Ідеальна незнайомка

Розділ 17

Цього тижня дзвінка з дому уникнути не вдалося. Мама телефонувала щонеділі о десятій ранку, без винятків, як парафіяни йдуть до церкви. А сестрі – в неділю ввечері, через її графік роботи. Я запитала сестру, коли ми зустрілися в батьків минулого Різдва, чи мама теж справно телефонує їй щотижня, тримаючи руку на пульсі її життєвих досягнень, і з полегшенням почула ствердну відповідь. У такі моменти я відчувала особливу близькість із сестрою: це був один із небагатьох елементів, який досі нас хоч якось пов’язував. Минулого тижня я ухилилася від розмови з мамою, знайшовши відмовку, що мені потрібно надолужувати прогаяне на вчительських курсах, і вона поставилася до цього з розумінням. Утім, якщо я й цього тижня назву ту саму причину, вона неабияк розхвилюється (я нічого не встигаю? не вмію правильно розставляти пріоритети?) Але іронія в тому, що цього тижня мені справді треба було надолужувати.

Я взяла слухавку тільки-но пролунав дзвінок – краще закінчити з тим чимскоріше, з піднятим забралом:

– Привіт, мам.

– Доброго ранку, Ліє. Як просувається освіта нового покоління?

– Добре. Зараз напружена пора. Наближаються проміжні іспити, тож перевіряю багато підсумкових робіт.

Я взялася прибирати на кухні, акуратно розставляючи на поличках дрібнички Еммі. Я дійшла висновку: під час телефонної розмови з мамою, щоб даремно не витрачати нервову енергію, краще зайняти себе якою роботою. Відтоді, як я полишила Бостон, я відчувала, що вічно мушу перед нею виправдовуватися.

– Ребека теж страшенно зайнята, – сказала мама. – Готує документи на якусь стипендію з шаленим конкурсом. Подробиць не знаю. Може, вона тобі розповідала?

– Ні, нічого мені не розповідала, – відповіла я.

Нехай що казала мама, але вона знала напевне, чим так страшенно зайнята моя сестра. Це було нагадування, аби я більше цікавилася успіхами своєї сестри та намагалася не відставати. Це була мамина позірно невичерпна надія, хоча ми з Ребекою ніколи не мали таких стосунків. Якось, багато років тому, мама вирішила, що суперництво підштовхує до успішності.

Ми з Ребекою цього не схвалювали й натомість так віддалилися одна від одної, що й близько не мали в чому між собою конкурувати.

З віком я нарешті почала розуміти, чому вона на нас так тиснула. Після того як батько пішов, мама виховувала нас сама. Нам із Ребекою було тоді п’ять і вісім років. Він створив десь в іншому місці нову сім’ю, яка мене не цікавить. Друга спроба. А мамі сплачував непогані аліменти, справно надсилаючи чеки аж до мого вісімнадцятиріччя.

Проте виховувала вона нас самотужки. Після розлучення закінчила школу медсестер і подбала, щоб ми завжди були готові самостійно стати на ноги. Щоб ніколи не опинилися в такій ситуації, яку довелося пережити їй самій. Я пам’ятаю про той час небагато, хіба те, що за нами часто доглядала сусідка, проте Ребеці, можливо, закарбувалося в пам’яті більше. Можливо, саме тому вона була трохи цілеспрямованішою, витривалішою та рішучішою. Можливо, вона бачила, якою була наша мама раніше, і не хотіла повторити цей шлях. Можливо, добре пам’ятає її ще до того, як мама взяла долю у свої руки й поперла вперед.

Скільки її пам’ятаю, Ребека завжди була незалежною. Виправдовувала всі мамині сподівання, пішла вчитися на лікаря, блискуче закінчила ординатуру, ніколи не переймаючись, хто б про неї подбав. У неї завжди був запасний план на випадок неприємних несподіванок. Її ніколи не кидав хлопець і не зраджував перед керівництвом. Вона ніколи не залежала від примх інших людей – не жила в когось на розкладній канапі, у напівпідвальному помешканні, на межі нервового зриву.

