Ідеальна незнайомка

Розділ 3

Обговорювали подію не лише вчителі.

Гула вся школа. Разом із учнями той гул котився з коридорів у класи, гучнішаючи, коли вони розсідалися на свої місця. «Боже!» – повторювали вони одне за одним, тримаючи руку біля рота, зітхаючи й хитаючи головами. Безперечно, йшлося про жінку, знайдену біля озера.

Отже, спокійно провести перший урок сьогодні не вдасться.

Іноді таке в школі траплялося, коли всі гули, але це наче слухати розмову якоюсь незрозумілою мовою. Чутки, записані дивним тайнописом, карлючками, які я вже давно розучилася розбирати.

Я дедалі частіше думаю, що річ не лише в різниці у віці. Що школярі – це особливий перехідний вид: вони починають учитися незграбними дітиськами з ламкими голосами, гостро випнутими кістками, а закінчують школу істоти цілком інакші. М’язи, звабливі вигини та незнайома сила, що криється за тим і за тим; інші частини їхніх тіл за ними не встигають, відчайдушно намагаючись наздоганяти.

«Будьте чемні», – повчаємо ми. І вони тихенько сидять за партами, чекають, тільки хтось відбиває по підлозі носаком маніакальний ритм. Лунає дзвінок – і вони, зірвавшись із місця, щодуху летять до дверей, наче за покликом дикої природи, а після них у класі ще довго залишається запах м’яти та мускусу.

Ніяк не можу збагнути – невже хтось і справді очікував від мене тут якихось результатів, окрім відвідуваності? Це ж не що інше, як камера тимчасового тримання.

Невже і я колись була такою? Сумніваюся. Насправді вже й не згадаю. Але навіть тоді я, здається, обрала собі мету й зосередилася на її досягненні.

Пролунав дзвінок на урок, але гудіти учні не припинили.

Я витягла з торби стос перевірених творів і раптом почула:

– Заарештували.

Живіт стиснуло. Це слово гостре як бритва, незмінна загроза. Завжди висить над тобою, нехай шанси й невеликі: а Ноа, мій колишній, застерігав – будь обережна з тією статтею. І я таки думала, що була обережною, справді так думала.

Якось у коледжі, пам’ятаю, посеред лекції викладач пильно дивився мені в очі, ніби тоді він уже щось відчував, пояснюючи, що брехня в журналістиці стає наклепом.

Але насправді щось більше. Більше, ніж просто юридичний термін, брехня в журналістиці – це порушення її найсвятішої заповіді.

– Забирайся, – сказав мені шеф. – І молися, щоб ця історія не набула широкого розголосу.

Саме так я і вчинила – подбала, щоб між нами з’явився цілий гірський масив. Але в сучасну інформаційну епоху відстань нічого не вирішує. Я гадала, що мені вдалося втекти, проте не факт.

Стій! Що за нісенітниці?! Щойно знайшли побиту жінку – ось до чого це.

Я рушила між партами, розкладаючи перед учнями перевірені твори лицем на стіл, близько нахиляючись, винюхуючи якусь інформацію. Стара звичка.

Я відчула на собі пильний погляд Конора Еванса й напружилася. Хтось із присутніх у класі?

Полічила очима дітей – хто відсутній? Джей Ті, але він вічно запізнюється. Але он порожнє місце за партою, третій ряд, біля вікна: Тео Бертон.

Кілька тижнів тому від його твору на вільну тему в мене аж мурашки забігали по спині – але це була вигадка, я ж сама сказала «пишіть, що хочете». Але хлопець написав так авторитетно й переконливо, ніби то не було витвором його уяви. Дуже реалістично. Я заплющила очі – і перед очима затанцювали його слова:

Хлопець її бачить і знає, що вона накоїла.

Хлопець уявляє покорчені кінцівки та червоний колір.

Якщо Тео щось накоїв, якщо його рядки – це попередження… Боже! Я ж нестиму відповідальність.

Я можу вигадати якусь історію, прикриття: неуважно читала. Поставила за твір заохочувальну оцінку. Не знала.

