Ідеальна незнайомка

Розділ 4

Через Девіса Кобба я почала на ніч вимикати звук на телефоні. Я ніколи не брала від нього слухавки, бо він завжди телефонував після одинадцятої вечора, завжди, як я припускала, після того, як виходив із бару й повертався додому. Щоразу одне й те саме.

Девіс Кобб був власником автоматичної пральні та підробляв у школі тренером із баскетболу, але я цього не знала, коли ми познайомилися в адміністрації округу під час заповнення документів.

Я думала, що він учитель. Так виглядало, що всі його знали, і він усім подобався. Йому казали: «Девісе, а ти вже познайомився з Лією? З осені ви працюватимете разом», – і він усміхався.

Після знайомства він запропонував випити по скляночці в найближчому барі – мав обручку на пальці, це було посеред дня, можете їхати за мною на своїй машині. Пропозиція виглядала, як невинний вияв гостинності до новоприбулої мешканки містечка. Він здавався цікавим – поки однієї ночі не з’явився в мене на порозі.

У коридорі назустріч мені йшла Кейт (панна Тернер). Вона була похмура й насуплена і спершу мене навіть не помітила. Але, порівнявшись зі мною, зупинилася, вхопила за руку й тихенько сказала на вухо:

– Вони розпитують, чи ми, бува, не зауважували за Девісом Коббом неприйнятної поведінки раніше. Довго не допитують. Усе дуже швидко.

Мені скрутило живіт від думки, що в поліції можуть бути якісь докази, що виведуть на мене. Останні дзвінки. Записи його розмов. Може, це й була причина, чому гучномовець над головою проскрипів моє ім’я.

– Усе гаразд? – запитала вона, ніби вловивши щось підозріле в моїй мовчанці.

Ми працювали одна навпроти одної, і за останні кілька місяців Кейт устигла в повсякденній метушні стати для мене «товариським обличчям». Тепер я переживала, що вона могла знати про мене забагато.

– Це все дуже дивно, – відповіла я, намагаючись скроїти таку ж розгублену міну, як у неї. – Дякую за засторогу.

Мітч Шелдон стояв біля входу до конференц-зали наче охоронець, схрестивши на грудях руки, широко розставивши ноги, ще й у військових штанях і мокасинах. Побачивши, як я наближаюся, він опустив руки.

Можна сказати, що Мітч був для мене в цій школі наставником і другом, але зараз я не знала, як реагувати на його суворий вираз обличчя.

Крізь відчинені двері позаду нього я бачила принаймні двох чоловіків у темних піджаках. Вони сиділи за овальним столом і пили каву з одноразових стаканчиків зі спіненого полістиролу.

– Що сталося? – запитала я.

– Господи, – сказав Мітч, нахилившись ближче і стишивши голос. – Вранці затримали Девіса Кобба. Його звинувачують у нападі. Я теж уперше про це чую. Преса й батьки почали дзвонити одразу, тільки-но я прийшов.

У приймальні адміністрації школи з вікнами, що виходили на головний вхід, як і казав Тео, було повно поліціянтів. Але ані тут, ані в коридорі за приймальнею, де ми зараз стояли, я не помітила жодного вчителя – тільки ми з Мітчем.

Мітч кивнув у бік дверей конференц-зали:

– Просили тебе, – він ковтнув слину. – Вони допитують усіх жінок, але конкретно тебе назвали на ім’я.

Опитування, що межує з обвинуваченням.

– Дякую, Мітчу.

Увійшовши, зачинила за собою двері. Я помилилася – у залі було троє людей. Двоє однаково одягнених чоловіків, мабуть, у їхньому підрозділі такий порядок, і жінка в цивільному.

Найближчий до мене чоловік підвівся й дещо здивовано оглянув мене.

– Лія Стівенс? – запитав він, демонструючи на поясі поліційний значок.

Мої плечі застигли.

– Так, – відповіла я, нерухомо звісивши руки, почуваючись, наче експонат на вітрині.

Він простягнув руку і представився:

– Детектив Кайл Донован.

