Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

V чарка: Напій поезії та пісні

Голос людини, що перебуває у стані легкого сп’яніння, підвищується і на обличчі з’являється щаслива гримаса. Усе виглядає вкрай фантастично, а надто власні думки й ідеї. Кожен, хто спізнав цей стан, може зрозуміти, чому алкоголь уважають містичним джерелом натхнення. Шекспір у п’єсі «Генрих IV» також пише, що добрий херес наповнює мозок довершеними, полум’яними і звабливими образами, і коли стає змоги описати їх словами, з уст злітають вигадливі дотепи.

Розповідають, що французький поет Шарль Бодлер ледь не систематично занапащав себе алкоголем. У занепаді він шукав натхнення. Алкоголь будив у Бодлерові поета. Його часто можна було застати з бокалом абсенту, що набув ледь не міфічної слави напою митців. Абсент став темою численних поетичних творів. Яскраво-зелений бокал досить часто з’являвся на написаних наприкінці ХІХ століття картинах, що зображували нічне життя Парижа.

Французький письменник Анрі Балеста змалював стан сп’я­ніння від абсенту як штучно створений рай, який звільняє реальність із лещат і зодягає найхимерніші і найбожевільніші думки в поетичну форму. Викликані абсентом інтенсивні галюцинації надихали таких митців, як Вінсент ван Гог, Поль Верлен та Амедео Модільяні, що, як відомо, полюбляли прихилитися до чарки²¹⁰.

У 1860-х роках Париж охопила справжня абсентова епідемія. Хоча абсент, що мав 75 градусів і містив хімікат туйон, був отрутою, яку згодом заборонили, митці вживали його з регулярністю, якій можна було позаздрити. Жага митців до сп’яніння має довгу традицію, за допомогою алкоголю вони прагнули пробудити в собі творчу наснагу.

Ян Сібеліус мав звичку час від часу зникати на кілька днів і робити барний тур разом з іншими митцями. Дружина обдарованого композитора одного разу зателефонувала йому і запитала, коли чоловік повернеться додому. «Золото моє, я композитор. Моє завдання — писати музику, а не робити передбачення», — почула вона відому відповідь²¹¹.

Сп’яніння вважають божественним джерелом мистецького натхнення. Людина тоді «сама не своя», адже в неї вселяється божественний дух, завдяки чому вона говорить і думає відмінним від звичного чином. Це може пояснити дивні п’яні історії.

На містику, якою оповитий стан сп’яніння, звернули увагу ще в Давній Греції. Слово «ентузіазм» (enthusiasmos), що означає захоплення, у Греції спочатку вживали на позначення стану, який виникає від ритуального вживання алкоголю у великих кількостях. У такому стані людина була переконана, що вона захоплена богом вина, а тому набувала здатності приймати в себе бога власною персоною і ставала частиною його божественної сутності²¹².

Греки вірили, що вживання вина веде до екстазу, тобто стану, відмінного від звичного, а в стані екстазу людина єднається з богами. Оскільки божество входило в людину, що перебувала в стані сп’яніння, вважалося, що п’яна від вина людина чесна, адже вино розбило всі чари і викрило неправди²¹³.

Діоніс був богом підсвідомості та провокації, адже вино вивільняло людину з лабетів холодного розсуду і розкривало її справжню сутність. Філософ Геракліт стверджував, що несвідомість найкраще приховувати, однак це складно, адже за пляшкою вина приходить розслаблення. In vino veritas — істина у вині, як казали римляни. Переконаність у тому, що вино розбиває кайдани брехні, була поширена досить довгий час. Поет Бодлер вторує давній мудрості, стверджуючи, що чоловіку, який п’є саму лише воду, є що приховувати від людей.

