Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

IX чарка: Напій головотяпів

Одна з найвизначніших папірусних знахідок у світі — «Папірус писаря Ані», що є частиною відомої єгипетської «Книги мертвих». Хоча папірусні сувої «Книги мертвих» задумувались як інструкції до загробного життя, вони містили також поради щодо життя земного. Царський писар Ані з міста Фіви 3400 років тому попереджав свого сина Чусухотепа про небезпеки надмірного уживання алкоголю:

«Не пий забагато пива. Коли говоритимеш, з рота таке лізтиме, що не знатимеш, хто це сказав. Ти падатимеш з ніг, і кінцівки тебе не слухатимуться. Ніхто не подасть тобі руки. Твої товариші по чарці встануть і скажуть: “Викиньте того п’янчугу на вулицю”. Коли тебе шукатимуть, щоб спитати твоєї поради, ти лежатимеш на землі. Ти як мала дитина»³³⁹.

Відверті настанови давав Ані тисячоліття тому. Таких порад потребували єгиптяни й у загробному світі. Писар Ані досить відкрито просить у богів дозволу вільно пити і кохатися в потойбіччі³⁴⁰. Єгипетська папірусна колекція розкриває давній перебіг життя через сповнені напрочуд людськими проявами ієрогліфи. Властивість помилятися, каяття, а також потреба дати пояснення і знайти виправдання зробленим дурницям просто-таки захоплюють сучасного читача. Нічого нового старі сувої про людське життя не розповідають. Люди за всіх часів у всіх усюдах були головотяпами.

Повчальна історія про небезпеки надмірного вживання алкоголю зустрічається також у джунглях Центральної Америки³⁴¹. Тольтекський цар Се Акатль був покірним служителем пернатого змія, бога Кетцалькоатля. Покровитель жерців Тецкатліпока Димляче Дзеркало послав чортів до царя, який зарікся пити. В образі старих безневинних чоловіків вони піднесли царю алкогольний напій із соку агави. Після тривалих умовлянь Се Акатль опустив палець у напій і облизав його. Напій йому сподобався, і він почав його пити і випив так багато, що врешті сексуальна стриманість зрадила йому і він провів ніч із молодою файною жінкою. Оскільки цар порушив усі свої духовні обіцянки, він, опечалений, спалив свій палац, захоронив у найближчих горах скарби мистецтва і вигнав із царства всіх птахів.

Одна з найдавніших японських хронік «Коджікі» попереджає, що з саке треба бути обережним³⁴². Хитрий брат богині сонця Аматерасу Сусаноо-но Мікото врятував принцесу Кусінаду з пазурів огидного змія Ямата-но Ороті, приготувавши вісім великих дзбанів саке і напоївши змія до безпам’ятства. Після цього Сусаноо-но Мікото зарубав беззахисного змія своїм чарівним мечем.

Міфи з усього світу нагадують, що з алкоголем жартувати не варто. Лише герої міфів уміють правильно з ним поводитися. В античних історіях трапляються аналогічні розповіді про хитрих героїв, які використовують силу алкоголю на свою користь. Одіссей частує циклопа фракійським, надзвичайно міцним вином, випивши якого, циклоп непритомніє і Одіссей виколює йому око.

Циклоп аж ніяк не був єдиним, хто, як уважали греки, хильнув зайвого. Боги теж були неідеальними. Вони плели інтриги, зраджували одне одному, відкрито заздрили й мстилися. Кілька зроблених напідпитку дурниць не надто змінювали імідж богів у гірший чи кращий бік. Навіть Геракла, який здійснив численні подвиги, зображують на античних грецьких вазах божеством, цілком сп’янілим від вина: він заледве може переставляти ноги, його обличчя розпливлось у дурнуватій посмішці, а червоні очі не можуть бодай на чомусь сфокусуватися. На одному із зображень на вазі Геракл, підвипивши, лежить у кімнаті повії, а старий звідник випорожняє на нього свій нічний горщик³⁴³.

Так греки повелись із сином Зевса, уособленням сили й геройства, який, здійснивши дванадцять подвигів, отримав у нагороду безсмертя. Греки вважали, що лише Діоніс може пити алкоголь без ускладнень і ризиків³⁴⁴. Інші боги потребували його хитрого розуму, адже той умів впливати і на богів, і на людей силою вина. Діоніс приходить на допомогу Гері, коли її син, бог ковальства Гефест, охоплений люттю, викував для Гери такий трон, з якого вона не могла встати. Оскільки, посилаючись на нагальну роботу, Гефест відмовився здійматися на гору Олімп, аби звільнити свою матір, Діоніс вдався до хитрощів. Він напоїв Гефеста і п’яного доправив на Олімп. Пити Гефест не вмів і сп’янів швидко, що символічно трактували як перемогу природи (виноградної лози) над технікою (куванням заліза).

