Ідеальна незнайомка

Розділ 27

Відстежити Вінса Мендельсона виявилося трохи важче. Під час обідньої перерви я здійснила кілька телефонних дзвінків і, здавалося, нарешті натрапила на його ймовірний слід, коли побачила біля дверей мого класу Кейт.

– Привіт, не хотіла заважати, – сказала вона.

Я поклала телефон екраном на стіл. Цікаво, як довго вона там стояла.

– Ти як? – запитала вона.

Це була моя нова гра: «Як багато люди знають?», «Що про це думають?» і «Чому цікавляться?»

– Все добре, – відповіла я, і це була правда.

Після розмови з Амелією я справді почувалася добре. Як у старі добрі часи, коли ниточка твого розслідування веде до нової, і далі до наступної, поки не розкриєш чогось важливого, ще й підкріпленого ексклюзивними подробицями, які сама відкопала.

Я була в самому розпалі пошуку, але незабаром він завершиться. Копай, поки не докопаєшся.

– Ти ж уже чула про Кобба?

Я вмить завмерла, намагаючись не виказувати свого здивування.

– Що саме?

Вона підступила на крок ближче.

– Він повернувся до школи. – Мої очі, вочевидь, вирячилися, бо Кейт додала: – Не просто зараз, але чула, що віднині Кобб відновлює тренування учнів. Усі підозри зняли.

Усі підозри зняли. Отже, поліція тепер відпрацьовує інші версії.

– Дякую, що повідомила, – сказала я. – Більше ніхто не потрудився.

Мітч не чатував на мене на вході, не припер до стіни в коридорі, не викликав до себе через загальну систему оповіщення.

Пролунав дзвоник про закінчення обідньої перерви, у коридорах наростав звичний галас – один учень, два, три – їхні голоси змішалися, загули, наче вулик, і перетворилися на монотонний білий шум.

Урок завершився, я вже збиралася телефонувати далі, але помітила у шкільній електронній скриньці нового листа. Повідомлення прийшло від користувача TeachingLeahStevens – вперше відтоді, як Девіса Кобба затримала поліція. Без теми. Я втягнула в легені повітря, навела мишку на повідомлення і клацнула «відкрити».

У листі було лише два рядки:

Пальці над клавіатурою затремтіли, з монітора на мене дивилося власне відображення. Бліде обличчя, червоний светр із довгими рукавами. Я відчула, як він колеться на ключиці. Опустила очі. Може, випадковий збіг? Або ж він мене бачив – перед тим, як написав листа.

Я уявила, як незнайома постать біля мого дому заглядає всередину крізь розсувні двері. На стелі у вітальні горить тьмяна жовтувата лампа. Незнайомець вдивляється в коридор, у відчинені двері спальні, у темряву за порогом. Бачить дві пари безладно скинутого взуття. Темні джинси Кайла.

Уявила Девіса Кобба за моїм вікном, який підглядає за нами. І подумала: «Зухвало». Він надто осмілів. Лізе на роги навіть зараз.

Я переслала листа Кайлу, додавши зверху власний коментар:

Я не обмовилася й словом про натяки в електронному повідомленні. Нехай Кайл дійде висновку самостійно.

Кобб стежив за моїм будинком.

Від тієї жахливої думки в мене аж мурашки по шкірі побігли, проте… Цікаво, що ще він може знати? Чи знає, хто така Еммі? Чи бачив її? Я переслала копію листа на свою приватну пошту, перш ніж піти, – і вперше подумала: «Може, відповісти?».

Мітч зупинив мене на виході й покликав до свого кабінету.

– Зачини двері, – сказав він зі стривоженим обличчям.

– Я вже чула, – сказала я, і його обличчя на якусь мить застигло від подиву, перш ніж на ньому відновився звичний спокійний вираз.

– Добре, чудово, я радий. І все гаразд? Якщо тобі щось потрібно, можливо, поговорити чи нехай що ти…

– Я знаю, де тебе шукати, – відповіла я.

Він дещо розчаровано спостерігав за мною, коли я виходила. Так, ніби одне неминуче потягне за собою інше, а він лише спостерігатиме за падінням Лії Стівенс, ловлячи мене внизу.

Тільки-но я запаркувалася на заїзді до свого будинку, задзижчав телефон. Я подивилася на екран – номер сестри. Я насупила брови, переживаючи, чи, бува, нічого не сталося з мамою. Ми не спілкувалися відтоді, як я поклала слухавку минулої неділі.

– Алло? – відповіла я, підіймаючись сходами на ґанок із ключами в руці.