Він був молодшим за іншого чоловіка, але якийсь елегантніший, статечніший. Тож я подумала, що саме він тут головний, незалежно від рангу. Можливо, тому, що мав імпозантну зовнішність і тримав зоровий контакт, а я упереджена. Є в мене слабинка до таких типажів.

Я потиснула руку спершу йому, а тоді, нахилившись через стіл, – старшому.

– Детектив Кларк Іґан, – представився той. У нього були посріблені сивиною бакенбарди, трохи не така міцна статура, тьмяний погляд. Він нахилив набік голову й перезирнувся з детективом Донованом.

– Елісон Конвей, – її роль досі була для мене невизначеною. Діловий костюм, русяве хвилясте волосся до плечей.

– Дякую, що погодилися з нами поговорити, – сказав Донован, ніби в мене був вибір, і жестом указав на стілець навпроти.

– Звичайно, – сказала я, сідаючи на місце й намагаючись оцінити ситуацію. – Про що йдеться?

– У нас є лише декілька запитань. Девіс Кобб. Ви з ним знайомі?

– Ясна річ, – відповіла я й заклала ногу за ногу, намагаючись триматися невимушено.

– Як давно ви знайомі? – продовжив він.

– Ми познайомилися в липні, в окружній адміністрації, коли я прийшла туди зареєструватися.

Відбитки пальців, тест на вживання наркотиків, перевірка біографічних даних. Учителі та поліція, останній бастіон незаплямованих професій. Перевіряють тільки, чи не притягався до кримінальної відповідальності. Цивільні позови до уваги не беруться. «Майже» – не має значення. Яка інтуїція? Лазівок чимало, щоб проскочити. Стільки всього не потрапляє в історію зафіксованих правопорушень та нетверезого водіння.

Девіс Кобб упорався.

– Ви потоваришували? – запитав детектив Донован.

– Не зовсім. – Я намагалася не соватися на стільці – зі змінним успіхом.

– Він коли-небудь контактував з вами безпосередньо? Телефонував?

Я прокашлялася. Ось воно. Докази, які вони мали, – причина, чому викликали мене з класу. Обережно, Ліє.

– Так.

Детектив Донован збадьорився, підвів погляд.

– З вашої згоди? Ви дали йому свій номер телефону?

– У школі є довідник із контактами вчителів. У всіх є доступ до тієї інформації.

Не лише телефони, а й адреси, як я з’ясувала.

– Коли він телефонував вам востаннє? – втрутився детектив Іґан, переходячи до суті.

Я припустила, що якщо вони запитують, то вже знають і просто чекають від мене підтвердження, доказів, що я заслуговую на довіру.

– Учора ввечері, – сказала я.

Детектив Донован не зводив із мене очей, тримаючи ручку над столом, уважно слухав, але нічого не занотовував.

– Про що ви говорили? – запитав він.

– Я не говорила з ним, – відповіла я, стиснувши губи. – Голосове повідомлення.

– І що він вам сказав у тому повідомленні?

– Я його видалила.

За порадою Еммі. Якось кілька тижнів тому вона, сердито подивившись на телефон у мене в руці, запитала, чи це знову той мудило Кобб, і після того, як я ствердно кивнула, додала: «Знаєш, ти не мусиш їх слухати. Можеш просто видаляти». Спершу ідея просто ігнорувати інформацію видалася мені дикою, але водночас ця ідея мала в собі щось страшенно привабливе – вдавати, ніби тих повідомлень просто ніколи не було.

Детектив Іґан розтулив рота, але цієї миті жінка – Елісон Конвей, роль невизначена – його випередила.

– Це траплялося часто? – запитала вона. Вони добре знали з аналізу телефонних дзвінків, що так.

– Так, – відповіла я. Склала руки на столі. Передумала. Забрала під стіл.

Детектив Донован нахилився вперед, пальці схрещені, трохи стишив голос.

– Чому Девіс Кобб телефонує вам щовечора, панно Стівенс?