Але тут до класу ввійшов Тео Бертон, і мені полегшало. На півдорозі до свого місця він на хвилину затримався перед класом. «У дирекції повно поліції», – сказав хлопець, ніби він тут головний. Піднятий комірець, чистеньке взуття. У реальному житті Тео Бертон був дуже чемним учнем.

Аби це був клас, який приходить на другий урок, я б уже знала, що сталося. Це дев’ятикласники, вони ставляться до мене як до довіреної особи. Клас на третьому уроці охоче скористався б будь-яким приводом відхилитися від теми, тож я б могла їх спокійно розпитати. Але ці від початку навчального року збурилися, і мені досі не вдалося їх приборкати. Якби я вважала, що вони достатньо розумні чи достатньо організовані, я б віддала належне їхньому спільному плануванню. Цьому злагодженому нападу.

Однак я сама припустилася помилки, сама винна, що докотилася до такого життя. У свій перший день у школі я представилася і сказала їм, що нещодавно переїхала сюди з Бостона. Я думала, що тутешніх дітей – у депресивному містечку, яке раптово отримало поштовх для розвитку, – це якось вразить. Думала, що я їх зразу розкусила.

Дівчинка на задній парті позіхнула, тож я вирішила додати: «Працювала там журналісткою», – вважаючи, що додам собі трохи авторитету. А те дівчисько, наче кішка з канаркою в зубах, зиркнуло на мене переможно-глузливим поглядом – згодом я дізналася, що її звуть Іззі Марон, – і запитало: «Це ваш перший рік роботи в школі?».

Я пробула з ними лише три хвилини й уже встигла помилитися. Їм не треба знати, що в тридцять років я починаю працювати вчителькою, що починаю нове життя після того, як зазнала невдачі в попередньому.

Навчальний день складається з чотирьох пар уроків, але перша пара завжди відчувається значно довшою за наступні.

Іззі Марон зібрала навколо себе колектив дітей: позсували стільці, хлопці схилилися над її партою. Тео Бертон протиснувся між ними й, приклавши пальці до вилиць Іззі, прошепотів щось їй на вухо. Вона слухала з серйозною міною на обличчі.

Я вирішила спробувати щастя з Моллі Локлін, яка трималася осторонь, – в прямому і в переносному сенсі, – сподіваючись, що інші діти надто захоплені перешіптуванням і не звернуть на це уваги. «Що сталося?» – запитала я Моллі. Я пишалася своїм умінням знаходити джерела і змушувати їх говорити, а ця дівчинка була легкою здобиччю. Гадаю, я заскочила її зненацька своїм прямим звертанням.

Але тільки-но вона розтулила рота, як на стіні затріскотів гучномовець системи оповіщення.

– Панно Стівенс? – пролунав голос заступника директора, і в класі враз запанувала тиша.

– Так, пане Шелдон? – відповіла я.

Минуло кілька тижнів, перш ніж я призвичаїлася до такого дивного звертання вчителів одне до одного, байдуже, розмовляли вони через селекторний зв’язок, і це чули учні, чи сам на сам у коридорі. Я ніяк не могла звикнути, що дорослі звертаються на прізвище, якась старомодна формальність.

– Зайдіть на хвилинку до дирекції, – луною облетів кімнату голос Мітча Шелдона.

Я відчула позаду, як діти завмерли й не дихали. Двадцять чотири пари вух жадібно слухали.

Там поліція, і їм потрібна я.

Я піднесла руку до рота, з подивом зауваживши, як тремтять пальці. Неквапливо підійшла до столу під стіною з замкненою шухлядою, щоб узяти звідти торбинку, усвідомлюючи, що вони всі знають щось таке, чого я не знаю.

Замок двічі заїло, перш ніж мені вдалося його відчинити й висунути шухляду.

Іззі насуплено подивилася, як тремтять мої руки.

– Ви чули? – запитала вона.

– Чула що? – перепитала я.

Попри її намагання вдавати серйозність, по тому, як скривилися її губи, було зрозуміло, що дівчина збирається з величезним задоволенням видати мені цю інформацію. Наче вона знала, що я й гадки не маю, про що йдеться. Я вкотре набралася духу.

– Щойно за напад заарештували тренера Кобба, – випалила Іззі.

От дідько.

Таки дістала.