Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

ІІІ чарка: За вас

Давня індіанська легенда розповідає, що текілу (напій, дистильований із соку агави) вигадали, коли блискавка розщепила агаву, влучивши прямісінько всередину. Коли налякані люди помітили, якою смачною виявилася рідина, що витекла, то подумали, що солодкий сік агави — це дар богів.

Походження алкогольних напоїв усюди у світі вважається божественним. Пиво — дух зерна, вино — винограду. Алкоголь допомагав людям служити богам. Для уласкавлення богів алкоголь лили на землю, щоб боги благословили її і зробили родючою. Без цього ритуалу на щедрий урожай годі й чекати.

Використання алкогольних напоїв для жертвопринесень — традиція споконвічна. Повторювана тема на єгипетських могильних зображеннях — як єгиптянин, схиливши голову, пропонує келих із напоєм якому-небудь божеству. Стародавній ієрогліфічний текст розповідає, як єгипетський фараон Рамзес ІІІ приніс у жертву богам 466 303 глеки пива¹⁴⁵.

Жертвопринесення було формою вираження подяки богам за їхній дар, неважливо, де поклонники наповнювали келих: у дощових лісах Мексики чи в долині Нілу. Гарним прикладом давніх звичаїв жертвопринесення є бог Саке, який простояв у храмі Матсуну в Кіото в Японії понад 1300 років. Це бог, який винайшов саке, і йому поклоняються виробники як рисового вина, так і дистильованого міцного алкоголю. Щороку храм наповнюють пляшками з саке або міцним алкоголем, які виробники напоїв приносять як жертовний дар¹⁴⁶.

Жертвопринесення ґрунтується на думці, що людина повинна жити в гармонії з вищими силами. Нічого не отримаєш, не принісши жертву. Якщо забув, станеться лихо, адже боги можуть розізлитися. Потрібно влаштовувати пишні святкування, заставляти столи їжею і напоями. Скупитися не можна, оскільки відомо, що боги дають лише тому, хто дає сам. Жертвопринесення — основа благополуччя. Саме з ним пов’язаний принцип примноження, адже з давніх давен люди вірили, що все, що плодить і годує, походить від жертви¹⁴⁷.

У давній фінській культурі, для того щоб гарантувати удачу під час полювання і риболовлі, приносили жертовну чарку лісовому духові. Ісак Ротховіус, шведський священик із Турку, згадує під час інавгураційної проповіді в Академії Турку в 1640 році, як фіни, що вірили в магію, вбивши ведмедя, влаштовували святкування, де пили алкоголь із черепа ведмедя і ричали, як ведмідь, щоб під час полювання від них не відверталася удача.

До свята варили багато пива і міцного алкоголю. Можна було пити, скільки влізе, але не порушувати при цьому урочистості події. Коли готували печеню з ведмедя, обов’язково співали присвячену келихам пісню.

Під час святкування ведмежу голову з’їдали повністю, а зуби розділяли між чоловіками, які вбили ведмедя. Порожній ведмежий череп використовували як келих, з нього пили пиво на честь ведмедя і супроводжували це дійство риком. Наступного дня ведмежий череп наповнювали алкоголем і урочисто відносили до високої сосни, по якій, згідно з віруваннями, перший ведмідь — бог лісу — спустився з неба, із сузір’я Великої Ведмедиці. Таким чином ведмідь знову повертався до лісу¹⁴⁸.

Ритуально вбитого й ожилого ведмедя можна порівняти з Ісусом. Фінські мисливці немовби покладали свою надію на ведмедя, який народився на небі, спустився на землю, помер і був похований, однак знову повернувся б до життя серед усіх диких звірів чи, може, усієї природи¹⁴⁹.

Убивство ведмедя було для місцевої громади обрядовим святом, під час якого розігрували своєрідні символічні вистави. Поїдання голови ведмедя було особливою частиною загального жертовного обіду. Найімовірніше, поїдання ведмежого мозку і пиття пива з черепа ведмедя були чоловічими привілеями й укріплювали мисливську спільноту. Під час жертовного обіду ділили не лише їжу, а й ведмежу силу¹⁵⁰.