Стан «захоплення» викликав великий подив і повагу. Вірили, що обдарований пророк, перебуваючи під впливом божества, може розкрити волю богів. Саме в такому стані перебував, як були переконані греки, Дельфійський оракул. У Дельфах, що розташовані в Центральній Греції, поклонялися Аполлонові. У храмі знаходилися статуя Аполлона і могила «старшого» Діоніса. Піфією обирали доброчесну дельфійку, яка повинна була жити в цілковитій чистоті в період свого служіння. Люди приходили до Дельфійського оракула при храмі, щоб отримати відповіді на запитання, які їх непокоїли. Піфія сиділа на пророчому троні й у стані екстазу переказувала через Аполлона грекам волю Зевса. Вірили, що піфія говорила правду і ніколи не помилялася. У кімнаті під землею піфія давала здебільшого туманні багатозначні відповіді, які священик відтак інтерпретував для відвідувачів²¹⁴.

Стану екстазу піфія досягала, ймовірно, за допомогою Діоніса. Чи перебував Дельфійський оракул у стані сп’яніння? Якщо так, не відомо достеменно, чим саме воно було спричинене. Існує підоз­ра, що піфія їла у своїй келії лаврове листя, що мало важливе значення для культу Аполлона, і з часом це викликало зміни стану свідомості. Однак не відомо випадків, щоб хтось п’янів од лаврового листя. У будь-якому разі не викликає сумнівів те, що піфія перебувала під впливом якоїсь речовини²¹⁵.

У Біблії головною спокусою лжепророків, безумовно, було надмірне уживання алкоголю. Ісая²¹⁶ попереджає про потоптану корону пишноти п’яних, зів’ялу квітку краси їхньої гордості, що впливає на здатність до тверезої оцінки: «Від п’янкого напою хитаються: священик і пророк позбивалися з дороги напоєм п’янким, від вина збаламутилися, від напою п’янкого хитаються, блудять вони у видіннях, у постановах своїх спотикаються. Бо всі столи повні блювоти, калу, аж місця нема! Кого буде навчати пізнання, і кому з’ясовувати об’явлення буде?»

Підозра, що оракул гугнявив свої пророцтва у стані сп’яніння, може скидатися на применшення пророчого дару піфії. Утім, одна з індійських релігійних сект справді поважає своїх п’яних священиків. У храмі Парассініккадаву Мадапурра у штаті Керала поклоняються богові Мутаппану, якого вороги, згідно з легендою, намагалися здолати, напоївши перед великою битвою міцним алкоголем. Але Мутаппан не сп’янів, натомість алкоголь перетворився на нектар, який дав йому божественну силу. У той час, як до храмів інших богів приносять молоко, мед і хліб, жертовним даром Мутаппану є алкоголь. Храм щодня відвідує близько двох тисяч паломників. Якщо паломник не має коштів, аби принести із собою пляшку, храм пропонує пожертвувати чарчину міцного напою. Поклонники лишали у святому місці навіть віскі «Джонні Вокер Блек Лейбл». Під час щоденного ритуалу один зі священиків храму починає танцювати і пити алкоголь, щоб увійти у стан трансу. Ритуал завершується белькотінням життєвих настанов п’яного танцівника, які він роздає паломникам²¹⁷.

Індійський священик, отже, уже точно приправляє божественні одкровення п’яною самовпевненістю. Неважливо, наскільки плутано говорив Дельфійський оракул, адже в нього була важлива місія. Багатозначні пророцтва оракула передавали поради двох головних богів. Греки мали вишуканий спосіб демонструвати свою пошану як богові порядку, законності й освіченості Аполлону, так і богові хаотичності та дикого екстазу Діонісу. Навколо центру землі — омфала[23] — у Дельфійському храмі порядок і хаос існували в мирі та гармонії. Без хаосу не могло б бути порядку і самовладання, а здоровий глузд не існував би без нестримності та безрозсудності²¹⁸.

Невпевнені люди знаходили розраду в пророцтвах оракула і могли витлумачити їх так, як їм більше подобалося. Не весь час була потреба звертатися до пророка для прийняття рішень. Кожен може сам бути собі пророком і переконатися, як під дією алкоголю в голову лізуть цікаві та свіжі думки. Процеси, які відбуваються в нервових клітинах мозку, коли людина п’яна, можуть обернути її погляди на протилежні.

