Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

ІІ чарка: Вода життя

Алкоголь і алкогольне сп’яніння були першими людськими способами проведення вільного часу й темами для роздумів. П’яна людина інакша. Вона може вести себе непередбачувано, казати щось дивне. У п’яного своя логіка, зрозуміла лише тим, із ким він п’є. Виникнення цієї містичної речовини губиться у міфічних ранкових сутінках людства. Людина не вигадала її, а знайшла.

Перший алкогольний напій з’явився у світі завдяки збігові багатьох щасливих обставин. Дослідники історії пива і вина принесли в жертву всю свою уяву, аби розповісти, як людина сп’яніла вперше. За однією з умоглядних версій⁷⁴, це трапилося, коли людина з’їла залишені у скельній заглибинці ягоди, які під впливом тепла почали бродити. Ягоди, що містили алкоголь, напевне, були несмачними, але, оскільки голод дошкуляв, треба було їсти. Набутий стан був дивним, і відтак досвід захотілося повторити.

Перше сп’яніння могло також відбутися й цілком іншим чином. П’яна історія приводить читача до Межиріччя, у стародавні часи, коли ще не існувало системного рільництва. На родючому клаптику землі між Тигром і Євфратом вигадали алкогольний напій, якому судилося залишити свої похмільні сліди на культурах регіону. Усе почалося з того, що у глиняні горщики з дикими зерновими культурами внаслідок розливу річок затекла вода⁷⁵. Боячись утратити весь свій зимовий запас, нещасний рільник розклав зерно на підлозі, щоб просушити його. Коли з просушеного та грубо змеленого зерна виліпили коржі, житель Межиріччя помітив, що ті мали на диво солодкий смак. У такий спосіб було винайдено солод. Месопотамці залишилися вельми задоволені своїми солодовими коржиками, залюбки пекли їх і складали в ті самі глиняні горщики. Щасливе поїдання солодових коржів тривало доти, доки знов не настав нещасливий день. Через дощ і розлив річок вода знову наповнила горщики, але цього разу разом із нею туди потрапили дріжджі. Це спричинило хімічну реакцію, якій було покладено перевернути людське соціальне життя.

Коли втомлений від застійних повеней рільник помітив, що в його горщиках щось невпинно нуртує і бурлить, він спершу вжахнувся і відчув глибоку відразу, спостерігаючи за пінистим місивом. Оскільки допитливість — усе-таки найвизначніша людська особливість, то він наважився спробувати підозрілу на вигляд суміш. Так уперше в історії людства хтось скуштував пиво. Минуло небагато часу, поки друзі та родичі наших предків також змогли спробувати цей дивовижний напій. Невдовзі всі трохи п’яні лежали на підлозі та сміялися. От пощастило! Можна ще?

Пиво з долини між річками, імовірно, один із найдавніших відомих людям алкогольних напоїв. Пивоваріння може налічувати понад 10 000-річну історію⁷⁶. Людина пила пиво вже тисячі років, перш ніж першому фараонові, який страждав манією величі, спало на думку побудувати собі надгробну плиту, яку наступні покоління назвали пірамідою.

Винайдення алкоголю не може бути заслугою самих лише цивілізованих народів, які населяли долину між річками. Очевидно, виготовлення алкогольних напоїв розвинулося незалежно в різних частинах світу. В Африці п’янкі напої виготовляли з дурри та проса, у Китаї і Японії — з рису. Ацтеки надавали перевагу соку агави, а бразильські індіанці робили собі напій з кореня маніока. У Південній Америці виготовляли напій під назвою чіча доволі дивним способом: жінки пережовували серцевину кукурудзи, випльовували у горня з водою і лишали напій бродити⁷⁷. Застосування слини у процесі ферментації було відоме також у Фінляндії, де, щоб довести пиво до бродіння, використовували слину дикої свині, в якої була тічка. Про це нагадує старий вислів. Коли в давні часи хто-небудь говорив щось погане про домашнє пиво, йому відповідали: «Що ти таке кажеш? Про пиво й тоді нічого поганого не казали, коли свинячу слину використовували»⁷⁸.

Алкоголь мав більше значення в людській історії, ніж могло б здаватися. Соломон Кац, який вивчав техніку пивоваріння, стверджує, що ненавмисне винайдення пива було останнім поштовхом до того вирішального кроку, який змусив людину осісти в певному регіоні, почати вирощувати зернові культури і вести спосіб життя, заснований на торгівлі⁷⁹.

Отже, увесь західний триб життя з його біржами й урбаністичним поспіхом базується на тому, що хтось десь залишив зернову рідину бродити? Хоча твердження Каца після кількох випитих кухлів звучить дещо непереконливо, немає підстав сумніватися в тому, що пиво справді мало надзвичайно важливе значення в Межиріччі, імовірному місці виникнення пивоварень і одному з перших регіонів, де почала розквітати міська культура. В епосі, створеному на честь міфічного правителя міста Урук Гільгамеша, понад чотирьох тисяч років тому важливість алкоголю виявилася своєрідним чином. Найдавніший літературний твір світу починається з опису того, як повія цивілізує дику людину Енкіду⁸⁰. Останній перебуває в цілковитому занепаді, ходить на чотирьох, їсть траву та п’є воду разом із тваринами на водопої. Зустріч із повією виявляється для Енкіду щасливою. Повія вчить його насолоджуватися любовними радощами, їсти хліб замість трави і пити пиво, «як заведено у земних людей». Енкіду не вдовольняється наперстком. Коли він випиває сім горнят пива, його «серце радіє і обличчя ясніє». Згідно з «Епосом про Гільгамеша», лише тоді Енкіду стає людиною!