Пиття з черепа не тільки фінський обряд. Для кельтів череп також був умістилищем священної сили. Він захищав власника, забезпечував благополуччя та перемогу¹⁵¹. Усюди у світі також вірили, що сила ворога переходила тому, хто вип’є з його черепа. Правитель інків Атауальпа вбив свого брата, щоб зійти на трон, і, за легендою, пив із його черепа. У вікінгів був звичай пити переможний келих міцного меду з черепів ворогів. Черепами цокалися на знак перемоги і кричали при цьому «skull»¹⁵².

Традиція пити з черепа пояснюється перед усім тим, що пиття за своєю природою магічне. Під час пиття приймають у себе чиюсь душу. Крім того, поясненням може бути фізіологічний чинник: рідка речовина потрапляє в кров швидше, ніж тверда. П’янкий напій уважали магічним також тому, що він мав здатність змінювати настрій¹⁵³.

У Фінляндії пиття з черепа, й не тільки з черепа, було виявом поваги до лісового духа. Якщо хтось із членів мисливської громади прикладався до чарки, призначеної лісовому духові, мисливці прив’язували порушника до дерева, щоб він протверезів і вгамувався. Бешкетування в лісі було вкрай безтактним. У давній фінській народній культурі п’яні пустощі не вважалися забавою. Важливо було виявляти повагу й вести себе належним чином. Хоча вживання алкоголю було прямо пропорційне розміру принесеної жертви, існували причини не соромити себе і богів. П’яний втрачав повагу до себе в очах людей, які його оточували. За язичницькими уявленнями, на повагу заслуговував той, хто міг пити алкоголь у великих кількостях, не п’яніючи. У сільських общинах цінували, коли чоловік пив багато і все ж міг контро­лювати свої вчинки. Тому кожен, хто пив у великих кількостях, усе-таки відповідав за свої дії, був поважаним і бажаним гостем на жертвопринесенні, адже приносив щастя¹⁵⁴.

Випита на честь убитого ведмедя чарка була своєрідним ушануванням пам’яті. Нестримне бажання шведів цокатися теж стосується цієї давньої традиції. У стародавньому скандинавському пергаменті «Фаґрскінна» описано свято, на якому пили за покійних родичів і богів. Чарку піднімали для встановлення зв’язку — зв’язку, яким були поєднані також покійні родичі та боги. Три тости виголошували за Одина, один — за Ньйорда і один — за Фрейра. Тост за Одина був «на честь перемоги і короля держави», тости за Ньйорда і Фрейра — «на честь річного врожаю і миру». Виголошення тостів за своєю природою не змінилося, хоча зазнала змін віра. За легендою, святий Мартин явився Олафу Трюґґвасону вві сні та наказав йому випити за Христа і християнських святих замість Тора і Одина. Гільдія святого Юрія в Уппсалі ввела в ХV столітті правило, згідно з яким кількість виголошених тостів завжди повинна була дорівнювати дев’яти, починаючи з тостів за отця нашого, матір нашу і святого Юрія¹⁵⁵.

Жертовний напій бере початок від конкретної молитви. В «Одіссеї» мовиться, що вино лили на землю перед тим, як випити: перша чарка призначалася богам. Лише після цього можна було приступати до вечері. Жертвопринесення — це також і розділення напоїв з богами. За гомерівських часів частиною ритуалу було встати з повним келихом вина в руці, водночас дивлячись у небо, виголосити тост, узлити трохи напою, помолитись і випити. Боги на Олімпі не обов’язково наливали собі, однак приймали жертву, зробивши перший ковток, адже таким чином зв’язок із ними укріплювався. Коли в наш час п’ють на чиюсь честь, це нагадує аналогічне жертвопринесення. Той, хто виголошує тост, встає, звертається до почесних гостей, відтак усі піднімають свої келихи. Присутні за столом дивляться в очі тому, хто виголошує тост, нахиляються один до одного і потім п’ють¹⁵⁶.

