Ідеальна незнайомка

Розділ 30

Отже, це я – та ланка, яка все поєднує. Не Еммі. Не Бетані. Я.

З Девісом Коббом. З Еммі. Моє ім’я на знайдених у квартирі Бетані документах – вона вочевидь намагалася поступово присвоїти мою особистість.

З Тео. З примірником газети, який мені підкинули під двері. З Ароном та Пейдж. Тож не дивно, що поліція вирішила не поспішати з висновками й ретельніше все дослідити. Не дивно, чому Кайл спершу був так скептично налаштований. Подивіться, що він від мене отримав. Листи від анонімного користувача електронної пошти про те, що за мною стежать; якийсь чоловік докучає пізніми телефонними дзвінками; якась жінка з моїм обличчям; якась дівчина, існування якої я не могла довести. Мертве тіло, яке я ідентифікувала одним махом. Неприємний прецедент із минулого, який підштовхує до думки, що я схильна задля самозахисту вигадати людину.

Бездоганна мішень.

Як тоді, так і досі. Вірна, мов собака. Полює на цікаві історії. Наточене на інтриги вухо. «Подивися, як тобі вдалося обернути свої недоліки на чесноти», – казала мені мама. Нездоровий потяг до всілякого жахіття, до скупчення поліційних машин на узбіччі, до слідів крові в траві. З головою пірнає в роботу, поки не досягне бажаного результату. Задля кращого розуміння подій любить чітко структурувати історії – зав’язка, кульмінація, розв’язка.

Як я досі не допетрала, що мої сильні сторони можуть також бути моїми слабкостями? Полювати на цікаві історії. Підступати надто близько, не зводячи стін. Але в наточене на інтриги вухо легко нашептати все, що потрібно. Зіграти на емоціях, зачепити найпотаємніші струни душі. Я з відкритим серцем впустила Еммі до свого життя, своїх думок, не ставлячи жодних кордонів. І гадала, що ми одна одну захищатимемо.

Була від самого початку переконана, що ми з нею в одному човні.

Наступного ранку, ввійшовши до школи, я побачила його за скляною перегородкою дирекції. Девіс Кобб, ледь схиливши голову, всміхався до секретарки. З якимись паперами в руках – імовірно, дозвіл офіційно повернутися до роботи. Я подумки уявила його за іншою стіною, в іншій кімнаті; за екраном комп’ютера, обличчя сяє, поки грубі пальці набирають на клавіатурі віршика про мене та про якогось чоловіка, якого я привела до себе.

Що ж іще йому відомо?

Я чекала біля виходу за кабінетами адміністрації поруч із крилом навчальних класів, чекала, щоб заскочити його зненацька, несподівано. Двері відчинилися, і ось він уже височіє наді мною, дивлячись кудись удалечінь перед собою.

– Нам потрібно побалакати, – сказала я, перегородивши йому шлях.

Девіс вирячив на мене здивовані очі. Я вже забула, які вони сині. Забула всі дрібні деталі, які свідчили, що це реальна людина, реальна загроза. Він відступив убік, підводячи руки, наче захищаючись, наче ми помінялися місцями. Очка полохливо забігали навсібіч по стінах безлюдного коридору.

– Ні, – заперечив він.

Я підступила ближче.

– Ти її бачив. Мою співмешканку. Ти її бачив. Я мушу знати. – Я себе чула, той натиск, відчай, але зупинитися було годі. – Ти стежив за домом.

Якщо ніхто не підтвердить її існування, за все доведеться відповідати мені.

– Я за тобою не стежу, – відповів він, відступаючи ще на крок і мало не впираючись у двері дирекції. Він узявся за клямку, але заклацнув спиною двері й тепер не мав куди від мене втікати. – Не стежу. І ніколи не стежив. Я вже їм свідчив.

Я подумки чула, як його голос перейшов на шепіт, важке дихання у слухавці десь далеко. Згадала, що він говорив, що про мене знав.

– Але в тих електронних листах…

Він затряс головою.

– Адвокат заборонив мені спілкуватися з тобою.