Сп’яніння було для шумерів Межиріччя культурним станом. Вони додали систему бухгалтерського обліку пива навіть у першу в світі абетку понад 5000 років тому⁸¹. Письменник, що полюбляв пиво, був задоволений умовами, створеними в Межи­річчі. Денний заробіток виплачували пивом, письменницький талант був у пошані. Кожен шумер мав право на денну норму пива, що становила два-п’ять глечиків залежно від соціального стану. Найміцніше пиво було призначене лише високоповажаним особам. Релігійні обряди також треба було оплачувати пивом. Священики вимагали сім глеків пива і 420 хлібин за похоронну відправу. Це викликало в народу роздратування, і цар Урукагіна знизив цю норму до трьох глеків і 40 хлібин⁸².

Стародавнє Межиріччя було б раєм для працівників готельної та ресторанної сфери, оскільки подавати напої було поважаною професією. Цар Ур-Нанше, що у 2600 році до н. е. заснував видатну династію, навіть зобразив себе поміж двох пивочерпіїв із наповненими горнятами в руках. Цар завжди мав при собі таких помічників, і вони були шанованими особами в палаці⁸³.

Прихід до влади вавилонців приблизно у 2000 році до н. е. не вплинув на пивоварну промисловість Межиріччя, яка процвітала. Перший видатний вавилонський цар Хаммурапі підкреслив у своєму знаменитому зводі законів важливість пива. У 1901 році на знайденому в Сузах діоритовому стовпі більш ніж два метра заввишки було написано, що, коли шинкар продаватиме пиво за завищеними цінами, його буде кинуто в річку. «Якщо шинкарка не приймає плату за алкогольний напій зерном, а бере лише сріблом, важачи великою кам’яною гирею, або дає напій за вартістю менший, ніж зерно, шинкарку буде визнано винною і кинуто у воду», — однозначно гласить закон⁸⁴. Кинуто у воду означало, що її буде втоплено.

Законодавцеві, що жив у XVIII ст. до н.е., цінова політика «Алко»[9] не припала б до душі. Чиновники Хаммурапі з кучерявими головами відразу покидали б зі злості все вище керівництво «Алко» в річку. Із соціально-політичного обґрунтування високого податку на алкоголь у Північних країнах укладач найдавнішого у світі зводу законів лише посміявся б. Попередження щодо згубного впливу алкоголю пройшло повз прикрашені сережками вуха вавилонян.

Хаммурапі і його піддані, звичайно, погоджувалися з тим, що надмірне вживання пива справді призводило до таких побічних ефектів, як «роздуття тіла» і «похитування». Проте від цього були дієві ліки: коли хтось випив алкогольний напій і його ноги хиталися, а в очах двоїлось, йому давали одним ковтком випити вина, до якого було підмішане насіння різних рослин⁸⁵. Хоча такий лікарський напій, вочевидь, помножував ефект від випитого, у Межиріччі вірили, що лише алкоголь має дію на алкоголь. Таке уявлення було зрозумілим у культурі, де розрізняли 19 рівнів якості пива і де пивоварів поважали настільки, що їм не треба було навіть відбувати військову службу⁸⁶.

Вавилоняни змагалися з єгиптянами за звання «наймокрішої» нації давнини. У Вавилоні робітники мали право на щоденні два горнятка пива, чиновники — на три, жінки, які працювали при дворі або у храмі, — на три горнятка медового пива. Верховним священнослужителям дозволялося вицмулити очеретяними соломинками цілих п’ять горняток пива. Під час храмових торжеств ці порції зростали⁸⁷.

У єгиптян щоденна норма пива також дорівнювала двом горняткам⁸⁸. Єгиптяни часто влаштовували п’янки, метою яких було довести гостей до цілковитого сп’яніння. Вони пили багато і не вважали це надто великою проблемою. До того що хтось непритомнів од алкоголю, ставилися настільки ж буденно, як і до поїдання їжі. Коли повноправний громадянин вирушав у пивний рейд, він брав із собою в дорогу двох рабів і одного вільного⁸⁹. Доставка п’яного додому проходила легко і просто з використанням здорового глузду.

За часів фараона Ехнатона пиво особливо лилося рікою і масове вживання пива солдатами стало проблемою⁹⁰. Фараон Ехнатон сам не гребував пивом: на його зображеннях, що збереглися, видно, що у нього був чималий пивний живіт.

Єгипетські свята були бучними. Часто на малюнках зображений гість, який наївся і напився так, що йому аж зле. У нього тече з рота, його сусіди за столом звичним рухом підтримують йому голову і за потреби відносять його до ліжка. Сліди сумної події зникають, і веселощі продовжуються⁹¹.

У Єгипті гарними манерами вважалося бути п’яним під час торжеств. Найвизначніші свята проводили на честь богів, і вони могли перериватися на період робочого тижня. На славу богам можна було кричати п’яним. Люди переміщалися всі разом і сміялися, задоволені життям. Одним із найбільших свят був Опет, який за часів 20-ї династії тривав цілий місяць⁹².

За часів розквіту давніх культур алкоголь приносив людям радість. Ішлося не лише про радість, яку відчуваєш, коли починаєш п’яніти. Алкоголь уважався символом родючості та життєвого потоку, справжньою рідиною життя, ліками.

