріч, сподіваючись злитися з натовпом. Утім, Мітч таки помітив. Він стояв за скляною перегородкою дирекції й жестом руки попросив затриматися.

Я чекала у вестибюлі, прислухаючись до його кроків, що гучно відлунювали від стін коридору.

– Ти пішла з першого уроку? – запитав він. Хутко перебігши мене очима, він наморщив носа, ніби зачув якийсь запах. Обличчя скривилося, а тоді розслабилося. – Іззі Марон прийшла до нас повідомити, що ти просто встала й вийшла з класу.

Я кивнула, приклавши долоню до шиї. Мітч слідкував за моєю рукою.

– Діти сказали, що з озера витягують якусь машину. За описом схожу на авто моєї сусідки по дому. – Я глибоко вдихнула. – Виявилося, що не вона.

– Ага, – сказав він і знову обвів мене поглядом. – Гаразд, радий це чути. – він узяв мене за лікоть. – Про таке варто когось попереджати, добре? Учнів не можна так залишати, має ж бути якась відповідальність.

Я кивнула, подивилася йому в очі й помітила, як він одразу полагіднішав.

– Ситуація була надзвичайна. Я не думала про наслідки. Пробач.

– Я розумію. Просто застерігаю на майбутнє. То все гаразд?

Я захитала головою. Не знаю.

– Ну, це була не вона, але авто її.

Він насупився.

– Я чув, що там знайшли тіло.

– Так, – кивнула я.

Мітч втупився на мене.

– Ти бачила?

І тут, уперше за все перебування в цьому містечку, я зрозуміла, що знаю про нього щось таке, чого вони ще не знають. Відчуття, яке завжди викликає глибоке зворушення, – володіти якоюсь винятковою інформацією й розповсюджувати її. Можеш вирішувати, що, кому і скільки повідомити.

– Якийсь чоловік, – сказала я.

Він міцно стиснув губи.

– Отже, це вже дві жертви поблизу озера за останні декілька тижнів. Я за тебе хвилююся.

– Просто збіг, – додала я.

Проте він мав рацію. Одне тіло знайшли під «Таверною» на східному краї, на протилежному від мене боці озера; друге – на південному березі, ближче до мого дому на заході. Випадкові збіги завжди приховують якусь історію. Я це відчула. Серії злочинів, захворювань на рак, самогубств, відкрито не пов’язаних між собою – але ми не можемо просто махнути на них рукою; такі загадковості завжди захоплюють нашу колективну свідомість.

Мітч захитав головою.

– Не збагну, що в нас відбувається. Це безпечне місто. Тут завжди було безпечно.

– Мітчу, злочини вчиняються постійно, всюди.

– Не в нас.

– Та ж населення останнім часом зросло майже вдвічі.

– Це неважливо. У нас місто невелике. Чудова громада. Всі одне за одного дбають. Або дбали. А тепер маємо тут повно чужинців.

– І причетні не лише вони. Відбувається зіткнення світів. Безробітні далі без роботи. Просто вони гарненько приховані від наших очей під шаром нових робочих місць. Сприятливе середовище для злочинів, чорт забирай! І завдяки новій економіці ніхто тепер не може собі дозволити звичного способу життя.

Мітч промовисто подивився мені в очі, вочевидь збагнувши, що я сама з тих новоприбульців.

– До речі, твоїх учнів узяла на себе панна Тернер. Ти їй зобов’язана.

– Гаразд, Мітчу, – сказала я.

– Ліє! – гукнув він у спину. – Будь обережна.

Я постукала у відчинені двері Кейт Тернер; вона обідала за своїм столом. Жестом запросила до себе, підвелася з крісла, витираючи губи серветкою.

– Боже мій, – прошепотіла вона. – Ліє, я вже знаю. Мені сказали, що це коричнева машина, що ти негайно туди поїхала. Твоя співмешканка?

Я захитала головою.

– Не вона.

Кейт полегшено зітхнула.

– Мені прикро, що я так раптово втекла, без попередження. Чула, що ти мене підстрахувала. Дякую!

– Це дурниці, не переймайся. Тільки наступного разу попереджай, щоб одна святенька шельмочка не встигла наклепати язиком у кабінеті директора. – Кейт закотила очі, я їй усміхнулася.

– Я справді дуже вдячна, – сказала я, взявши її за лікоть.

– Слухай, приходь до мене після роботи. Або можемо кудись разом піти. Ця історія мені геть нерви розтріпала.

Здавалося, вона була на межі нервового зриву. Усе місто вже доходить до межі. Але ввечері обіцяв заїхати Кайл, можливо, з новинами.

– Шкода, але я сьогодні не можу, – сказала я.

Пролунав дзвоник, і вона застогнала – зараз почнеться наступний урок. До класу не ввійшов, а влетів учень: у навушниках, музика на повну гучність, чутно з іншого кінця кімнати.

– Ну, шоу починається, – сказала вона.

Я позадкувала з її класу, буркнувши на прощання: «Дякую тобі». І відклала все, про що ми говорили, у віддалену комірчину свого мозку, на потім.

Зосередься, Ліє. Берися до роботи.

Іззі Марон здивовано завмерла біля мого класу. Вона не очікувала, що я повернуся на останню, четверту пару уроків. Гладенько зачесане й зав’язане на маківці темне волосся. Карі очі з підмальованими віями дивилися на мене щирим невинним поглядом. Вона мала сухорляву фігуру та вічно засмаглу шкіру і, щоб це підкреслити, ходила у світлому вбранні, короткому й обтислому.

– Я десь забула куртку, – сказала вона, не зрушивши з місця.

Я нахилила голову набік і вказала рукою на клас:

– Шукай.

Вона пройшлася між рядами і, щоб не зрадити своїй брехні, нахилялася заглянути під кожну парту. А тоді врешті випросталася й уперла руки в боки.

– Може, Тео забрав. Він живе поруч. Запитаю його пізніше.

Ніби хотіла недвозначно продемонструвати, на чиєму вона боці. І чому мене не дивує, що вони сусіди? Що обоє живуть у величезних будинках, у новому кварталі – втіленні добробуту та безпеки?

Я зустрілася з нею поглядом і сказала:

– Сподіваюся, знайдеться.

Дівчина прокашлялася.

– Ви як? Усе гаразд? Це був… Хтось знайомий?

Я захитала головою.

– Зі мною все добре, Іззі. Ти ще щось хотіла? – запитала я, припускаючи, що вона тут, щоб дізнатися свіжі плітки. Продовження історії.

Вона знову облизала губи, захитала головою й рушила до дверей.

– Та ні, нічого.

– До завтра, – сказала я, щоб мала знала: я тут, я повернулася й нікуди не збираюся втікати.

Лише зараз, коли вона обернулася спиною, я помітила в її руці складений у декілька разів клаптик паперу в лінійку. Іззі пхнула його на ходу в задню кишеню джинсів.