– Ти влаштовуєшся на нову роботу, Ліє?

– Я… Що? Ні.

Я розсунула вхідні двері, увійшла, зачинила їх за собою й замкнула на ключ.

– От і мама теж так каже. Але я вирішила розпитати особисто.

– Чому? – Я вже здогадалася, якою буде її відповідь.

– Я отримала на електронну пошту дивний запит щодо інформації про тебе. Не могла збагнути, якого біса вони звернулися з тим до мене, але запит не схожий на типову форму довідки про попередню роботу. Більш схоже… на підтвердження певних деталей. Ми щось таке надсилаємо до інших компаній, коли вирішуємо трохи ретельніше перевірити кандидата, факти, зазначені в його резюме. – Вона на мить замовкла, а тоді додала: – Що відбувається? Це взагалі законно?

Я скинула торбу за дверима.

– Так, законно, – відповіла я.

– Що тоді це, в біса, таке, Ліє?

Я потерла рукою шию, відчула під пальцями холодний піт і змусила себе сісти та заспокоїтися.

– Не знаю. Поліція, мабуть. Або вони когось найняли для цього. Перевірка біографічних даних.

– Поліція?!

– Просто заповни потрібні відповіді. Гаразд? – Я сперлася ліктями на кухонний стіл, поклала голову на руки і глибоко вдихнула запах дерева та лаку. – У мене все добре. Просто заповни форму. Вони хочуть переконатися, що я та, за кого себе видаю.

– А ким, у біса, ще ти можеш бути?

Для Ребеки я, мабуть, була непримітною дівчиною, на яку ніхто не звертає уваги.

– Довга історія. Пам’ятаєш Еммі? Я колись розповідала тобі про неї?

– Ні. Мама сказала, що ти з нею зараз мешкаєш в одному домі. Ти з нею познайомилася після коледжу? Це вона, так?

– Так, ми якийсь час разом мешкали після коледжу, зараз теж живемо разом. Тільки вона зникла, чорт забирай, і про неї ніде немає жодних документальних слідів.

Ребека на мить замовкла, і я уявила, як вона перекладає телефон з одного вуха на інше, відкидає волосся через плече, жестом пальця просить пацієнта трохи зачекати.

– Але до чого тут поліція, Ліє, і ти?

Я застогнала.

– Гаразд. Я повідомила, що вона зникла, а хлопця, з яким Еммі зустрічалася, знайшли мертвого. В її машині. Ну, в машині. – Я нервово засміялася, почала кректати. Прокашлялася. – В авто, яким вона користувалася, але воно ні на кого не було зареєстроване.

Ребека стишила голос.

– Ти потрапила в біду, Ліє?

– Ні. – Тепер і я на мить замовкла. – Не знаю. Не кажи мамі. Тільки не кажи мамі. Будь ласка, Ребеко. Заповни ту форму, добре? Напиши їм відповіді на запитання, і все буде добре.

Я поклала слухавку, перш ніж вона встигла щось заперечити, а коли Ребека знову набрала мій номер, не відповідала, чекаючи, поки ввімкнеться автоматична голосова пошта.

Я не здивувалася, коли побачила його через годину. Я знала, що він телефонував Кассіді з поліції Бостона, що він розмовляв із Ноа, що вони написали Ребеці. Мене здивувало, що він з’явився сам. Мабуть, через того електронного листа, бо це його зачіпало теж. Він оглянув мене, зупинивши погляд на червоному светрі. Перед моїми очима знову промайнули ті слова: «Жінка в червоному колись собі жила…».

Я відчинила двері, промовистим жестом запросила заходити.

– Ну, – сказала я, коли він, втупившись у мене, завмер посеред кімнати, – отримав, що хотів?

Він грізно насупився.

– Добре, скажу інакше. Моя сестра та мої колишні колеги повідомили все, що ви хотіли знати, детективе?

Він скинув куртку, сів на канапу, трохи нахилившись уперед із виглядом страшенно збентеженої людини, і ретельно підбирав подумки слова.

– Ти не казала, що була журналісткою, – промовив він, зиркнувши на мене так, ніби побачив уперше.

Ну от, урешті настав момент, коли він зрозумів, що перед ним не та дівчина, про яку він думав, що знає її.

– Ну, я вже не журналістка, – сказала я. – А чим ти займався до того, як переїхати сюди? Не знала, що ми вже просунулися так далеко.

Він захитав головою.

– Ти це приховувала. – Він це відчував.

– Хотіла почати все з чистого аркуша, – сказала я. І це була не брехня.