Велика пошана, з якою ставилися до алкоголю в Межи­річчі та Єгипті, почасти базувалася на переконанні, що алкоголь робить людину здоровою і додає їй життєвої сили. У Межиріччі співали хвалебних пісень пиву: пиво має благодатний вплив на печінку й серце. У віршах співали, що улюблені бочка для відділення бруху і посудина під нею кажуть одна одній дубул-дабал. Так називали веселий звук, який безперервно лунав у приміщенні для бродіння пива⁹³. У пиві містилася цілюща божественна сила. У Єгипті на честь покровительки медицини богині Сехмет влаштовували жертвоприношення, які супроводжувалися триденним гулянням. Жерці богині Сехмет переважно були лікарями й уважали пиво надзвичайно корисним для здоров’я⁹⁴. В Єгипті школярам теж давали пива за обідом, адже вірили, що воно запобігає шлунковим і нирковим хворобам⁹⁵. Медичний посібник «Папірус Еберса» налічує 700 різних рецептів. У більш ніж ста з них важливим складником є пиво⁹⁶.

Уявлення про цілющий вплив алкоголю глибоко вкорінене також у християнській традиції. Жоден напій не подає західну культуру так яскраво, як вино. Павло заохочує Тимофія у своєму першому листі⁹⁷ не пити самої тільки води, а «пити й трохи вина заради шлунка й проти багатьох недугів». У середньовічній Європі лікарі призначали вино майже від усіх хвороб, таких як хвороби кишківника, розлади травлення, а також для очищення крові. Популярною була книга Йоганнеса фон Куби Hortus Sanitatis («Сад здоров’я»). У ній Куба стверджує, що вино полегшує процес перетравлювання їжі у шлунку й печінці. Автор переконує, що вино очищує туманну кров і відкриває всі канали в тілі. Обґрунтування узагальнено в одному реченні: «Адже це такий природний продукт»⁹⁸.

Про середньовічні вірування нагадує вермут. Хоча сучасний вермут зовсім далекий від вина, його склад (прянощі та корінці рослин) вказує на медичне походження напою. Вермут уважали відмінним афродизіаком, справжнім еліксиром мужності. У ХVІ столітті його також рекомендували для покращення травлення⁹⁹.

Проте не всі полюбляли вино. Шведський історик Олаф Маґнус в «Історії Північних народів», що побачила світ 1555 року, палко захищав різноманітні переваги пива. На думку Олафа Маґнуса¹⁰⁰, пиво не викликає в людей гніву і безпліддя, а якраз навпаки: фінське пиво робить жінок такими плодовитими, що вони народжують двійнят! Завдяки доброму фінському пиву чисельність населення зростає, що, звісно, збільшує державні податкові надходження і, отже, росте й могутність держави, стверджує Маґнус.

У Північних країнах населення старіє, однак податок на алкоголь лишається незмінно високим. Можливо, поради Маґнуса потрібно знову взяти на озброєння.

Олаф Маґнус був великим любителем пива, що видихнулось. Маґнус дійшов такого висновку: що старіше пиво, то воно чистіше й здоровіше. Якщо, наприклад, у людей в оточеній фортеці розпухає живіт або у них камені в нирках, пиво магічним чином позбавляє їх від страждань. Олаф розповідає, як у 1520 році він був серед оточених у Стокгольмі та пив старе пиво, після чого його перестали турбувати камені в нирках. Не підкріплюючи свою заяву щонайменшим обґрунтуванням, Олаф наполегливо запевняє, що пиво лікує кашель, якщо його пити з маслом. Якщо зварити його з яйцями, імбиром і цукром, пиво допомагає при травмах ребер. Воно також сприяє росту нігтів¹⁰¹.

За часів, коли жив Маґнус, не можна було уявити, аби хтось відмовився від алкоголю. Королева Швеції Крістіна була надзвичайно юна. Вона не переносила ні пива, ні вина, тому крала в королеви-вдови Марії Елеонори дощову воду, яку та використовувала для вмивання обличчя. Коли виявилося, що Крістіна пила призначену для вмивання рідину, матір дала дочці добрячого прочухана. Королева-вдова не без причини турбувалася через такі капризи й уважала, що саме недостатнє вживання пива і вина призвело до печії та проблем із жовчним міхуром¹⁰². Води Крістіні після того так ніхто і не давав, тому їй довелося вдовольнятися пивом. Трагічна доля була в молодої королеви.

Моряки лавірували з королевою-вдовою одними й тими самими шляхами. Коли «Мейфлавер» з пілігримами на борту причалив 1620 року до Плімута на Американському материку, причиною тому було, не більше і не менше, пиво. Екіпаж судна вирішив кинути якір, бо в них закінчилося пиво! Хоча пуритани не надто любили алкоголь, рішення екіпажу було зрозумілим. Алкоголь у великих кількостях використовували на кораблях, адже він краще зберігався, ніж питна вода. Вояж «Мейфлавера» закінчився святкуванням, оповитим запахом солоду. Коли місцеві індіанці привітали новоприбулих, було влаштовано спільне свято, на якому індіанці пригощали індичкою — першою традиційною для Дня подяки індичкою, а європейці — виготовленим на новому континенті пивом¹⁰³.

В епоху Середньовіччя і Нового часу через нестачу чистої питної води пиво і вино були безпечними напоями для тамування спраги, тож їх пили в Європі щодня літрами. Пиво в той час було як ранкова кава. Кухоль пива ставили ввечері на столик біля ліжка, аби одразу випити зранку. Пиво було настільки природним продуктом щоденного вживання, що за часів правління Ґустава у Швеції тих, хто пив пиво, вважали ледь не тверезниками. Ненажера з ненажер Король-Сонце Людовик ХІV не відмовлявся від вина. На випадок, якщо вночі король зголодніє, йому на нічний столик ставили смажену курку і дві пляшки вина¹⁰⁴.

