Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

ІV чарка: Напій богів

На думку американського філософа Вільяма Джеймса, релігійний досвід ґрунтується на містичних станах свідомості, якими можуть бути викликані музикою та поезією мистецькі переживання, транс і пророчі слова. Містичний стан може бути спричинений також сп’янінням, адже під впливом алкоголю людський мозок стає більш сприйнятливим до містики. Як уважає Джеймс, змінений унаслідок уживання алкоголю стан свідомості можна прирівняти до містичного переживання. Сп’яніння — це частина містичного і релігійного досвіду. Сп’яніння — це переживання, близьке до екстазу, захвату, самозабуття, що не має нічого спільного з холодним розсудом, сухим критичним мисленням і ясним розумом¹⁸¹.

Роздуми Джеймса мають тверду підоснову, оскільки алкогольні напої завжди були вагомою частиною релігійних ритуалів. Для ацтеків у дні святкувань кожен п’яний був «сином бога дощу». Разом з алкоголем ацтеки приймали в себе божество. У державі ацтеків алкогольним напоєм із соку агави могли насолоджуватися лише представники вищих суспільних верств і духовенства, а також старі люди й вагітні жінки. Інші змушені були дотримуватися заборони, оскільки за привселюдне п’янство їх очікувала смертна кара. Згідно з ацтекськими законами, навіть уживання галюциногенних грибів передбачало менше покарання, аніж п’янство серед простого люду. Хоча п’янство часто перебувало під забороною, ацтеки вірили, що під час певних свят уживання алкоголю було богоугодним заняттям. На релігійних фестивалях поклонники повинні були бути п’яними, оскільки інакше боги розсердились би. І було за що. В ацтеків двоє богів, як вони вірили, перебували в стані сп’яніння постійно¹⁸².

Сп’янілі від збродженого соку агави ацтеки розуміли вплив сп’яніння в джунглях Центральної Америки так само, як і народи Європи і Близького Сходу. Уважали, що алкоголь був частиною самого божества. Алкоголь і релігія становили принадне подружжя.

Уживання вина попервах було священним ритуалом, і сп’я­ніння вважали присутністю божественного духа. Інколи це виявлялося цілком конкретним чином: давні єгиптяни вірили, що в чорних і фіолетових виноградинах можна побачити очі шанованого бога-яструба Гора¹⁸³.

Хоча вино — кров богів, боги, великі та мудрі, дозволили людям відчути їхню присутність у стані сп’яніння. Сп’яніння — подарунок людству від богів.

У шумерському «Епосі про Гільгамеша» описано, як Гільгамеш вирішує відправитися до свого праотця Утнапіштіма, аби дізнатися, як досягти безсмертя. Під час подорожі він зустрічає Сідурі, божественну німфу, яка розповідає йому, сумно хитаючи головою, що вічне життя, на жаль, доступне лише богам. Оскільки людська доля — померти у визначений час, Сідурі, що готує напої богам, радить Гільгамешу за своє коротке життя пережити стільки радості, скільки взагалі можливо. Співчутливо усміхаючись, Сідурі заохочує Гільгамеша шукати безсмертя, кохаючись і випиваючи. Хіба ці заняття не зменшують сум від того, що людина мусить померти?…

Стиль життя, який Сідурі радить смертним, проголошує також Книга Екклезіаста, або Проповідника, одна з частин Біблії¹⁸⁴: «Їж, отже, хліб весело, пий вино щасливим серцем, бо Бог благословив уже твоє діло... Живи собі весело з жінкою, що її любиш, усі дні життя марноти твоєї, яку Господь дав тобі під сонцем, бо всі дні марноти твоєї — це твоя частка в житті й у твоїй праці, якою трудишся під сонцем».

Шукачеві сенсу життя боги пропонують хліб, любов і вино. Згідно зі святими текстами, цього має бути достатньо для розради. Можливо, Алексід, грецький поет, що жив у ІІІ ст. до н.е., мав рацію, коли писав, що справжні речі в житті — поїсти, випити і кохатися. Алексід стверджує, що письменник, який будує свою історію на цій священній трійці, ніколи не схибить¹⁸⁵. Та й як він може схибити, якщо самі боги спонукають до таких занять.