Певна річ, міфи відбивають цінності тієї культури, яка їх створила. Єгипетський міф³⁴⁵ повідомляє радісну звістку про те, що пивне сп’яніння — умиротворений стан, який змушує забути минулі образи. Згідно з міфом, мати бога неба Гора Хахтор хотіла знищити все людство, бо старий і немічний бог сонця Ра став об’єктом людських насміхань. Хатхор переходить від думки до дії і влаштовує масову колотнечу. Навіть Ра лякається лютої ненависті Хатхор. Є лише один спосіб зупинити збожеволілу від смаку крові Хатхор — пиво. Ра варить 7000 глеків пива і забарвлює напій у червоне соком мандрагори. Слуги Ра виливають червоне пиво на поле. Побачене викликає у Хатхор захват, бо вона вірить, що пролила стільки крові. Вона починає пити кров, яка насправді є пивом. Що більше вона п’є, то більше розгоряється її спрага. Врешті вона впивається і повністю втрачає свій запал. Пиво врятувало людство. З того часу на честь Хатхор у Єгипті щороку влаштовують велике свято пива, а щомісяця — «День сп’яніння»³⁴⁶.

У єгипетському міфі непритомність, викликана алкоголем, ­зовсім не є станом, якого слід соромитися, адже сп’яніння змушує єгипетську богиню забути про свою злість. Хто старе пом’яне, того глек пива не мине, — міг би заявити давній єгиптянин тому, хто схильний до нападів люті й уважає за краще жити в темному вирі минулого.

У Біблії до алкогольної непритомності ставляться значно негативніше. Як написано в Біблії, 600-літній Ной, незважаючи на свій вік, був у хорошій формі та вірив у світле майбутнє. Позаду залишився круїз на ковчезі, і рятування світової флори і фауни завершилося успішно. Ною спав на думку чудовий спосіб насолодитися життям на пенсії: він вирішив посадити виноградник. Згідно з Біблією, Ной був першою людиною, яка взялася вирощувати виноград і робити з нього вино. Ной також був першою людиною, яка від нього сп’яніла. Вино було смачне, від нього покращувався настрій і хотілося співати. Певна річ, Ной завзято приклався до вина, та так, що дорогою до свого шатра розгубив одяг і, дійшовши, голий знепритомнів. Бог страшенно розлютився. Син Ноя Хам випадково побачив голого батька. З похмілля Ной прокляв сина Хама Ханаана! Ною можна дорікнути за відсутність самокритики, але з похмілля людина часто буває нетерпляча і дратівлива.

Наслідки першого Ноєвого сп’яніння були далекосяжні. Коли сини Ноя ділили світ, Хаму дісталась Африка, Симу — Азія, а Яфету — Європа. Через Ноєве прокляття Хамова частка була як-не-як дещо невизначеною. Оскільки, на думку Ноя, син Хама Ханаан повинен був стати рабом Сима і Яфета, теологи таким чином намагалися пізніше виправдати африканську работоргівлю!

Існує багато версій того, як Ной сп’янів уперше. У середньовічній збірці новел «Римські діяння» розповідається, що коли Ной знайшов виноградну лозу, він помітив, що виноград був надто кислим. Тоді Ной удобрив виноградну лозу кров’ю лева, ягняти, свині і мавпи, аби виноград знову став солодким. Автор «Римських діянь» стверджує, що вино з тієї виноградної лози зробило багатьох схожими на розлючених левів, інших — на соромливих ягнят, а деяких — на дурних і потішних мавп. Решта, виходить, були як свині³⁴⁷.

Пізніше були спроби використати перше сп’яніння Ноя як пом’якшувальну обставину. Коли єпископа Вісбю Й. Есберґа знай­шли 1723 року п’яного до непритомності на вулицях Стокгольма, він пояснив під час допитів, що випив, бо мав сильний «зубний біль» і «застуду». Коли йому вже треба було йти до свого пристановища і дорога була довга, він раптом відчув «запаморочення». Єпископ попросив у духовенства пробачення за те, що заснув, і запевнив, що ніколи більше не торкнеться алкоголю. У надії використати Ноєву історію як пом’якшувальну обставину він також зауважив, що Ной скоїв такий самий гріх, однак «від нього не відвернулися»³⁴⁸.

Народна поезія також розповідає про скоєні напідпитку помилки. Найнемислиміші описи містяться у віршах скандинавської «Едди», які з гумором показують, до чого може призвести надмірне вживання пива. У вірші «Пересварка Локі» зображено п’яні витівки бога вікінгів. Бог моря Еґір зварив для асів багато пива. Хоча боги святкували в мирі, на бенкет заявився злий бог Локі та щонайперше вбив слугу Еґіра. Через таку безтактну поведінку Локі вивезли в ліс, аби він не заважав іншим богам святкувати. Проте Локі повернувся і став глумитися над усіма присутніми, аж поки йому не запропонували пива. Випивши пива, Локі продовжив виявляти свою паскудну вдачу.