Про важливість алкоголю свідчить також те, що раніше вкрай осудливо ставилися до виробників неякісного пива. Мішленівських зірок тоді не було, але контроль якості був вельми ефективним. У Вавилоні покаранням за погане пиво в усіх випадках була смерть. У створеній у 1086 році «Книзі Страшного суду», де за ініціативи Вільгельма Завойовника було описано економічні ресурси Англії, особливу увагу приділено також пиву. Виробники низькоякісного пива повинні були дати переконливе пояснення, якщо хотіли уникнути серйозних покарань. Як покарання порушник закону мав сплатити штраф у розмірі 40 шилінгів або відсидіти на стільці, до якого його прив’язували. Після цього виробника поганого пива били і купали у воді. У Німеччині шинкаря позбавляли ліцензії, якщо він продавав погане пиво більше трьох разів¹⁰⁵. Відомий закон «про чистоту пива» від 1516 року мав силу в Німеччині. Згідно з цим законом, до складу пива було заборонено додавати будь-що інше, крім води, солоду, хмелю і дріжджів.

Пиво, особливо в Німеччині, вважали надзвичайно важливим і зміцнювальним продуктом. На думку прусського короля Фридриха ІІ, пиво було давньою прусською чеснотою. «Я виріс на пиві, так само і мої вояки», — любив повторювати він. Прусси були занепокоєні обліком уживання пива. На думку Фридриха, кава, чужа речовина, підривала пивоварський промисел і витривалість солдат. Страх Фридриха перед кавою був настільки великим, що він заснував кавову поліцію, аби запобігти таємному ввезенню кавових зерен¹⁰⁶.

У Швеції також були занепокоєні обліком уживання пива. Лікар округу Турку Й. Гартман скаржився у звіті, поданому в 1755 році до Лікарської колегії, на те, що корисне, зміцнювальне і поживне пиво вийшло з моди¹⁰⁷. Причиною став модний напій бренді.

Перший дистильований алкогольний напій був виготовлений, найімовірніше, з рису. Китайці дистилювали міцні алкогольні напої з рисового вина або пива вже в ХІ—ІХ століттях до початку нашого літочислення. Напій містив різноманітний осад. Відомо, що рисові напої дистилювали також в Індії в ІХ столітті до н. е. Можливо, дистиляція поширилася з Китаю в Індію, а звідти дійшла до арабів. Існує багато теорій щодо винайдення дистиляції, і ніхто достеменно не знає, де її придумали насправді. Принаймні точно відомо, що арабські купці привезли з собою цю науку в Європу в Х столітті¹⁰⁸.

Слово «алкоголь» має арабське походження. Від самого початку al khol означало порошок стибій, який використовували для фарбування брів. Стибій — це напівметал, який застосовують у виробництві фарб і лаків. У той час коли араби дистилювали косметичні продукти і парфуми, в Європі дистиляцію, ясна річ, використовували в інших цілях. Помітили, що коли вино нагріти, алкоголь у питній суміші випаровується. Коли пара замерзає, вона перетворюється на рідину, яка, власне, і є тим самим продуктом дистиляції. У Європі перший міцний алкоголь дистилювали, ймовірно, в Каталонії в регіоні Пенедес. В Італію винахід приніс в ХІ столітті багдадський алхімік Константин Африканський. Він прийняв християнство і, як то кажуть, «на ранок після весілля» презентував католицькій церкві свій винахід. Після його смерті в монастирі Монте Кассіно 1087 року ченці з готовністю продов­жили його благородну справу. Так, напевне, і почалася історія монастирських лікерів. За іншою версією, дистиляцію винайшов Салернус, що жив у ХІІ столітті, лікар з міста Салерно. Століттям пізніше Таддео Альдеротті з Флоренції в деталях описав техніку дистиляції, зокрема, як із вина дистилювати міцний алкоголь¹⁰⁹.

Барвиста когорта європейських алхіміків, арабів, індусів і китайців прагнула до того, щоб винайдення міцного алкоголю визнали їхньою заслугою. Одна з найвідоміших суперечок щодо прав власності зав’язалася між ірландцями і шотландцями. І ті і ті наполягали на тому, що саме вони першими винайшли віскі. Згідно з ірландською версією, ірландські ченці понад тисячі років тому передали свої вміння шотландцям. Ця теорія, звичайно, зустріла спротив у Шотландії. Перша офіційна згадка про виготовлення віскі датується лише 1494 роком, і в документах описано, як шотландський ченець Джон Кор виготовляв віскі з восьми мішків солоду. Шотландці називають віскі wiskibeatha, що означає «вода життя». Міцне віскі вважали чудовим засобом для захисту від холодних гайлендських[10] зим.

Секрет виготовлення віскі шотландці довгий час пильно берегли. Це й не дивно, адже в материковій Європі вміння дистиляції вважалося великим дивом. Міцний алкоголь зазнав шани як диво-ліки. Каталонський алхімік Арнольд Віллановус назвав його на шотландський манер aqua vitae, тобто «вода життя», адже дистильований напій «зміцнював тіло і продовжував віку». У своєму широко відомому дослідженні Віллановус заохочує вживати міцний алкоголь, тобто аквавіт, у медичних цілях. Алкоголь чудово допомагав тим, хто працював у вологих і холодних погодних умовах, оскільки він був справжньою енергетичною бомбою. Алкоголь також був ефективними ліками від чуми¹¹⁰.

Віллановус був різностороннім дослідником. Він здобув освіту в домініканських ченців і вивчав медицину в Неаполі; володів арабською, грецькою і латиною. Його начитаність і вміння викликали зацікавлення і він регулярно лікував пап, королів і дворян, подорожуючи Іспанією, Францією й Італією. Коли Віллановус успішно вилікував королівські болячки араґонського правителя, в 1285 році він отримав у нагороду замок у Тарраґоні та посаду професора в Університеті Монпельє.