– Гадки не маю, я слухавки не беру. – Так, це була добра ідея сховати руки під стіл. Я відчула, як побіліли кісточки на стиснутих кулаках.

– Чому не берете? – запитав Донован.

– Бо він телефонує день у день п’яний. Ви брали б?

Кобб, здається, насолоджувався своєю звичкою. Важке дихання, звуки ночі, шум вітру – це ще коли я слухала ті повідомлення, намагаючись розшифрувати деталі, ніби знання саме по собі може бути способом дати відсіч, але натомість після цього завжди почувалася ніяково збентеженою. Кобб наче хотів, аби я думала, що він скоро з’явиться в мене на порозі. Що він спостерігає за мною.

Мітч Шелдон стояв за дверима й, мабуть, підслуховував.

– Які у вас були взаємини? – знову втрутився Іґан.

– Кобб пізно ввечері набирав мій номер, детективе, ось суть наших взаємин.

– Він вам коли-небудь погрожував?

– Ні.

«Ти сама вдома, Ліє? Ти ніколи не замислювалася, що хтось за тобою стежить?» Голос був такий тихий, що я мусила міцніше притискати телефон до вуха, щоб почути його, жахаючись, що він, можливо, теж зовсім поруч, за стіною.

– Його дружина знала? – запитав Іґан, маючи на думці щось більше.

Якусь мить я помовчала, а тоді сказала:

– Ні, гадаю, можна з певністю припустити, що його дружина нічого не знала.

Ще задовго до нав’язливих дзвінків був один суботній вечір. З вулиці долинув шум автомобільного двигуна, не такий різкий та гучний, як видавала Джимова машина. Еммі спала, я у вітальні читала книжку. Почулися кроки на ґанку, і раптом нізвідки, наче привид, з’явився Девіс Кобб. Він постукав у скляні двері, дивлячись просто на мене.

– Ліє, – сказав він, коли я ледь розсунула двері. Від Девіса тхнуло перегаром, він нахилявся надто близько. Запах увірвався всередину разом із поривом нічного повітря. Довелося міцно тримати двері, щоб він не зміг розсунути їх до кінця.

– Гей! – обурено вигукнув він. – Я думав, що ми друзі.

Тільки на думці в нього було геть інше.

– Вже пізно. Ти щось не те собі надумав, – сказала я, і це був страшенно ніяковий момент, коли я, затамувавши подих, з острахом чекала, куди повернеться ситуація.

– Ти що, вважаєш себе кращою за нас, Ліє?

Я захитала головою. Я так не вважала.

– Краще б ти їхав додому.

Позаду мене заскрипіла підлога, десь у глибині коридору, і Девіс врешті відступив у ніч. Я вглядалася в темряву, поки гул двигуна його машини не вщух удалині.

Я обернулася. Еммі показалася з пітьми своєї кімнати, лише коли Девіса вже не було.

– Усе гаразд? – запитала вона.

– Так. Просто один тип із роботи. Девіс Кобб. Він уже поїхав.

– Не варто було йому сідати за кермо, – додала вона.

– Так, – погодилася я, – не варто.

У приміщенні конференц-зали було доволі гаряче. Іґан совався на місці, шепотів щось пані Конвей, але Донован не зводив із мене погляду.

– Це він скривдив ту жінку? Бетані Джарвіц, про яку всі говорять? – запитала я, дивлячись Доновану в очі.

– Це вас дивує? – поставив він зустрічне запитання, і двоє інших знову звернули на мене увагу.

Я на мить замовкла. Раніше, ще до знайомства з Еммі, я б відповіла «так».

– Ні.

У погляді Донована промайнуло щось схоже на співчуття, і мені це не дуже сподобалося.

– Можете якось прокоментувати свою відповідь? – додав він.

Девіс Кобб, одружений чоловік, шанований член суспільства, підприємець, тренер із баскетболу в школі. Я вже досить давно переконалася, зіткнувшись із жорстокою реальністю, що ці характеристики нічого не варті. Тепер мене важко чимось здивувати.

– Насправді ні, – сказала я.

