Ідеальна незнайомка

Розділ 12

З’явившись наступного дня в школі, я нарешті отримала відповідь на свій запит від телефонної компанії разом зі свіжим рахунком за їхні послуги. Крім телефонних продавців, на домашню лінію майже ніхто не телефонував. Впізнала той виклик, коли хтось подзвонив серед ночі й кинув слухавку – це був прихований номер, – і розім’яла затерплу шию. Певно, неможливо викликати до суду власника номера, що якось телефонував серед ночі й нічого не сказав.

Вихідних дзвінків за останні кілька тижнів не було. Я подумала, чи Еммі з Джимом, бува, не розійшлися. Серед небагатьох вхідних на початку місяця, які не починалися на 800, мою увагу привернув один номер.

Він видався мені дивно знайомим, як ті імена та прізвища, що перемішувалися у мене в голові, коли треба було терміново здавати одразу декілька статей. Проте це був місцевий номер, а я їх знала небагато.

Я дістала з торбинки мобільний і знайшла фотографію з мотелю «Брейк Маунтен». Збільшила зображення картки з контактами – цифри збіглися. Зачіпка! Принаймні тепер є за що вхопитися, аби врешті зрушити справу з мертвої точки.

Я переслала рахунок із випискою дзвінків на електронну адресу з візитки Кайла й додала примітку: «Підозрюю, що з цього номера Еммі телефонував її хлопець Джим. Це телефон мотелю «Брейк Маунтен». Можливо, вони там працювали разом?»

Я вже було набрала номер, але завмерла з пальцем над кнопкою виклику, вагаючись, зважуючи й обмірковуючи всі «за» і «проти». Відповідь можна було отримати легко та швидко. Попросити Джима, розпитати його про Еммі. Але це вже не моя робота, до того ж Джим надто важливий для цієї справи. Треба таки, щоб першим туди телефонував Кайл.

Це теж мудрий хід.

Учні знову почали перешіптуватися, крадькома позиркуючи в мій бік. Це щось нове. Почувши, що я попросила всіх подивитися на дошку, Іззі облизнула губи й підняла руку. Я це проігнорувала. Хтось гигикнув. Якщо я не втратила контроль над ними раніше, то зараз точно його втратила.

– Діставайте свої домашні завдання, – сказала я.

Я швидко обвела очима клас – може, хтось себе викриє? Хтось із учнів, чиї думки зайняті тим, що знає й бачив лише він або вона.

Цікаво, чи хтось із присутніх у класі її знав? Бетані було двадцять вісім, у неї гостра субдуральна гематома, вона досі в дуже важкому стані. Працювала в місцевому новозбудованому дата-центрі, рідних ще не встигли знайти. А може, вона, як і я, сходила з Девісом Коббом на каву? Може, після того, як Бетані сказала, що він щось не те собі надумав, Кобб ішов слідом за нею додому? Може, він уже втомився не те собі думати й був готовий діяти рішуче?

Я попросила учнів узяти в руки й показати свої роботи, щоб я позначила собі тих, хто виконав завдання, навіть якщо вони вирішили його не підписувати.

Тео з’явився з запізненням на п’ять хвилин, коли всі вже передали свої твори вперед, а потім із кожного ряду – на парту Моллі Локлін.

Тео поклав свою роботу зверху і сказав: «Ой! Тепер ви знатимете, яка з них моя».

– Ти запізнився, – сказала я, ховаючи анонімні твори в торбу.

– Знаю. Я мусив видрукувати свій твір у бібліотеці. Наш принтер не працює.

– Сідай на своє місце, – сказала я, але Тео залишився стояти перед моїм столом, і всі за цим спостерігали.

Він трохи нахилив голову набік і ліниво всміхнувся.

– Це вже третє запізнення?

Тео чудово знав, що так, і я теж.

– Не знаю, – відповіла я.

Якби я сказала «ні», вони б подумали, що я дивлюся на його систематичні запізнення крізь пальці. А якби відповіла «так», усі б знали, що Тео заслужив на покарання – залишитися після уроків, а отже – і я з ним. У нашій школі діяло правило: три запізнення – залишаєшся після уроків з учителем у класі, поки тебе не відпустять.

– Пізніше перевірю, – додала я.

З коридору почулися чиїсь кроки, наблизилися до класу й завмерли за відчиненими дверима. Я втішилася нагоді розрядити ситуацію – ще мені бракувало, окрім усього іншого, розбиратися з хлопцем, який зі мною ні з того ні з сього заївся. Тео пішов на своє місце, але гигикання й перешіптування в класі не припинилося.

Я обернулася й побачила у дверях заступника директора Мітча Шелдона. Він жестом голови покликав мене до себе.

