Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

I чарка: Людина — це те, що вона п’є

Вищенаведена в’їдлива цитата описує не північноєвропейських туристів на курортах — об’єктом глузування тут виступають римські чиновники. Ці слова написав майже 2000 років тому Гай Пліній Секунд, тобто Пліній Старший¹⁸, історик і придворний імператора Веспасіана.

П’яний рик туристів, що заполонили Середземномор’я, став звичним супроводом туристичних мандрівок у наш час. Подіб­ний культурний обмін здійснювали в прибережних тавернах свого часу і римляни. Сонячним берегом для них були Помпеї, чиї теплі зими принаджували пристарілих чиновників веселитися на курортах і в барах.

У ХV столітті німці споживали стільки алкоголю, що їх прозвали винними бочками — Weinfässer¹⁹. П’яниця, якого нудить, також часто стає темою німецької і французької національної графіки XVІ століття.

У Європі досі знаються на бучних гулянках. Свідченням цього є такі події, як День святого Патрика в Ірландії, Октоберфест у Мюнхені, фестиваль Сан-Фермін у Памплоні.

Подвійні стандарти щодо алкоголю мають давню традицію. Перший президент Сполучених Штатів Джордж Вашинґтон ще до виборів на цю посаду вирощував на своїй фермі коноплі і переганяв із них віскі. Коли він прийшов до влади, то — от дивовижа — заявив про згубний вплив дистильованих напоїв на робітників. Наступники Вашинґтона продовжили діяти в тому ж дусі подвійної моралі. Джон Адамс півстоліття боровся з міцними алкогольними напоями, але сам починав кожен ранок із келиха міцного сидру. Томас Джефферсон непокоївся через масштабність поширення віскі серед народних мас, але на своїх коктейльних вечірках сам завжди випивав алкоголю майже втричі більше від запрошених ним гостей. «Сухий закон» не втримував президентів од споживання алкоголю. Воррен Гардінґ пив віскі та пиво за зачиненими дверима спальні Білого дому. Герберт Гувер, який називав «сухий закон» «великим соціальним, економічним, благородним експериментом», попивав удома свій улюблений напій «Джин фіз»²⁰.

Уже одні лишень президенти Сполучених Штатів продемонстрували різницю між політиком і політичною промовою. Президент Фінляндії маршал Маннергейм усе ж насмілився привселюдно розпивати по вінця наповнені «Чарки Маршала»[2] і заявив, що той, хто не дотримується «сухого закону», отримує від життя набагато більше²¹. Звиклий до російських звичаїв аристократичний офіцер не міг зрозуміти менталітету «сухого закону».

У літературі, присвяченій культурі античної Греції, згадано, що важливим поняттям грецької філософії була так звана помірність. Помірність стосувалася всіх царин життя — від філософії до вдоволення спраги. Греки завжди були хорошими теоретиками. Проте на практиці культура споживання алкогольних напоїв мала інакший характер. Бенкетували грецькі філософи на славу. Молоді голі прислужники вправно розносили напої. На келихах, які збереглися після бенкетувань, зображені молоді чоловіки, які випили на честь Діоніса стільки, що їх нудило і вони не трималися на ногах без підтримки своїх жінок²².

На деяких келихах зображено, як філософи помірності, п’яні й озброєні, громили численне хатнє начиння. Також розповідають, як зірковий оратор Демосфен сп’яну побився з Нікодемом за прихильність юнака Аристарха. Небезпідставно поет-сатирик Макон Коринфський, що жив у третьому столітті, кепкує з цих «філософів», яких нудить у вази, а вони своїми безсоромними пропозиціями докучають флейтисткам²³.

Сократ, найблискучіший король філософії в західній історії, черпав натхнення для своїх думок із келиха вина. За словами Алківіада у платонівському «Бенкеті», цей потворний, вирлоокий дідуган завжди сміявся і пив стільки ж, скільки і його товариші²⁴. В іншій історії розповідається, як Сократ прийшов додому зі своєю ватагою малих бешкетників. Його дружина Ксантиппа стала кричати й облила Сократа відром води. Але той лише усміхнувся п’яною іронічною усмішкою і заявив, що «після грому завжди буває дощ».

Мало того що Грецію вважають центральноєвропейською колискою наук і мистецтв, решта світу примудрилася звеличити також культуру вживання алкогольних напоїв афінян. Студент філософії в університеті складає іспит з «Бенкету» Платона, що є не чим іншим, як описом п’яних гулянь. Спогади Платона закінчуються тим, що поміж філософів, які вже поснули, удосвіта, коли співали півні, Сократ, Аристофан і Аґатон продовжують обговорювати зв’язок між комедією і трагедією.