Клямку повернули з іншого боку, двері відчинилися. Коли звідти виходила Кейт, він прослизнув назад до коридору дирекції.

Кейт обвела нас поглядом і, проходячи повз мене, здивовано підвела брови. Втративши момент, я наздогнала її й пішла поруч.

– Бачу, ти сьогодні заклопотана не менше за мене, – сказала вона, вдаючи, ніби нічого не помітила.

– Ох, – буркнула я.

– Так. Але, на щастя, нині п’ятниця, – сказала вона. – Може, знову кудись сходимо?

– Я б дуже хотіла, – сказала я, – але не можу сьогодні.

Надто багато всього сталося, багато з чим ще треба розбиратися.

Кейт трохи сповільнила крок.

– Складається враження, що ти мене уникаєш. Все, дружбі кінець? Якщо так, скажи. Я зрозумію, я вже велика дівчинка. Просто не хочу нав’язуватися, якщо не маєш бажання кудись вийти.

– Ні, бажання є. – Я схопила її за руку, зупинившись серед коридору. – Тиждень видався жахливий, – сказала я, а тоді, щоб зачепити її глибше, додала: – Декілька днів тому я дозволила поліції обшукати свій будинок.

– Ой, – сказала вона. – Боже. І як? Усе добре?

– Її ще не знайшли, – відповіла я.

– Мені дуже прикро, Ліє, – сказала вона, турботливо взявши мене за руку.

Пролунав попереджувальний дзвоник, у коридори висипали учні, і ми розійшлися в різні боки.

Іззі вже була в класі за своєю партою, і в мене защеміло серце – вона ж, мабуть, чекала тут на мене. Чекала, щоб чимось зі мною поділитися, а я з’явилася надто пізно. Моллі та Тео ввійшли одразу за мною, тож нагоди побалакати з Іззі наодинці не було.

Я намагалася не дивитися на Іззі, щоб їй не було ніяково від чужого погляду. І шкодувала, що зараз у класі не порожньо, що не лунає сигнал навчальної пожежної тривоги, що немає якогось приводу відвести її вбік і сказати: «Я тебе слухаю».

Але такі нагоди не з’являються самі по собі; доля не прямує за твоєю примхою. Не було ні горілки, ні дротиків, ані карти на стіні.

Була лише якась дівчина, про яку я нічого не знала й за якою подалася туди, де мені не місце, ще й незрозуміло навіщо.

Після уроку я хотіла попросити Іззі затриматися, але вона вискочила з класу серед перших і на порозі навіть не обернулася в мій бік.

Я подивилася в комп’ютері на розклад її занять: четверта пара – історія мистецтв, а в мене в цей час вікно. Треба спробувати якось показати їй, що я готова сприяти та допомагати, бо помітила, що вона прийшла раніше й чекала на мене. Що я готова слухати.

Коли пролунав дзвінок на останній урок, я рушила до кабінетів історії, але у вестибюлі мене перестрів Мітч.

– Привіт, – гукнув він. – Ти ж не втікаєш раніше, га? – щиро всміхаючись, намагався пожартувати він.

– Ні, сер, – відповіла я, зробивши наголос на слові «сер», теж жартома. – Іду в медіацентр домовитися про час для моїх учнів.

Перший-ліпший привід, що спав мені на думку, адже ми з Мітчем стояли перед дверима бібліотеки.

Він підступив до мене ближче, озирнувся навколо, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує. Наші голоси луною відбивалися від стін порожнього вестибюля.

– Сьогодні вранці тут був тренер Кобб із документами.

– Я знаю, бачила.

– Він може тепер з’явитися в школі будь-якої хвилини. Я якраз тебе шукав. Не хотів, щоб ти натрапила на нього випадково в коридорі. – Мітч знову стишив голос. – Він тебе не потурбує.

Його слова сприймалися, як густий пересолоджений сироп, мені хотілося кудись негайно втекти.

– Дякую, Мітчу. Все буде добре.