– Діставайте зошити, – кинула я, виходячи в коридор.

Хтось свиснув, коли я зачинила за собою двері, і клас загув, наче вулик.

– Я не зміг цьому завадити, – нахилившись, тихенько сказав він, щоб ніхто не почув.

– Завадити чому?

– Поширенню чуток. До школи знову телефонують батьки, цього разу цікавляться твоїми стосунками з Коббом. Питають, чи ти знала, що він одружений.

У порожньому коридорі луною прокотився мій нервовий смішок. Я знала, що чутки підуть, але не думала, що пліткуватимуть про мене. Наче це я небезпечний хижак.

– Це якась дурня, – прокоментувала я. Він хотів щось додати, але я підняла руку. – Мушу повертатися до учнів.

Мітч стиснув мою руку, ще дужче стишив голос:

– Нам потрібно поговорити. Це не лише чутки, Ліє. Йдеться про Девіса Кобба.

Я забрала руку, усвідомлюючи, що крізь дверне скло за нами уважно спостерігають учні, і згадавши припущення щодо нас із Мітчем, якими раніше поділився Кайл.

– А що Кобб?

– Він у вимушеній відпустці без висунутих звинувачень, але далі так тривати не може.

У мене щелепа відвисла. Я хапнула холодного повітря. Я не очікувала, що все змінюватиметься так швидко. Учнівські твори мали б мене насторожити – вони були вікном у більший світ, діти вихлюпнули на папір почуте вдома на кухні. Це місто було за Кобба від самого початку. А я для них чужинка.

– Ти стурбована, Ліє?

У голові спливли слова Кайла: усі зауважили. Я намацала дверну ручку.

– Дякую, що повідомив, – сказала я, прослизнувши назад до класу, не реагуючи на посмішки учнів і на дівчинку, яка витягувала шию, виглядаючи, чи заступник директора ще стоїть під дверима.

Цікаво, як завзято Мітч боровся з тими чутками? А може, сам їх і розпустив? Чи просто це я очікую якоїсь каверзи від усіх навколо?

Ніхто з нас не прийшов у журналістику без задніх думок, навіть якщо переконуємо себе в протилежному. Усі чудово розуміють, що певна мета і свій план є в кожного. Хильнувши, ми часто дискутували за барною стійкою про те, як усе це несправедливо й у чому секрет успішної історії; або, коли слова й думки вже добряче запліталися, виймали на поверхню давно закопаний ідеалізм. Це нас об’єднувало, або принаймні я собі так думала. Проте є певна межа. А де вона, не знаєш, доки не перетнеш.

Ту історію вела я – і надто нею перейнялася. Власне, Ноа застерігав мене від цього.

– Вона тебе засмоктує, – казав він, коли, запрацювавшись до пізньої ночі, я вкотре зосереджено міряла кроками крихітну квартирку. Наче бачив, як вона непомітно підкрадається й засмоктує в себе.

– Це він, Ноа. Я його знаю. Він це зробив, – відповіла я.

Ноа на мить замовк, втупившись у мене холодними сірими очима й легенько тарабанячи пальцями по столу.

– Це дуже серйозна справа, Ліє. Мусиш мати неспростовні докази, залізні докази.

Докір, застереження, превентивний джеб у слабке це‑ще-треба-довести місце.

Але хіба ми не цього хотіли, хіба не цього ми всі дружно вимагали, полемізуючи пізніми вечорами в барі за скляночкою – вивільнити правду! І от нарешті в мене з’явилася така нагода.

– Правда неминуче вийде назовні, – сказала я. – Хтось таки наважиться говорити, якщо я тиснутиму далі.

Я справді вірила, що правда зрине на поверхню, як бульбашки в киплячій воді.

Але Ноа вже почав зіскакувати з розмови.

– А якщо ніхто не наважиться? – скривився він, несхвально хитаючи головою. – Ти не будеш мученицею, Ліє. Тебе розіпнуть.

– Власне це ж і є визначення мучеництва, Ноа.

Він відмахнувся від мене, демонструючи, що втратив інтерес до нашої пустотливої семантики, йому було вже нецікаво гратися словами, підтасовувати їх на захист своїх аргументів, нагострювати й атакувати ними.

– Ти хочеш написати репортаж про новину чи сама стати новиною? – глумливо запитав він.

Насправді мені захотілося повернутися в минуле, коли вперше почула ім’я Арона з уст Пейдж, і зупинити її. Я познайомилася з хлопцем. Арон. Ми зустрілися в кабінеті викладача, прийшли переписувати тест, який обидва нещодавно провалили. Арон звернув на це увагу і сказав: «На мою писанину краще не зважай. Від мене самі лише прикрощі». Пейдж приклала пальці до рота, прикриваючи усмішку, стримуючи сміх.