Коли Платон, літературний редактор, надав белькотінню п’яних філософів читабельного вигляду, виникла філософська класика, визначальна для літератури західних країн. Чи багато хто досі в змозі пригадати, що симпозіум означає у першу чергу бенкет й аж ніяк не семінар?

Самовдоволена людина вважає, що світ неодмінно обертається довкола її власного святкового столу. Свої звичаї вживання напоїв і їжі завжди видаються щонайкращими, а в сусідських звичаях люди звикли вбачати селюцькі, навіть варварські манери. Німців обзивають поїдачами кислої капусти (krauts), французів — жабами (frogs). Індіанці назвали інуїтів ескімосами, тобто людьми, які їдять сире м’ясо²⁵. Індіанці також були приголомшені агресивною поведінкою п’яних білих колонізаторів²⁶. У Біблії²⁷ вавилонян зображено як народ, сп’янілий від вина, що веде до розпусти.

Греки вважали, що інші національності нездатні до такого інтелігентного розпивання алкоголю, як вони. На думку Платона²⁸, безкультурні скіфи, фракійці, кельти і карфагеняни не вміли правильно насолоджуватися божественними дарами Діоніса. Причина була очевидною: ці народи пили вино нерозбавленим, проливаючи його на одяг, і до того ж були войовничими.

Платон, який полюбляв розбавляти вино морською водою, не був першим і вже точно не був останнім моралістом, який непокоївся через згубний вплив звичаїв чужоземців. Потреба висміювати застільні звичаї інших культур нагадує нам про те, що коли ми їмо разом, а надто коли ділимося їжею, ми найбільш явно виявляємо свою людську натуру. Хоча шимпанзе і павіани — соціальні тварини, вони не діляться поміж собою їжею так, як це роблять люди. Розділена їжа, натомість, підвищує економічну безпеку. Такий економічний лад вирізнив ранню людину від її мавпоподібних родичів. Їжу збирали, аби з’їсти згодом, і її поділ сприяв олюдненню людини²⁹. Звичаї уживання їжі породили кланові організації (хто належав до якої групи і які групи їли разом), мову (обговорення їжі в минулому, майбутньому, планування її здобуття і прийняття рішень щодо її поділу для уникнення бійок), технологію (як убивати, вирощувати, утримувати і перевозити їжу), а також поняття моралі (що становить собою справедлива порція їжі)³⁰.

Їжа та напої — це те, що стосується всіх людей на всіх життєвих рівнях. Спостерігаючи за іншими, ми приділяємо надзвичайно багато уваги застільним звичаям. Їжа та напої — це серйозно. Кожен пам’ятає, як у дитинстві нас учили поводитися за столом, не гратися їжею та напоями. Уживання їжі є першим дотиком людини до світу, і водночас перший дотик до їжі є дотиком до іншої людини. Тому поводженню з їжею приділяють так багато уваги у процесі виховання; їжа і збудливі речовини і правила, з ними пов’язані, — життєво важливі в усіх суспільствах³¹.

Релігія — це останній сторож воріт, який визначає, що класти до рота, а що — ні. Отці Церкви перших століть чітко відмежовувалися від «язичницьких звичаїв уживання алкоголю». Апостол Павло не хотів, аби християни вели бодай якісь справи з п’яними³². Климент І вторував йому і твердив, що войовничі скіфи, кельти, іберійці і фракійці могли вважати сп’яніння чудовим станом, але миролюбним християнам варто дотримуватися Біблійних заповідей. Також, на думку святого Тимофія, християни не могли брати участь у язичницьких гульбищах, а випивати разом із ними й поготів³³. Святий Єронім, що жив у п’ятому столітті, висміював одну п’яну жінку, що та поводиться, як язичниця. Століттям пізніше пресвітер Сальвіан Массілійський нарікав, що деякі християни п’ють, як невірники³⁴. Отці Церкви були твердими й одностайними у своїх поглядах: християнин повинен дотримуватися помірності, на відміну від п’яниць і агресивних язичників. За доби Великого переселення народів Святі Отці робили спроби підтримувати певну мораль. З іншого боку, охкання Святих Отців із приводу язичницьких звичаїв уживання алкоголю здаються неістотними порівняно з тим, що вандали, готи, сакси й інші племена робили під час своїх культурних походеньок.