Локі ображає бога поезії Брагі, стверджуючи, що той найбільший боягуз серед богів. Богиню весни Ідунн він обзиває найпожаднішою до мужів, а богині моря Гевьон закидає:

Дружина Одина Фрігг також чує на свою адресу, що має вдачу жадати мужів, а богиня любові Фрейя — що віддалася кожному з присутніх асів і альвів. На думку Локі, Фрейя до всього не приховує своїх проблем із газами:

Добрі слова випадає почути також богові погоди Ньорду й богові війни Тюру, якому Локі зізнається, що його дружина народила від нього сина. У барі Локі одразу приструнчили б. Але це ніщо порівняно з гнівом богів. Вони зв’язали Локі й обливали його обличчя зміїною отрутою. Тоді його хапали такі сильні корчі, що вся земля здригалася. Виклична п’яна поведінка Локі призвела, згідно з міфом, до страшного землетрусу!

В «Едді» вживання пива поважають, але надмірне п’ян­ство не вітається. У християнській традиції сп’яніння майже завжди вважають підступами нечистого.

Якщо, на думку Маркса, релігія була опіумом для народу, то сотні років тому алкоголь був релігією для священиків. Ченці зробили неабиякий внесок в алкогольну індустрію. Вони покращили ігристі вина, винайшовши корок для пляшки, завдяки якому вони могли краще зберігати вина, і, певне, були першими, хто, підвищивши вміст спирту, виготовив херес і поширив мистецтво дистиляції всією Європою. Назви монастирів на боках пляшок досі нагадують про той час, коли церква мала монопольне право на виготовлення алкоголю. На сатиричній ілюстрації до книжки ХІІІ століття репрезентовано уявлення бенедиктинців про монаха у винному погребі, який допиває вино, що лишається у ківшику, після того як він наливає монахам їхню денну дозу. Зображені ченці, звеселілі та розповнілі, валяються біля пивної бочки³⁴⁹.

Чернече пияцтво має давню традицію. Не виникало сумнівів, що потрібні були правила, які регламентували б чернечий вільний час. Ґільда, монах і історик, що жив у V столітті, визначав ступінь сп’яніння за набряком язика і вимовою. Якщо монах, випивши, мимрив так, що не міг читати псалми, як покарання його залишали без вечері. Століття потому вигадали інше правило, в якому взяли до уваги людські вади. Святий Давид запровадив накладання єпитимії, а саме відлучення від читання псалмів на 15 днів, якщо монах п’янів через незнання, 40 днів, якщо через недбальство, і 120 днів, якщо монах шукав сп’яніння навмисно³⁵⁰.

Місіонер Колумбан, що жив у VII столітті, розробив суворі правила для монастиря, що його він заснував на Боденському озері. Якщо священик був настільки п’яним, що не міг читати псалми, його відлучали від служіння на 12 днів. Якщо монах був настільки п’яним, що блював, на нього накладали єпитимію терміном 30 днів. Якщо ж священик був настільки п’яним, що блював гостіями[42], його відлучали від служіння на 90 днів. У правилах монастиря Анже, складених у Х столітті, сказано: якщо монаха знудить на обідній стіл, на нього буде накладено єпитимію на 30 днів. Священик буде відлучений від служіння на 10 днів довше³⁵¹.

Святий Бенедикт з Нурсії був чоловіком, який знав міру. Коли він у 529 році заснував монастир у Монте-Кассіно і Бенедиктинський чин, то склав правила, де визначив міру вина: «Кожна людина отримала від Бога дар, кожна свій. Тому ми з підозрою ставимося до того, що інші визначають для нас міру вживання їжі та напоїв. Але, попри це, ми віримо, особливо беручи до уваги потреби наших слабших братів, що півчаші вина в день буде достатньо для кожного. А ті, кого Бог наділив даром цілковитої стриманості, нехай знають, що на них чекає особлива нагорода…»

Як уважав святий Бенедикт, краще вдовольнятися невеликою кількістю вина, аніж жадібно пити воду. Та схоже, що святий Бенедикт і сам не вірив, що та «особлива нагорода», про яку він згадував, була значно спокусливішою, ніж півчаші вина, тому й застерігав монахів від нарікань на міру вина і закликав молитись Богу.

Сумніви Бенедикта були небезпідставні. У деяких монастирях пиво, згідно з монастирськими правилами, можна було пити щодня. Протягом дня монахи їли сім разів і випивали п’ять пивних мірок. Не дивно, що в медичних школах, таких як Салерно, багато обговорювали недуги ченців і черниць, які були спричинені переї­данням і перепиванням³⁵². У ХІІІ столітті стали обмежувати денну дозу вина для монахів. В одному з бургундських монастирів це нововведення викликало глибокий сум, оскільки в день тепер можна було випити лише чотири літри вина³⁵³.

Також поведінка церковників зазнала коригування. На організованому в Росії в 1551 році церковному соборі російських священиків вичитували дошкульними словами: «Є ченці та священики, які розважаються тим, що ведуть веселе життя і роз’їжджають по селах для втіхи — в усіх монастирях ігумени і ченці п’ють, а священики напиваються до нестями. Заради Бога, добре подумайте про ці скандали»³⁵⁴.