Легке сп’яніння було особливо знаковим і важливим станом для давніх персів, які стверджували, що рішення, прийняті у стані сп’яніння, найкращі і їх потрібно дотримуватися. Давні перси мали незвичний спосіб використовувати творче піднесення, викликане сп’янінням. Цар і його радники у такому стані обговорювали важливі державні справи. Пізніше, протверезівши, вони переглядали прийняті рішення. Якщо в обох випадках, у п’яному і тверезому стані, вони доходили одного й того самого висновку, цар діяв згідно з ним²¹⁹.

Якщо почитати рубаї перського поета Омара Хайяма, що жив у XI столітті, складається враження, що навіть мусульманська віра не змінила традиційного перського бачення досягнення блаженства від сп’яніння. Також, на думку Хайяма, вино розкриває справжню людську природу, її чесноти і вади.

Хоча Хайям був побожним мусульманином, це не завадило йому складати оди вину. Вино — це протилежність святенництву. Хайям із більшим задоволенням слухатиме п’яних, ніж лицемірних священиків.

Вірили, що сп’яніння стимулює творчість і відкриває істину. У книжках любителя простого люду й заливчастого сміху Рабле, що жив у XVI столітті, п’янство зображено ледь не як божественний промисел. Рабле, який сатирично висловлювався про становище своєї країни й особливо її церкву і спалення на вогнищі, вірив, що за допомогою випивки здатен пізнати істину. У компанії Рабле можна було зустріти добрих пияків, чесних і щирих, що без тіні лицемірства полюбляли заливати за комір і заглядати у чарку. У вступі до «Ґарґантюа» Рабле вихваляється тим, що для написання «цієї царственої книги» він приділив не більше часу, ніж на латання здоров’я, тобто питву і їдлу. За такими заняттями краще всього писати про високі матерії і про глибокі питання, що Гомер, філолог над філологами, а також Енній, за свідченням Горація, батько поетів-латинян, на думку Рабле, добре розуміли²²⁰. У вступі Рабле попереджає читача, щоб той не забув випити за нього, а він читача притьмом підтримає.

Коли тепер кажуть, що вустами дитини говорить істина, то за часів Рабле стверджували, що істина говорить вустами п’яного²²¹. На прикрість Рабле, його уявлення про божественне, спрямоване на пізнання істини божевілля від сп’яніння не було поширеним у світі. Вольтер глузував із Рабле, називаючи його безсоромним філософом, що здатен писати лише дурниці та бруд, і то коли п’яний. На думку Вольтера, неприпустимо, щоб чоловік, наділений таким талантом, марнував його так безглуздо.

Вольтер не розумів культури звичаїв XVI століття. Йому був не зрозумілий традиційний й істотний зв’язок між вільним висловлюванням думок і вживанням їжі та вина, а також «істина», яка розкривається в розмовах за столом. У XVIII столітті, що пропагувало розум, втратилося значення народних свят²²². Хоча алкоголь більше не пробуджує в нас жагу до співів і поезії, він спонукає нас говорити. Отже, можливо, у цьому полягає важливе соціальне й терапевтичне значення алкоголю.

Інколи випити для хоробрості — це найбільша помилка, якої може припуститися щодо себе замкнена й тиха людина. Генрих Ібсен лишився в історії як дуже безтактний пияка. За свідченнями глузливого історика Пола Джонсона²²³, Ібсен пив, аби позбутися своєї сором’язливості та небалакучості. Його коники в Римському Скандинавському клубі надовго закарбувалися в пам’яті. Ібсен брав участь у багатьох бенкетах, що мали катастрофічні наслідки. На одному зі званих обідів він зчепився з молодим художником Августом Лоранжем і, будучи напідпитку, заявив, що художник із Лоранжа поганий, не достойний навіть ходити на двох ногах, а лишень навкарачки. Коли гості встали з-за столу, Ібсен був настільки п’яним, що не міг навіть повзти. Письменника довелося нести додому. Ібсен часто беріг свої ноги. Коли шведський художник Ґеорґ Паулі і його норвезький колега Крістіан Росс віднесли Ібсена додому після чергового нещасливого гуляння, обвішаний медалями Ібсен обізвав їх щенятами, які викликають відразу.

Незважаючи на нестримну жагу до випивки Хайяма і Рабле, написані ними оди вину і сп’янінню змушують задуматися над однобічністю нашого ставлення до алкоголю. У нетверезому мозку народжуються не лише самі дурниці, а й краса, яскраві думки, поезія, танець і спів, одне слово — мистецтво.