Донован нахилився трохи ближче, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

– Ви знаєте Бетані Джарвіц, панно Стівенс?

– Ні.

Він видобув із теки фото, постукав, наче вагаючись, кутиком фотокартки по столі. Врешті поклав знімок на стіл і розвернув пальцями зображення до мене.

– Ой! – зойкнула я, збагнувши тепер, чому Донован при зустрічі так дивно на мене дивився. Схоже на те, що Девіс Кобб теж мав слабинку до певних типажів жінок: з каштановим волоссям, блакитними очима, широкою усмішкою й тонким носом. Дівчина хіба трохи смаглявіша, але й це, можливо, тому, що фото було зроблене влітку. Волосся довше, невеличка щілинка між двома передніми зубами, втім, подібностей між нами було більше, ніж відмінностей. Якби це були мої учениці, я б мусила запам’ятати, що Бетані – це та, якій не завадило б скористатися послугами ортодонта.

– Її знайшли в темну пору доби за кілометр від вашого дому.

Уночі нас могли би сплутати дуже легко.

Хтось хруснув пальцями під столом.

– Ми хотіли б отримати від вас офіційні свідчення, – сказав Іґан, жестом вказуючи на жінку поруч.

Нарешті з’ясувалася роль Елісон Конвей – вона мала взяти в мене свідчення. Вона – жінка, адвокат потерпілої. Вочевидь, вона буде обережною й тактовною в цьому чутливому питанні.

– Ні, – заперечила я.

Ще мені зараз бракувало встрявати в такі речі, коли я тільки-но почала все спочатку й маю чисте ім’я, яке ніде не фігурує. Мені варто дуже обережно підходити до вибору людей, яким можна довіритися.

До від’їзду з Бостона, до того, як лайно потрапило на вентилятор, я вже майже пів року зустрічалася з Ноа, а товаришували ми ще довше.

Ми разом працювали в газеті, конкуренція нас лише підштовхувала. Однак, як виявилося, я помилялася, вважаючи, що ми «однієї крові». Саме Ноа мене видав. Саме Ноа зруйнував мою кар’єру. Утім, підозрюю, що він сказав би, ніби це я сама все зруйнувала.

Офіційна заява могла порушити вразливу рівновагу, що залишилася в Бостоні. Мені варто не висовуватися, не засвічувати свого імені в пресі, не мати справ із правоохоронними органами – так краще для всіх.

– Це б допомогло розслідуванню, – сказав Донован, і Конвей, збадьорившись, зиркнула на нього.

– Ні, – повторила я.

– Якщо він до вас чіплявся й переслідував… – почала Елісон Конвей м’яким і турботливим голосом. Я навіть подумала, що вона спробувала б ніжно взяти мене за руку, якби сиділа ближче. – Це неабияк допоможе розслідуванню. Допоможе й Бетані, і вам. Допоможе вберегти від біди інших.

– Без коментарів, – сказала я й відчула на собі її підозрілий погляд.

Це був кодовий сигнал, який означав: «Валіть до біса». «Я забороняю використовувати своє ім’я». «Шукайте іншу». Утім, вони, здається, не зуміли його прочитати.

Я відсунула свій стілець. Цей сигнал був для них зрозуміліший.

– Дякуємо за ваш час, панно Стівенс. – Кайл Донован підвівся і простягнув мені візитку. Колись раніше, якби він так на мене подивився, я б вирішила, що ми чудово спрацюємося. Мені б навіть було приємно.

Я обернулася й рушила до виходу. Біля дверей на мить затрималася.

– Сподіваюся, з нею все буде гаразд.

Я не помилилася. Мітч чекав за дверима.

– Ліє, – сказав він, коли я виходила. Отже, справа серйозна, раз звертається на ім’я в приміщенні школи.

– Мушу бігти на урок, Мітчу, – не зупинившись, сказала я й бадьорим кроком рушила через задній вихід за кабінетами адміністрації до крила з навчальними класами.