Звичайно, церковні очільники пообіцяли втрутитися. Не дивно, що в тестах Рабле «пити по-богословському» означає напитися до нестями. Рабле знав, про що писав, він бо був раніше монахом. Зрозуміло, що сторонські теологи намагалися заборонити тексти Рабле, але нічого з цього не вийшло.

Фінам теж відомо, що означає «пити по-богословському». Розповідають, як один священик на ім’я Генрих Петрі напоїв своїх парафіян міцним алкоголем і відправив їх побити свого колегу, який претендував на його місце. У ХVІІ столітті ситуація лише погіршилася. Дружина ленсмана[43] з Лайтіли[44] жалілася, що її чоловік пиячив у церковному шинку вісім днів, і, коли вона прийшла, щоб забрати його звідти, її облили брухом. На парафію Кеуруу** змушені були на рік накласти анафему, настільки багато там було п’яниць³⁵⁵.

Прийдешнім поколінням залишилося багато живих народних описів, м’яко кажучи, сумнівного способу встановлення священиками контакту з вищими силами. Опис³⁵⁶ капелана Вікмана з комуни Ківіярві датується 1772 роком: «Він має погану вдачу, щодня напивається до чортиків і буйствує, зовсім не дбає про свою парафію, неспроможний навіть проповідь прочитати, виганяє людей з церкви, як на Михайла[45]. Ніхто не розбирає, що він говорить, він плутає молитви і епістоли, коли їде у волость[46], блює і розлягається, як свиня, навіть читає селянам молитви шведською»[47].

Лишається здогадуватися, що парафіян дратувало більше: пияцтво капелана чи шведська мова.

У Фінляндії завжди були популярні правителі, які добре переносили алкоголь. Може бути, що фіни добре вміли плести інтриги за чаркою російської горілки, але досить часто політика й алкоголь були трагікомічним поєднанням.

Одна з найкумедніших історій розповідає про намагання європейського монаха і монгольського правителя обговорювати світову політику за допомогою п’яного перекладача. Монгольський правитель Чингісхан у ХІІІ столітті тримав усю Європу в страху. Після смерті хана його син Чаґатай успадкував владу. Чаґатай іще в 1240 році захопив південь Росії, Польщу і Угорщину і погрожував завоювати всю Європу. Він раптово помер у 1242 році.

Коли до влади прийшов хан Мангу, короля Франції Людовіка Святого осяяла, як він уважав, блискуча думка: якщо навернути хана у християнство, він, напевно, ставився б до французів гуманніше. У травні 1253 року з Константинополя відправилася делегація з п’ятьох монахів на чолі з фламандцем Рубруком, аби зустрітися з Мангу за 5 тисяч кілометрів, поблизу пустелі Каракорум. Після майже двох із половиною років блукань монахи за допомогою монгольського провідника прибули до ханського двору³⁵⁷. Провідника одразу почастували чаркою, а монахів — лише хлібом, і, здавалося, ні в кого з монголів вони не викликали зацікавлення. Така була нагорода за два з половиною роки, проведених у суворому степу? Мало-помалу день за днем монахи наближалися до цілі свого візиту. Хан погодився прийняти їх. Монахам запропонували рисове вино, напій з кобилячого молока і мед. Добряче напившись рисового вина, монахи завели розмову. Перекладач також напився в друзки і, за словами Рубрука, недопереклав вишукане вітання французького короля, та й нитка розмови весь час уривалася.

«Я розумів, що наш перекладач не спромігся видати жодного змістовного речення, і, крім того, мені здавалося, що хан теж п’яний»³⁵⁸. Нещасний Рубрук з гіркотою пише, що після його промови єдиним реченням, яке він зміг розібрати з перекладеної відповіді хана, було: «Як сонце розпросторюється в усі боки, так і моя влада». Перед монахами стояло нелегке завдання. Коли вони пробули півтора року при дворі Мангу, хан врешті повідомив, що лишається у своїй старій вірі. Хан випив чотири чарки і запропонував монахам підкріпитися перед дорогою додому³⁵⁹.

Рисове вино не змінило світову політику настільки разюче, як виноградне. Вино було важливим товаром і цінувалось як продукт харчування, необхідний для виживання. За вино навіть воювали. Кельтів, що жили у Франції, дуже цікавило вино, яке, як вони знали, привозили з Італії. У 387 році до н. е. 30 тисяч спраглих до вина кельтських воїнів захопили Рим³⁶⁰. Потрясіння римлян було таким жахливим, що той день, коли кельти розбили римську армію, ще довго називали днем нещастя.