Професор Арнольд не вдовольнився роздумами над самими лише медичними проблемами. Він обмірковував також теологічні питання, окрилений польотом уяви й такою самовпевненістю, що деякі церковні служителі почали вважати подібне неприйнятним. Віллановус провіщав у своїй книжці, яка вийшла 1299 року, що Антихрист прийде на Землю 1355 року, а кінець світу настане 1464 року. Його книжка була, на думку пересичених церковних мужів, єретичною, і Віллановус продовжив свої теологічні роздуми в тюрмі. Історія показує, що Віллановус краще проявив себе як лікар, аніж як теолог. Такої самої думки був також папа Боніфацій VII, який, на Віллановусове щастя, що нидів у тюрмі, сильно страждав од каменів у нирках. Арнольд отримав нагоду врятувати свою шкуру, запропонувавши папі власний еліксир життя, в який було додано, зокрема, золото¹¹¹.

Хоча обпікаюче відчуття міцного алкоголю і швидке й легке сп’яніння впевнювали пап і правителів у тому, що було знайдено божественний еліксир, алхіміків не можна було підкупити кількома чарками. Здатність алкоголю запобігати гниттю була важливою деталлю, яка переконала алхіміків на кшталт Віллановуса у винайденні еліксиру життя¹¹². Алкоголь, як відомо, — прекрасний консервант. Коли міцний алкоголь змішали з іншим консервантом, що добре запобігає окисленню, а саме — з золотом, отримали справжній еліксир. У середньовічних монастирях і підвалах алхіміки робили спроби виготовити такі еліксири вічного життя. Це було однією з найбільших їхніх мрій. Хто тільки не хотів отримати хоча б подобу алхімічних еліксирів! Взяти, до прикладу, німецький лікер під назвою «Ґолд Вассер», рецепт якого датується 1598 роком. У «Ґолд Вассер» дійсно додають дрібку справжнього золота. Коли напій наливають у келих, маленькі золоті пластівці на склі виблискують, наче спогад про середньовічну мрію алхіміків перетворювати метали на золото і віру в те, що золото продовжує життя.

Однак наскільки ефективним був такий золотий напій? Принаймні диво-ліки Арнольда Віллановуса, як це не дивно, зробили свою справу і Боніфацію стало краще. У подяку за це він звільнив Арнольда і подарував йому ще один замок в Ананьї¹¹³.

Простий народ почув про Арнольдові еліксири лише в ХІV столітті, коли вони стали вкрай необхідними. У 1347 році один з купецьких кораблів привіз із Криму до Генуї хворобу, яка змінила європейську історію. Чума не вщухала 40 років і забрала життя понад 40 мільйонів людей. У час, коли «чорна смерть» була в розпалі, поширилася чутка, що нарешті було винайдено чудодійні ліки від чуми й усіх інших нещасть. Це вселило життя навіть у тих, хто вже був при смерті. Подейкували, буцімто Арнольд за допомогою отриманих від арабів даних дистилював алкоголь, який відділив душу вина¹¹⁴. Коли перегнане вино випарювалося, воно перетворювалося на міцне «палене вино», тобто бренді, і алхіміки справді вважали, що їм вдалося полонити душу вина. Про це переконання нагадує англомовна назва міцних алкогольних напоїв — «spirits»[11].

Віллановус сам вірив у те, що винайшов п’ятий елемент, еліксир життя¹¹⁵. Його віра ґрунтувалася на давній теорії про чотири «першоелементи». Згідно з цією теорією, у Всесвіті є чотири першоелементи: земля, вода, повітря і вогонь. Також людей можна розділити за цими елементами. Одні приземлені (флегматики), тобто практичні від природи, у других постійно вода стоїть в очах (меланхоліки), інші з повітряною легкістю вирішують складні завдання (сангвініки), решта — вогнисті (холерики). На додачу до системи першоелементів існує душевний елемент, який породжує функції душі й уважається найвищим першоелементом¹¹⁶.

На Віллановусову думку, п’ятим елементом, spiritus animalis, була певна речовина — посередник між тілом і душею. Її місце було в серці, і вона відповідала за життєво важливі явища і ментальні образи¹¹⁷. Поза сумнівом, під дією дистильованого напою ці образи лише покращувалися. Коли п’яний бачить галюцинації, можливо, це прояви spiritus animalis.

«Палений» алкоголь уважали в ХV столітті одним із найважливіших медичних препаратів універсальної дії. Вірили, що він лікує геть усе. Міцний алкоголь цінувався більше, ніж антибіотики в наш час. Віденський професор медицини Міхаель Пуфф опублікував у 1455 році детальне пояснення¹¹⁸ оздоровчого впливу міцного алкоголю. Утім, це пояснення не мало жодного стосунку до медицини.

Професор Міхаель Пуфф вихваляє міцний алкоголь, пропагуючи його омолоджувальні властивості: він робить людину радісною, запобігає випадінню волосся, передчасному сивінню і старінню організму.

У шведській медичній книжці, яка вийшла наприкінці ХV століття, міцний алкоголь називають чудовим афродизіаком і тому радять його насамперед жінкам, які страждають від безпліддя і в яких холодний характер. Міцний алкоголь гарячить їх і допомагає завагітніти. Також він стане у нагоді тим, хто дотримується целібату, адже «міцний алкоголь позбавляє людину аморальності». Міцний алкоголь — не що інше, як універсальні ліки. Він продов­жує життя, виводить отруту з організму, лікує рак, заспокоює шлунок і покращує травлення. У тих, хто п’є міцний алкоголь зранку, виробляється імунітет від багатьох хвороб. Міцний алкоголь також ефективно бореться з глистами і вошами. Він утамовує біль, якщо його налити на місце, яке болить. Він покращує сумний настрій і поганий слух. Він заглушає дзенькіт у вухах. Це чудові ліки від неприємного запаху з рота, і взагалі, завдяки алкоголю людина добре пахне. Він запобігає псуванню будь-якої їжі. Для підтвердження останнього аргументу невідомий лікар зазначає, що труп, який зберігається в міцному алкоголі, може залишатися в свіжому стані роками¹¹⁹.

