Розділ 35


Я втиснулася в цегляну стіну за сміттєвими баками, сподіваючись, що Пейдж не помітить. Але вона несла в руках мішок зі сміттям. На поясі щось тріскотіло. Радіоняня. Я затамувала подих, але була загнана в кут. Вона зупинилася біля смітників, викинула мішок і наказала:

– Оберніться лицем, або я викликаю поліцію.

І що мені було робити? Я виставила перед собою руки й обернулася.

У неї мову відібрало. Що можна сказати про те, чи помітно Пейдж змінилася за ті роки?

Більше, ніж я очікувала, поки бачила через подвійну шибку лише тінь за шторами, невиразні тьмяні обриси. Поки вона була просто силуетом у натовпі, а я стежила здалеку за її рудим хвостом волосся – загладжені назад кучері, яких їй ніколи не вдавалося приборкати, і з часом вона взагалі покинула пробувати.

Пейдж, яка стояла зараз переді мною, за одну мить постаріла років на десять. Можливо, так вплинуло материнство, що автоматично переводить жінку з однолітків у старше покоління. Або втрата чоловіка, який гойдався на мотузці, коли вона його знайшла, повернувшись додому. Але це була Пейдж: посіріле обличчя, веснянки зійшли нанівець або, можливо, були приховані макіяжем. Хоча малоймовірно – в неї були жовті мішки під очима, запалі щоки й надто виразно випнуті вилиці. Навколо очей – помітні зморшки, ніби вона примружилася на мене. Але решта тіла – груди, стегна, живіт – налилися, щоб виношувати та годувати дитину.

Вона була у вовняному пальті, але з розхристаним коміром. Мабуть, мерзла, хотіла щільніше закутатися від вітру, проте коміра не підняла. Рожеві губи, ледь розтулений рот, забране назад волосся, з-під якого стирчали неслухняні кучері. Її карі очі завжди мали дивовижний зелений відтінок, та зараз вони поблякли й потьмяніли. Побачивши її перед собою, я геть розгубилася й забула все, що збиралася сказати.

Не зводячи з мене очей, Пейдж опустила руку до кишені пальта. На якусь мить я подумала, що вона дістане звідти пістолет – і я б її не звинувачувала. Що перехожі на перехресті нічого не зауважать, заклопотані своїми проблемами, ітимуть собі далі. Але натомість вона дістала з кишені телефон.

– Стривай, – сказала я, і вона нерішуче завмерла з телефоном біля стегна.

– Один дзвінок, – сказала вона. Після стількох років її голос був таким знайомим, таким рідним. Збивав із пантелику і змушував повірити, що ми досі друзі і що я все зможу виправити. – Одне моє слово, і ти за ґратами.

Вона тримала телефон перед собою. Я бачила, як підіймаються й опускаються її груди. Спершу я подумала, що вона так важко дихала через страх, але тепер знала, що насправді через дещо інше – це було відчуття власної могутності. Моя доля була в її руках, і вона це знала.

– Я переїхала, – сказала я, виставляючи долоні, ніби вона наставляла на мене не телефон, а пістолет. – Я вже тут не живу. Не приходжу сюди до тебе. Не телефоную. Я переїхала, залишивши все позаду.

– Як мило з твого боку, – сказала вона. – Залишила все позаду? Мені від цього мало б полегшати? Тоді якого біса ти знову тут, ховаєшся під моїм будинком? – Вона гидливо скривилася. – Заглядаєш у вікна?

– Мені потрібна твоя допомога, – сказала я.

Вона закашлялася й аж зігнулася, здригаючись від неприродного сміху.

– Тобі краще зараз піти, Ліє.

– Почекай. Пам’ятаєш дівчину, з якою я жила, коли ви приходили до мене в Олстоні?

Вона вирячила очі – чи то від шоку, чи від недовіри.

– Маєш на увазі ту зустріч, коли ми з тобою спілкувалися востаннє? Коли твоя схиблена сусідка порізала моєму хлопцеві руку? – Вона підступила ближче, але я несподівано відчула полегшення. Так, вона знала Еммі. Еммі була справжньою, і тепер я могла це довести. – Що ж вона з тобою зробила, що ти такою стала?

Це вчинив мені Арон, а не Еммі. Вона була моєю розрадою, я тяжіла до неї через її разючу несхожість на все в моєму житті. Я була переконана, що небезпеки треба остерігатися поза межами чотирьох стін тієї підвальної квартири, а не всередині.

– Мені потрібно, щоб ти розповіла про неї поліції, – сказала я. – Я їм зателефоную. Потрібно, щоб ти їм розповіла.

– О, то тобі потрібно, щоб я розповіла? А мені потрібно було, щоб ти не друкувала брехні про мого чоловіка, щоб не підштовхувала до…

– Це не була брехня!