Завдяки алкоголю було програно битви і війни. У 539 році до н. е. перси напали і полонили вавилонян посеред свята, коли ті були ще п’яні. Давні греки багато воєнних поразок зазнали напідпитку. Історик Ґіббон стверджує, що схильність римлян до пияцтва без міри була однією з причин падіння Римської імперії³⁶¹. Алкоголь згубив і сучасніші нації. Пияцтво мало неприємні наслідки і для Франції, яка програла війну Пруссії 1870 року. На думку багатьох французів, це сталося через те, що солдати не виходили із запою. Один представник Французької медичної академії був переконаний, що солдати занадто користалися з того, що народ частував їх вином і міцнішими напоями: «Саме тому вони не можуть заперечувати, що їхній опір окупантам був мінімальним і вони так безладно відступали»³⁶².

У Франції цю сумну поразку пояснили «алкоголізмом», поняттям, яке на той час тільки ввели в ужиток. Алкоголізм був причиною того, що Франція як держава переживала моральний занепад, непевну політичну ситуацію і була заслабкою. Потрібна була моральна реформа³⁶³. На думку чиновників, алкоголізм був особливо поширений серед селян і робітників. Ті, хто були при владі, забували дивитися на себе в дзеркало. Голуба кров також містила проміле. Найбільші п’яні головотяпи жили в палацах.

Історик Олаф Маґнус, що жив у ХVІ столітті, здається, був першим шведським посадовцем, який прагнув попередити про небезпеки пияцтва. На думку Маґнуса, принаймні три королі згубили своє життя в кадобі з медом. Першим був король Гаддінґ з Уппсали, який на святі короля Зеландії[48] так напився, що впав у кадіб. Коли король Гундінґ почув, що його друг Гаддінґ мертвий, то влаштував великий поминальний бенкет. Добре сп’янівши, король Гундінґ у пам’ять про свого друга втопився у такому ж великому поставленому серед зали кадобі з медом. Обидва королі дали клятву, що інший не житиме, якщо один з них помре. На цьому трагедія не завершилася. Звістка про смерть Гаддінґа була неправдивою, і коли Гаддінґ почув про трагічну смерть його друга Гундінґа, він і сам покінчив з життям — цього разу вже напевне. Так мед забрав і Гундінґа, і Гаддінґа. На останок Олаф розповідає, ніби кульмінуючи свої приклади, про готського правителя Фйольнера, який мав звичку випивати разом із воїнами. Одного вечора всі вони так напилися, що жартома вкинули Фйольнера в кадіб із медом! Фйольнер був настільки п’яний, що не зміг виплисти на поверхню й утонув³⁶⁴.

Оскільки Олаф не розповідає, яка чарівна сила змушує германців пірнати саме в кадіб з медом, критичний читач починає брати просвітницькі наміри Олафа під сумнів. Історія європейської людини, щоправда, завжди оберталася довкола алкоголю, тому Олафу можна пробачити його пропагандистські способи впливу.

Неабияким головотяпом був Александр Великий — також великий любитель вина. Александр виріс у культурі, де пияцтво було звичною справою. Він походив із македонців, яких греки вважали п’яницями. Батько Александра Філіпп ІІ, цар Македонії, був серцеїдом, любив влаштовувати оргії і часто ухвалював рішення у стані сп’яніння. Матір Александра Олімпіада також була послідовницею культу Діоніса³⁶⁵. Завжди, коли Александр вигравав битву, це було хорошим приводом влаштувати бенкет на честь перемоги. Плутарх³⁶⁶ розповідає, що після бенкету Александр спав до обіду, а то й до наступного дня. Вечерю Александр розпочинав, коли вже заходила ніч. Він слідкував за тим, аби гостей за столом обслуговували відповідно до їхнього звання. Подейкують, що бенкети тривали довго через балакучість Александра. Як пише Плутарх, цей «приємний» і «натхненний» правитель через своє чванство занудьгував і став надто схожим на своїх воїнів, він вихвалявся і сліпо слухав своїх підлесників. На думку Плутарха, така поведінка ставила більш освічених гостей на бенкеті в незручне становище, оскільки змагатися з підлесниками було нижче їхньої гідності, але й пасти задніх вони не хотіли. Перше було образливим, останнє — небезпечним.

Гаряча вдача Александра виявлялася під час бенкетів. Часто, випивши вина, він повністю втрачав контроль над собою. Він повісив історика Каллісфена, бо той відмовився падати перед ним ниць, як робили перси. На одному з бенкетів він розпочав суперечку зі своїм найкращим другом Клітом і вбив його. На захист Александра слід зауважити, що зазвичай він плакав зранку через скоєні помилки і рідко коли вбивав друзів, якщо був тверезий. У будь-якому разі пиятика дорого йому коштувала. Одного разу він організував у Вавилоні для своїх ­воєначальників застільні змагання, 36 учасників їх померли наступного дня. Якось, у 330 році до н. е., пропиячивши цілий день, він надумав спалити палац перського царя в Персеполі³⁶⁷.

Александр помер 323 року до н. е. у Вавилоні. Причиною смерті, як підозрюють, було запалення підшлункової залози, викликане надмірним уживанням алкоголю. Александр супроводжував свою останню трапезу вживанням надмірної кількості вина, що разом із каменями в жовчному міхурі могло спричинити запалення підшлункової³⁶⁸.

