Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

VII чарка: Напій дружби та спільноти

У дощових лісах Борнео у штаті Саравак живе плем’я даяків, яке викликало щире зацікавлення в небайдужих до випивки західних мандрівників. Даяки відомі своєю гостинністю і передусім здатністю вживати алкоголь у великих кількостях. Гіди розповідають туристам про так званий етикет longhouse. До чужинців, незалежно від того, звідки вони приїхали, ставляться дуже приязно і пригощають їх алкогольним напоєм під назвою «фуафе», виготовленим із рису чи ареки. На етикетці вказано, що єдиний прийнятний спосіб уживання напою — випити туак[34] залпом. Даяки переконані, що після цього чужинець увесь вечір насолоджуватиметься піснями і танцями.

Можна припустити, що між дощовими лісами Саравака і шведським столом лежить довгий духовний шлях, однак шведські застільні церемонії не надто й сильно відрізняються від даякських. Спершу подають шнапс. Назва «шнапс» походить від старого скандинавського слова snappen, що означає ривок²⁶⁹. Воно, поза сумнівом, указує на традиційний спосіб уживання шнапсу — залпом. Першу чарку п’ють за господиню і виголошують тост. Той, хто виголошує тост, піднімає свою чарку, називає ім’я того, за кого п’є, і каже skåll. Потому шнапс випивають, а чарку тримають кілька секунд, перед тим як поставити на стіл. Кожен із присутніх за столом повинен цокнутися, і за кожного повинні цокнутися інші²⁷⁰. Після цього шведи, як і даяки, переходять до застільних пісень.

Хоча культура виголошення тостів видається відмовкою для вживання алкоголю, не слід забувати, що вживання їжі і напоїв — ритуальна діяльність, вияв гостинності та дружнього ставлення. Символічного значення, яке має вживання їжі і напоїв, не применшують ніде у світі.

Римські історики описували бенкети, на яких гостинність не була належним чином виявлена. Пліній Старший і Пліній Молодший критикують господарів, які самі вживають краще вино, ніж подають гостям, і які під час їжі заміняють добре вино на погане²⁷¹. «Я всім подаю однакову їжу, адже кличу гостей не для того, щоб позбиткуватися над ними, а щоб їх почастувати», — пише Пліній Молодший²⁷².

Римський поет Марціал, що жив у І столітті, глузував з однієї хазяйки, яка насолоджувалася сетійським вином, а гостям натомість подавала темне розведене, «чорну отруту». Ювенал також безцеремонно висміяв Віррона, безкультурного і хамовитого хазяїна, який сам їв гусячу печінку й трюфелі, а його гості мусили вдовольнятися «поганим тогорічним вином, чорними окрайцями хліба, пропахлими цвіллю, капустою, звареною в олії, підозрілими грибами, хвостом старої курки і зіпсованим яблуком, погризеним ученими мавпами, що лазять по мурах»²⁷³.

Бідний Віррон. Лишиться тепер в історії як один з найжалюгідніших хазяїв.

Усюди у світі чарку вважали символом гостинності, дарунком господаря. Запропоновані їжа і напої були виявом дружнього ставлення господаря до гостя. Коли гість приносить подарунки, вино чи шоколад, це маленька плата за виявлену до нього гостинність. Відмова від їжі означає відмову від дружби і водночас позбавляє хазяїна його ролі, яка зазвичай передбачає виявлення пошани до гостя²⁷⁴.

Обмін подарунками під час зустрічі — це давня традиція. Вручаючи подарунок, заводили союзників, друзів і розширювали свою сферу впливу. До дарування та прийняття подарунків ставилися вкрай серйозно. Це пояснювалося тим, що разом із подарунком дарувальник віддавав частину своєї особистості, свого духу. Це уявлення нагадує ритуал на честь вбивства ведмедя, під час якого пили пиво з ведмежого черепа, водночас бажаючи перейняти ведмежу силу. Здавна правил гостинності дотримувалися через страх перед ворожими духами. Вірили, що духи приносять нещастя та смерть. Передаючи подарунок у відповідь, упевнялися, що дух повернувся туди, звідки прийшов, і знову відновився баланс²⁷⁵.