– Мені було б спокійніше самому супроводжувати тебе до бібліотеки. Можеш телефонувати мені зі свого класу, і я прийду, байдуже коли буде така потреба. Я буду поруч, поки все не владнається. Поки не відновиться звичний порядок.

– Я його не боюся, – сказала я. – До того ж у нас в коридорах є відеокамери.

Мітч трохи схилив голову набік.

– У коридорах немає камер. Це датчики руху для світильників. Це ми учням кажемо, що вони є, Ліє.

– Ой, – сказала я. – Послухай, я тобі вдячна за пропозицію, але не хочу, щоби хтось носився зі мною як із писаною торбою. Принаймні дужче, ніж уже носяться. Не хочу, щоб усі думали, буцім мені потрібен супровід. Мені й так доволі непросто переконати учнів ставитися до мене серйозно.

Він усміхнувся.

– Не сприймай надто особисто. Річ у репутації, а ти її тут ще не заробила. Не хвилюйся, всьому свій час.

Точнісінько, як на моїй колишній роботі. Головне – репутація. Без неї нікуди.

Я почекала під бібліотекою, поки Мітч зникне за рогом, і попрямувала в інший бік, до кабінетів історії. У коридорі лунали голоси вчителів, двері класів були відчинені. Я зазирнула до кількох кабінетів, поки не знайшла Іззі. Вона сиділа за партою біля вікна й дивилася на вулицю.

Я стала біля відчинених дверей так, щоб інші учні не могли мене побачити, і кашлянула. Іззі обернулася на звук і, помітивши мене за порогом, кліпнула. Обличчя завмерло, ніби її заскочили на чомусь недозволеному.

Я не зводила з неї погляду, поки Іззі повернулася й підняла руку.

– У туалет, – сказала вона й узяла свою торбинку, перекинувши через плече.

Я попрямувала коридором до вбиральні, чуючи позаду її кроки. Ввійшовши всередину, я швидко перевірила кабінки – нікого. За моєю спиною біля входу з’явилася Іззі. Дівчина нерухомо завмерла на порозі жіночого туалету, вся напружена. Я не знала, що їй сказати, про що запитати. Але Іззі зреагувала на мій натяк, і це було достатнім доказом.

– Ти намагалася щось повідомити, мені дуже важливо це почути, – прошепотіла я. До біса гарні манери.

Іззі була налякана та розгублена, наче її загнали в глухий кут.

– Ніхто не повинен знати, що ви почули це від мене.

– Що саме, Іззі? – Я заплющила очі. – Кажи.

Вона якусь мить зиркала навколо й урешті зупинила погляд на наших відображеннях у кривих дзеркалах убиральні.

– Панно Стівенс, прошу вас. Ви ж нікому не скажете, що це була я? Знаю, що не скажете. Джерело інформації потрібно захищати, правда? Я прочитала ваші старі статті, ви там не згадували імен. Можете й мого не згадувати?

Я заклякла, обмірковуючи ситуацію. Газета з моєю статтею з’являється на ґанку. Запитання. Можна я теж, як та дівчина? Я можу дещо розповісти. Отже, вона стежила за мною, перевіряючи, чи я та, кому можна довіряти, бо вона вже була готова чимось поділитися, але ще вагалася, чи це безпечно.

– Звісно, Іззі. Я нікому не скажу. – Але це її, вочевидь, не переконало. Щоб отримати щось, спершу треба самому дати щось. – Знаєш, чому я тут, Іззі? Чому більше не працюю там журналістом? Бо захищала своє джерело інформації. Бо не виказала її імені. Та дівчина була трохи старша за тебе. Ти знаєш про це з газети, яку мені принесла, правда?

Вона піднесла руку до вуст, на карих очах виступили сльози.

– Не хвилюйся, боятися немає чого, – сказала я.

І тоді вона заговорила, тихесенько, майже пошепки.

– Ми сусіди, тому іноді разом добираємося до школи. Часом виникає потреба прийти трохи раніше, щоб доробити домашнє завдання. Тоді сидимо в бібліотеці. Якось я випадково побачила на екрані комп’ютера відкритий лист. Прочитала лише тому, що увагу привернуло ім’я користувача – TeachingLeahStevens. І подумала, що у вас роман чи щось таке. – Іззі подивилася вбік, на дзеркало. – Таке мені спало на думку.