Александр не був винятковим у своїх звичках уживання алкоголю. Видатні люди часто мали чималу печінку.

Об’єми виготовлення вина і його вживання в Італії надзвичайно зросли в першому столітті до нашої ери. Багато хто допився до того, що ввійшов в історію: римський префект Косс прийшов до Сенату п’яний, знепритомнів і його мусили нести звідти додому. Марк Антоній навіть написав книжку про те, як він пив. Антоній був палким послідовником Вакха і, лежачи на александрійському дивані в обіймах Клеопатри і з бокалом у руці, бачив себе новим Діонісом. Антонію подобався, м’яко кажучи, епатажний стиль. Цезар не був у захваті, коли Антоній їхав у турне по містах на запряженій левами колісниці, ставив своє шатро на узбіччі і влаштовував дорогі бенкети³⁶⁹. Як стверджував Плутарх³⁷⁰, Марка Антонія не любили через його показний триб життя. Він почав пити дуже рано, знався з «усілякими вуличними жінками», об’їдався вночі, проводив час у театрах з артистами і блазнями, засинав пізно, а зранку кружляв вулицями, намагаючись позбутися похмілля. Плутарх додає також, що одного разу Антоній їв і пив усю ніч на весіллі артиста Гіппія, а наступного дня народ покликав його на форум і з похмілля його знудило в поділ плаща, який хтось йому завбачливо підставив.

Светоній, як і решта римських істориків, був заїлим пліткарем. Він пише, що імператора Тиберія Клавдія Нерона у молодості за його любов до випивки кликали Биберієм Кальдієм Мероном, де «биберій» означало того, хто п’є, «кальдій» — ґроґ, а «мерон» — нерозбавлене вино³⁷¹. Подейкують, що одного разу Тиберій призначив на посаду квестора[49] одного невідомого пана тільки тому, що той міг спорожнити чашу з вином на заклик імператора. Тиберій палко захоплювався Новелло Торквато, який зміг за раз випити більше дев’яти літрів вина³⁷². Торквато, певне, мав чарівні сили. Навіть Пліній Старший, який ставився до алкоголю негативно, оцінив його здібності. Пліній згадує, що Торквато ніколи не мимрив, коли говорив, і ніколи не «спорожняв своє тіло», коли пив. Утім, він завжди був у робочому стані наступного дня, хоча й пив більше за інших. Він міг пити вино одним хилом, не переводячи дух і не зупиняючись, щоб ковтнути, з повагою зазначає Пліній³⁷³.

До імператора Августа Светоній ставиться навдивовижу приязно. Він вихваляє помірність Августа — той міг випити хіба чверть кварти[50] вина й ані півлітра більше, без того, щоб йому стало зле³⁷⁴. Після цього він зазвичай усе вивергав.

На римських застільних оргіях не було чого вдавати скромного. Светоній розповідає, що імператор Клавдій був ладний їсти і пити «коли завгодно і де завгодно». Клавдій рідко коли покидав обідню залу до того, як наїдався і напивався донесхочу. Коли Клавдій ішов відпочивати, то спав із відкритим ротом і йому вставляли в горло перо, аби полегшити живіт³⁷⁵. Їй-богу, Клавдій увійшов у історію не через свої блискучі здібності державного управлінця. З іншого боку, якщо порівняти його з Тиберієм Нероном, він і справді був генієм.

За давніх часів люди зазвичай перед важливою вечерею спорожнювали шлунок блюванням. Вони могли проблюватись і під час вечері, щоб більше з’їсти. Ставлення римлян до функціювання тіла було приземленим. У поезії Марціала хазяїн просить раба принести нічний горщик до столу і допомогти його використати. До всього, на підлозі виднілися блювотні розводи³⁷⁶.

Елегантним римським методом було полоскотати горлянку павичим пером. Римський державний діяч Сенека писав, що римляни блюють, аби їсти, і їдять, аби блювати. Ці дошкульні рядки вочевидь були адресовані імператорові Нерону, чиїм горе-вихователем був Сенека. За часів правління імператора Нерона в Римі було 150 святкових днів на рік і пияцтво на карнавалах було основним заняттям безробітних римлян. Нерон і сам ходив по пивницях, пиячив на вулицях і влаштовував екстравагантні гулянки³⁷⁷.

За часів Нерона поширився римський звичай пити алкоголь на порожній шлунок: це масове захоплення, як уважає Пліній, було результатом запозичення чужих звичаїв і рекламною хитрістю лікарів³⁷⁸. Якщо на голодний шлунок випивали достатньо багато, то використовували перо, щоб викликати блювоту і випити ще. Тоді кидали кубик і випивали стільки чарок, скільки випадало³⁷⁹.