У різних культурах гостинність виявляють у різний спосіб, проте спільною для всіх є символіка, яка розділяє світ на свій і чужий. Слово «профан», тобто необізнаний, означає «перед храмом» (pro fanum) і є антонімом до слова «святий», тобто той, який усередині храму. Переміщення з однієї категорії до іншої завжди вагома подія. Коли стороннього приймають у дім, він завжди приносить із собою можливу небезпеку. Чужого в багатьох культурах уважають «нечистим». Нечистий — це сторонній, той, який не належить до певної групи людей, як їжа на одязі, що вже не є їжею, а є лише брудом. Гостя потрібно припасувати, як меблі, тому ми запрошуємо його почуватись як удома. Гості мусять зробити все можливе, аби запевнити господаря, що не мають інших намірів, крім хороших, і що бажають слухатись і бути покірними, коли перебувають під одним дахом. У Японії та на Близькому Сході, для того щоб продемонструвати покору, знімають взуття. Гість починає хитромудру виставу. Протиснувшись у найбільш вразливий і інтимний простір хазяїна, гість робить жести, якими виражає свою ритуальну делікатність: він лишає свій капелюх і ціпок (шолом і меч) у публічній нейтральній зоні переходу-передпокою і оголює свою беззахисну голову. Він усміхається, ручкається і цілується²⁷⁶.

Стосунки між господарем і гостем повні тонких нюансів і навіть стресу. Згідно з неписаними правилами гостинності, гості не можуть піти зі свята надто рано чи надто пізно. Це розмите правило, безумовно, завжди може бути потрактоване хибно.

На стародавньому Близькому Сході господарі дому наполягали на тому, аби їхні гості лишалися на кілька днів. У біблійній Книзі Суддів тесть переконує зятя-левіта залишитися спочатку на три дні, потім на чотири, а тоді й на п’ять. Урешті аж на п’ятий день левіт осідлав осла і вирушив назад зі своєю дружиною.

У Західній Європі та Сполучених Штатах заведено затримуватися в гостях не довше 2,5 години. Якщо гості цей термін перевищують, зазвичай їх більше не запрошують. Якщо йдуть надто швидко, то вважають, що свято не вдалося. Тому ніколи не можна дивитися на годинник. У різних країнах господарі вдаються до різних способів, аби делікатно натякнути гостям, що їм уже час іти. Якщо хазяїн-німець перестає наповнювати бокали, а хазяйка припрошує випити, то потрібно випити, але після цього не слід лишатись обговорювати Ґете довше, ніж півгодини. Якщо француз пропонує соку, натяк аж надто очевидний²⁷⁷.

Правила гостинності залежать від культури і тому чітко не визначені. Гість повинен знайти у джунглях натяків правильне потрактування. Господаря і господиню в жодному разі не можна образити, адже гостинність у первісному своєму значенні — це прагнення миру.

Алкоголь і їжа — ознаки союзу і дружби. Вони символізують щось, чим діляться і, отже, установлюють зв’язок між тими, хто зібрався за обіднім столом. Латинське слово «компаньйон» буквально означає «той, з ким ділимо хліб»²⁷⁸. Отже, компаньйона можна зустріти найперше за обіднім столом! Тому святковий стіл завжди був важливим місцем для ритуалів, за допомогою яких прагнули продемонструвати дружнє ставлення.

На грецьких бенкетах спершу приділяли увагу їжі, а після їжі переходили до дискусій. За часів Гомера було вкрай неввічливо припускати, що гість вестиме довгу бесіду з господарями, перш ніж кожен з’їсть свою порцію. Перед тим як подати вечерю, у гостя навіть не питали імені²⁷⁹, однак коли вже починали бесідувати, було дуже важливо говорити вправно. Вимога добре говорити під час бенкетів вочевидь сприяла розвиткові філософських дискусій.

Дружнє ставлення до гостей означало в гомерівській Греції чимало. Оскільки гість був розвагою в домі, дружба між ним і хазяїном стосувалася не лише їх самих, а й їхніх нащадків. Це означало, що, наприклад, на полі бою, керуючись поняттям дружби, що виникла із застільних посиденьок, воїни могли відмовитися битися один з одним²⁸⁰.