Давня релігійна природа алкогольних напоїв виявляється у звичаях виголошення тосту, за якими часто стоїть жертва, принесена задля досягнення успіху в якійсь справі. Романтичний ритуал випивати горілку і розбивати чарку з-під неї вказує на ту саму думку. Розбиваючи посуд для алкогольного напою, прагнуть впевнитися, що побажання, за яке було випито келих, здійсниться. Ідея, яка за цим стоїть, може бути пояснена тим, що розбитий цінний посуд більше не можна буде використати ні для чого іншого. Ще в ХVІІ столітті шведські офіцери мали звичку спорожнювати свої чарки заразом. Коли пили за короля, приносили три повні чарки, які спорожнювали залпом. Частиною церемонії було перевертання чарки догори дном на знак вірності¹⁵⁷.

Шведська церемонія — продукт давнього релігійного звичаю. Насолодження жертвою — публічна церемонія, свято всього клану. За допомогою жертви люди пізнавали релігію та належність до чогось спільного, адже це посилювало зв’язок з тим самим божественним.

У старій єврейській традиції вино було ритуальною жертвою, яку приносили після їжі як у Шабат, так і на Пасху. Проливати жертовне вино на Пасху було давнім семітським звичаєм іще в ХІХ ст. до н. е. Під час весняного рівнодення проводили свято Песах, на якому наголошували на спільності роду і бажали прибуткового року. Їли жертовне м’ясо, пасхальне ягня й обмазували опори в шатрі його кров’ю для відганяння злих духів¹⁵⁸. Різдвяна шинка і пасхальне ягня — це пам’ять про жертовну їжу, призначену богам.

У Книгах Мойсея вміщено поради щодо жертовних напоїв, яких слід дотримуватись у визначених ситуаціях. Старий Заповіт також є посібником із жертвопринесень. Богові підходять бики, корови і ягнята, якщо вони не мають вад. Рослини теж годяться, але щодо них Ягве дає ще точніші інструкції, аніж щодо тварин. Наприклад, жертовне зерно має бути з обсмажених колосків або розтертого недостиглого зерна. Той, хто приносить жертву, має також пам’ятати, що в жодному разі жертва для Ягве не повин­на бути кислою. Ягве полюбляє солоне. До вівтаря потрібно приносити не тільки м’ясо, а й вино зранку й увечері.

Попервах напоєм богів була кров принесених у жертву тварин. Перша книга Мойсея застерігає від уживання в їжу м’яса з кров’ю, оскільки у крові міститься душа тварини, яка належить Богові. Пізніше кров жертовної тварини замінило вино, яке вважали виноградною кров’ю. Алкоголь, як і кров, — символ життєвого потоку. Як у первісних обрядах кровне братерство будується шляхом змішування крові двох партнерів разом, так і вживання вина створює єднальні узи. Отже, невипадково, що вином причащаються зі спільної чаші. Про давню символіку жертовного напою нагадує таїнство причастя, в якому вино вважають кров’ю Христа. Червоне вино як алегорію крові ллють для відпущення гріхів. Під час останньої вечері Ісус повідомляє своїм учням-апостолам, що хліб — це Його тіло, а чаша з вином — новий союз у крові Його¹⁵⁹.

За давніх часів жертвопринесення було корисним заняттям. У Межиріччі типовий священик був гладкий. Причиною цього були калорії, отримані зі зміною правил жертвопринесення. Духовенство «жертвувало» богам добре вгодованих молодих тварин і пиво. Жертовних тварин тримали якийсь час перед пам’ятником, який уособлював божественне, після чого священики «переміщали» жертву в себе. Один зі священиків у пориві злості написав листа постачальникові худоби, коли той затримався з доставкою. Те, що він вчасно не отримав пива і м’яса у свій храм, означало, що постачальник їжі «підняв свою руку проти царя»¹⁶⁰. Це було, звичайно, нечуваною зухвалістю і поганими манерами.

У Мойсеєвих законах також містяться настанови щодо святкувань. Під час святкувань потрібно принести жертву для спалення, поїдання, забою, розпивання і давання обітниці. Особливе місце посідає суккот — свято вина і врожаю фруктів, яке святкували сім днів. «Бог благословенний у всьому, що вродило, тому радій цьому», — однозначно стверджує Старий Заповіт¹⁶¹.