Арон існував радше в думках, ніж візуально. Поїхати до Арона. Залишитися в Арона. І навіть набувши реальних обрисів, він у мене й далі асоціювався з Пейдж. Вочевидь, я припустилася помилки від самого початку: сприймала Арона через Пейдж.

І десь тоді ж дременув Ноа. Ти собі кар’єру зруйнуєш. І заради чого? Заради якоїсь мертвої примари?

Розрив, до якого треба було принаймні бути готовою. Можливо, якби я тоді трохи менше переймалася тією історією, то помітила б, що все до цього йде. Зазвичай я відчуваю наближення докорінних змін, коли починається спад, умію розпізнати точку неповернення. І, певна річ, то була саме вона.

Я стала надто зосередженою, серйозною та цілеспрямованою – власне, завжди була такою, але Ноа не хотів цього помічати. Ми обоє прагнули досягти чогось більшого. Моєю високою метою була правда. А його метою – кар’єра.

У мене й до Ноа були хлопці, які досягали неминучої точки розриву на третьому, четвертому, десятому чи одинадцятому побаченні. Коли щось траплялося, після якогось промаху проступала тріщина, і на поверхню зринала інша, прихована Лія, та, що мешкала влітку з Еммі – не така зібрана, тверда й незворушна, – у хлопців на обличчі раптом з’являлася розгубленість, вони відчайдушно намагалися все переоцінити й переосмислити. Я знала, що відтепер тріщина між нами тільки збільшуватиметься. Іноді, якщо була в особливо мазохістському гуморі, я розривала з ними на тому ж побаченні. Але здебільшого просто спостерігала, відпустивши все на самоплив.

Спостерігала і щоразу не могла відвести погляду. Наче безпомилково передбачаючи момент настання краху. Ніби дивлячись на себе збоку: он вона, Лія Стівенс, геть не така, як ви думали. Помітила, як він одсахнувся? Змінив тему? Нервово озирнувся через плече? Крах супроводжувався дивним відчуттям задоволення, бо все було під моїм контролем.

Але та історія захопила мене цілком, і далі все відбувалося приголомшливо раптово: Ноа мене покинув, шеф Лоґан мене звільнив, а Пейдж виклопотала обмежувальний судовий припис. І все через те, що вони думали, буцім я одержима – одержима ним.

Дзвінок сповістив про завершення уроку, я зібрала речі. Але хотіла ще почитати твори – можливо, хтось намагався мені щось сказати? Можливо, попри плітки, я знайду там крихітку правди?

Хтось постукав у відчинені двері, на порозі класу з’явився Тео, розмахуючи синім папірцем у руці.

– Вітаю. Пан Шелдон сказав, що я можу відбути покарання сьогодні? – промовив хлопець, підвищивши інтонацію на останньому слові, наче прохаючи дозволу. Дивіться на нього! Пан Шелдон сказав, що можна сьогодні. – Просто хочу чимскоріше це відбути, – додав Тео.

Я теж цього хотіла. Двері відчинені, у коридорі були вчителі, розмовляли учні. Я подивилася на годинник.

– Ага, заходь.

Тео ввійшов до класу, але затримався біля мого столу й топтався на місці, поки я не підвела очей.

– Дасте мені якесь завдання? – запитав він. – Дехто з учителів просить поприбирати.

Від думки про те, що Тео Бертон шастатиме мені по класу, стало ніяково.

– Тобі є чим зайнятися?

Він показав зошит на спіральній пружині.

– Щоправда, це з історії.

До кабінету зазирнула Кейт Тернер, побачила, що в мене учень, і сказала:

– Зайду пізніше, – і пішла собі далі.

Раптом у коридорі знову запанувала тривожна тиша. Як швидко спорожніла і принишкла школа.

– Сідай, – сказала я.

Знову витріщилася на годинник. Кляте правило – ніби покарані учні заборгували тобі час, а насправді крадуть його ще більше.

Тео сів за свою парту в протилежному кінці класу, але, здавалося, його голос пролунав зовсім поруч.

– Це правда, що кажуть? – запитав Тео. – Про вас із тренером Коббом?

Я вагалася, відповідати чи просто проігнорувати запитання учня. Які можуть бути наслідки, якщо промовчати? Може, відсутність відповіді здатна породити нову хвилю пліток?

– Не знаю, що там кажуть, – відповіла я, – але готова посперечатися, що це неправда.