Мусульмани, принаймні у поглядах на алкоголь, одностайні з Отцями Церкви. Існує думка, що негативне ставлення мусульман до вина породжене поширенням кочівної культури у ХVІІІ столітті. Ті, хто прийшов до влади, більше не були родом із прибережних містечок, де виробляють вино, вони прийшли з пустелі. Раціон кочівників, які мандрували караванами на верблюдах, відрізнявся від раціону містян. У пустелі зазвичай не пили вино. Туди воно не пасувало³⁵.

Заборона вживання алкоголю в ісламській вірі була накладена через один нещасливий бенкет. Учні пророка Магомета зібралися випити вина. Один із мекканців зачитав вірш, яким образив плем’я медінців. Тоді один із медінців схопив запечену кістку й ударив нею мекканця по голові. Магомет, стурбований цим, запитав Аллаха, як угамувати учнів і закликати їх до порядку. Відповідь Аллаха була простою: припинити вживання вина. Після цього всі пляшки з вином, знайдені в Мецці, вилили в придорожню канаву. Магомет постановив, аби кожного, хто насолоджувався вином, карали сорока ударами різок. Послідовник Магомета Омар збільшив кількість ударів до 80, оскільки, за словами останнього, п’янство привело його до «розпусного базікання, що принижує жіночу доброчесність»³⁶.

Для мусульман п’янство було об’єктом морального осуду. Непомірне вживання алкоголю невірними здивувало арабського мандрівника Ібн Фадлана, який у 922 році зустрів на Волзі корабель вікінгів, од якого тхнуло пивом. Вікінги саме ховали свого керманича. Як зазначає Фадлан, вони були п’яні як чіп, від пива, яке пили днями і ночами. Нерідко вікінг помирав із келихом у руці, згущує барви Фадлан³⁷.

Фадланова критика переносить нас у ХVІ століття, коли нащадок вікінгів, шведський історик Олаф Маґнус, починає досліджувати вплив уживання вина на гігієну та поведінку різних народів. У парфян від нерегульованого вживання вина почало смердіти з рота, французи стали розпусними, німці — ладними будь що встрявати в бійки, готи піднімали бунт. Фіни, на думку Маґнуса, стали вразливими до сліз!³⁸

Історики-писаки придумали чимало перебільшень і злісних описів дивних звичаїв уживання алкоголю, які, як вони щиро вірили, свідчать про непевне культурне походження питущого. Оскільки «у нас» є правила, ми часто думаємо, що «у них» правил немає. «Добрий смак» визначає той, хто при владі. Право визначати цінність, моду і стиль за інших невід’ємне від ідеї користування владою. Панівна культура завжди нав’язувала, що припустимо, а що ні.

Культура вживання алкогольних напоїв бретонців у Північній Франції викликала неймовірний подив у французів, а надто в урбанізованих парижан. Бретонців, на відміну від парижан, не цікавлять вишукані напої, естетика смаку і салонна культура звичаїв, зовсім навпаки, їм більше до вподоби бучні бенкети, які супроводжуються валянням у канаві. У свідченнях мандрівників, що заїжджали у Бретань наприкінці ХІХ століття, не згадано про те, що святкування були приурочені до певних подій, які б вирізнялися від звичних буднів уживанням алкоголю. Під такими подіями малися на увазі на додачу до карнавалів весілля, похорони та ярмарки. Як наслідок, зауваження мандрівників привели до появи законів, які заборонили публічне п’янство. Також вони породили образ п’яного бретонця. Таке узагальнене бачення бретонців поширювала панівна нація, що перебувала при владі, — французи, які самі вживали алкоголю більше й помирали від цирозу печінки частіше, ніж бретонці!³⁹

Дослідник Французької медичної академії Реньє на початку ХХ століття вважав: пристрасть бретонців до алкоголю настільки серйозна, що через це вони — народ, який вимирає. Експерт у галузі фізіології і психології Ріхер своєю чергою вірив, що іммігранти — як-от ірландці та поляки — пили значно більше від європейців, бо намагалися погамувати тугу за домом⁴⁰. У Сполучених Штатах ірландці здобули репутацію нації, особливо схильної до пияцтва. З іншого боку, надмірне вживання алкоголю було способом продемонструвати ірландську ментальність. Таким собі виявом ідентичності⁴¹.