Із цих трьох способів проведення вільного часу сп’яніння завдяки своїй містичності змусило людей по всьому світу думати, що алкоголь неодмінно повинен мати божественне походження. Західна людина, пересичена християнством, часто забуває власну культурну спадщину, в якій закарбовано, як поклонялися своїм, відповідальним за сп’яніння богам. Деякі боги вживали алкоголь зовсім не в міру.

Вищенаведений вірш узято з шумерського міфу про створення світу. На думку жителів Межиріччя, було само собою зрозуміло, що їхні боги не плювали в чарку. В описі на диво багато людського, аби бути божественним: алкоголь навіть богів робить менш поміркованими. Коли боги збиралися разом, вони ніколи не минали нагоди відсвяткувати й напитися до безпам’ятства. Згідно з міфом, боги на своєму бенкеті тільки те й робили, що пили і кричали. Верховний бог Мардук навіть мав власного прислужника, ім’я якого образно означало «що мій пан п’є»¹⁸⁶.

Ставлення шумерів до алкоголю було абсолютно релігійним. Пиво спочатку варили лише у храмах, тому перші пивоварні були місцями священнослужіння. Богиня пивоваріння Нінкасі жила на міфічній горі Сабу, тобто горі шинкарки. Згідно з легендою, храмові жриці були першими майстринями пивоваріння¹⁸⁷.

Нінкасі у шумерів уважалася володаркою п’янкого плоду. Вона мала дев’ятьох дітей від бога виноградної лози Пагештіндуга. Шістьох їхніх дітей було названо на честь різних стадій сп’яніння. Мхус був богом мови, яка вселяє жах, що, певно, означало п’яний лемент. Меазаг — той, хто мовить правду, Емете — той, хто говорить зверхньо. Кідурказалсіта — той, хто живе в радості, а Насілігга — хвалько. Лишається Нінмада, що володіє землею, це ім’я може вказувати на вседозволену поведінку землевласника¹⁸⁸.

Згідно з уявленням єгиптян, пивоваріння вигадала Ісіда, богиня природи. Єгиптяни шанували також чоловіка Ісіди, Осіріса, який навчив мистецтва виготовлення алкоголю людей. Коли батько Осіріса Ґеб вийшов на пенсію на небо, Осіріс став царем Єгипту. Перше, що він зробив, — це заборонив канібалізм і навчив єгиптян мистецтва рільництва. Також він навчив їх, як виготовляти пиво і вино. Лише після цього Осіріс вирішив, що настав час будувати храми й міста і встановлювати закони. Можливо, Осіріс вірив, що у стані легкого сп’яніння добре спершу обдумати спільні справи й ознайомити народ із насущними проблемами, а вже потім упроваджувати закони.

Осіріс був противником насильства і перемагав усіх ворогів своєю природною притягальною силою і музичним хистом. Він був красивим, темношкірим і високим. Він навчав увесь світ. На жаль, його вбив заздрісний брат Сет. Та Осіріс повстав із мертвих і відтоді дружелюбно зустрічав душі померлих на тому світі. Життя і воскресіння Осіріса єгиптяни святкували у циклі смерті рослинності, появи нового врожаю і його збору. Осіріс перетворився на бога рослинності та родючості, і це перетворення святкували, влаштовуючи п’яні гуляння.

Грецькі боги, що сиділи на терасі гори Олімп, уволю впивалися вином, не турбуючись про світлові сигнали[17]. У першому розділі «Іліади» Гомер описує, як у фігових гаях Олімпу боги пили призначене лише для них вино, яке називали нектаром. Бог ковальства Гефест подає келих вина своїй матері, богині Гері, після чого наливає всім богам справа наліво, раз за разом зачерпуючи. Боги святкували і сміялися весь день, аж до заходу сонця, бог світла і пуризму Аполлон грав на лірі, а музи розважали веселу компанію своїми піснями.

В описах «Іліади» не згадано бога вина Діоніса, який завоював прихильність греків лише в VІІ ст. до н. е.¹⁸⁹ Діоніс, як і Осіріс, був спочатку богом рослинності. Пізніше він став богом вина і п’яного екстазу. З маленького Діоніса виріс кругловидий, дещо жіночний юнак, якого постійно супроводжувала компанія охоплених екстазом послідовників. Діоніс зазвичай їздить у колісницях, запряжених левом і тигром. Навколо нього водять хороводи бог природи Пан, сатири і старий Силен, бог випивки і сп’яніння¹⁹⁰.