– Тебе змусили звільнитися, – сказав він, використавши правду, як зброю. І з викликом подивився мені в очі з іншого боку кімнати – мовляв, спробуй таке заперечити.

Я заскреготала зубами. Не стала заперечувати.

– Хто це сказав?

Ноа мене б не викрив – принаймні не без катастрофічних наслідків для себе й газети. А Кассіді не знав справжніх подробиць. Хіба чув якісь чутки про наклеп, але вони вже вщухли. Університет не менше за нас був зацікавлений, щоб про ту історію всі забули, тож ніхто не тиснув.

– Не треба, щоб хтось сказав, я вмію читати між рядків. Твій колишній колега говорить, що та робота тебе дістала, детектив поліції згадує про доволі резонансну газетну статтю на тему самогубств у студентському містечку. Він сказав, що ходили чутки про наклеп чи щось таке – його слова. А тепер ти тут, опинившись так далеко, як тільки змогла, у професійному сенсі. Я прочитав ту статтю, Ліє. Ти навіть тут зберігаєш примірник, правда? Я бачив старе число бостонської газети під час обшуку. Що ти накоїла, Ліє?

– Я нічого не накоїла, Кайле. – Я вдихнула на повні груди, повільно видихнула й видала йому правду, яку щосили намагалася залишити позаду. – Редакція вважає, що я вигадала фіктивне джерело. Вони вважають, що мої звинувачення безпідставні, але вони помиляються.

Він мовчки обмірковував почуте.

– Ти вигадала фіктивну людину, – сказав він, частково повторивши мої слова для більшої виразності. Ігноруючи решту фрази.

– Не людину. – Це був надто сміливий крок, але всі вірили саме в це.

– Та один чорт!

Ні. Це не одне й те саме. Він не зрозумів.

– А про яке джерело йдеться? – повільно запитав він, коли я вмостилася в кріслі навпроти. – Будь ласка, тільки не кажи, що мова про того викладача з таблетками.

Я нічого не відповіла. Кайл побілів і кардинально змінив свою поведінку.

– Знаєш, що думає мій керівник? Що ти нас за носа водиш. Що ти розумніша за всіх нас разом узятих. – Він ще раз подивився мені в очі і стишив голос. – Що немає в тебе співмешканки.

Усе, чого я так боялася, зараз висіло в повітрі.

– Я підозрювана? – запитала я, і голос на тому слові зламався. Я марно намагалася відновити спокій та незворушність. Життя вислизало з-під ніг. Укотре. – То ти так вважаєш? – запитала я.

Він закинув руки вгору.

– Я тебе захищав, Ліє. Захищав, запевняючи, що вони помиляються, що є інше пояснення. І раптом на світ вилазить оце. А що мені було думати? Ти вже так чинила раніше.

Ні, нічого я не чинила. Проте суб’єктивне уявлення – вперта штука. Як захищатися, коли все проти тебе?

– Я втратила все. Гадаєш, не засвоїла уроку?

Кайл відкинувся на спинку канапи.

– Не знаю, – відповів він. – Чесно кажучи, я вже ні в чім не впевнений. Може, у тебе справді добре виходило. Може, ти й зараз крутиш мені голову.

Я нахилилася вперед.

– Не я та, хто крутить голову. Хотів обшук – і влаштував. Це тобі не можна довіряти.

– Ти збрехала заради статті.

– Те, що я вчинила, – не брехня, не зовсім – я це зробила заради правди.

Кайл скривився. Я могла лише уявити, що саме він прочитав, почув від своїх колег із поліції чи розкопав самотужки. Які причини та наслідки склав докупи, які висновки зробив щодо низки подій, які привели мене сюди.

– Але отримала геть інше. Якщо ти справді можеш ось так спокійно сидіти, переконана, що нічого надзвичайного не сталося…

– І що тоді? Я виявилася не такою, як ти думав? Але ж ти вважав мене брехункою. Визначся, Кайле, обери нарешті систему координат.

Він гучно чмихнув.

– А ти завжди так дискутуєш? Намагаєшся підібрати якомога гостріші, дошкульніші звороти?

Я йому відрізала:

– А ти, Кайле, хіба інакший на роботі? Задля зізнання на допиті всі запитання прийнятні?

Він захитав головою.

– Моє завдання – розкривати злочини, очистити вулиці від криміналу і в такий спосіб дбати про безпеку інших. А це можливо тільки через з’ясування правди.

– Ну, ти недалеко втік від мене. – Я нахилилася вперед. – Просто ще не попадався.

Я подумала про листа, якого йому переслала. Цікаво, чи він теж подумав про те саме?