Дослідники-соціологи досі занепокоєні звичаями ірландців, шотландців і бретонців щодо вживання алкогольних напоїв. Самовдоволена переконаність у власній доброчесності нікуди не зникла. Хоча шведи і визнають себе нацією, яка полюбляє алкоголь, шведським дослідникам стає духу стверджувати, що дзвін їхніх келихів тьмяніє порівняно з дозами фінів й росіян.

Причин уживати алкоголь знайдеться достатньо. Набуло значного поширення таке уявлення: що далі на північ, то більше п’ють у вагонах-ресторанах. Фіни, наприклад, вдаються до таких невербальних, проте виразних засобів комунікації, як дружнє ставлення, безтурботне мовчання, спільне відвідування сауни й уживання міцних алкогольних напоїв «для підтримання тепла в організмі»⁴². Хоча наведений нижче опис, зроблений британським консулом, дещо надуманий, письменник переконаний, що причиною вживання міцного алкоголю є холодний клімат:

Роздуми англійського посла сера Вільяма Темпла, який жив у XVII столітті, про голландців, що полюбляють випити в холодному кліматі, викликають у жителів північних країн, які стоять у черзі до бару в січневий мороз, лише посмішку. Північ з її лютими морозами завжди була місцем проживання людей, спраглих випити.

Аби спромогтися унаочнити, що самовдоволеність — проблема світового масштабу, маємо звернутися для порівняння до явища, яке спостерігається достатньо далеко звідси. Як африканські звичаї вживання алкогольних напоїв співвідносяться з теорією холодного клімату? Чи у тропіках усі поголовно тверезі, якщо вже на півночі повно п’яниць? Антрополог Ндоламб Нґокве⁴⁴ розповідає соковиті історії про те, як леле, що мешкають у Конго, бачать звичаї своїх «нецивілізованих» сусідів кокве і нджембе.

Найважливіші напої у традиційній культурі леле — пальмове вино і вода. Деякі леле, щоправда, стверджують, що вони ніколи не п’ють воду. Це, напевне, перебільшення, хоча вода, на думку леле, не настільки важливий напій, як пальмове вино.

Леле переконані, що нджембе, які живуть у сусідній країні, занадто тверезі. Не може бути сумніву, що їхнє життя дуже нудне. Як можуть вони танцювати серцем, коли п’ють саму лише воду? Тверезість нджембе не можна пояснити не чим іншим, крім як тим, що вони просто-таки не вміють вирощувати пальми й робити з них вино. Нджембе, отже, не тільки підозріло тверезі, а й неймовірно дурні.

Хоча народ кокве добре розуміє важливість алкоголю у створенні танцювального настрою, на любителів критики леле це не має ніякого впливу. Причина очевидна. Кокве, на думку леле, п’ють надміру. У мові леле є вислів «кокве завжди п’яніють на чиємусь ножі». Єхидний вислів з’явився через те, що краник бочки з пальмовим вином зазвичай протикають ножем, а пальмове вино кокве найчастіше купують у леле. Леле невтямки, як кокве взагалі здатні працювати, адже ті завжди п’яні.

Щира віра леле в те, що саме їхній звичай пити — взірець помірності та цивілізованості, ґрунтується не на тому, що саме їхні традиції вживання алкоголю помірні та цивілізовані. Визначальна людська якість — вірити в те, що ти освіченіший за інших. Усі народи впевнені, що саме вони несуть світло розуму до вечірнього столу ООН, над яким витає запах алкоголю.

Глузування над звичаями інших не обмежується лише поведінкою. Також ті, хто п’є напої, відмінні від тих, які полюбляє їхній сусід, косо зиркають одні на одних. Бажання вирізнитися може виявлятися снобізмом у виборі й упізнанні напоїв. Це вміння також є формою соціального використання влади: хто ж бо захотів би дозволити офіціантові бути вищим і принижувати клієнта своїми вподобаннями? У вишуканому ресторані їдять здебільшого не для того, аби втамувати голод, — це питання стилю і звичок. Дорогий напій — це більше, ніж просто гарний смак. Добірний коньяк або шампанське має символічну цінність.

