Дощовий світанок

Там де луки, дикі балки,

У «Хрущовському» ставку,

Живуть розважливі русалки,

А поруч, мавки у ліску.

Там над ставком, сова літає,

Живе чаклун у гузирі,

Усе рибалок він лякає,

Коли пускає пузирі.

Русалки ті, у білі ночі,

Ідуть погрітись на поля.

І їхні голоси дівочі,

Далеко чути з відтіля.

А мавки в купу як зберуться,

Де тільки самогон беруть?

До сивих бісиків нап*ються,

І після жаб з рогаток б*ють.

Там дерево стоїть велике,

Й ланцюг який-то там висить.

Миршавий кіт під ним мурлика,

В гілляччі, п*яна мавка спить.

Такого дива ще не бачив,

Ніякий пан у свому сні,

Щоб кіт, який-то там ледачий,

Співав під деревом пісні.

Задравши вгору хвіст обдертий,

Ланцюг іржавий він гойдав,

І так нахабно, та відверто,

Свій металевий реп нявчав.

Навколо дерева з палюгою,

Кружляє старий, сивий дід.

То дядько Черномор, - злодюга,

Крадій, розбійник, і бандит.

Своїм косим, зеленим оком,

Усе на мавку поглядав.

Здається нам, він ненароком,

На її «чесність» зазіхав.

Та мавка, самогону впившись, -

Була п*яничка іще та!..

На дереві зручніш вмостившись,

Хропіла під виття кота.

Я, коли пасу худобу, дивлюсь на тії чари,

Бачу, що та нечість робить, й бачу їхні свари.

По землям диким, і не дуже,

Тече собі Кривий Торець.

Тече ліниво і байдуже,

Аж поки не впаде в Донець.

На берегах Торця Кривого,

Де вітром очерет шумить,

Де жаби, п*явки, більш нічого, -

Там Костянтинівка стоїть.

Отрутними дощами вмита,

Забута всіма тут і там,

Стоїть розбута і роздіта,

На люди виставивши срам.

Нема заводів, - стіни биті.

Хати, - без вікон, й пустирі…

Усі знедолені, забиті,

Неначе морок на дворі.

І здається мені, браття: щось воно нечисто, -

Наче злий чаклун закляття, наложив на місто.

Кладовища за містом всюди,

Що не день, - страшні новини!..

Дерева порубали люди,

І поробили домовини.

Усе, що можна зруйнували –

Не раптом все, і не за мить…

І замок в парку збудували,

Із каменю… Де совість спить!

Тепер усі і животіють,

У Костянтинівці моїй:

Думок не мають, і не мріють, -

Бо загубили Розум свій.

На дворі, наче, ніч настала,

Той злодій з неба сонце вкрав.

І нечисть вголос заволала,

Законність чинну ту поправ!..

На місто, мов на мертве тіло,

Злетілись, наче круки:

Уся гидота, все, що вило, -

Навіщо нам ці муки?..

І шматували, й шматували,

Те гарне, що у нас було…

А ми дивились, і мовчали,

Як ті німі, в німім кіно.

От і стоїть де Дике Поле,

На берегах Торця Кривого, -

Убоге місто босе, й голе,

Як той покинутий небого…

Я пасу свою худобу, бачу, бачу браття,

Що там та «нечиста» робе, - діє ще закляття!

…А землею чутка лине:

Білий Лицар в світ прийшов, -

Уся Темна сила гине,

Там, де тільки він пройшов!

Може, і у наше місто,

Прийде Лицар із мечем, -

Разом виженем «нечисту»,

Поруч ставши з ним, плечем!..