«Палений» алкоголь припав до душі духовенству Північної Європи. Зі шляхами поширення проблем не виникало, тому духовенство допомагало з маркетингом. У заміських маєтках і будинках священиків міцний алкоголь дистилювали ще в ХVІ столітті, а простий люд познайомився з цим джерелом радості через священиків. Відвідуючи парафії, останні пропонували диво-ліки хазяям будинків, у яких зупинялися на ніч. Парафіяни почали наслідувати священиків. Для прихожан пияцтво було звичним ще в 1840-х роках, як чоловіки, так і жінки носили при собі кишенькову фляжку¹²⁰.

Міцний алкоголь іще в ХV столітті називали водою життя. Наскільки відомо, уперше слово «алкоголь» на означення дистильованого напою вжив алхімік Парацельс. Для нього алкоголь становив найкращу частину алкогольного напою, його душу¹²¹. Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм, більше відомий під іменем Парацельс, був одним із найяскравіших науковців Відродження. Він узяв собі латинське ім’я, адже, на його думку, був кращим за відомого римського лікаря Цельса, що жив у І столітті. Парацельсу не потрібен був власний піар-агент. Скромності не було місця в його гардеробі.

Парацельс народився в 1493 році. Його батько був ліцензіатом медицини, тому Парацельс мав уявлення про медицину й алхімію. Батьківських учінь не вистачило, аби навіть почасти вдовольнити жагу до знань молодого зарозумільця. Парацельс подорожував Європою, навчався в Базельському університеті і здобув додаткові знання, навчаючись у знаменитих алхіміків. Університетську освіту завершив у Феррарі, отримавши найвищий академічний ступінь. Під час своїх численних мандрівок він крутився у різношерстих колах алхіміків, астрологів, аптекарів, шахтарів і окультистів¹²².

Дописи Парацельса переважно мали темне походження, що не дивно, оскільки він складав більшість із них, коли був п’яний¹²³. Парацельс жив, як учив. Удосталь насолодившись водою життя, він починав писати численні нецензурності та пекельні образи. Навчаючись у Базельському університеті, він обізвав Галена і Гіппократа ідіотами і театрально спалив роботи знаного алхіміка Авіценни, що жив в ХІ столітті. Він стверджував, що в його капелюсі було більше знань, ніж у всьому університеті, і що в його бороді було більше досвіду, ніж у всіх дослідників, разом узятих¹²⁴.

Незважаючи на ці пречудові вміння, навіть Парацельс був неспроможний винайти дієвий еліксир життя. Ніхто інший теж не зміг, хоча спроб було достатньо. Ченці й алхіміки додавали до своїх напоїв багато секретних трав. Деякі лікери містили у своєму складі понад 100 різних трав, які дозували, акуратно перемішували, після чого випарювали міцний алкоголь. Вони були відомі під назвою еліксири. Хоча еліксир вічного життя так і не було знайдено, наступні покоління дістали у спадок великий вибір гірких лікерних трав’яних настоянок¹²⁵. П’ючи угорський «Унікум», німецький «Ундерберґ», латвійський «Ризький бальзам» чи італійський «Фернет Бранка», кожен може підняти чарку за Парацельса і компанію. На смак напої такі само цікаві, як і їхні творці.

Об’єднує ці напої те, що рецепти їхнього виготовлення зберігалися в таємниці. Це теж нагадує про їхнє містичне і магічне походження. Кажуть, що оригінальний рецепт лікеру «Шартрез» датується 1605 роком, і в ньому «Шартрез» називають просто — еліксир. В одному лише «Шартрезі» понад 130 різних трав та інших рослин. Картезіанські ченці, що виготовляли лікери, не люблять багато галасу довкола себе. Рецепт лікеру й досі знають лише три ченці одночасно¹²⁶.

Рецепт приготування лікеру «Бенедиктин» також відомий лише трьом особам одночасно. Вважається, що лікер вигадав бенедиктинець Бернардо Вінцеллі в 1510 році. Подейкують, що коли Вінцеллі запропонував свій еліксир утомленим і хворим братам-монахам, напій мав настільки сильний лікувальний ефект, що його присвятили Богові. На боці пляшки в пам’ять про чернечу присвяту досі пишуть три великі літери DOM, що є скороченням слів Deo Optimo Maximo (хай славиться Бог Найкращий Найбільший)¹²⁷.

Еліксири розпалюють жагу до життя. В Італії жінки особливо полюбляли виготовляти любовні лікери, аби причарувати свого коханого. Лікери носили такі назви, як «Радощі шлюбної ночі», «Нічна красуня» або «Олія Венери». Ті, кому бракувало любові, могли скористатися італійським лікером «Стреґа». «Стреґа» в перекладі означає відьма; за повір’ями напій походить від любовного зілля, яке варили відьми. Історія розповідає, що молоді дівчата, після того як випивали лікер, оберталися на відьом. Стверджують, що коли молодий хлопець вип’є запропонований дівчиною напій, він навіки в неї закохається. У Європі виготовляють багато інших любовних лікерів, як-от «Парфе Амур» («Досконала любов») і «Амарето». Останній, італійський мигдалевий лікер, виготовляли ще в 1525 році. Вперше його приготувала молода вродлива вдова для одного з учнів Леонардо да Вінчі, вона позувала художникові, коли той створював образ мадонни для фрески в соборі Саронно¹²⁸.