За Сократом, контрольоване безумство — дарунок богів, що надихає на написання од. В одному з діалогів Платона²²⁴ любитель вина Сократ зізнається, що причиною його багатослівності є те, що музи (німфи) полонили його. Тому він говорить дифірамбами. На думку греків, дифірамб — культова пісня на честь бога Діоніса — був найчарівнішим жанром поезії.

Культова пісня на честь Діоніса була тісно пов’язана з танцем. Алкоголь змушує людей танцювати й співати. Античні греки, що танцювали у стані сп’яніння, вигадали інституцію, яку назвали театром. Діоніс також є богом театру, під його покровительством улаштовували танці й вистави взимку, коли помирала виноградна лоза, і весною, під час пробудження природи.

Платон розповідає, як із жалю до людей боги започаткували свята, на яких ті могли б відпочити від своїх важких буднів. Для спільних святкувань боги дали людям муз і їхніх поводирів Аполлона і Діоніса. Оскільки боги долучалися до людей, ті водили хороводи, єднаючись за допомогою пісень і танців. Боги дали нам здатність відчувати ритм і гармонію і насолоджуватись ними. Слово «хоровод» (khoros), на думку Платона, неспроста співзвучне зі словом «радість» (kharâ)²²⁵.

Під час Діонісій танцювали комос — танець шалений і розпусний. Танцівниці були вдягнені в оленячі шкіри, а їхні голови прикрашали плющеві вінки. Перевдягнені в сатирів чоловіки мали шкіряні фалоси і довгі конячі хвости. Вони прагнули будь-що піймати танцівниць. Діонісії, що супроводжувалися таким театралізованим дійством, почали святкувати в Афінах у 500-х роках до н. е., коли в нижньому Акрополі встановили дерев’яну статую Діоніса. Разом зі статуєю в Афінах з’явилися цапоспівці (гр. tragodôi), що поклонялися Діонісу. З північного боку Акрополя було місце для танців, яке називали оркестром (orchêstra). Глядачі спостерігали за влаштованими на честь Діоніса танцями й слухали співи, сидячи на дерев’яних лавах, вони були вкрай неміцними, тож раз у раз ламалися. Оркестр перемістили ближче до храму Діоніса, після чого первісне поклоніння богові природи стало чимось зовсім іншим²²⁶.

Театр мав на меті приборкати споконвічні ритуали служіння богові вина, які набули масштабів, що вражали. Так, на честь Діо­ніса ставили комедії і трагедії — народні вистави перемістили на офіційну сцену. Актор-аматор Феспіс у 534 році до н. е. здобув нагороду за свою трагедійну майстерність. Міняючи свою маску, він водночас міняв і свою роль. Актор розповідав історію, а хор підтримував його співом. Цапоспівці з’явилися тоді ж, коли виникли трагедія і театр. Чаркоспівці (гр. kômôdoi) ставили зовсім інші вистави, які стали прообразом комедії. Перша комедія була представлена 486 року до н. е. Комос, веселий танець святкової процесії, дав назву комедії, а цап’ячий гімн (трагедія) — печальним виставам. Перша святкувала переродження цапоподібного бога вина у формі нового врожаю, а друга — смерть²²⁷.

За античних часів Діонісії тривали багато днів. Афіняни спонтанно поринали в події, що розігрувалися у виставі, демонструючи свою прихильність чи невдоволення. Тупотіли ногами, викрикували глузливі насмішки, сміялися і плакали. Безперечно, неконтрольованому долученню до дійства сприяло вино, яке глядачі вживали у великих дозах. Театр давав змогу відчути себе вільним. Як театр, так і вино перебували під покровительством бога Діоніса. Театр розвинувся з культу Діоніса, і йому вдавалося спрямувати чимало енергії, яка інакше анархічно вивільнилася б в іншому місці²²⁸.

Співці танцю комос були прикладом для чаркоспівців. У першотравневу ніч студенти, що затягують п’яні співи, нагадують грецьких співців комос. Першого травня зв’язок між мистецтвами і богом вина живе і процвітає, принаймні так уважають п’яні.