Силен — це особливий випадок. Більшість часу він проводить у стані сп’яніння і його зображують із келихом вина в руці. Він низький, лисий і пузатий старигань, який випиває стільки вина, що сатирам доводиться підтримувати його, аби він не впав з осла.

Поза тим, цей веселий п’яниця сповнений мудрості. Оскільки він найстарший із сатирів, то є їхнім духовним наставником. Він учитель Діоніса і багато знає. Йому відоме минуле і майбутнє. Він спроможний прочитати долю кожного незалежно від того, наскільки він п’яний¹⁹¹. Платон не вважав необачним порівняти свого учителя Сократа з Силеном. Платон із захопленням згадує, що слова Сократа зачарують будь-кого і що для цього знадобиться величезна кількість вина¹⁹².

Свято на честь Діоніса називали оргією, або вакханалією. Під час таких подій жінки відігравали центральну роль: їх називали менадами, або вакханками. Вони з’являлися голі, прикриті лише листям плюща і власним волоссям, і, охоплені екстазом, співали тритактні культові пісні, дифірамби під акомпанемент флейти Пана, прославляючи сп’яніння від вина.

Кожну другу зиму жінки з усієї Греції вирушали на гору Парнас, що у Дельфах, святкувати Діонісії. Подорож була складною, оскільки за п’ять днів треба було подолати круті гірські перевали. Босоногі жінки зупинялися в містах, де поклонялися Діонісу і танцювали для містян. Їм не потрібно було брати із собою вино, адже «святим жінкам» пропонували вино завжди, коли вони його потребували.

Коли жінки з Дельфів чують, що наближається гурт жінок з Афін, вони виходять їм назустріч. Разом жінки прибувають у Дельфи, священне місце Аполлона і Діоніса. Коли заходить вечір, вони починають святкувати. Вбрані у фавнові шкури, вони б’ють у барабани і виляскують кастаньєтами. Дехто з жінок видирається на сходи, що ведуть на гору, зі смолоскипами в руках. Посеред олтаря служитель Діоніса перерізає горло молодій козі і кров принесеної в жертву тварини вільно ллється на землю. Діоніс — не лише бог вина, він бог усіх природних рідин і родючості. На вершині гори на найвищій сходинці стоїть переодягнений в сатира пастух, який починає грати на флейті Пана. Луна розходиться і повторює дивні, містичні звуки флейти. Одна з дівчат дико трясе головою і кричить: «Гей, гей, він іде!» Барабанний бій пришвидшується. Група жінок зі смолоскипами піднімається святкувати в гори¹⁹³.

Жінки присягалися нічого не розповідати про свої святкові нічні обряди. Про їхні шалені гуляння ходило чимало чуток. Подейкували, що жінки, тримаючи змій у руках, роздирали все живе на клапті. Нестримне святкування нагадувало міфічний сюжет, у якому титани розірвали Діоніса на шматочки. Символічно це означало смерть виноградної лози восени і чавлення винограду. Грецький драматург, майстер трагедії Еврипід у своїй п’єсі «Вакханки» описує ці обряди:

Більш приземленим і рівноправним поясненням диких вин­них оргій була просто-таки відпустка, такий собі жіночий вихідний. Грецькі жінки були ледь не рабинями своїх чоловіків, і вакханалії були способом позбутися чоловічого примусу. Хоча частина божевільних історій зазнала впливу чоловічого перебільшення і пліткарства, утім, оргії були частиною служіння Діонісу. Святкування не були посиденьками, на яких п’ють сік. Відомо, що принаймні навесні на Корикській рівнині чоловіки перевдягалися в сатирів і приносили із собою бурдюки з вином. На грецьких чашах зображені переодягнені чоловіки з ерегованими членами, вони увивалися за менадами, що були у стані, подібному до трансу. Святкування були часом сексуального звільнення. Еврипід у п’єсі «Іон» зобразив усе дуже природно. Головна дійова особа п’єси — Іон — дізнається про своє походження. Його батько в молодості п’яний святкував із менадами¹⁹⁴.

Діоніс, або на римський лад Вакх, став також улюбленим богом римлян. Жодна інша особа не набула такого поширення в мистецтві та не спровокувала стільки приємних думок, як Вакх. Бога втіхи і товариськості завжди зображали в колі ледь сп’янілих друзів і екстатичних залицяльниць¹⁹⁵.

