Ідеальна незнайомка

Розділ 26

За північ я нарешті залишилася сама й полегшено зітхнула. У сутінках надворі розтанула юрба роззяв. Роз’їхалися на своїх авто, розчинилися в лісі – повернулися туди, звідки прийшли. У домі був повний безлад. Я розставляла речі на свої місця, руки тремтіли.

Кухонне начиння було обмацане, переставлене на інше місце. Я позбирала все до раковини, щоб перемити – усюди ввижався бруд та мікроби. Вони шастали руками під матрацами, зібгали простирадла та ковдри. Оглядали під раковиною у ванній кімнаті мої тампони, пляшечки з лосьйонами, бруски мила. Пінцет і майже порожній тюбик зубної пасти, засохлої на закрутці. Вони знали марку мого дезодоранту, оглядали бритву на стіні душової кабінки, знайшли в тумбочці коло ліжка відкриту пачку презервативів.

Узяли тільки ножі та папірці, але насправді забрали з собою набагато більше. Інтимні подробиці нашого життя.

Цікаво, чи Кайл оглядав особисто мої речі? Чи відкривав ту пачку в моїй тумбочці? Чи перерахував?

Я ліниво сиділа в кутку ванної кімнати, відчуваючи себе беззахисною, брудною й розлюченою, важко дихаючи, як той звір у клітці. Підвелася, змочила обличчя водою, сперлася на раковину і втупилася в дзеркало. Візьми себе в руки, Ліє. Очі червоні, навіжені, висохле змучене обличчя – і в тьмяному світлі я майже побачила її поруч. Згорблена, проводить пальцями по вилицях, дивується своєму відображенню.

Господи, Еммі, що ти накоїла?

Я пробігла коридором, вимикаючи всі лампи, щоб ніхто не зазирав із вулиці. Потім розсунула двері і прислухалася до звуків ночі. Заплющила очі й, угамувавши дихання, подумки відлічувала все знайоме: цвіркуни, віддалене шарудіння в лісі, приглушене завивання нічного вітру.

Я рушила сходами вниз, тримаючись однією рукою за поручні та не розплющуючи очей, щоб не уявляти невидимих у темряві небезпек.

Досягла землі біля ґанку й дійшла по пам’яті до темного силуету на заїзді, відчуваючи, як невідоме вабить до себе, притягує ближче. Біля машини клацнула центральним замком – пропищав сигнал, і вогні стоп-ліхтарів прорізали темряву ночі. Якомога тихіше й обережніше відкрила багажник і видобула звідти коробку – майже порожню й майже невагому.

Не вмикала світла, поки не опинилася в кімнаті Еммі за зачиненими дверима та щільно затуленими шторами. Тримати коробку тут було небезпечно. Особливо після того, як щойно мій будинок обшукували. І залишати тут фотографію, яка пов’язувала Еммі зі справою Девіса Кобба. Я розігнула верхні клапани, один за одним витягала кожен предмет, обережно тримаючи їх рукавом, аби не залишати відбитків пальців, і фотографувала на камеру телефону.

Вона залишила цю коробку в Бостоні. Речі, вочевидь, ще з тих часів, восьмирічної давності. У неї було житло. Хтось неодмінно її десь бачив, бачив нас, і я це зможу довести.

Я знову уважно роздивлялася фотографію дівчинки, майже моєї копії, довго крутила її в руках, поки яскраві відблиски глянцевої поверхні не засліпили мене. Тому, несучи в темряві коробку назад до багажника, окрім плям в очах, я нічого перед собою не бачила.

Я зібралася до школи раніше, ніж зазвичай, і, перш ніж зателефонувати до нього, мусила трохи почекати, щоб знати напевне, що він уже не спить. У цей час я зазвичай приймала душ, але натомість вимкнула всі лампи і спостерігала крізь вікно за лісом – раптом хтось з’явиться. Якщо за мною справді хтось стежив, як я вважала. Хтось, хто приходив тоді, коли знав напевне, що я заклопотана повсякденною рутиною й нічого не зауважу.

Але до того моменту, коли я зазвичай збирала начиння після сніданку, ніхто так і не з’явився. Може, я помилилася? Нафантазувала? Я старанно намагалася згадати ті кроки, почути їх знову. Переконатися, що не причулося.

Я востаннє подивилася на годинник – він уже не спить, мабуть, збирається виходити з дому, – набрала номер і натиснула кнопку виклику.

– Вітман, – почулося в слухавці.

– Привіт, Ноа, – сказала я. – Мені потрібна невеличка послуга.

Він на якусь мить замовк, а тоді дещо тихшим і немовби ближчим голосом відповів:

– Ліє! Отакої! Радий чути. Послугу, га? Гадаю, той човен уже відплив.

Я зіщулилася. Раніше ми часто жартома зловживали фразеологізмами. Це було дещо іронічно, або я думала, що іронічно. Утім, можливо, це було тільки в моїй уяві, бо я вважала Ноа розумнішим, ніж він був насправді.

– Ти мені зобов’язаний! І чудово це знаєш.