Під час уживання алкоголю божественне натхнення може зійти у формі нових прекрасних думок і поетичних рядків. У своєму діалозі «Іон» Платон розповідає, що поетичне вживання мови є станом, даним поетесою — музою. Музи були дочками Зевса, джерелом натхнення митців. Вони допомагали грекам створювати героїчну поезію (Калліопа), релігійні хорові пісні (Полігімнія), любовну поезію (Ерато), танець (Терпсихора), комедію (Талія), гру на флейті (Евтерпа), історію (Кліо) і повчальну поезію, базовану на астрономії (Уранія). «Щасливий той, кого люблять музи, солодкі слова злітають з його губ», — писав грецький поет Гесіод понад 2600 років тому²²⁹.

Музи говорили вустами поета, але не кожного. Тому поети, яких музи обійшли увагою, намагалися встановити зв’язок із музами і богами за допомогою божественного посередника — вина. Римський поет Квінт Енній стверджує, що він ніколи не писав поезії, не випивши вина²³⁰. Наївне зізнання нагадує про тісний зв’язок між поезією і сп’янінням.

Зв’язок між сп’янінням і мистецькою творчістю описано в багатьох міфах. У Стародавньому Єгипті бог Осіріс, музикант і митець, дав єгиптянам алкоголь. Бог вікінгів Один отримав поетичний дар, випивши меду. Грецького бога Діоніса виховали музи.

Вікінги вірили, що алкоголь — це джерело поезії. Мед мав божественну силу. Казали, що він дає безсмертя, поетичний хист і мудрість. Вікінги найбільше поважали Одина, який навчив пивоварінню скандинавських богів і «тих чоловіків, які прагнули писати вірші»²³¹.

Один відкрив мед, що дає натхнення, богам і людям. Не дивно, що його вважали великим магом, шаманом, якому підвладні вірші, руни і заклинання. Його син Брагі, який особливо полюбляв співи, також був небайдужим до меду. Довгобородий Брагі був богом поетичного мистецтва вікінгів²³².

Виникнення любого вікінгам меду поезії було цілком міфічною подією. Коли два роди богів, що воювали між собою, аси і вани, уклали перемир’я, вони змішали слину в ритуальній чаші. З цієї рідини постав Квасір, який був мудрішим за будь-кого з людей. Двоє цвергів[28] убили Квасіра і змішали його кров із медом. Так виник мед натхнення та екстазу одрерір, який мав дивовижну властивість. Кожен, хто випивав цей напій, отримував хист до поезії або віщування. Коли Один та інші боги довідалися про цей таємний напій, вони захотіли його скуштувати.

На жаль, цверги віддали свій запас меду йотунові на ймення Суттунґ, а той богів недолюблював. Один пообіцяв дістати мед для всіх, оскільки поетичне мистецтво опинилося під загрозою. Суттунґ жив у печері разом зі своєю красунею-дочкою Ґуннлед. Один пробрався до печери і зрозумів, що може поладнати з Ґуннлед. Файна дочка йотуна запропонувала Одинові мед за те, щоб той провів із нею три дні і три ночі. Сп’янівши, Один утратив будь-яке відчуття часу і потрапив у тенета меду й Ґуннлед. Коли згодом Один прийшов до тями, він вирішив утекти, забравши мед із собою. Суттунґ помітив його і кинувся переслідувати. Він легко його зловив, оскільки з похмілля Один був не в найкращій формі. Під час переслідування частина меду розлилася на землю. Це був зіпсований мед, тому ті, хто його пив, ставали віршомазами, а не справжніми поетами. Одинові все ж вдалося врятувати мед поезії, забравши його з собою додому в Асґард²³³.

Поет-вікінг хоч би ким був, тільки не м’якотілим. Подейкують, що відомий поет Х століття Еґілл Скаллаґрімссон у битві проти короля Ейріка Кривавої Сокири використав не лише свій меч, а й свій поетичний дар, аби поглумитися над супротивником²³⁴. Еґіллом і до сьогодні захоплюються в Ісландії як героєм і любителем пива, і щонайменше одна пивоварня носить його ім’я.