Вакханалії супроводжувалися бурхливими гулянками. Мас­штаби проведення свят і кількість нещасних випадків і смертей сягнули таких розмірів, що Римський сенат в 186 році до н. е. вакханалії заборонив. Усе-таки отримання своєрідного дозволу на розваги уможливлювало проведення свят. Якщо хтось заявляв, що йому «з міркувань совісті» таки необхідно святкувати вакханалії, святкування дозволялося під суворим контролем і кількість учасників обмежувалася. Вакха ніколи не забували, і на вимогу народу Юлію Цезарю довелося зняти заборону святкування вакханалій¹⁹⁶.

Порочна репутація Вакха зберігалася протягом тривалого часу. Константинопольський едикт 692 року постановив, що під час збору врожаю не можна було ані промовляти ім’я Вакха вголос, ані розважати інших тим, що викликало б загальне божевілля.

Деметра була старшою сестрою Зевса, богинею родючості, рільництва й засіву. Римляни називали Деметру Церерою, що латиною означає засів. Богиня послала у світ юнака Триптолема, аби той навчив людей орати, сіяти і пекти хліб. Під час влаштовуваних на його честь свят — грецьких Елевсинських містерій і Римських цереалій — приносили в жертву і пили присмачений медом напій. Про засівні обряди відомо небагато. В Елевсинських містеріях мали право брати участь лише посвячені, містики. Вони заприсяглися тримати побачене й пережите в таємниці, завдяки чому містерії лишалися містеріями.

Жертовний напій, який уживали під час святкування містерій, міг бути присмаченим медом[19]. Було б неприйнятно використовувати як святковий напій вино, адже існувала небезпека потривожити бога вина. На честь богині Церери не годилося пити напій, який п’ють на честь бога вина. Задля певності приносили жертву і святкували, ушановуючи обох богів. Коли в Римі заборонили вакханалії, римляни почали святкувати цереалії. Офіційно цереалії влаштовували щороку 12 квітня¹⁹⁷. Пліній згадує, що жертовним напоєм була cerevisĭa. Коли під час відпустки в Іспанії замовляєш пиво, cerveza, мимоволі згадуєш про дарунок богині засіву людству.

Найшаленішими римськими богами сп’яніння були Пріап і Бона Деа. Пріап — бог родючості природи і захисник виноградників. Він був збродженим плодом любовних пригод Афродити і Діоніса. Афродита ходила наліво, поки її чоловік, бог ковальства Гефест, був п’яний. Пріап пізніше став відомий у Римі через свій непомірно великий червоний член.

Ювенал описує у «Сатирах»¹⁹⁸ обряди служіння Пріапу, під час яких пронизливі флейти, труби і ще й вино зводять жінок із розуму. Вони безладно кричать, зачаровані Пріапом, охоплені пристрастю, їхні стегна геть мокрі від старого вина. Потому, як пише Ювенал, жінки роздягаються догола і закликають чоловіків увійти. Читаючи Ювеналові тексти, щоправда, не слід забувати, що він був відомий своїм жінконенависництвом і звичкою переходити на особистості. На честь Пріапа згодом перестали влаштовувати дикі оргазмічні обряди, врешті бог став для римлян опудалом¹⁹⁹.

Дружиною або дочкою бога родючості Фавна була Бона Деа, на честь якої жінки влаштовували містичні обряди на початку грудня. Чоловіків до них не допускали, і з часом святкування переростало в оргію. Бона Деа була тісно пов’язана з Майєю, яка символізувала родючу весняну природу. Обряди на честь вшанування Майї влаштовували у травні. Головний фестиваль на честь Бона Деї проводили в домі котроїсь із заможних жінок, відзначаючи свято поклоніння богині серед ночі. Усі чоловіки в сім’ї і навіть тварини чоловічої статі мусили покинути будинок²⁰⁰. В античній культурі, де домінували чоловіки, таки було місце для жіночих витівок.