Під час уроків школа наче перероджувалася. У глибині коридору хтось впустив олівець, і той повільно покотився підлогою. В туалеті спустили воду. Стіни чітко відлунювали мої кроки.

Я ввійшла до своїх учнів із таким відчуттям, ніби щойно дивом вдалося ухилитися від кулі. І тут я помітила Кейт Тернер, яка, поки мене не було, дала їм якесь завдання й періодично для нагляду бігала між нашими класними кабінетами.

– Усе добре? – ледь чутно запитала вона. Видно, Кейт вирішила взяти опіку над моїми учнями, зрозумівши, що мій допит триватиме значно довше, ніж її.

Я кивком подякувала за допомогу, вдаючи повну безтурботність.

– Жодних проблем.

Коли Кейт вийшла, Іззі Марон підняла руку. Решта сиділи мовчки, пильно стежачи за мною.

– Так, Іззі?

За плечима цокав годинник. За вікном хтось завів машину. У шибку стукала бджола.

– Панно Стівенс, а чому вони хотіли поговорити про тренера Кобба саме з вами?

Тут я зрозуміла, що ухилитися від кулі таки не вдалося.

– Повертайся до свого завдання, – сказала я, відчуваючи на собі погляди всіх учнів у класі. Нарешті, як я і мріяла, моя персона їх зацікавила. Нарешті я заслужила на їхню шану й одностайну увагу.

Я сіла за вчительський стіл, відкрила робочу електронну пошту і, клацнувши мишкою, видалила звідти всі листи. Зрештою, це простіше, ніж відфільтровувати повідомлення Кобба, який завжди писав одне й те саме. Переконана, що десь у мережі копії збереглися, але краще видалити, щоб не муляли ока.

Містечко, як і я, переживало процес змін. Щойно ми з Еммі приїхали, я одразу відчула дивну спорідненість із цією місциною. Школа була новісінька, свіжопофарбована, у всіх класах – найсучасніше обладнання. Першого робочого дня під час ознайомчої екскурсії Кейт зауважила, що це просто казка, як порівняти з її попередньою школою. Тут нам не доведеться користуватися однією друкаркою на всіх чи за тиждень подавати заявку на використання телевізора. Це був новий старт для всіх.

У школі були і старожили, і новоприбульці: люди, які мешкали тут споконвіку, впродовж кількох поколінь – родини колишніх шахтарів, ті, хто не виїхав під час економічної кризи; новобагатьки, що з’явилися тут разом із сучасним центром зберігання й обробки даних, який обіцяв друге дихання для економіки регіону. Я тішилася від думки про те, що стану частиною цього відродження разом із новенькою школою, яку щойно відкрили для забезпечення освітою дедалі більшої кількості мешканців. Уявляла, як ми всі долучимося до спільної справи. До розбудови нового життя.

Та склалося не зовсім так. Нові робочі місця створювали не для тих, хто живе тут незмінно. Разом із новозбудованим дата-центром з’явилися й нові працівники. Школи, яких побільшало вдвічі, ділили, перекроювали. Змінювалися межі районів, зросла потреба в додаткових учителях. З моєю журналістською освітою, досвідом та бажанням переїхати в якусь діру я була тут особливо потрібна.

Іззі Марон, голосно цямкаючи, жувала жуйку. Вона це робила, ясна річ, через те, що на уроках не заведено жувати жуйку, а ще через те, що знала – їй за це нічого не буде. Крутила в пальцях олівець і уважно стежила за моєю реакцією.

Іззі належала до групи новоприбулих мешканців міста. І поводилася так, наче безглуздо великий будинок у безликому передмісті та її грошовитий статус посеред богом забутої глушини – те, чим варто хизуватися.

Іноді доводилося застосувати майже всю мою силу волі, аби стриматися й не нахилитися до неї, не взяти за плечі й не прошепотіти на вухо: «Ти ходиш до державної школи в сраній дірі. Щойно вийдеш хоч на крок за межі цього містечка, і ти – ніхто. Тобі не дадуть так бикувати в іншому місці».

Гаразд. Краще мовчати.