Ідеальна незнайомка

Розділ 20

Кайл не зателефонував перед своєю появою ввечері, як я очікувала. Приїхав несподівано й не сам. На заїзді стояли два поліційні автомобілі, запарковані позаду моєї машини. Я знала, що вони рано чи пізно приїдуть із офіційним візитом: зрештою, я заявила, що знайдена в озері машина належала Еммі. Цілком логічний крок з їхнього боку.

Я дістала зі скриньки з прикрасами розірваний ланцюжок Еммі, поклала на столик у вітальні, гадаючи, що він потрібен поліції як речовий доказ. Шкода, що я не була достатньо обережною, схопила його голою рукою, коли знайшла, і, тримаючи в кулаку, вочевидь, замацала відбитки пальців, які на ньому могли залишитися.

Еммі мусили викрасти звідси. Видно, встряла з тим мутним покидьком Джеймсом Фінлі в якусь халепу. Поліція мусила з’явитися, а я – бути готовою до їхньої появи. Проте я очікувала, що Кайл спершу зателефонує.

Кайл піднявся на ґанок у супроводі двох чоловіків, один у формі, інший – як Кайл, у цивільному одязі, стриманий діловий стиль. Я впізнала обох: Кларк Іґан, той, що в перший день допитував мене в школі; і Келвін Додж, той переляканий юнак, що був у мене того дня, коли я знайшла ланцюжок. Додж – наймолодший із них, трохи невпевнений у собі. Я вийшла на ґанок, перш ніж вони встигли постукати в двері.

– Панно Стівенс.

Першим заговорив детектив Іґан. Додж привітався кивком голови. А Кайл одразу запитав:

– Можна ми оглянемо речі Еммі?

– Звісно, – сказала я, відступаючи вбік і запрошуючи гостей.

Я теж позадкувала всередину. Але, проходячи повз мене, Кайл навіть не глянув у мій бік, не всміхнувся, не торкнувся рукою талії.

– Покажете, де її кімната? – запитав він, і я просто остовпіла, надто довго кліпаючи очима.

Отже, це було для годиться. Отже, кожен грає свою роль, чітко розділяючи різні сторони життя.

– Двері ліворуч, – сказала я.

Кайл попрямував до кімнати Еммі сам, а Іґан залишився на ґанку, втупившись поглядом у ліс. Додж чекав ближче до виходу. Він тинявся по кухні та вітальні, розглядаючи кухонну стійку, канапу, телефон на стіні. Я бачила, як він усе сканує очима.

– Ось. – Я взяла ланцюжок Еммі й простягнула його Доджу. Він опустив погляд на кулон, а тоді дещо байдуже подивився на мене. – Ланцюжок, який я знайшла на задньому ґанку, – додала я.

– Я пам’ятаю, – кивнувши, сказав він і додав: – Мені шкода, – ніби долю Еммі вже визначено наперед.

Додж обмацав кишені, видобув поліетиленовий пакетик і розкритим простягнув до мене, щоб можна було покласти туди прикрасу. Сподіваюся, Додж протримається на цій роботі. Так виглядає, що вона йому щиро подобається, але боюся, в нього надто м’яка вдача для тривалої служби в поліції. Він ще на випробуванні.

Детектив Іґан просунув голову в розсувні скляні двері.

– Доноване, можна тебе на хвилинку? – Його голос відбився від стін, розрізаючи порожнечу.

Спершу я почула кроки, а за мить побачила Кайла.

Щось у голосі Іґана змусило мене піти за ними. Черевики гучно затупали дерев’яною підлогою в напрямку ґанку й далі вниз розтрісканими сходами. Іґан зауважив, як я рушила за ними, і подивився на Кайла запитальним поглядом.

– Там щось під сходами, – приглушеним тоном сказав Іґан, ніби натякаючи: «Це я не тобі, дівчинко».

– Що? – здивувалася я, малюючи в уяві найгірше. Завжди найгірше. Імпровізована могила. Мертве тіло.

Він не підвів на мене очей, але відповів:

– Ще незрозуміло. Схоже на якісь каністри. Ваші?

Я захитала головою.

– Ні. Ми орендуємо будинок. Я насправді ніколи там не лазила.

Це Еммі заглядала туди з ліхтариком. Тієї ночі, коли ми виявили й розлякали котів.

Іґан присів навпочіпки, скрипнувши черевиками, ременем і колінами. Посвітив ліхтариком, як в Еммі. Хлопці явно хотіли мене позбутися, але це мій дім і цей огляд неофіційний. Ордера на обшук у них не було. Я мала повне право все знати. Я нахилилася Іґану через плече, слідкуючи за променем світла. Ліхтарик освітив щось біле, майже цілком сховане за дерев’яною опорою.

Кайл жестом дав вказівку Доджу перевірити, що це. Той надів рукавички й навкарачки поповз у темряву.

– Обережно, – гукнула я. – У нас там тварини водяться.

Іґан повільно обернув до мене голову. Ми чекали на Доджа мовчки.