Кайл посовався на місці, поставив лікті на коліна.

– Хочеш сказати, що вчинила б так само знову?

Я уважно подивилася йому в очі, стишила голос, щоб Кайлу довелося нахилитися ближче. Ми мало не доторкалися чолами:

– Скажи мені, а коли служба внутрішніх розслідувань отримає анонімне повідомлення про те, що ти ночував у будинку підозрюваної – я ж тепер підозрювана? так? – скажи мені, як плануєш викручуватися? – Він аж закляк, але я не зупинилася. – Казатимеш: «Ну, сер, це було частиною плану для отримання зізнання»? Або: «Результат виправдовує засоби»? Або: «Я припустився помилки»? Готовий нести покарання, готовий до позбавлення звання, візьмеш неоплачувану відпустку, сидітимеш удома з думкою: «От навіщо так безглуздо зруйнувати собі кар’єру»? – Він був приголомшений, і, вочевидь, подумки повторював ті слова. – А може, сидітимеш удома з іншою думкою: «Я пожертвував кар’єрою заради істини, і заради неї без вагань готовий пожертвувати своєю професійною репутацією».

Він відкинувся назад, віддаляючись, закриваючись, завершуючи цю розмову.

– А все тому, – продовжила я, підвищивши голос, не в змозі приборкати гнів, – що твоя відповідь залежить від імовірних наслідків. Твоя відповідь залежить від усього, що ти побачив до цього моменту. Від того, на що ти готовий піти, що готовий прийняти. Від того, чи в тобі досі живий ідеалізм, який привів тебе сюди. А може, того ідеаліста вже давно не існує – зарізали вві сні під час одного з розслідувань? То якою буде ваша відповідь, детективе Доноване? Поясніть, будьте ласкаві.

Я вся тремтіла, не в змозі стримати люті.

Він підвівся з місця, схопив свою куртку й рушив до дверей.

– Надто пізно вибирати кращу відповідь, Кайле.

Він завмер біля виходу й обернувся.

– Я знаю, чого напевне не робитиму, – сказав він. – Не намагатимуся якось виправдати той факт, що чоловік наклав на себе руки через мою брехню.

Кайл стояв, не зводячи з мене погляду.

Прикуси язика, Ліє. Гнівом ще ніхто суперечки не виграв. Жбурнути вазу зі столу об стіну нічого не дасть. Верещати не допоможе.

Я спостерігала, як він виходить надвір. А всередині все горіло від люті, як розжарене вугілля. Як і тоді.

Я не згадувала у статті Арона Гемптона, але здогадатися, про кого йдеться, було неважко.

Я покладала надії на адміністрацію університету. Сподівалася, що вони цього так не залишать, проведуть розслідування і виведуть його за це на чисту воду, а може, і ще за щось серйозніше. Сподівалася, що моя стаття підштовхне поліцію уважніше поставитися до тієї справи.

Я уявляла, як Арон зауважив слушну нагоду. Скористався хвилею резонансних самогубств, яка була в усіх на устах, і додав ще одне. Поклав у ванній кімнаті біля тіла Бріджит повний пакет пігулок – ніби вона їх сама придбала. Інсценував самогубство. Назавжди увічнив на чорно-білому фото її широку усмішку серед інших облич.

Нехай мені не вдалося довести його причетність, але принаймні я вказала на нього. Хотіла привернути увагу адміністрації університету, зруйнувати його кар’єру. Я хотіла, щоб про це дізналася Пейдж.

Хотіла, щоб він прочитав газету – а я знала, що він прочитає. Хотіла, щоб він обов’язково побачив під текстом моє ім’я.

Коли я клацнула «відправити» листа з готовим текстом, зворушливий трепет пройняв мене по саму маківку, тремтіння пробіглося по всьому тілу – від хребта до пальців рук і ніг.

Наступного дня після опублікування моєї статті Арон зреагував доволі прямодушно. Дерев’яна балка, міцна плетена мотузка, вміло зав’язаний вузол і заспокійливе, щоб легше здійснити задумане, щоб угамувати нерви.

Офіційно самогубство викладача Арона Гемптона стало лише однією з низки тривожних публікацій у пресі, присвячених трагедіям, які сталися того семестру в студентському містечку. А також початком ґрунтовних змін у роботі служб психічної допомоги, стартом ширшої дискусії. Арона завжди пам’ятатимуть як жертву, врівні з тими дівчатами – і я ненавиділа його за це ще дужче.

У підсумку мене витурили. Усе, що було в моєму житті, я втратила. Ніби це я власноруч зав’язала ту петлю й накинула йому на шию.