Під час святкування впольованої здобичі та проведення церемоній збору врожаю їжа має ритуальне значення. Їда і пиття завжди підпорядковувалися етикетові. Принесена на честь свята жертва розпочинає або завершує певний етап. У Фінляндії спечений з першої муки хліб віддавали духові, а останній жмут зерна призначався богам¹⁶². Алкоголь пили на знак вдячності під час щорічних карнавалів по всьому світу. Наприклад, у фінській народній культурі алкоголь дозволялося пити лише тоді, коли хотіли прикликати силу напою¹⁶³. Нагода для цього траплялася під час свят, пов’язаних зі збором урожаю і родючістю.

Обробляння землі прив’язало людину до певного часу і місця. Люди почали стежити за циклічністю природи і надавати пробудженню природи, смерті та переродженню символічного значення, а також проводити ритуали на честь богів. Свята, пов’язані зі щорічною зміною пір року — карнавали, — проводили, аби вшанувати життя і родючість. Перше травня[16], Купала і Новий рік — гарні приклади цього.

Для шумерів у Межиріччі найважливішою щорічною подією було свято, організоване на честь пробудження природи і забезпечення доброго врожаю. У храмі богині кохання цар і верхов­на жриця єднали плуг і борозну. Після завершення статевого акту музиканти надягали маски тварин, гриміла музика і народ спорожнював кухлі з пивом. Перемога життя була досягнута, і справжні вакханалії і бучні гуляння лише починалися. Карнавали, еротика й обожнювання вживання алкоголю гарантували задоволення народу¹⁶⁴.

У Стародавньому Єгипті першого дня першого місяця сівби на території всієї країни влаштовували святкування. Організовані на честь богів свята могли тривали довгий час і переривати робочий процес. У період розливу річки, на час якого сільськогосподарські роботи припинялися, святкування могли продовжуватися хоч і місяць поспіль. За час святкування випивали більше вина, ніж упродовж решти року. Єгиптяни мали своє присвячене сп’янінню свято — текхі¹⁶⁵.

Греки святкували нове народження природи, виражаючи шану Діонісові. У лютому святкували початок весни і сезон плавання під вітрилами. Святкування відбувалися також із нагоди початку нового врожаю винограду. Греки відкривали винні бочки й улаштовували великі змагання, хто вип’є більше вина чи хто довше всидить на переповненому, змащеному жиром бурдюку. Доїдали зимові запаси, адже точно знали, що вродив новий урожай. Родючість святкували, б’ючи жінок розпущеним листям по сідницях, щоб вони ставали ще більш плодовитими¹⁶⁶. У римлян було аналогічне свято на честь богині весни Майї.

У світі селянина падіння листя з дерев і осіння темрява нагадували про смерть, але водночас і про оновлення природи у формі нового врожаю. До збору врожаю не приступали, поки не принесли жертву богам і не вшанували покійників. Це було традицією французьких виноробів Ельзасу. Від Дня всіх святих в Ельзасі починалося виробництво вина. Фермери-винороби збирали урожай, чавили виноград і убивали його. Аби народитися знову, потрібно спершу померти. Вино починає бродити, таким чином виділяється речовина, яка поєднує фермерів із чимось божественним. Чоловіки п’ють своє вино в підвалах, а після того кидають винні келихи в бочки в пам’ять про померлих¹⁶⁷.

Прямим обов’язком порядного селянина було хмеліти від дарів природи і богів. Цей звичай походить іще від язичницьких часів. Принцип полягав у тому, що бог дає тому, хто дає сам. Що більше зерна спустилося божою горлянкою вниз, то більший урожай був наступної осені. Коли їжі та питва було вдосталь, живіт повний і голова в теплі, на душі також було вільно й добре. Ніхто не бідував, ніщо не боліло. Оскільки за тих часів вірили, що природа підкоряється тим самим законам, до її щедрості ставилися з повагою і боялися наврочити пісною їжею і розведеними напоями¹⁶⁸.

У різних куточках світу впродовж тисячоліть улаштовували забави під час зимового сонцестояння. У греків існувало свято на честь богині родючості Деметри і бога вина Діоніса, яке означало, що зима йде на спад. Діонісії починалися наприкінці грудня, коли виноградні грона на вигляд ставали схожими на смерть. Невід’ємними складниками Діонісій були карнавальні безумства, дратівливі пісні та грубе насміхання над публічною владою. Після святкової вечері чоловіки йшли, а жінки залишалися на продовження бенкету й приступали до випивки. До столу подавали випічку в формі чоловічих і жіночих статевих органів і виголошували двозначні сороміцькі промови¹⁶⁹.