Коли італійська аристократка Катерина Медичі, що жила в ХVІ столітті, вийшла заміж за французького короля, вона ознайомила французький двір із секретом виготовлення лікерів. Стверджують, що королева Катерина вигадала за своє життя десятки різних містичних рецептів лікерів. Лікери на травах пили при дворі в основному як ліки від розладів травлення, спричинених королівськими звичаями харчування. Катерина, ймовірно, робила лікери через власні проблеми з травленням. Відомо, що одного разу вона ледь не померла, з’ївши заразом майже сто артишоків.

Ознайомлюючись з історією алкогольних напоїв, читач, напевно, дивується, що хоч би про який напій ішлося, кожен із них спочатку набував популярності через його оздоровчий ефект. Алкоголь свого часу був вітамінною пігулкою, яку необхідно було вживати кожен день. У Фінляндії у ХVІІІ столітті під час судових засідань самогонники заявляли на свій захист, що вони дистилювали міцний алкоголь винятково «як ліки». Водій із Ловііси переконував, що займався перегонкою лише для того, аби забезпечити своїй дружині ліки «для своїх хворих очей». Дружина барабанщика з Турку дистилювала, «бо родичі були тяжко хворі». Лоцман із Пікісаарі переганяв горілку «для свого здоров’я»¹²⁹.

Міф про лікувальну силу алкоголю був вельми живучим. Французький «Сюз», як і інші бітери[12], роблять із дикорослого альпійського тирличу, що, як вірять, допомагає при захворюваннях печінки. Аналогічний лікарський напій «Анґостура» з тропічних рослин винайшов у 1824 році німецький лікар Йоган Зіґерт для лікування шлункових захворювань. Напій був популярний серед моряків британського флоту, які до нього додавали джин¹³⁰.

Джин, між іншим, теж було винайдено як ліки. Голландський лікар Сільвіус у Лейденському університеті виготовив алкогольний напій з ялівцю для покращення травлення. Вірили, що він сприятливо впливає також на нирки. Напій не лікував ні того, ні того, однак набув великої популярності, оскільки «полегшував муки». Коли його приймали у великих дозах, пацієнт принаймні на якийсь час забував про свою проблему.

Історія відомого французького анісового напою — абсенту — також бере витоки з лікарських шафок. Спершу абсент був швейцарським лікарським напоєм, який містив не лише аніс, а й фенхель і багато інших трав, крім сумнозвісного полину. Воякам, яких відряджали в численні французькі колонії, абсент дуже припав до душі, адже вони могли приховати ним смак брудної води. Солдати вірили, що абсент також знищував бактерії і допомагав при гарячці. Саме завдяки ним анісовий напій побачив світ¹³¹. Британська армія мала свій відповідник абсенту — винайдений в Індії «Джин тонік». Для його вживання були серйозні медичні підстави. Хінін, який міститься в тоніку, був дієвим засобом від малярії.

У наш час в аптеках марно запитувати про воду життя. Найбільше, що ви отримаєте, — це проспектик, у якому буде описано згубний вплив алкоголю на печінку і центральну нервову систему. Принаймні у французькій культурі алкоголь і надалі асоціюється з силою, радістю життя, відвагою і щастям¹³², і від давніх переконань іще щось лишилося. Як пише «Британський медичний журнал», регулярне вживання алкоголю маленькими дозами захищає серце. Рекомендована добова доза — 2—3 шоти[13]. З-поміж людей, які вживають алкоголь у таких дозах, смертність на третину нижча порівняно з непитущими¹³³. Раніше з трьох шотів лише посміялися б. Значно здоровішим уважалося бути п’яним як чіп.

Відомий дослідник історії вина Г’ю Джонсон¹³⁴ перекона­ний, що міцний алкоголь сприяє всмоктуванню поживних речовин, особливо протеїнів, в організм. Це змушує Джонсона зробити висновок, що люди, які вживають міцний алкоголь у помірних кількостях, часто «краще харчуються, впевненіші в собі» і внаслідок цього «більше покладаються на себе», ніж інші.

Коли критично мисляча людина читає Джонсонове обґрунтування, у неї закрадається підозра, а чи не дістав Джонсон з льоха кілька зайвих пляшок, аби написати такі рядки. П’яні зазвичай самовпевнені й уважають себе більш спроможними від решти. Джонсон, який заробив на своїх книжках про алкоголь мільйони, врешті підводить читача до свого п’яного віддалено логічного висновку, запевняючи, що ще у стародавніх суспільствах представники вищого класу зійшлися на думці, що лише вони достойні вдовольнятися привілеями вживання алкоголю.

Висновок Джонсона зрозумілий. Коли ми п’ємо алкоголь, ми відчуваємо себе сильнішими й упевненішими в собі. Це, можливо, було однією з причин, чому алкогольний напій набув важливого ритуального значення. Шумери називали вино ngeztin, тобто «дерево життя». Назва нагадує, що алкоголь цінували тому, що він додавав життю радості й піднімав настрій. Алкоголь не був ліками лише від фізичних проблем, він був також ліками від депресії. Уважали, що сміх, викликаний музикою і вином, був ефективним засобом від меланхолії. В європейській народній культурі розуміли традиційні гуманістичні аргументи з приводу того, як задоволення та сміх посприяли пізнанню важливих істин: вони приносили необхідне полегшення невтомному розумові, заповнювали вільний час і проганяли сон¹³⁵.