Хоча євреї невибагливі у виборі вина, яким завгодно вином і вони насолоджуватися не будуть. У принципі євреї не можуть пити вина, виготовлені язичниками. Ці вина поділяються на дві категорії: yein nesekh і setam yeinam. Перше — це вино, яке язичники використовують для жертвоприношень своїм ідолам, і воно однозначно заборонене. Друге — звичайне язичницьке вино, але насолода від його вживання може призвести до небажаних шлюбів з язичниками⁴⁵. Виготовлене на північних берегах Середземного моря вино може, на думку ортодоксальних євреїв, бути цілком дивовижним любовним екстрактом. Хоча єврейське пуританство може викликати у християн посмішку, варто пам’ятати про власну релігійну консервативність, свідченням якої є той факт, що лише у 817 році Аахенський консиліум щодо монастирської реформи ухвалив, що пиво більше не є язичницьким напоєм⁴⁶.

Пиво було улюбленим напоєм іще давніх германців, чого римський історик Пліній Старший ніяк не міг зрозуміти. На думку Плінія, пиво було лише виявом того, як людству вдалося зробити воду напоєм, від якого п’янієш⁴⁷. Коментар винного сноба Плінія наочно нагадує, як різні культури вживання алкогольних напоїв постійно перебували на межі зіткнення. Гарним прикладом цього є британці, що п’ють пиво, і французи — любителі вина. Британці дивувались, як французи можуть пити вино вже зранку і за обідом. З їхнього погляду, французи весь час святкували. Це зрозуміло, адже британці мають свої традиції. Вони п’ють пиво тоді, коли святкують, і лише в певний період часу, такий, наприклад, як відпустка. У Франції і в інших європейських країнах молоді британські туристи славляться своїм бажанням сп’яніти⁴⁸. Інколи вони вино п’ють, як пиво. Результат той самий.

Буває, якийсь алкогольний напій набуває серед мас репутації прояву контркультури. Представником еліти аморальних напоїв є, поза сумнівом, абсент. Наприкінці ХІХ століття він став улюб­леним напоєм митців Франції. Абсент був відомий також під назвою «зелене безумство», адже вміст алкоголю в ньому був високим і вважалося, що він може спричиняти отруєння. Абсент був заборонений у Франції 1915 року, оскільки лікарі зрозуміли, що в полину, який входить до складу напою, міститься туйон, який викликає небезпечні хвороби та залежність.

Така сама аморальна слава була й у текіли. Остання набула культового статусу в 1950-х роках, коли Каліфорнією пронеслася неправдива чутка, буцімто вона містить мескалін⁴⁹. Власне, напій мескаль дистилюють із того самого збродженого соку агави, який давні ацтеки називали пульке. На відміну від текіли, мескаль дистилюють лише раз, тому він не цінується так само високо, як текіла. Вважається, що мескаль викликає галюцинації. Таке хибне уявлення з’явилося завдяки книзі Малкольма Лаурі «Під вулканом». Утім, агава не містить жодних галюциногенних речовин, як і личинки в мескалі. Отже, напої не мають нічого спільного з психоделіком мескаліном, отриманим із кактуса пейот⁵⁰.

Іноді алкогольні напої є також засобом розмежування за статевою ознакою. Наприклад, у Шотландії віскі вважається винятково чоловічим напоєм, водночас розбавлені безалкогольними напоями горілка і ром, а також херес — жіночими, адже вони не настільки міцні, як віскі⁵¹. У деяких частинах Європи жіночі напої суспільство не сприймає позитивно. В Андалусії до жіночих напоїв ставляться несхвально. Якщо жінка випиває кілька пляшок пива, вона зазнає морального осуду. П’яну жінку категоризують як повію⁵².

Консервативна Греція має свої звичаї. Міцні напої, такі як узо[3], розпивають чоловіки у кафенейо[4], куди жінкам традиційно вхід було заборонено. Жінки мають пити в ресторані під пильним чоловічим наглядом жіночні напої, такі як фруктові лікери, розбавлене безалкогольними напоями пиво або вино. У Греції також не терплять п’яних жінок. Викликану алкоголем втрату контролю над тілом і розумом уважають неприродною, небезпечною та відразливою рисою, причому суспільство осуджує не лише жінку, а й увесь її рід. Уживання узо надає чоловікові мужності й пов’язаної з нею пристрасності, тоді як жіночій натурі традиційно властиві м’якість і пасивність, а отже, їй підходять слабкі напої і не личить сильне сп’яніння⁵³.

Уживання алкоголю в Північній Європі порівняно з іншими її частинами може здаватися «нецивілізованим», проте принаймні тут жінки і чоловіки мають на це рівні права.