Римляни влаштовували на зимове сонцестояння Сатурналії на честь Сатурна, а германці вшановували Йоль. Свято Йоль було завершенням обмолоту зерна у скандинавів. Також римський Сатурн споконвіків був богом земле- і виноробства. Сатурналії тривали сім днів, з 17 по 23 грудня. Це був період нестримних веселощів. Після релігійних церемоній наступав час шалених розваг. Люди навіть від самого ранку приймали ванну, аби мати змогу весь день провести за столом. Тісні тоги жбурляли в куток і лишались у вільних туніках. Школи і зали суду зачинялися, а можливі воєнні дії призупиняли. Сатурналії святкували на згадку про золотий вік. Згідно з легендою, тоді люди жили без турбот. Сатурналії були типовим фестивалем, на якому світ і ролі переверталися догори дригом. Тому на згадку про час золотої свободи господарі служили рабам, які отримували право говорити й робити, все що заманеться¹⁷⁰.

Новий рік усюди в Європі був повним шаленства. Традиції процвітали ще у Дворіччі, де свято Нового року тривало 11 днів. Свято розпочиналося, коли священик знімав із царя відзнаки, давав йому ляпаса, тяг за вухо, наказував стати на коліна й читати молитви розкаяння і спонукав його виконати свій релігійний обов’язок. Потому священик повертав царю його символи влади. Тоді цар у храмі брав за руку верховного бога Бела і кликав приєднатися до священної процесії. Бел очолював карнавальну ходу до каплиці за містом. Сотні тисяч людей слідували за ним, здіймаючи галас і радіючи. Міжкласових розбіжностей не було, раби ставали панами, а пани — рабами¹⁷¹.

Рівність важлива також і під час сучасних святкувань Нового року. Шотландський Новий рік Гоґманай — одна з найважливіших подій року. Атрибутами свята є помірне вживання алкоголю, гостинність і рівність. Святкування у Гайлендзі тривають кілька днів, люди зустрічаються зі своїми сусідами, друзями та родичами і, звичайно, прихоплюють із собою пляшки віскі¹⁷².

Під час святкування європейського Нового року тимчасове стирання ієрархії виражається в розкутій і нестриманій поведінці. У Бретані п’яне святкування Нового року має окреме значення. Уважали, що свято вдалося, коли про недавні крики, співи і гамір не забували і після його завершення¹⁷³. У Німеччині існує особлива форма святкування — Fasching, під час нього сум холодної і темної пори року проганяє карнавальна процесія, учасники якої одягають маски, дивно себе ведуть і п’ють пиво¹⁷⁴.

Перше травня, Новий рік та інші щорічні свята — події за своєю природою ґротескні, і їх незмінно супроводжують шаленство, веселощі та глузування над публічною владою. Гумор небезпечний, адже сміх завжди створює межу, за якою опиняється його об’єкт. Той, хто перебуває по той бік межі, не може сміятися з того, що й інші. Тому гумор потрібно обмежувати певними часовими рамками, у межах яких світ може сходити з офіційних колій.

Типовим для грецької цивілізації було те, що сміх, жарти і глузування не були буденним явищем, це була частина святкувань і фестивалів. Великі релігійні фестивалі дозволяли грекам понизити свої стандарти поведінки законним і непристойним сміхом. Наприклад, комедії Аристофана подані не інакше, як пробудження природи під час оргазмічних Леней у січні та Діонісій у березні. У той час чоловіки стоять на візках і насміхаються з перехожих¹⁷⁵.

У Середні віки ці поодинокі радості селянського життя, «свята дурнів», організовували на Новий рік, Водохреще, Масляну й у деякі інші дні. Було з чого вибрати. У Середньовіччі кількість свят на рік перевищувала цифру сто. Вони були відповідниками офіційним, серйозним святам, які ніби підтримували нерівність. На офіційних святах виставляли напоказ свої звання, посади й дохід, тоді як на карнавалах усі були рівними простолюдинами¹⁷⁶.