Для германських народів пиво було божественним першоелементом. У сазі вікінгів згадано, що воно виникло, коли два роди богів — боги-воїни аси і боги рослинності вани — змішали свою слину в ритуальній чаші. У міфології вікінгів і германців немає богів власне алкогольних напоїв. Це досить дивно, оскільки боги настільки небайдужі до алкоголю, що могли б бути богами сп’яніння. Особливо бог грому Тор уважається великим любителем пива і пивоваром. Коли боги почули, що йотун[20] Гюмір має кадіб[21] для бродіння пива, не виникло сумнівів, що саме Тор піде його добувати. Ласий до пива Тор радо відправився в путь, кидаючи своїм молотом Мйольніром блискавки в усіх йотунів, які траплялися йому на шляху. Врешті він знайшов кадіб і відніс його на небесний звід, де готують божественне пиво, яке подають у Вальгаллі. Згідно з уявленнями германців, коли небо затягнено хмарами, — це боги варять божественне пиво, а коли гримає грім — це Тор чистить пивний кадіб²⁰¹. Уявлення германських народів про походження грому дещо відрізняється від уявлень сусідів-скандинавів, для яких грім був знаком того, що Тор їде по небу на своїй колісниці.

Тор настільки полюбляв випити, що інші боги навіть піджартовували з нього. Йотун Утґард-Локі одного разу наповнив ріг Тора і викликав його на пивне змагання. Тор пив пінистий напій годину за годиною, але ріг його не порожнів. Пізніше Тор помітив, що Утґард-Локі з’єднав ріг трубкою з морем і зачарував морську воду, аби та була на смак, як пиво. Тор розлютився і замахнувся, щоб ударити своїм молотом йотуна по голові, але того вже й слід схолов. Соромитися Торові, утім, не було чого. Він випив стільки морської води, що змінив висоту поверхні моря, тим самим викликавши припливи і відпливи²⁰².

Хоча на згадку про жадобу Тора до пива ми маємо припливи і відпливи, все-таки справжнім богом пива був бог смерті Один. Саме він створив пиво і мед[22], а також був божественним пивоваром. В ісландській сазі розповідається, що король Алрек мав двох коханок, Сиґні і Ґейргільд, які ненавиділи одна одну. Король обіцяв побратися з тією, яка приготує йому краще пиво, коли він повернеться з походу. Тоді жінки звернулися до богів: Сиґні до Фреї, а Ґейргільд, своєю чергою, до Одина. Коли останній дав Ґейргільд свою слину для зброджування пива, згідно із сагою, напій вийшов настільки благородним, що Ґейргільд удалося стати дружиною Алрека²⁰³.

У мусульманському раї можна досхочу пити вино з ріки, при цьому не п’яніючи. Таке потойбіччя не припало б до смаку вікінгам, для яких рай виглядав так, як для сучасної людини пекло. Вікінг, що гинув у бою, потрапляв святкувати у Вальгаллу, величні покої Одина. У царстві Одина у Вальгаллі надприродні жінки, валькірії, готували для звитяжно загиблих воїнів мед. Верх Вальгалли зроблений із блискучих щитів. Увечері зал осявають спалахи тисяч мечів, які розходяться від вогнів, що горять поміж святковими столами. Воїни щодня їдуть із Вальгалли на битву, але ввечері їхні рани заживають самі й у мирі бійці скачуть назад до великого залу їсти вепрятину й пити пінистий мед і пиво.

Вальгалла була шовіністичним місцем. Дітям і жінкам туди вхід був заборонений. Єдиними жінками у Вальгаллі були валькірії, і то їм відводилася ледь не роль офіціанток. Уживання алкоголю було суто чоловічою справою як на небі, так і на землі. Жіночу пиятику германські народи зазвичай засуджували²⁰⁴.

Одину поклонялися насамперед королі, воєначальники та їхні воїни. Святкування вікінгів супроводжувалися щедрим уживанням алкоголю, а оскільки їхній мед не був аж надто чистим, імовірно, наші скандинавські сусіди переживали жахливі похмілля. Жителі північних країн справно користаються з того факту, що вікінги відомі своєю любов’ю до пива, яке споживали у великих кількостях. Коли в 1989 році в Ісландії зняли заборону на продаж пива, у країні заснували пивний бренд під назвою «Вікінг». А в Данії продають пиво під назвою «Ред Ерік», оскільки Ерік Рудий відкрив Гренландію і започаткував на льодяному острові пивоваріння²⁰⁵.

Хоча у християнстві вино й використовують в одному зі священних таїнств, надмірне вживання алкоголю не вітається. Отці Церкви, що жили в перших століттях нашої ери, бути однозначними у своїх вченнях. Вино — це дарунок Бога і підлягає схваленню, а сп’яніння — від диявола. На думку святого Павла²⁰⁶, п’янство занапащає тіло, що є храмом Святого Духа. Тому п’янство стає на заваді входу в царство небесне.