Магічний захист спільного вживання їжі визнають у всьому світі. Коли під час весільних церемоній діляться їжею і напоями з родичами і друзями нареченої і нареченого, мають на меті поєднати обидві сторони і їхніх нащадків у один рід. У багатьох культурах двоє людей не можуть говорити приязно між собою, якщо вони не їли разом: спільне споживання їжі заміняє знайомство. На це вказує також відома гостинність бедуїнів: вони зобов’язані вбити останнього верблюда, аби тільки нагодувати гостя²⁸¹.

У багатьох культурах гостинність стосується також чужинців. В англійській мові на позначення господаря вживають слово «host», а гостя — «guest», причому обидва слова походять від індоєвропейського «ghostis», що означає чужинець. Цікаво, що давнє праслово вказує на ролі гостя і господаря. Існування господаря і гостя один без одного неможливе²⁸².

Господар і гість підкоряються законам гостинності, згідно з якими подання та прийняття їжі вмотивоване страхом. Ворожість може бути прихована. Прийняття гостя або запрошення в чужий дім — це ознака того, що дві групи людей ритуально поєднуються в одну на певний період часу. Обидві сторони погоджуються зі встановленими зобов’язаннями миру і порядку, віддаючи пріоритет інтересам спільноти²⁸³.

У таких ситуаціях гість завжди був поважаним і вважався святим. У Галлії й імперії Карла Великого було немислимим завдати шкоди тому, з ким було розділено святкову вечерю²⁸⁴. Франкський «Салічний Закон», lex salica, який пізніше стане принципом успадкування влади в багатьох європейських державах, передбачав у ранньому Середньовіччі суворі покарання за вбивство запрошеного на свято гостя з тієї чи тієї причини. Якщо таке траплялось, усі присутні гості повинні були взяти участь у відшкодуванні вбивства. Положення закону, що стосувалися ставлення до гостей, були важливими, оскільки в той час чужинця вважали більшою чи меншою мірою ворогом. Влаштування святкових вечерь мало на меті зменшити страх, який вселяли чужинці²⁸⁵.

Для франків гостинність була настільки важливою, що їхні постанови гласили: гість повинен прийняти все, що йому пропонували. Якщо гість відмовлявся від їжі, то змушений був прийняти поданий йому напій. Коли королеву Фредеґунду з роду Меровінгів, що полюбляла вбивства і мала погану славу, звинуватили в убивстві архієпископа Руана, вона запросила обвинувача на вечерю. Королева пригостила його їжею, але той відмовився. Від напою він відмовитися не міг. Гість підніс бокал до губ, усвідомлюючи ризик, і помер від підмішаної в нього отрути²⁸⁶.

Сучасні ритуали вживання алкогольних напоїв нагадують про цю небезпеку. Існує думка, що оригінальною формою вживання алкоголю було куштування, під час якого той, хто пригощав напоєм, першим відпивав зі свого бокала, щоб показати, що напій не отруєний. При середньовічних дворах була людина особливої професії — королівський куштувальник. Хоча в наш час ресторани навряд чи прагнуть отруїти своїх клієнтів, увічливий «хазяїн» ресторану все-таки прагне гарантувати добре самопочуття своїх клієнтів, перевіряючи сам якість вина²⁸⁷.

За часів правління Каролінгів увели правила вживання їжі, за допомогою яких прагнули захистити того, хто вживав напій. Коли гостю за обіднім столом потрібен був ніж, прислужник подавав його гостеві, після чого той простягав ніж назад, обережно тримаючи за кінчик леза. Інше правило стосувалося вживання напоїв. Піднімаючи велику чашу обома руками, гість відкривав незахищені груди, тим самим наражаючи себе на небезпеку. Вона полягала в тому, що хтось із присутніх за столом може скористатись із ситуації задля власної вигоди і порішить свого ймовірного ворога. Тому чашу дозволялося спорожнювати не маленькими ковтками, а лише великими. Якщо випити чашу одним великим ковтком, час, коли ти беззбройний і незахищений, скорочується. Той, хто пив, бувало, просив товариша, який сидів поруч із ним за столом, наглянути за ним і побути його захисником. Коли він пив, обхопивши обома руками пивний ріг, його товариш пильно стежив за тим, що відбувається, тримаючи руку на руків’ї зброї²⁸⁸.

Застережні заходи в непевні часи були недаремними. Король остготів Теодоріх убив у V столітті короля германців Одоакра під час застілля²⁸⁹. Король Англії Едвард Мученик помер 978 року, піднісши чашу до губ. Навіть у XVIII столітті в Оксфордському університеті члени застільної компанії тримали великий палець на столі, чекаючи, поки їхній товариш не спорожнить свій бокал²⁹⁰.