Римляни не зійшли з обраного імператором курсу. Светоній розповідає про імператора Вітеллія, який мав величезний живіт і червоне обличчя від того, що пив забагато вина і, як казали, міг з’їдати і випивати неймовірні порції, бо освоїв мистецтво блювання. Светоній запевняв, що апетит Вітеллія був «безмежний». Він був таким ненажерою, що, навіть коли приносив жертву, не міг втриматися, щоб не куснути м’яса і жертовного пирога з алтарів, ледь не вихоплюючи їжу з вогню³⁸⁰.

Частину Светонієвих описів можна з легкою душею віднести до латинських пересудів і перебільшень, що їх римляни називали історичними текстами. Незважаючи на це, не можна сказати, що римляни не знали, що означає пити не в міру. Римські бенкети, які завершувалися оргіями, звеличені в літературі та кінематографі. Хоча римляни вміли влаштовувати вишукані бенкети замість вульгарних пиятик, коли вже вони вирішували напитися, то напивались, як годилося.

Чи не в усьому Римі вважали — принаймні чоловіки, — що бенкетам чогось бракувало б, якби не глузування блазнів, витівки розпусних виконавців і танці дівчат під акомпанемент кастаньєт. Блазнювання та безсоромні танці були призначені для того, щоб допомагати гостям перетравлювати їжу!³⁸¹

Античні державці були не єдині, хто дотримувався звичаїв непоміркованого вживання алкоголю. Великий гунський правитель Аттила, «бич божий», завершував свій день геть втомленим від випивки. Підозрюють, що шлюбної ночі він буквально допився до того, що спустив дух. Він помер від крововиливу в горло. Візантійська історія теж має правителів-чарколюбів. Імператор Михаїл ІІІ (842—867) мав прізвисько П’яниця, бо коли він виголошував публічні промови, то так заїкався, що люди кричали йому, що він знову перепив³⁸².

Раніше люди могли випити неймовірну кількість алкоголю. Коли король Швеції Ерік XIV був ув’язнений у тюрмі міста Турку, він випивав 15 літрів пива на день — дві сучасні упаковки. Його брат Юган ІІІ був іще спраглішим до випивки. Разом із дружиною, красунею Катериною Яґеллонкою, він випивав 14 літрів вина кожного дня³⁸³.

Російський цар Іван Грозний мав пристрасть до горілки, яка, власне, здебільшого і робила його грізним. Іван став професійним п’яницею, коли йому виповнилося 12 років. Він любив пиячити й вештатися ночами Москвою і зовсім не знав міри. Історія пам’ятає його як хамовитого хвалька. Ще молодим Іван був такої високої думки щодо себе, що вважав Бога своєю рівнею. Сп’янілий від необмеженої влади, Іван утратив інтерес до державних справ і зосередився на полюванні, гулянні й улаштуванні оргій. Він зазвичай починав бенкет після вечірньої служби о восьмій. Блазні та навчені ведмеді розважали царя. Удавані ченці притягували до палацу жінок і потім ганяли їх, стріляючи по них стрілами. Після цих оргій Іван ішов у свої покої, де троє сліпих старців один за одним розповідали йому давні народні перекази, аж поки він не засинав³⁸⁴.

Хоча Іван чемно слухав казки на ніч, проте мав гарячу й відповідну його прізвиську лиху вдачу. Одного вечора захмелілий від меду Іван танцював у палаці зі своїми підданими, вдягнутими в маски. Коли він побачив, що князь Рєпнін прийшов без маски, то хотів змусити його її одягти. Розізлившись, Рєпнін відкинув маску вбік. Через це Іван так розлютився, що вбив князя³⁸⁵.

Петро І також мав великі складнощі з оточенням, коли був напідпитку. Коли він був тверезим, всі погоджувалися з думкою, що людина він зовсім непогана. Рішення про свої великі реформи він, утім, часто-густо приймав, випивши горілки. Напідпитку Петро І влаштовував грандіозні забави: у 1710 році він зібрав карликів зі всієї імперії у Петербурзі, де побудував сніговий замок на березі замерзлої Неви. Двох карликів він навіть там і одружив. Кульмінацією святкування стало те, що одруженого напередодні карлика всадовили на велику бочку з пивом і катали вздовж Неви. За карликом, тобто верховним блазнем, у бочку слідом пішли «кардинали». Під кінець дійства переодягнений у Нептуна моряк штрикав кардиналів ціпком, аби вони борсалися в пиві³⁸⁶.

Зародку дипломатії не судилося розквітнути через безперервне п’янство правителів. Німецького правителя Йоганна Ґеорґа, що жив у XVII столітті, під час тридцятилітньої війни, вважали мудрим і чесним, але водночас і охочим до випивки. Пристрасть до спиртного зробила його страхіттям дипломатів. Під час семигодинної трапези він, не зронивши ні слова, випивав непомірну кількість пива. Час від часу він давав придворному карликові ляпаса і через рівні проміжки часу виливав слузі на голову осад зі свого бокала на знак того, що він хоче добавки³⁸⁷.