Мама завжди повторювала, що Ребека практична дівчина, здатна за потреби взятися за розум і досягти бажаного результату. За кризових обставин шукають саме таку.

Я ж, навпаки, завжди була надто вразливою й занадто покладалася на інших. Я дозволяю подіям брати наді мною гору – нехай вирують і розростаються, поки не заберуть мене з головою. Стрімголов кидаюся в роботу, історію, стосунки, без жодного резервного плану, а тоді щоразу дивуюся, коли мене збиває з ніг. Щоб утриматися, відчайдушно намагаюся вхопитися за хоч якусь соломину. Іноді мені здається, що я просто витираю ноги об мамин різновид фемінізму.

Проте коли я успішно закінчила коледж і отримала диплом журналіста, вона була такою ж щасливою, як і на урочистостях з нагоди закінчення коледжу в Ребеки. «Подивися, – сказала тоді вона, – як тобі вдалося обернути свої недоліки на чесноти». Наче вони досі в мені просто добре маскувалися.

Як я зрозуміла, йшлося про мій нездоровий потяг до всякої гидоти, як вона це називала, і, вимовляючи ті слова, завжди кривилася. Книги, які я обирала, всі ті кримінальні документальні фільми та криваві трилери, які дивилася, моя цікавість до некрологів та жахливих таємниць – усе це до осоруги маму дратувало. Але зараз я нарешті спромоглася спрямувати ті бридкі захоплення на щось путнє, обернути їх собі на користь у житті. Колись мама сказала: «Ребека допомагає тим, кого можна врятувати, а Лія промовляє за тих, кого вже не врятуєш». Ті слова досі гріють мене зсередини. Ми з сестрою досі були двома сторонами однієї медалі, нерозривною парою, одним цілим.

– Ти вже з кимось познайомилася, Ліє?

– З купою людей, мамо.

– Ну, я не те мала на увазі.

Я подумала про Кайла. Про Девіса Кобба.

– У п’ятницю я чудово провела вечір із колегою по роботі. Ми були з нею в барі.

– Прекрасно, – сказала вона. – А з наступним семестром уже визначилася?

Здається, мама не могла ніяк змиритися з тим, що ця робота в мене не тимчасова. Чіплялася за думку, ніби це лише нетривала творча відпустка, що я врешті-решт викину дурне з голови і знову повернуся на пророкований мені долею шлях.

– Я підписала контракт на рік, – сказала я. – Я тобі про це вже говорила.

– Так. Просто нещодавно я спілкувалася з Сюзанною – пам’ятаєш її сина Лукаса? І вона мені сказала, що Лукас у Нью-Йорку, працює на себе. Там, якщо шукаєш змін, є надзвичайно широкі можливості. Я розумію, що ви з Ноа горшки побили й ти вже не схочеш працювати з ним разом.

Я стиснула пальцями скроні. Схопила ганчірку й почала витирати стільниці.

– Ноа тут ні до чого, мамо.

– Ліє, – сказала вона, – а чом би тобі не приїхати додому ненадовго? Відпросися на кілька днів, трохи розвієшся.

Але я вже не слухала.

Дивилася у вікно і раптом помітила чиюсь тінь на ґанку – але, здається, кроків на сходах чи звуків авто на заїзді не почула. Я опустила руку з телефоном, мамин голос здалеку ледь чутно кликав мене на ім’я.

Я тихесенько підійшла до скляних дверей. Піднесла телефон до вуха і прошепотіла:

– Мамо, мушу бігти. До мене прийшли.

– Хто? – запитала вона, але я вже натиснула «завершити розмову».

Коли я розсунула двері, той, хто там був, уже втік. Я лише почула відгомін тупотіння на сходах, шурхіт листя та гілок. Примруживши очі, я вдивлялася в дерева. Сонце ще стояло низенько, цікаво, чи щось маленьке може кидати велику тінь? Кіт на дерев’яних поручнях. Койот. Пес. Чи хтось більший?

Може, той, хто підкинув газету?

Якщо так, то що йому було потрібно?