Гостинність за своєю природою, отже, є не лише виявом гарних манер. За нею криється страх за збереження власного життя. Тому під час спільних зустрічей необхідно виявити мирні наміри. Найважливіші правила за обіднім столом — це уникати того пов’язаного із забоєм тварини насилля, про яке нагадує подана до столу їжа. Оскільки вживання їжі завершує розпочатий убивством процес, люди припускають, що за обіднім столом такого більше не трапиться²⁹¹. Не дивно, що в багатьох культурах, як-от культура вікінгів, був звичай оголошувати на час святкування перемир’я і забувати старі образи. Порушення миру вважалося виявом надзвичайно поганих манер²⁹².

Оголошення перемир’я на час святкування було справді необхідним. Коли алкоголь ударяє в голову, дискусія не завжди лишається філософською і поетичною. Сперечальник міг підсилити свої аргументи, рубанувши опонентів мечем. Після випитих десяти літрів пива було зрозуміло, що інколи самовладання зраджувало раніше, ніж сечовий міхур. Люди були імпульсивними: вони швидко хапалися за зброю навіть через маленьку провокацію. У шинках, наприклад, іще в ХVІІ столітті кухлі доводилося приковувати до столів ланцюгами, аби їх не використали як зброю.

Символічне значення алкоголю і їжі було особливо великим для германських народів. Римський історик Тацит у своїй праці «Германія»²⁹³ звеличує гостинність германців. Не відчинити двері ті вважають безбожним учинком, і кожен приймає гостя і частує відповідно до своїх можливостей. Після завершення бенкету хазяїн показує гостю, де той спатиме, і проводжає його. Вони йдуть без запрошення в найближчий будинок, і їх завжди люб’язно приймають. Оскільки йдеться про чоловіків, зброю вони все ж беруть на бенкет із собою. Нікому не соромно випивати впродовж усього дня. Однак Тацит зауважує, що, як часто трапляється в колі п’яних, на рівному місці виникають суперечки, які часто-густо закінчуються смертю і пораненнями. Ну і що з того, розмірковує Тацит, адже завжди є бенкет, під час якого начальники можуть порадитися щодо вирішення суперечок і укласти мир.

На думку Тацита, германці саме під час бенкетування найбільше відкриті до щирих думок і великих планів: «Цей народ, не підступний і не лукавий, розкриває таємниці свого серця, коли навкруги панує атмосфера свободи. У кожного з них відкритий і незатьмарений розум». Тацит переконаний, що найприголомшливішим є те, що прийняті рішення переглядають повторно наступного дня, на свіжу голову²⁹⁴.

Тацитові дифірамби нагадують сп’яніння фінів, які в нетверезому стані також висловлюють свої думки прямо і відкрито. У цьому теж є щось містичне: унаслідок сп’яніння фіни переходять на «ти», відкидають ранги і звання та говорять начистоту; а ще краще, коли обговорення відбувається без одягу в сауні чи на природі. Чи може людина бути чеснішою, з усіма розкритими картами на руках, ніж коли вона гола, п’яна, у лісовій гущавині?

З погляду римлян, таке щиросердне п’янство було б неможливим, як і вживання алкоголю було б приховуванням власних думок і почуттів під мантією лицемірства. Тацит дивувався з того, що германці поверталися до перегляду справ після завершення бенкету. Отже, не завжди сказані напідпитку речі були несуттєвим белькотінням. Спільні п’янки у Середні віки були місцем вирішення політичних питань. Культура вживання алкогольних напоїв германців нагадує звичай давніх персів приймати політичні рішення у стані сп’яніння.

В історіях про лицарів Круглого столу короля Артура поширене середньовічне уявлення про спільноту і лояльність. Для кожного лицаря за столом був передбачений келих вина і хліб. Під час зустрічі лицарі відразу сідали довкола столу, аби давати клятви, їсти, пити, розповідати про свої пригоди й чекати, кому наступному знадобиться допомога. Хоч артурівські історії надміру романтизовані, бенкети за круглим столом у неспокійні і жорстокі часи правління Карла Великого були рідкісною нагодою залагодити справи «законно». Васали не довіряли своїм підданим і зневажали своїх правителів. Молоді чоловіки брехали і були ненадійними. Лжесвідчення і лжеприсягання були настільки поширеними, що церква назвала брехню найбільшим із гріхів²⁹⁵. Даними під час бенкетів клятвами прагнули вгамувати жагу насилля, що норовила вирватися на поверхню.