Дипломати не давали ради і з супротивником Йоганна Ґеорґа — командувачем шведської армії Юганом Банером. Останній мав звичку випивати, як він казав, «келишок» вина за їжею. Розповідають, що відправлений до нього французький дипломат мусив слухняно чекати чотири дні, поки Банер, що був у запої, набуде належного стану, щоб прийняти гостя. Дехто вважав, що у стані сп’яніння Банер був дещо прихильнішим³⁸⁸.

З пиятики Банера і Йоганна Ґеорґа нема чому дивуватися, адже їхня поведінка відповідала звичаям, притаманним їхній епосі. Ідіотське поводження у стані сп’яніння було особливим видом мистецтва, великими шанувальниками якого стали дворяни.

У Шведській імперії звичаї вживання алкоголю дворянами передбачали свинську поведінку. Молоді дворяни починали пиячити одразу після ранкової молитви й не припиняли аж до вечора, коли могли докучати міським буржуа. Наприклад, 1661 року в Порвоо п’яна компанія барона Фабіана Вреде обстріляла своїми пістолями вікна міських буржуа, змусивши в той самий час міського органіста грати на скрипці, аби він акомпанував дзеленчанню вікон. Пан Вреде став пізніше довіреною особою Карла ХІ. Такий бешкет був відомий під назвою grassatim. У період, коли Швеція була великою державою, потрібно було, щоб усі навкруги бачили й чули, як знать розважається³⁸⁹.

Так, у Ваасі молоді офіцери і студенти кілька разів обходили навколо міста, били в барабан, стріляли з пістолів, кричали й збивали віконниці, співаючи безсоромних пісень. А пізніше вони виправдовувалися тим, що святкували «задля хорошого діла», щоб «нагадати про державну владу». Вони пояснювали свою поведінку тим, що випили і за мера, і за ратушу, і додавали, що й у Стокгольмі палили з пістолів усю ніч і нікого з них за те не притягли до суду³⁹⁰.

П’яний бешкет був відвічним заняттям знаті. У Стародавньому Єгипті пияцтво також уважали ознакою заможності та хизування. Багата молодь радо з’являлася в публічних місцях напідпитку. На папірусних сувоях, які дійшли до наступних поколінь, студентів застерігають від ходіння по шинках, аби високопоставленим посадовцям не довелося, оминаючи їх на вулицях, задихатися від смороду, який від них ітиме³⁹¹.

Студентське життя не надто змінилося за кілька тисячоліть. У статуті Уппсальського університету 1606 року було вказано таке: якщо якийсь студент сидітиме в шинку після десятої, його буде заарештовано на день. Тих, хто «атакуватиме ратушу» або «зриватиме міські мости», буде відраховано з університету на три роки³⁹².

Шведські підлітки королівської крові також зуміли заплямувати свою репутацію напідпитку. Шведський король-герой Карл ХІІ у свої 15 років надто захопився міцними алкогольними напоями. Подеколи він напідпитку майже голий роз’їжджав верхи вулицями Стокгольма і пустував разом зі своїм другом Фридрихом, герцогом Гольштейнським³⁹³.

Король у молоді роки взагалі вів надто бурхливе життя. Дотримуючись звичаю grassatim, він разом із компанією лякав столичних буржуа, стукаючи в їхні вікна. Іншим разом вони розстрілювали вікна королівської фортеці та викидали назовні меблі. Згодом рок-гурти, проводячи ніч у готельних номерах, повторювали ці дитячі забавки. Одного разу король напоїв ув’язненого ведмедя вином до такого стану, що той випав із вікна фортеці і здох³⁹⁴.

Пияцтво з якоїсь незрозумілої причини вважали привілеєм дворян і багатих. Греки, які до жаги сп’яніння не ставилися прихильно, утім, дозволяли багатим людям проведення дивного п’яного ритуалу в питних закладах. А найбагатшим грекам було дозволено напиватися в дим, бити посуд, трощити меблі й виливати напої на підлогу. Безперечно, п’яний відшкодовував збитки, і до його вчинку ставилися з розумінням, адже ритуал був виявом доброї волі. Багатій демонстрував свою антипатію до матеріального³⁹⁵.

Зверхнє ставлення греків до матеріального — незвичайний виняток у наскрізь буржуазній Європі. Нестримні гуляння вищого класу майже згасають під час Французької революції і приходу до влади буржуазії. Буржуа ХІХ століття не міг навіть подумати про те, щоб піти в паб. Лише творчим особистостям, ученим і митцям, було дозволено вести богемний спосіб життя. Адже зрозуміло, що сп’яніння невід’ємне від сутності митця і з цим не можна сперечатися.

Сп’яніння не робить різниці між жінками і чоловіками. У безодню сп’яніння затягує як правителів, так їхніх підданих, як розумних, так і невчених. Буває, що воно розкриває риси характеру, які намагаються прикрити за лицемірством. На щастя, головотяпство можна пояснити алкоголем. Сп’яніння — одне з найдавніших у світі виправдань для поганої поведінки.