Я вже не почуваюся тут у безпеці. Це була раптова, навіжена думка, яка зникла так само швидко, як і з’явилася. Але з роками я навчилася довіряти своїм інстинктам і зважати на такі раптові навіжені думки. Тому вчинила так, як порадила б учинити кожному, перш ніж тебе перетворять на історію.

Тікай.

Я думала про зниклу Еммі, про Джеймса Фінлі в моєму домі та про його правопорушення, озвучені Кайлом у цій самій кімнаті. Цікаво, чи поліція вже затримала й допитала його, чи він досі не спійманий?

Зібрала до валізки нашвидкуруч якісь речі, узяла ноутбук, стосик учнівських робіт та зарядний пристрій для телефону. Зиркнувши крізь шибку вхідних дверей і бокове вікно, перевірила, чи надворі нікого немає, схопила ключі й вибігла до машини.

Поїхала до мотелю «Брейк Маунтен», запаркувалася на стоянці біля входу й чекала в машині, спостерігаючи за дорогою в дзеркалі заднього виду.

Повз мотель, не пригальмувавши, проїхало лише одне авто. Але вранці в неділю на вулицях завжди порожньо й тихо. Жодна з інших машин на стоянці не була мені знайомою. Я схопила валізку й попрямувала до рецепції.

Чоловік – той самий, якого я бачила ввечері, коли приходила сюди шукати Еммі, – підвів на мене очі.

– О, знову ви, – сказав він, тоді зиркнув на торбу на моєму плечі, на моє недільне хатнє вбрання й посміхнувся.

– Вітаю, – сказала я. – Мені потрібна кімната переночувати.

– Без проблем, – відповів він, в очах відблискувало відображення екрана комп’ютера. – Отже, на цілу ніч?

– Так, – сказала я, простягла свою кредитну картку і сперлася на стійку. – Слухайте, а хлопець, якого ви заміняли, так і не з’явився?

Він вручив мені ключа з кільцем, на якому висіла бирка з цифрою «7».

– Гадаю, ні, раз я досі тут.

– Дякую, – сказала я, штовхаючи вхідні двері.

На шляху до свого номера я минула три машини на стоянці, почула в одній із кімнат телевізор, в іншій – чийсь сміх. Спробувала уявити, як Еммі йшла цією ж стежкою разом із Джеймсом Фінлі, як, сміючись, відмикала ключем двері і як Джим увійшов за нею всередину.

Намагалася не уявляти того моменту, коли все обернулося, імовірно, трагічно.

У моєму номері був сірий килим, рудувато-коричневі стіни й величезне ліжко, заправлене тонким зеленим покривалом. Цупкі бежеві штори на вікнах я відразу щільно запнула і клацнула вимикачем на стіні. Лампа на стелі кидала на ліжко круглу пляму жовтуватого світла. Я замкнула двері на засувку, скинула торби на підлогу й на якусь мить подумала: «Ну все, це вже самісіньке дно».

Я дісталася місця, де всім цілком байдуже, хто ти або що з тобою трапилося. Туди, де ніхто до тебе дуже не придивлятиметься. Дівчина з багатоквартирного комплексу блукає сама вночі біля озера.

Еммі треться в такому місці з якимсь типом із кримінальним минулим.

Жінка замовляє номер у мотелі – сама, в тому самому місті, де мешкає.

Якби мене викликали сюди написати репортаж про злочин – жінку знайшли мертвою у ванні з тупою травмою голови; або задушеною в ліжку, зі скляними очима, які втупилися в стелю; або яку пограбували, погрожуючи ножем, на стоянці – я б іще до ознайомлення з фактами з цілковитою впевненістю знала, що такий репортаж на першу шпальту не заслуговує. Така історія сенсації не зробить.

Залежно від дня тижня й від решти прикростей, які сталися з людьми впродовж тижня, ця подія може розраховувати хіба на коротеньку згадку в кримінальній колонці, будь-який пересічний читач просто швиденько пробіжить її очима, захитає головою й перейде до наступної статті.

Я знала, про що він, побіжно ознайомившись із подробицями злочину, подумає і яким буде його висновок:

А чого ти очікувала?

Сама винна.