Даючи клятви на бенкетах, селяни, робітники і торговці прагнули убезпечити себе. Популярним днем, коли давали клятви, було 26 грудня, язичницьке свято Йоль.

У найтемнішу пору року клятви були не іграшками, адже упевнитися в їхній правдивості приходили духи померлих і демони. У такий період члени гільдій брали участь у великих святах, де вони їли й пили, доводячи себе до надзвичайно хворобливого стану. Одурманені алкоголем, вони вірили, що можуть встановити зв’язок із надприродними силами. Тоді кожен член гільдії давав святкову і пишномовну клятву. Якщо з п’яного белькотання вдавалося що-небудь розібрати, можна було зрозуміти, що клятва стосувалася ведення ділових справ з іншим купцем, або вбивства спільного ворога, або чогось іншого в тому ж дусі²⁹⁶.

У стані легкого сп’яніння простіше приязно обніматися з сусідом, ніж на тверезу голову, коли розум змушує остерігатися надмірної відкритості. Частування алкоголем — це символ миру, адже його розливають порівну. Ісландський поет Сноррі Стурлусон, що жив у ХІІІ столітті, розповідає про богів вікінгів — асів і ванів, які після завершення війни взяли чашу і разом ритуально скріпили за її допомогою мирну угоду²⁹⁷. Коли данці захопили Британські острови, в очах місцевих жителів вони були дуже підозрілими людьми. Місцеві відчули себе в безпеці лише тоді, коли переконали данців випити з ними чарку дружби²⁹⁸.

Укладання угод у нетверезому стані було улюбленим заняттям вікінгів. Бенкети тривали багато днів і часто ставали початком майбутніх подій, дружніх стосунків і шлюбів. Адам з Бремена розповідає, що коли Гамбург-Бременський архієпископ у 1050 році пішов на переговори з королем Свейном Естрідсоном, для закріплення союзу кожна зі сторін по черзі організувала бучну учту. Святкування тривали вісім днів. Під час бенкету вели переговори про мир між християнами і навернення язичників. Тоді архієпископ радісний повернувся додому і переконав імператора запросити датського короля до Німеччини, аби вони могли дати один одному клятву вічної дружби²⁹⁹.

Тверезі дипломатичні переговори з вікінгами закінчилися б іще до того, як встигли розпочатися. Уживання алкоголю у спільноті вікінгів було неуникним: це було соціальним і навіть релігійним зобов’язанням під час важливих подій. Навернення вікінгів у християнство не змінило цих звичаїв. У Треннелазі у день літнього сонцестояння на честь Івана Хрестителя слід було обов’язково брати участь у святі пива. Якщо хтось відмовлявся, такого непитущого оголошували поза законом³⁰⁰.

Вікінги проводили час, розповідаючи про свої геройські звершення і п’ючи хороше пиво. На святі середини зими, згідно з переказами, герої-вікінги запечатували обіцянку про звершення геройських подвигів за допомогою присвяченої Торові чарки обіцянки[35]. Коли наставала тиша, вікінги піднімали пивний ріг і казали, що негоже, щоб добре пиво видихалося. Оскільки пивний ріг важив не один кілограм, а ставити його було ніяк не можна, його передавали з рук в руки весь час бенкетування³⁰¹. У «Сазі про Еґілла» є багато згадок про те, що відпити потрібно було стільки, скільки зможеш, часто в цій нелегкій справі підсобляв товариш. Девізом вікінгів, напевне, було «Коли зустрічаємося, тоді й напиваємося».