Свята дурнів — це пародії на серйозні свята. Люди танцювали непристойні танці в карнавальних костюмах. Майже всі свята дурнів були пародіями на церковні свята: їли і пили прямо з олтаря, оголювали різні частини тіла і загалом вели себе, як дурні¹⁷⁷.

У розквіт Середньовіччя ставлення церковних мужів до алкоголю, п’янства і святкування також було дуже терпимим. У церковному календарі були свята ослів і блазнів, під час яких пили і переповідали непристойні жарти. Бувало, свято ослів починалося криком, яким із церкви проганяли «всіх нудних людей» геть. Духовенство у Франції до середини ХV століття відзначало «свято пляшки». Святкування розпочиналося наприкінці лютого і тривало іноді аж до початку травня. У Богемії нижче духовенство обирало «єпископа», якого садовили на спину осла задом наперед, аби той вів месу і керував розпиванням пива. Синод Анже заборонив свята ослів у 1593 році, адже глузування та блазнювання були неприйнятними для церковних церемоній¹⁷⁸.

У Фінляндії ті, хто перебував при владі, під час карнавалу могли насолоджуватися відносним спокоєм. У фінів усе ж був особливий карнавальний період, коли робітники на деякий час могли стати королями. Традиція такого перевтілення бере початок із виголошеної в час Адвенту проповіді священика Максима Туринського в 420 році н.е. У своїй проповіді священик простими словами пояснив, що Адвент — час каяття, час підготовки до народження Божого Сина і святкування Різдва, що принесе спасіння. Туринський священик, напевне, був би не дуже радий дізнатися, як фіни починають Різдвяний піст: зі святкування Маленького Різдва!

Маленьке Різдво — відносно новий спосіб святкування, що набув популярності лише після Першої світової війни. Першою компанією, яка провела корпоратив на честь Маленького Різдва, була, найімовірніше, фінська «Коне» — один із найбільших у світі виробників ліфтів. За своїм ритуальним значенням Маленьке Різдво — веселе свято, яке передує власне християнському Різдву, як за аналогією у католицьких країнах посту передує весела Масляна¹⁷⁹. Під час святкування Маленького Різдва працівники можуть трохи попустити начальників і керівництво компанії. Це свято близьке фінам по духу, тому глибоко вкоренилось у фінські традиції й неодмінно супроводжується чималим уживанням алкоголю та відчуттям свободи.

Щорічні карнавали мають різне призначення. На карнавалах дозволено напиватися до нестями і вести себе по-дурному, ні про що не турбуючись. Можна зняти з себе тягар робочих буднів і співати п’яних пісень, кепкуючи з тих, хто при владі. Перше травня з характерним висміюванням політиків у газетах — для фінів, мабуть, найбільш знайомий приклад тисячолітньої карнавальної традиції.

Джерело всіх цих святкувань, утім, — не глузування над публічною владою, а народження, ріст і смерть рослин. За карнавалами стоїть ідея про завершення чогось. Перед тим як можна розпочати святкування карнавалу, потрібно відігнати сили пітьми шумом, наприклад, тим-таки феєрверком. На карнавалі немає місця страху. Гротескні маски, яскравий одяг, що виражає сексуальність і радість від життя, демонструють, що родючість і життя перемагають смерть. Бажання впевнитися, що природний цикл від сівби до збору врожаю пройде успішно, підкріплювалося шаленим святкуванням, адже острах перед «покровителями» свят, предками, покійниками і богами лишався цілком реальним. Принесення їм жертовних дарів було вираженням поваги й водночас подяки за щедрий урожай.

За допомогою святкувань прагнули задобрити духів і богів. Люди почувалися безпечно, зібравшись разом для посилення впливу на бога, якому служили. Розважаючи богів, люди танцювали, співали, пили і п’яніли, аби боги перебували в доброму гуморі. Тому соціальне випивання — єдиний суспільно важливий звичай уживання алкоголю¹⁸⁰.

Перше травня, свято Купала, День усіх святих, Різдво рівномірно розподілені протягом року і супроводжують життєвий цикл рослин. Та все ж вони дають лише досить розмите уявлення про соціальне, релігійне вживання алкоголю. В усьому світі за всіх часів різні спільноти поклонялися своїм божествам алкоголю і сп’яніння.