– Ти свій шанс проґавила, – відповів він.

– Слухай, я все знаю. Знаю, на яку ти пішов угоду, бо переконана, що дідька лисого ти чесно заслужив те підвищення. Думаєш, я не зможу тебе скомпрометувати? Не виставлю твоє ім’я на публіку? І як гадаєш, що буде з твоєю кар’єрою, коли стане відомо, що ти все знав і допоміг це приховати й замовчати?

– Боже, Ліє, – сказав Ноа, і я знала, що він у мене в руках. – Не знаю, що літає в тому Пенсільванському повітрі, яке лайно вони викидають в атмосферу, але ти собі не на жарт попсувала відчуття здорового глузду.

Він знає, де я. Від такої несподіванки в мене аж живіт зсудомило. Невже Ноа мене шукав? Цікавився моїми успіхами? Думав про мене? І що це може означати?

Це була моя найбільша помилка – довіритися Ноа. Пів року разом, перед тим дружили, але він таки без усякого жалю проміняв усе на кращу посаду: продавши мене шефові, як ексклюзивний матеріал, заради просування вгору кар’єрними сходами. І при тім не керувався чистими помислами, нехай що він стверджував.

Може, колись у нього було чисте серце, може, він досі так вважає. Можливо, просто вирішив, що мета виправдовує засоби, і вважав, що вчинив правильно. Але факт залишався фактом: він отримав зиск на чужій біді.

Редакція газети мусила прикривати свій зад. Це теж – бізнес передусім. Лоґан навіть після розповіді Ноа не зміг звалити все на мене. Йому довелося відгородитися і сподіватися, що історія не набуде широкого розголосу.

– Забирайся, – сказав він, і я послухалася.

Редакція заховала кінці у воду. Навіть Ноа втягнули в ту халепу. Тримай язика на прив’язі – одержиш кращу посаду. І, погодившись, він став співучасником.

Утім, можливо, ми всі співучасники в товаристві, яке собі завели. І, можливо, спільне проживання з двома людьми вісім років тому, в невеличкій квартирі площею тридцять сім квадратних метрів, таки наклало свій відбиток. Я прослизнула в їхнє життя, занадто комфортне, і ніколи не зводила стін. Я вирушила сюди за Еммі, за людиною, про яку насправді майже нічого не знаю.

– Ніхто тобі не повірить, Ліє. – Ноа вже опанував себе, і тепер його голос був виразнішим, заздалегідь підготовлені слова прозвучали впевненіше. – Ти знана брехунка.

Але я його налякала. Репутація таки ж понад усе. Повірив Ноа чи ні, але вочевидь добряче замислився, чим це йому загрожує.

– Послухай, – продовжив він. І в його голосі з’явилися нові нотки, нотки співчуття. – Ти слухаєш? Можеш хоч колись послухати? Бо зараз найкраща нагода, Ліє. Тож трохи охолонь та уважно мене вислухай. Наразі немає й натяку на цивільний позов, чуєш? Ані мур-мур. Не чіпай лиха, поки тихо.

Як я могла запасти на людину, яка вживає найбанальніші, найпримітивніші фразеологізми? Мене дратувало в ньому все.

– Я не прошу казна-чого, Ноа. Лише одне ім’я. Ти мені зобов’язаний. І дуже добре знаєш, що зобов’язаний.

Він замовк, і я цим скористалася.

– Бетані Джарвіц. Мені потрібна інформація. Д-Ж-А-Р-В-І-Ц. Її минуле, найближчі родичі, партнери, все. Дата народження, де працювала, теперішнє та попередні місця проживання.

– Учора ввечері мені зателефонували. Я подумав, що хочуть дещо уточнити про твій професійний досвід, що було б, на мою думку, доволі сміливо навіть для тебе. Але, як виявилося, це Кассіді дав мої контакти колезі з Західної Пенсільванії, який цікавиться Лією Стівенс, що раніше мешкала в Бостоні. Має дані твого водійського посвідчення, все таке. Вчителька, Ліє? Справді?

От звідки він знає, де я. Хтось йому подзвонив. Ну от, почалося. Картковий будиночок захитався.

– І хто то був? – запитала я.

Ноа засміявся, ніби знаючи, що заскочив мене на чомусь.

– І що ти йому сказав?

– Нічого не сказав.

– Справді?

– Нічого. Тож тепер, гадаю, я навіть переконаний, що гівно я тобі винен.

– Я тобі не вірю. Щось ти йому про мене таки розповів.

– Чорта з два. Хто? Лія Стівенс? Дуже мила дівчина. Дуже. Мила. – Він розтягнув слова, наповнивши їх додатковим сенсом. – Та робота її дістала. Ось що сказав. Це все, що він від мене почув.

Робота мене дістала. Я намагалася уявити, хто ж був на іншому кінці лінії, відчуваючи зіткнення світів, відчуваючи, як усе, пов’язане з Бостоном, зараз опинилося зовсім поруч, ніби я притягнула його сюди.

– Агов, Ліє, ти слухаєш? З ним контактував Кассіді. Вловила, про що йдеться?