Засади найдавнішої у світі демократії спочивають у діжці для бродіння. В Ісландії є місце вирішення судових справ Тінґветлір, лавове поле, якому понад тисяча років, на його каменях вікінги розгадували руни, укладали угоди й ухвалювали закони. Ця важлива подія супроводжувалася бурхливим святкуванням і вживанням пива³⁰². Стверджували³⁰³, що демократична традиція скандинавських суспільств базується на застільних ритуалах вікінгів. Скандинавські правителі керувалися традицією lagom: воїни передавали один одному чашу, сидячи довкола багаття, і кожен чоловік сам вирішував, скільки він відіп’є. Не надто мало, аби не осоромитись, і не надто багато, аби іншим вистачило. Lagom (lag — група, om — навколо) була немов пошуком серединного шляху. Може, під час застільних церемоній вони закладали базу для соціал-демократичної ідеології?

Алкоголь, як добре відомо, сприяє розвиткові особистих стосунків. Джордж Вашинґтон прийшов до влади завдяки алкоголю. Коли 1758 року він подав свою кандидатуру на пост депутата у Вірджинії, то забезпечив виборців достатньою кількістю алкоголю, щоб гарантувати собі перемогу. Він програв попередні вибори, оскільки не погодився виставити частування. У той час на передвиборчих заходах уважалося за норму частувати виборців міцним алкоголем. Вашинґтон приготував 560 літрів рому, пуншу, вина і пива. Він отримав 307 голосів, що приблизно дорівнює одному голосу за кожних два літри³⁰⁴.

Найважливішим у частуванні була не кількість алкоголю, а стиль і звички кандидата. Частування подобалося виборцям, бо вони відчували в тому, хто частує, спільного по духу. Якщо кандидат п’янів, для виборців це було ознакою його сильного характеру й незалежності³⁰⁵. Така людина видавалася народові чесною. Вашинґтон був хитрим політиком: він мав широку натуру і вмів пити. Те, що політика цінують, якщо він виходить зі свого кабінету до народу з чаркою в руці, наочно доводить, що алкоголь уважають символом рівності, довіри і дружби.

В епоху Середньовіччя використання пивного рога для частування було прийомом торгівлі. Чарка має силу запечатувати угоди. В Європі XVIII століття торговельні угоди часто укладали за чаркою алкоголю. Іноді вказана в угоді сума включала також вартість пляшки, що її довелося заплатити тому, хто оплатив частування. Навіть повії починали роботу з клієнтом з чарки алкоголю. Раніше це було виявом гарних манер і надійності, таким, як потиск руки³⁰⁶. У Центральній Європі лікери стали важливим церемоніальним напоєм, оскільки їх використовували для скріплення торговельних угод. Французький лікер «Ратафія» бере назву від цієї практики. Назва походить від латинського rata fiat, це означає щось на кшталт «укладімо угоду»³⁰⁷.

У XVIII столітті у Фінляндії такий стиль ведення справ вийшов з-під контролю. Торговці мали звичку кликати селян, кожен своїх, до міст, аби придбати їхню продукцію, при цьому вони накачували селян алкоголем, бажаючи купити все за нижчою ціною. Нерідко частування, вартість якого, звісно, додавали до кінцевої вартості продукту, тривало днями. Селяни вели торгівлю з тим, хто виставляв найкраще частування, що, поза сумнівом, засмучувало бідніших буржуа. Вони також здіймали галас і вели себе нахабно, через що давній спосіб ведення торгівлі часто намагалися, однак безрезультатно, згорнути³⁰⁸.

У фінському звичаї ведення торгівлі частування кавою витіснило частування алкоголем. У Росії воно все ще поширене, тож фіни, яким кава встигла обриднути, мають нагоду протестувати цей спосіб за східним кордоном. Уживання горілки фінами завжди сприяло знаходженню спільної мови з росіянами. Іноземці також звернули увагу на відкритість фінів до ведення переговорів за чаркою алкоголю. Консультант з питань управління бізнесом Річард Д. Льюїс зауважує, що росіяни із задоволенням пиячать, раз за разом виголошуючи тости. Льюїс радить бізнесменам пити разом з ними у перервах між засіданнями, оскільки це найлегший спосіб встановити з росіянами контакт. Фіни, на думку Льюїса, мають неабиякий хист до укладання угод за чаркою горілки в Росії³⁰⁹.

Хоча у наш час правила частування пропонують пригощати кавою замість алкоголю, підписання угоди все ще святкують, розпиваючи алкогольні напої. Напій — це остання печатка. Звук, з яким корок вилітає з пляшки шампанського, — неначе стукіт суддівського молоточка. Розгляд справи завершено. Купецький корабель можна спускати на воду.