– Достатньо одного мого слова. Одного дзвінка до окружної прокуратури…

А втім, вона нікуди не телефонувала. Що ж стримувало? Наша давня дружба? Чи таки повірила мені?

Раптом тихенько заграла музика, і Пейдж опустила погляд на радіоприймач на поясі.

– Що це? – поцікавилася я.

Цю мелодію я вже колись чула з їхнього вікна, коли стояла тут раніше. Музика зненацька замовкла.

Пейдж подивилася на мене похмурим поглядом.

– Іграшка в колисці. Мушу повертатися додому, дитина прокинулася.

Я була приголомшена. Радіоприймач затріскотів, звідти почулося «ма-ма-ма», тоді клацання кнопки – і музика заграла знову, повернувши мене в той день після публікації статті, коли я з неабиякою цікавістю зазирала в це саме вікно.

– Забирайся до біса, Ліє! Ще раз тебе побачу, викличу поліцію.

Але я стояла як укопана. Коли я стовбичила тут пів року тому й побачила Арона, який гойдався на мотузці, з їхнього вікна звучала та сама мелодія. Дитина раз у раз натискала на іграшку в колисці. Дитина була вдома, у своєму ліжечку. Пейдж того дня взагалі не виходила з нею гуляти після роботи, як зазвичай…

Пейдж глянула на мене, на будинок – вона не знала, що я тоді була тут. Не знала, що означали для мене ті звуки, на що вказували.

– Пейдж, – озвалася я.

Здається, я нарешті збагнула, чому вона так і не подала на мене до суду.

Вимагала адвоката. Відмовилася спілкуватися.

Якщо вона настільки мене терпіти не могла, що виклопотала судовий припис, заборонивши наближатися до свого будинку та місця роботи, якщо я зруйнувала їй сім’ю та життя, підштовхнула своєю брехнею Арона до самогубства – якщо вона справді вірила, що я в усьому винна, чому проти мене не була порушена справа?

– Ще раз потрапиш мені на очі, я не вагатимуся, – сказала вона. – Присягаюся.

Пейдж підіймалася сходами назад до своїх дверей, до свого життя, до своєї дитини, яка щойно прокинулася. Я спостерігала, як вона ступає тими самими сходами, тримаючись рукою за поруччя. Спостерігала, як вона йде від мене.


За словами поліції, Пейдж виявила тіло Арона, коли повернулася того вечора з дитиною додому після прогулянки. Але це брехня – вона була тут, у цьому будинку, коли я побачила, що Арон повісився. Вона нікуди не виходила.

Боже мій, Пейдж, що ти накоїла?

Можливо, вона була десь в іншій кімнаті й не знала, що відбувається. Можливо, вигадала легенду для поліції, щоб уникнути виснажливого процесу розслідування. А може, тут щось більше…

Відкрита кримінальна справа знищила б і її. Зруйнувала б звичний спосіб життя. Рахунок із її заощадженнями був прив’язаний до його імені. Вона б заплямувала своє ім’я та Арона.

Або ж вона про все знала. Можливо, десь глибоко в душі підозрювала Арона. Можливо, теж картала себе за те, що не реагувала, поки він стільки років безкарно поповнював список жертв новими дівчатами. І тепер нарешті з’явилася нагода діяти.

Виклопотала проти мене судовий припис, щоб обґрунтувати свою заяву.

Використала отриману від мене інформацію. Таблетки, які я знайшла, належали Арону, я це знала напевно. І в нього обов’язково був якийсь запас.

Він підсипав їх до мого напою й чекав, поки знепритомнію. Спробував інсценізувати самогубство, – розповідала я їй.

Мутний осад на дні його келиха з-під вина – щоб легше відійти.

Або.

Щоб знесилити, затуманити розум, щоб не зміг опиратися. А той майстерний вузол на мотузці Пейдж уміла зав’язати, адже проводила літо на яхті своєї родини.

Коли я стояла навшпиньках, заглядаючи в їхнє вікно, я чула ту саму повторювану мелодію – того вечора Пейдж була вдома. Немовля лежало в своєму ліжечку, Пейдж була вдома, коли Арон висів на мотузці, легенько погойдуючись назад і вперед.


Поліція вважала, що я вигадала Еммі, висмоктала з пальця, створила потрібний для себе образ. Але раптом завісу відсунули, і я побачила за лаштунками всіх, поки вони ще не встигли надіти маски.

Я вважала їх не такими, якими вони були насправді. Я думала, що Ноа був кмітливим, а Ребека – щасливою. Що Арон був страшною потворою, а Пейдж надто наївною чи засліпленою, щоб це побачити. Я відкинула своє життя й, роздавши ролі, створила собі людей такими, якими хотіла їх бачити.

Загрузка...