Я промовила ті слова, не відриваючи очей від екрана комп’ютера. Хлопець мовчав, але відчувалося, що повітря в класі наелектризоване напругою. Було чутно стукіт олівця по парті, повільне розривання аркуша паперу. Тео нарочито гучно зібгав папір і викинув у смітник. Він намагався привернути мою увагу. Уже кілька хвилин як я склала свою торбу, але Тео не ворухнувся. Я прокашлялася, хлопець нарешті підвів на мене погляд.

– Час іти, – сказала я.

– Можна я ще… – сказав він, жестом указуючи на зошит, мовляв, ще не доробив.

Я заперечно похитала головою.

– Мушу бути в одному місці. Ходімо.

Хлопець підвівся з місця, я ступила за поріг класу, притримуючи двері рукою. Поки я замикала кабінет, Тео стояв поруч у порожньому коридорі, наче ми йдемо разом додому.

Тут усюди камери, заспокоїла я себе. Принаймні ми так кажемо учням, і я сподівалася, що це правда.

Хлопець рушив до вестибюля, довелося піти за ним. У дирекції неодмінно ще хтось залишився. Я дістала мобільний телефон, погортала журнал дзвінків, упевнено крокуючи коридором, не зважаючи на учня, який ішов поруч.

Зупинилася коло задніх дверей до кабінетів адміністрації, куди дозволялося заходити тільки вчителям і потрібно було мати ключ – на відміну від скляних дверей головного входу. Я відчувала позаду присутність Тео, поки шукала в торбі ключа.

– До завтра, Тео, – сказала я, нарешті спекавшись хлопця.

Він попрямував коридором далі.

Відчинивши двері, я раптом почула:

– Бувай, Ліє.

Я вдала, ніби не почула цього.

Увійшовши, я зачинила за собою двері і притулилася до них спиною. Праворуч від мене у своєму кабінеті Мітч розмовляв із кимось по телефону. Я на якусь мить затрималася коло його дверей, щоб він мене побачив. Коли він підвів погляд, я жестом показала, що йду додому. Мітч насупив брови, вочевидь дивуючись, чого я йому про це повідомляю. Що хочу цим сказати? Він підніс догори пальця, мовляв, зачекай.

Закінчивши розмову, Мітч відкинувся на спинку крісла.

– Усе гаразд? – запитав він.

– Все гаразд. Ти казав Тео Бертону, що можна відбути покарання за спізнення сьогодні?

Мітч засовався на кріслі.

– Що? А, так, він попрохав дозволу відбути сьогодні, бо в інші дні його ніхто не підвезе. Я сказав, що можна, якщо ти не проти. – Мітч уважно подивився на мене. – Чи ти була проти?

Я захитала головою.

– Та ні. Просто Тео з’явився зненацька, і це було трохи неочікувано.

Мітч кивнув, подивився на стіл перед собою.

– Зажди хвильку, підемо разом.

– Ага, – сказала я, притулившись до стіни біля дверей до його кабінету, і відчула неймовірне полегшення.

Коли ми вийшли до стоянки, перед школою на кам’яній лавці сидів Тео Бертон, ніби чекаючи когось, хто б мав його підвезти додому. Ніби.

– До побачення, пане Шелдон, панно Стівенс.

Мітч махнув хлопцеві рукою:

– Побачимося завтра, пане Бертон. І постарайтеся не запізнюватися. – А тоді посміхнувся, ніби то був жарт.

Мітч провів мене до машини.

– Заскочимо кудись перекусити? – нарочито недбало запропонував він. Я чомусь не здивувалася.

Уявила себе на краю озера. Навколо – просякнута кров’ю земля. Уявила Кайла, який звітує перед колегами: «Мешкала сама, немісцева», – і сказала:

– Не зараз, Мітчу. Не за теперішніх обставин.

– Гаразд, Ліє, – сказав він, відступивши на крок назад, і я сіла в машину. – Ну, то іншим разом.

Він ще раз помахав рукою, коли я завела двигун.

Я побачила в дзеркалі заднього виду Тео Бертона, наші погляди зустрілися, хлопець не відвів очей.

Я рушила з місця, міцно стискаючи руками кермо і вмовляючи себе не озиратися.

Я бачила це в усіх і в усьому навколо – небезпеку, загрозу насильства. Можливо, я упереджена, а можливо, – це життєвий досвід. Утім, можливо, іноді думала я, насправді небезпеки немає.

Може, я просто дивлюся на світ через якусь лінзу, фільтр, і насправді не варто перейматися, бо все добре, а Тео – просто хлопець, який запізнився до школи й чекає, коли його підвезуть додому; Еммі десь зі своїм кавалером і просто забула зателефонувати; може, я просто починаю нове життя, і для такої поступової трансформації, коли ти перетворюєшся на когось іншого, усе це нормально.