Застільні змагання з уживання алкоголю були досить дивним, але відомим у багатьох країнах вечірнім заняттям, яке зазвичай закінчувалося тим, що один із його учасників напивався до непритомності. Застільні змагання — це не іграшка, адже на кону честь учасника.

У британському суспільстві вкоренився досить-таки давній звичай: чоловіки і жінки після спільної вечері збираються разом, аби покурити і насолодитися алкогольними напоями. Чоловіки п’ють портвейн, а жінки — каву і лікер. Так вони сидять десь із півгодини, після чого жінок проводжають додому. Звичай бере початок від чоловічих застільних змагань. Припускали, що жінки підуть додому до того, як їхні вуха зів’януть від нецензурних слів і безсоромних жартів. Це називалося saving the ladies. У XVIII столітті в Шотландії, згідно зі спогадами лорда Кокберна, чоловічі посиденьки тривали, аж доки хтось, сп’янівши, не звалювався на підлогу. Дворянки, подейкують, ставилися до цих змагань з інтересом і наступного ранку питали, як їхній чоловік себе показав³¹⁰.

Традиція застільних змагань досить давня. Римський поет Венанцій Фортунат, що жив у VI столітті, дивувався, як після германських застіль узагалі хто-небудь лишається серед живих³¹¹. Вікінги також доводили свій героїзм кількістю випитого алкоголю: що більшу чарку вікінг міг осушити одним ковтком, то більшим героєм уважався.

Один зі способів показати, наскільки ти чоловік, — це пити доти, поки інші не сповзуть під стіл. У первісному сенсі це є демонстрацією більшої витривалості та самоконтролю того, хто лишається за столом. Оскільки альфа-самець стада завжди змушений доводити іншим свою першість, п’яні чоловіки зазвичай нездатні сказати «ні» виявам героїзму і кинутому їм виклику. Такий виклик неможливо не прийняти, не втративши обличчя.

У «Сазі про Еґілла» описано³¹², як ісландський герой Еґілл на бенкеті допиває те, що лишається після інших, коли вони вже пити не в змозі. Увесь час приносять пивні роги. На якомусь етапі Еґілл перетинає зал, підступає впритул до хазяїна, бере його обома руками за плечі, піднімає, притискає до колони слави і оббльовує широким потоком його обличчя, очі, рот і ніс, так що блювотиння стікає аж по грудях. Хазяїн ледве дихає. Коли він переводить дух, то також починає блювати. Усі чоловіки погоджуються з тим, що Еґілл повівся як останній мерзотник, коли не вийшов на вулицю, щоб проблюватися, а натомість осоромив себе в хатині, де пили. Еґілл, певна річ, знав про хороші манери, але у цьому епізоді блювота була подякою за «щедре» частування. Еґілл заявив хазяїну, що блювота на його бороді буде доказом того, що Еґілл наважився перетнути зал і підступити до нього. За бажання Еґілл міг би допивати пивні роги після інших, не блюючи і не п’яніючи. Це повторюється у багатьох уривках саги: чоловіки один за одним програють застільні змагання, а герой Еґілл лишається переможцем.

Коли за Середніх віків пропонували перехилити чарку, від випивки просто не можна було відмовитися. Чарка за здоров’я, обов’язок випити запропоноване частування і чарка на брудершафт були складниками повсякденної культури. Нічим не можна було настільки сильно образити, як відмовившись від запропонованого частування або не піднявши чарку у відповідь. Кожну відмову трактували як тяжку образу застільної компанії. Якщо хтось намагався втекти з п’янки, його обзивали боягузом і слабаком. Тож закінчувалася п’янка переважно тим, що всі її учасники просто падали без тями³¹³.