Подумала, що я закрутила з учнем? От чому я відчувала, що вона повсякчас ніби хоче показати: «Я дещо про тебе знаю». От чому була такою зухвалою на уроках, мовляв, тільки спробуй мені щось сказати, – Іззі думала, що має компромат.

Усі ті електронні листи, які, на мою думку, надсилав Кобб. Зараз я побачила їх геть в іншому світлі. Тео за бібліотечним комп’ютером важко дихає перед екраном. Енергійно й упевнено щось набирає на клавіатурі, очікуючи побачити мою реакцію.

– Усі думають, що це тренер Кобб вас переслідує, правда? От чому вас тоді викликала до дирекції поліція? Чому його заарештували? Тільки це був не він. – ЦЕ НЕ КОББ.

Електронні листи зі згадками, у чому я була вбрана. Телефонні дзвінки, ледь чутний шепіт. Передплачений номер, придбаний, вочевидь, без ідентифікації особи. Я вважала, що то був Девіс Кобб – уявляла його, коли слухала важке дихання в слухавці, уявляла, що він шепоче ті слова, уявляла його очі, що підглядають у мої вікна. Невже я собі це навигадувала? Мене почало нудити, у голові раптом запаморочилося, я почала кудись відлітати.

– Про це варто комусь розповісти, – сказала я й одразу збагнула, що вона розповідає. Саме це вона й робить – розповідає мені.

Як пояснити Іззі, що я вже не надійне джерело інформації? Що варто натомість звернутися до дирекції, до Мітча Шелдона, до Кейт Тернер?

– Не хочу, аби він дізнався. Будь ласка, не викажіть мене. Ми живемо поруч. Якщо він здатен із кимось ще так… – Вона не завершила свою думку, а я спробувала зібрати до купи власні думки. – Панно Стівенс? – Іззі дивилася на мене, немов очікуючи, що я вирішу. Чи дотримуватимуся своєї обіцянки?

– Я подбаю про це, Іззі. Обіцяю.

І я її відпустила. Почекала, поки вона зникне за дверима вбиральні, намагаючись усе поскладати в голові.

Погортавши екран, я знайшла номер, який так часто ігнорувала, тицьнула «виклик» і приклала телефон до вуха. Після першого гудка у слухавці пролунало системне повідомлення, що номер уже не дійсний. Позбувся, коли Девіса Кобба затримала поліція? Тоді ж припинили надходити ті електронні листи – останній я отримала після того, як із Девіса Кобба зняли підозри. Тео чув, коли мене викликали до керівництва. Про чутки він теж знав. Що Девіс Кобб мене переслідує. Що Девіс Кобб скривдив ту жінку біля озера. Невже це був хтось інший?

Пролунав дзвоник про закінчення уроку. Я стояла у вестибюлі серед потоку учнів. Заплющила очі, слухаючи голоси навколо, і уявила, як розчиняюся в тому потоці – я можу розчинитися, вірила, що можу.

Стільки штовханини, стільки галасу.

А Шарлотта тоді каже…

Бачили, що вона робила в…

Якого біса? Я не збираюся…

Стільки завдань, він що думає…

– Панно Стівенс? – почулося над самісіньким вухом. Я розплющила очі, обернулася й побачила перед собою Тео. – Усе гаразд? Панно Стівенс?

Я втупилася в Тео, як у когось нового. Когось гіршого. Усі ті повідомлення, які я видалила, надсилали зі шкільної бібліотеки, он там у кінці коридору.

Він знає. Він бачить.

Я розтулила рота, знову стулила. Згадала очі Іззі, її обличчя, страх, який відчувався в її словах.

– Усе гаразд, дякую, – відповіла я й рушила назад до свого класу.

Намагалася не показати, як ті слова мене зачепили, як кружляли в моїй голові, поки я йшла, й відчувала, що він стежить за мною, навіть зараз.