На думку батька медицини Гіппократа, викликаний сп’янінням раптовий прилив крові приводить до того, що душа і думки, які її наповнюють, змінюються, люди забувають на хвилину свої нещастя і сповнюються життєвої віри й надії на краще майбутнє¹³⁶. Також у давньому фінському народному епосі на захист уживання алкоголю сказано, що він покращує настрій. У «Калевалі»¹³⁷ мати Леммінкяйнена весь день спонукає свого сина пити пиво, аби той забув про образу, якої завдала йому дружина. Непрощенний учинок Кюлліккі полягав у тому, що вона пішла в село розважитися замість того, щоб сидіти зі свекрухою в темній хаті, чекаючи на можливе повернення Каукоміелі додому.

Для перського поета Омара Хайяма вино також було єдиним засобом розвіяння туги і безнадії.

Самих лише радості та самовпевненості, викликаних легким сп’янінням, не завжди було достатньо, щоб переконати в терапевтичному впливі алкоголю. Потрібно було пити ще. Вважалося, що варто напиватись як чіп, але не надто часто, аби це не ввійшло у звичку. Алхімік Арнольд Віллановус вихваляє терапевтичний вплив регулярного вживання алкоголю (напиватись як чіп кілька раз на місяць), адже сильне сп’яніння очищує тіло від нездорових рідин¹³⁸.

Незмінне правило «напиватися раз на місяць» іще довго лишалося вельми популярною рекомендацією. У 1570-х роках авторитетний шведський лікар Бенкт опублікував медичну книжку, таку собі збірку статей усіх найрозумніших предків — любителів істини. Бенкт указує на висловлену ще Авіценною думку, згідно з якою задля збереження здоров’я корисно добряче напиватися один-два рази на місяць. Тим, хто страждає від головного болю, пити не варто¹³⁹.

Відомий мислитель і гуманіст ХVІ століття Мішель де Монтень також згадує у своїх есеях¹⁴⁰, що чув, як паризький лікар Сільвіус стверджував, що раз на місяць для здоров’я добре бадьорити й подразнювати шлункові сили, над міру випиваючи, аби вони не ослабли та не заснули. Монтень не уточнює, яким чином надмірне вживання алкоголю завадить ослабленню шлунку. Можливо, лікар Сільвіус мав на увазі, що сильна блювота сприятиме зміцненню шлункових м’язів?

Уживання алкоголю для піднесення настрою було вельми поширеною практикою в армії. Як відомо, військова промисловість завжди стежить за новими віяннями в науці. Доза випитого алкоголю робила вояка дієвим елементом військової машини. Ще шведський король Ґустав Ваза в 1556 році наказав воякам перед боєм уживати міцні алкогольні напої, аби воїни були бадьорими і сильними під час зустрічі з ворогом¹⁴¹. На початку ХVІІІ століття британським солдатам давали ром — «барбадоську воду» — для того, щоб вони, сп’янівши, оскаженіло рвалися в бій. Голландський джин також годився. П’яну солдатську зухвалість почали називати «голландською відвагою»¹⁴².

Уживання міцного алкоголю й справді додавало «відваги». Найбезглуздіший приклад патетичної п’яної військової відваги описаний у поемі Й.Л. Рунеберґа, присвяченій графові Сандельсу, який від 1787 року командував ескадроном у Східній Фінляндії. Коли росіяни починають наступ, чарколюб Сандельс лишається спокійним і пропонує пасторові випити на честь ворога. Ад’ютант Сандельса нервує і вимагає інструкцій. А той жартує і радить своєму ад’ютантові випити чарку міцного заспокійливого женевера. Ображений лейтенант обзиває Сандельса боягузом і звинувачує у зволіканні, тому той, охоплений п’яним завзяттям, заскакує на коня і виїжджає на середину поля бою, не усвідомлюючи небезпеки у той час, як повз нього свищуть кулі. Коли ескадрон Сандельса перемагає в битві, той пояснює свою заслугу точним розрахунком часу наступу. Рунеберґові рими засвідчують насамперед, як питущий син гірського радника[15] безвідповідально наразив фінів на кулі.

Захоплення фінів алкоголем залишило слід на багатьох способах змішування і ритуалах уживання. Про святий альянс між армією і ромом нагадує назва ґроґу, яка походить від прізвиська адмірала Едварда Вернона «Старий Ґроґ». У 1740 році адмірал зробив спробу погамувати пияцтво на британському флоті, наказавши розбавляти денну майже півлітрову дозу рому для екіпажу водою¹⁴³.

У Фінляндії ледь не містичну історію має «Чарка Маршала», корені якої походять із російської армії. Горду поставу і здатність непохитно тримати по вінця наповнену чарку в руці й осушувати її залпом, не скривившись, Маннергейм виробив, коли перебував на військовій службі в російській лейб-гвардії. Офіцерський раціон включав одну чарку за сніданком і дві за обідом. Оскільки фінансування було державне, кожен наповнював свою чарку по самі вінця. Маннергейм з цікавістю спостерігав за тим, як його гості впораються зі своїми повними чарками. Коли хтось розливав напій на їжу, Маннергейм розсерджено питав, чи треба було їжу присмачити алкоголем, чи розбавити соус, чи з їжею щось іще не в порядку¹⁴⁴. Так «Чарка Маршала» стала шановним ритуалом, хоча й має ледь не простацьке походження.

Були алкогольні напої диво-ліками чи ні, про їхній стосунок до медицини нагадує хоча б те, що коли ми й сьогодні проголошуємо тост, то бажаємо один одному здоров’я і довголіття. Застільні побажання, утім, мають глибше ритуальне значення, корені якого сягають часу, коли за товаришів по чарці прагнули мати богів.