Дощовий світанок

Маленький хлопчик, й дід сліпий і сивий,

І все завмерло у вечірній цій тиші.

Узявши кобзу ніжно і дбайливо,

Кобзар співа Шевченкові вірші.

«О сестри, сестри…» - з тугою дзвенить,

Той мужній голос. І сльоза страждання,

Доповнює той сумний спів в цю мить,

Безмежного братерського зізнання.

Кобзар замовк. Натовп завмер, не диха.

Бо кожний розповідь душею співчуває,

І вітерець мовчить, і навкруги так тихо…

А кобза струнами про інше вже співає.

Не може серця не торкнутися любов,

До краю рідного, що в «Заповіті» звита.

Кобзар співає все гучніше, й знов,

Слова лунають палко і відкрито.

Шевченкові слова на всю країну,

Гримлять, і пломенять безмежно кров. –

Шануйте щиро і відверто Україну,

Несіть їй свою радість і любов!..