Шведська Арбуґа ще за язичницьких часів була важливим місцем зібрань, де в ранньому Середньовіччі написали «Арбуґський закон», який регулював спільні застілля гільдій суворими розпорядженнями. «Арбуґський закон» зобов’язував хазяїв дотримуватися звичаїв уживання алкоголю. Спрагла до сп’яніння компанія не покидала зібрання гільдій у тверезому стані. Потрібно було або пити, або йти геть. «Арбуґський закон»³¹⁴ мав п’ять статей, яких потрібно було дотримуватися:

У Росії також уважали, що чоловік має всотувати алкоголь, як губка. Росіяни полюбляють засліплювати гостей блиском і нестримністю звичаїв. Коли цар Іван Грозний пив за чиєсь здоров’я, він спершу тричі хрестив передану йому виночерпієм чарку. Тоді всі присутні схоплювалися на ноги і вклонялися. Таке частування могло часом тривати й п’ять годин. Уже напої стікали по бородах, розчервонілі мармизи вилискували, голоси зривалися на крик. Обов’язок випивати всі чарки, якими частував їх цар, доводив деяких гостей до заціпеніння, а то й ледь не до зомління. І коли гості вставали з-за столу, щоб іти додому, цар пропонував іще випивку та їжу. Непомірні частування були найпоширенішим проведенням часу в Російській імперії за часів Івана Грозного³¹⁵.

Іван Грозний був не єдиним російським царем, який змушував народ пити. Петро І вимагав, аби на державних святах гості пили доти, доки їм не стане зле або поки вони не знепритомніють³¹⁶.

Під час Тридцятилітньої війни випивка на честь вірності та дружби перетворилася на справжнє лихо. Особливо в Німеччині, де солдат не завжди знав, хто на чиєму боці воює. Через це пити за мир стало обов’язковою і настільки обтяжливою формою поведінки, що деякі дворяни відмовлялися ступати у двір, поки не отримували певного засвідчення того, що їм не потрібно буде брати участь у розпиванні алкогольних напоїв або пити їх більше трьох літрів³¹⁷.

Члени королівської сім’ї також не завжди прихильно ставилися до вживання алкоголю. В Англії ХVІІ століття за короля пили так старанно, що Карл ІІ був змушений звернутись із заявою. Чоловіки тільки те й робили, що сиділи по шинках, і єдине, чим вони допомагали королю, — це пили за його здоров’я, як уїдливо висловився Карл³¹⁸.

Бувало, випивка на брудершафт значила більше, ніж того допускають межі здорового глузду. У 1681 році у Фінляндії одного офіцера звинуватили в тому, що він попросив свого слугу побити вікна в будинку священика. Офіцер мав на те поважну причину: священик його принизив! Офіцера розлютило те, що священик звернувся до нього на «ти», а офіцер навіть не пив із ним на брудершафт. Тож чоловік відчув себе зневаженим³¹⁹.

Примус до вживання алкоголю вважався північним звичаєм. Шведи довели це зобов’язання до крайнощів. На бенкеті в королівському палаці офіційно слідкували, щоб гості пили належним чином. На честь правителя пити, поза сумнівом, було обов’язково. Один шведський священик розповідав, що коли він 1650 року був присутній на влаштованій королевою Крістіною вечері, пити було обов’язково лише тоді — і священик уважав, що це добре, — коли піднімали чарки за королеву, королеву-вдову і Карла Ґустава. Коли Карл ХІ 1693 року влаштував великий бенкет в Уппсальській фортеці, за гостями були приставлені наглядачі, аби переконатися, що вони випивають чарки до дна³²⁰.

Не виникає сумнівів, що аналогічна культура вживання алкогольних напоїв була поширена в той час, коли фінські політики обрали дружні стосунки з вождями Радянського Союзу. Щоправда, фінам навряд чи знадобилися наглядачі за тим, осушують вони чарки до дна чи ні.

Чому відмова випити чарку — така велика образа? Можливо, за нею стоїть нехтування давньою традицією вияву вірності та дружби. Ми інтерпретуємо відмову так: той, хто відмовляється, не хоче себе ототожнювати з нами і перебувати з нами на одному рівні. Той, хто п’є обережніше за інших, перебірливий і ставить себе вище за інших. Застільна компанія нетерпима: пий або йди. Психологічно це можна зрозуміти. Той, хто напився, трактує відмову від чарки як серйозну образу й прагне, аби зрадник ретирувався³²¹.

Спільні застілля дуже важливі. Застільні ритуали, спільно вжиті напої і сп’яніння закладають узи дружби, підтримують рівність і солідарність. Ритуальне вживання алкоголю поширене і в альпійських селах, і на трав’яних берегах Ісландії, і на українських дачах. Спільне вживання алкоголю, супроводжуване палкими дискусіями, було поширене ще в Античній Греції, де пиятика сягнула ледь не рівня мистецтва.