Рідко коли, простуючи з бару додому ввечері, згадуєш застереження Павла. Наступного ранку з похмілля п’яниця непевно шукає настанови Павла щодо вживання алкоголю в шостій главі Першого Послання до Коринтян. «П’яниці не успадкують царства божого», — стверджує Павло однозначно і беззаперечно. Може, Павло дещо перебільшує, використовує різку біблійну мову?

Принаймні погляди Павла набули широкого визнання. Доктори теології XVIII століття застерігали чарколюбів, нагадуючи, що п’янство є смертним гріхом, проте водночас зм’якшували суворий присуд Павла, стверджуючи, що саме по собі сп’яніння не забороняє вхід у Царство Боже, але створює ризик померти п’яним. Проповідник Йоган Веґеліус у коментарях, виданих 1747 року, попереджає, що людина не помічає наближення Судного дня, якщо вона п’яна. Веґеліус переконаний, що потрібно бути пильним і готовим до цього моменту, адже останній день може прийти будь-коли. І навіть якщо Судний день досі не настав, до нього однаково потрібно готуватися, молячись, чого не варто робити, коли ти п’яний. На початку ХІХ століття теологи вірили, що смерть у стані сп’яніння вела до остаточної загибелі душі²⁰⁷.

Вино як в іудаїзмі, так і в християнстві вважається найважливішим напоєм. У християнстві — це суттєвий складник причастя. Це кров Христа, випиваючи яку, парафіянин єднається із Сином Божим. Оскільки Христової крові під час причастя випивають зовсім небагато, звиклі до більш щедрих частувань християни вигадали нові способи поєднати алкоголь і релігію. Вони почали піднімати чарки у пам’ять про святих.

Єпископ Цезарій Арелатський, що жив у 500-х роках, застерігав християн щодо надмірного вживання алкоголю і зауважував, що багато хто має звичку під час бенкетування підіймати чарки за ангелів і святих, маючи на меті засвідчити своє шанобливе ставлення: пили за святого Мартина, святого Стефана, святу Ґертруду, святого Ульриха, святого Генриха…²⁰⁸

Ушанування святих було вигадливим способом обійти настанови святих отців щодо помірності. Особливо тісно алкоголь був пов’язаний з християнством у католицизмі, який визнає також святих покровителів алкогольних напоїв. Святий Арнульф був покровителем пивоварів, а святий Антоній — виробників і продавців міцних алкогольних напоїв. Вибір останнього в ролі покровителя не може не дивувати. Святий Антоній був єгипетським відлюдником, який віддав свій спадок бідним і ув’язнив себе на 20 років у пустелі у висохлому колодязі. Як такий персонаж може надихати виробників і продавців міцних алкогольних напоїв?

Вибір Арнульфа як святого покровителя пивоварів більш зрозумілий. Арнульф був єпископом Меца. Улюбленець містян помер далеко від рідного міста в 640 році н. е. Засмучені жителі Меца, як розповідає легенда, наступного року відправилися забрати тіло єпископа. Коли подорожні поверталися, поблизу села Шампіньєль вони відчули невимовну спрагу. На жаль, усе, що селяни могли їм запропонувати, був лише кухлик пива. Але тоді сталося диво: кухлик не порожнів. Пива завжди було вдосталь. Усі погодилися, що таке диво підлягало канонізації, адже не могло бути сумніву, що це справа рук покійного єпископа і пиво було способом вияву любові Арнульфа до своїх парафіян. Так Арнульф став святим покровителем пивоварів²⁰⁹. Цей святий усе ще посідає вагоме місце в серцях любителів пива. У Франції поблизу міста Ланса варять пиво, що носить ім’я «Святий Арнульф» на його честь.

Крім ушанування святих, іншим вигадливим способом уникнення помірності були тонкощі риторики. Ченці пили пиво навіть під час посту, адже вважали його «рідким хлібом». У наступному розділі ми детальніше ознайомимося з тим, як «рідкий хліб» та інші алкогольні напої мали божественний зв’язок із вищими силами. Хоча, на думку Отців Церкви, сп’яніння вело до загибелі, у багатьох культурах його вважали станом, який викликає нат­хнення для творчості.