Давні греки, випивши вина, ставали дуже охочими до співів. Перед тим як приступити до випивки, вони приносити жертву богам і співали на їхню честь гімни. Випивши трохи вина, греки починали співати політичні й патріотичні пісні. Випивши трохи більше — горлали застільні пісні, і зрештою, геть п’яні заводили пісні про кохання, красу і радість. Усі ці пісні греки називали skolia. Коли наливали напій іншому, виникала гарна нагода затягнути пісню, хоч би й про оголену ніжку файної дівчини, що звабливо визирала з-під каптана.

Традиційно вино і кохання пов’язані між собою. Відомим є вислів Лютера: «Хто не любить жінок, вина і пісень, лишається на все життя дурнем». Шведський поет Карл Мікаель Бельман, що запам’ятався своїми віршами про кохання і вино, писав у автобіографії 1795 року — і, безсумнівно, при цьому пишався собою, — що він досягнув успіху в своїй місії: зробити вакханалії відомими²³⁵. Просякнута коханням застільна поезія не була винятково монополією трубадурів.

Архієпископи, як, наприклад, перший архієпископ автономної Фінляндії Якоб Тенгстрем, теж писали на зламі XVIII—XIX століть застільні пісні, присвячені вину і жінкам, і це зовсім не вважали дивним²³⁶.

У нових застільних піснях життя постає трагікомічним. Споконвічні теми пісень стосуються питань життя і смерті, уживання їжі, напоїв, плотської насолоди. Ці теми супроводжуються роздумами, як час спливає від молодості до старості, життя пролітає повз, доля невідворотна. Разом із тим застільні пісні дають надію, прославляючи братерство застільників і людства²³⁷.

Однією з найважливіших тем застільних пісень є підкреслення спільності. Для стародавніх германців пиятика була способом вияву містичної творчості. Застілля розпочиналися рано і тривали до пізньої ночі. Ефект від сп’яніння підсилювали колективним співом і ритуальними танцями з мечем, читанням поезії й інструментальною музикою. Що довше тривало святкування, то складніше було дотримуватися церемоніального порядку, оскільки учасники починали засинати від сп’яніння. Незважаючи на це, через спів і поезію вдавалося підвести колективний дух і досягти відчуття спокою²³⁸.

Традиція застільної поезії передбачає, що в кожному випадку напій має певні додаткові властивості, які віддзеркалюють життєрадісну атмосферу. До них належить позитивне ставлення до сп’яніння. У скандинавській застільній поезії завжди особ­ливо прославляли божественність вина, аж поки не досягали несвідомого стану сп’яніння. Застільні поезії вказували також на «нечоловічі» звичаї вживання алкоголю. Хтось п’є, як малий хлопчик, не здатний спорожнити свою чарку одночасно з іншими. У Німеччині в ХVІІ столітті студенти мали звичку спорожнювати чарки одну за одною, поки інші підбадьорювали їх піснями. Той, хто вихилив чарку, перевертав її догори дном, і жодна краплина не повинна була більше скотитися сльозою²³⁹.

До бойкотування застільних пісень ставилися негативно. Тесля Ерлінґ із Карлскруни зазнав гострого осуду, адже якось п’яним облаяв його величність короля Карла ХІІ. Обвинувачений перервав застільну пісню, що прославляла короля і корону, викрикнувши, що чхати він хотів на короля. Пізніше обвинувачений на своє виправдання заявив, що не пам’ятає нічого про цю подію, оскільки через «хворобу» не тямив, що коїть. Король визнав сп’яніння пом’якшувальною обставиною і засудив Ерлінґа лише до дев’яти покарань шпіцрутенами[29], церковних служб і довічних робіт у замку Марстранд²⁴⁰.

Пов’язані із застільними піснями правила нагадують про соціальні зобов’язання, які накладає вживання алкоголю. Алкоголь не призначений для вживання наодинці. Природа алкоголю соціальна. Він породжує почуття спільності та дружелюбності. Напій, випитий разом під акомпанемент колективного виконання пісень, робить того, хто п’є, членом будь-якої компанії, незалежно від мовних і культурних бар’єрів. Такій ситуації передують чітко визначені правила і ритуали.