Нарешті він виповз звідти з ліхтариком та циліндричною каністрою, схожою на ті, що використовують для змішування цементу або для зберігання добрив. Якщо там і була колись етикетка, вона давно стерлася. Біла пластикова каністра, брудна, вся в болоті, герметично закрита.

Додж обтрусив форму й витер руки об штани.

Іґан теж натягнув рукавички, затиснув каністру між ногами й зняв кришку. Всередині була пляшка з відбілювачем, жовті рукавички, шорстка щітка для підлоги та ганчірки.

– Вона прибирає помешкання, – прокоментувала я.

Видно, Еммі тримала тут свої припаси, які возила в багажнику.

– Я думав, що вона в мотелі працювала, – сказав Кайл.

Він примружився від яскравого сонця, опустив на очі темні окуляри, сховавши вираз обличчя.

– Так. Працювала в мотелі та прибирала помешкання, – сказала я.

– Знаєте, де саме?

– Ні, – відповіла я.

Він указав рукою на каністру.

– То це її речі?

– Не знаю. Можливо. Або власника будинку. Справді не знаю.

– Там ще щось, – сказав Додж, знову посвітивши під ґанок ліхтариком. – Або було раніше.

Ми всі присіли навпочіпки, щоб подивитися, на що він світить. Я побачила грудки свіжорозритої землі.

– Ага, щось було.

Під будинком щось закопали. Або рили яму.

– Я ж казала, що в нас там тварини водяться. Переважно коти.

Скрегіт під ґанком, двигтіння підлоги.

Я згадала ту ніч – ніч, коли все змінилося. Гавкіт сусідського пса, жінку, яку знайшли біля озера, – того дня я зрозуміла, що Еммі зникла.

Пронизливі звуки серед глупої ночі.

Дурниця, Ліє.

Просто коти.

Вони почали допит того ж вечора, всі троє за кухонним столом, з ручками та блокнотами. Знову цікавилися, коли я бачила Еммі востаннє – судячи з попереднього огляду тіла, Джеймс Фінлі був мертвий уже тривалий час. Тепер вони були дуже уважні. Зупинялися на найдрібніших деталях. Повторювали по-різному одне й те саме, кружляли навколо, від чого я наїжачувалася. Мене дратувало те, як вони ставлять запитання, роблять певні натяки, але прямо своєї підозри не називають. Начебто сама Еммі може бути підозрюваною. Тож мені довелося «домалювати» історію. Я мусила їх переконати: це не вона. З нею щось трапилося.

Тож коли вони запитали про її душевний стан, про те, чи Еммі була налякана, чимось занепокоєна, я відповіла, що можливо. Розповіла про ранок того дня, коли вона зникла, про те, як щось у лісі коло нас привернуло її увагу. Про те, як вона мене заспокоювала, просила не хвилюватися, як я тоді дуже поспішала й поїхала на роботу. Я помітила, що Кайл сприймає мою історію дещо інакше, ніж раніше. Цього разу я розповіла більше деталей, змалювала повнішу картину – а отже, казала правду. Мені не варто було нічого приховувати.

– Я віддала інспекторові Доджу її ланцюжок, – додала я, щоб запам’ятали.

Вона відбивалася від когось на задньому ґанку. Ланцюжок розірвався й упав на землю, Еммі по нього не повернулася. Вона вже не могла повернутися.

– А це характерна для неї поведінка? Просто зникнути? Зненацька кудись поїхати? – запитав Кайл.

– Ні, – сказала я, але відповідь зависла в повітрі, незавершена, непереконлива. Певно, вони це побачили, відчули сумнів у моєму голосі.

– Гаразд, – сказав Кайл, відсуваючи крісло, щоб підвестися.

– Дякуємо за допомогу, панно Стівенс, – додав Кларк Іґан, повторюючи рухи Кайла, інспектор Додж – теж.

– Ви собі дасте тут раду самі? – запитав Кайл, хоча його обличчя нічого не виражало. Нічого, що б змусило інших щось запідозрити. Нічого, що б показало мені, чи цей вияв турботи був чимось більшим за звичайну ввічливість.

– Так. Я геть виснажена, – відповіла я, зауваживши, що його губи ледь помітно сіпнулися, виказуючи таємницю, відому лише нам двом.

Вони залишили все як було, навіть білу каністру поклали назад під ґанок, хоч і не так глибоко. Втім, коли я зачинила за ними двері та замкнулася, дім здавався дещо незвичним. Відсунуті стільці, ще не вивітрені нові запахи. На підлозі сліди черевиків. Я не могла згадати, чи вони були там раніше – все було не таким, яким здавалося.

Я спостерігала, як із двору виїжджають автомобілі, як тьмяніє і зникає світло фар. В уяві постала Еммі, яка пильно вдивляється в ліс за нашим домом. Я знову почула запитання Кайла: «А це характерна для неї поведінка?». Знову почула той сумнів у голосі, що охопив мої думки.

Думала про те, що розповіла Кайлу. Про те, як Еммі вночі іноді тікала до моєї спальні, коли приводила когось додому. І як залишалася зі мною до ранку, за замкненими дверима, чекаючи, поки вони підуть.

Вона завжди показувала своїм кавалерам такі фокуси. Просто ніколи не вчиняла так зі мною.