Кассіді, наше улюблене джерело з поліції, він знав, що ми з Ноа були парою.

– Кассіді, – повторила я.

– Ага. Не дякуй. Вважаймо це нічийним результатом, га? Можу тільки уявити, в яке лайно ти втрапила цього разу, якщо вже сюди телефонують.

Я міцніше стиснула в руці телефон і процідила крізь зуби:

– Я це зроблю, Ноа. Присягаюся, я тобі влаштую, – продовжила я. Але, мабуть, він відчув нерішучість у моєму голосі. Брехунка з мене ніяка.

– Ти ж розумієш, що в тебе немає шансів? Наробиш галасу, і хтось урешті почне ставити слушні запитання. Пейдж Гемптон має чим аргументувати, ми всі це знаємо. Ти програєш, Ліє. Ми обоє знаємо, що того джерела насправді не існує. Ніхто не стане на твій захист. – І поклав слухавку.

Щоб ти здох, Ноа. Я відчувала, як від тих слів скрутило живіт. Я щосили стискала в руці телефон. Щоб ти здох, сволото!

Цікаво, а в редакції є план на такі випадки? Якийсь визначений порядок дій, якщо Лія Стівенс зазнає краху?

Нехай у яку халепу я потрапила, треба з неї вибиратися. Еммі. Треба з’ясувати її минуле, перш ніж вони з’ясують моє.

Я перебирала в пам’яті її старих друзів, намагалася згадати, хто вони. Випадкові знайомства в барах, якісь обличчя, що коротко промайнули перед очима, нічого постійного. Згадала Джона Гікельмана, але таких, мабуть, сотні. Я уявила пошуки Гікельмана Джона в телефонному довіднику. Уявила, як телефонуватиму до кожного з них і запитуватиму: «А у вас були дзеркала на стелі? А ви раптом не пам’ятаєте дівчину на ім’я Еммі, з якою спали? У вас не зникав годинник?».

І тут згадалося ім’я однієї жінки, яке мені назвав Кайл ще до того, як усе пішло шкереберть. Вона винаймала ту квартиру до нас, її ім’я було зазначене в договорі оренди. Зараз живе в Нью-Гемпширі. Це я можу.

Щоб знайти потрібну мені Амелію Кент, знадобилося лише три дзвінки – з мого класу, за двадцять хвилин до початку першого уроку. Але поговорити з нею вдалося лише за робочим номером – мобільного телефону я не дізналася, а домашнього в неї, здається, немає. Амелія Кент, згідно з результатами пошуку в інтернеті, який вивів на її профіль у соціальних мережах, працювала громадським бухгалтером на сімейній консультаційній фірмі «Бергер і компанія» в Білих горах у штаті Нью-Гемпшир.

Коли я попросила нас з’єднати, Амелія після першого гудка взяла слухавку й відповіла, як на таку ранню годину, на диво бадьорим голосом. Я представилася, що телефоную щодо розслідування, уточнивши, що розшукується жінка, яка короткий час мешкала за її адресою, що ми відстежили її до тієї квартири в Бостоні, але далі загубили слід.

– На жаль, я вам навряд чи допоможу, – сказала вона. – Я виселилася звідти за декілька місяців до закінчення терміну оренди, думала, що мій колишній хлопець продовжив оренду, хоча не впевнена. Заставу мені не повернули. До того ж я заплатила за перший і останній місяць оренди, коли заселялася. Видно, власники просто поклали решту собі до кишені й вирішили, що ми квити.

– Тобто ви не поверталися до Каліфорнії? І з вами тоді не мешкала дівчина?

– Ні, з дівчатами не мешкала. Я вже розповіла все детективу, який телефонував раніше. Кайл?

– Кайл Донован. Так, – додала я, щоб вона повірила, що я кажу правду. – І, здається, він згадував про такого собі Вінса.

Амелія вперше на якусь мить замовкла.

– Так. Вінс був моїм хлопцем, ми два роки зустрічалися. Він перебрався до мене ще в січні. А в травні я заскочила його з іншою. – Вона гірко засміялася. – Цікаво, що в нього насправді було на думці весь цей час?

– Заскочили його з ким? – запитала я. Ім’я, мені потрібне її ім’я.

– Не знаю. Я не чекала, поки нас представлять одна одній. Не знаю, як таке можна пояснити, але він дуже старався.

– Як саме?

– Усе заперечував, ясна річ. Але ж я застала її в нашому ліжку. О, Боже! – Ті спогади досі не давали спокою, ятрили їй душу.

– Амеліє, ви могли б, якщо ваша ласка, назвати прізвище Вінса? Це дуже важливо. Він – моя єдина ниточка.

Коротка мовчанка.

– Мендельсон. І прошу, не згадуйте мого імені. Будь ласка, не кажіть, що це я скерувала вас.

Дивовижно, такі далекі події, а відчуваються так, мов сталися лише вчора. Наче нізвідки наздогнали тебе: звичайний телефонний дзвінок – і зі слухавки до тебе промовляє минуле.