Раніше жага сп’яніння була непереборною, а вживання алкоголю — некерованим. І завжди, коли пильне око того чи того Старшого Брата дивилося вбік, обличчя пірнало в пивну бочку. У Межиріччі пиво не можна було вантажити на корабель без нагляду за робітниками⁵⁴. Переживали, що інакше вантаж завершить свою подорож у горлянці моряків. За доби Середньовіччя торговці вином додавали до партії запасну бочку для того, щоб решта доїхали повними. Поведінку спраглого візника під час подорожі пояснювали «випадковим витоком»⁵⁵. У новочасній Швеції капеланові не дозволялося наповнювати пивну бочку без нагляду настоятеля⁵⁶. Добова доза настоятеля за Нового часу могла сягати кількох літрів.

Європеєць у бароковій перуці, що кишить вошами, міг жахнутися, коли б йому для тамування спраги запропонували воду. Алкоголь був найпоширенішим напоєм. У стокгольмській лікарні мінімальна денна доза пива становила 8 літрів. У Данії вважалося, що для підтримання здоров’я потрібно пити 10—15 літрів⁵⁷. Якби машину винайшли в XVII столітті, усі водії сідали б за кермо п’яними. У XVII—XVIII століттях всією Європою значно збільшилося вживання пива, вина і міцних алкогольних напоїв, що сприяло розвиткові техніки для сільського господарства і дистиляції напоїв⁵⁸. Епідемії «паленого»[5] алкоголю були серйозною проблемою і найбільше вражали простий люд.

Коли Вільгельм Оранський — уродженець Голландії — став у 1689 році королем Англії, джин перекочував до острівної держави разом із ним. Вільгельм терпіти не міг французів, тому підняв увізне мито на всі французькі вина й бренді. Завдяки цьому джин став найпопулярнішим напоєм. Уся Англія була п’яна й щаслива. На одному з пабів, де продавали джин, навіть розмістили таку рекламу: «Напийся за копієчку, до чортиків за двієчку, чиста підлога у подарунок»⁵⁹.

Епідемії «паленого» алкоголю набули рис народної істерії. Коли в 1775 році шведський король Ґустав ІІІ видав постанову, згідно з якою самовільне виробництво міцного алкоголю стало монопольним правом короля, чиновники почали шукати місця для перегонки. Із власністю корони поводилися скандально. У Залі унії Кальмарського замку зробили бойлерну, у спальні Ґустава ІІ Адольфа обладнали місце для бродіння алкоголю, а з його ліжка зробили ванну для бруху[6]. У містечку Карлскруна будівничі, охоплені жагою сп’яніння, вирубали найбільший у місті сад і побудували на його місці алкогольний завод. Оскільки вони поспішали, то про водопостачання забули. Тому міські колодязі висохли і воду довелося доправляти до міста з материка. Також багато хто налагодив удома власне виробництво міцного алкоголю. Алкогольна поліція регулярно перевіряла будинки й, крім штрафу, призначала громадянам покарання різками. У 1780 році народ не на жарт розлютився, коли королівські чиновники наказали нищити всі конфісковані самогонні апарати. Відкритий бунт був лише питанням часу. Тому в 1788 році перегонку алкоголю довелося знову дозволити⁶⁰.

Ближче до кінця XVIII століття ставлення до алкоголю в Європі стало дещо інакшим. Зміни почалися з вищих прошарків суспільства. Дворяни хотіли виділитися з «невгамовного» пересічного люду й перейшли на каву[7]. Тільки непристойний простолюдин жлуктив алкоголь без упину. У Франції, Британії та Нідерландах аристократія й інтелігенція захоплювалися кавою і чаєм. Це було природно, адже напої були екзотичними і дорогими. Деякі кав’ярні стали приватними клубами, де почали проводити ділові переговори. Одним із таких клубів, що виріс із кав’ярні, була одна з найбільших у світі страхових компаній «Ллойдс». Підґрунтя буржуазної культури почало формуватися через чесноти. Пиття кави або чаю у кав’ярні вказувало на інтелектуальну, культурну і моральну порядність громадянина. Ці риси нагадували притаманне свого часу європейському дворянству поняття добрих манер. Особливо звичаї вживання їжі та напоїв були добрими ознаками порядності, адже через них можна було публічно показати хороші манери, самовладання і пошану до інших⁶¹.

Коли середньовічна карнавальна культура почала змінювати свою західну форму, висунута середнім класом вимога самовладання і шанобливості заступила непробудне гуляння та пияцтво⁶². У середині ХІХ століття жодний «порядний» чоловік у Британії не міг більше ходити по пабах, адже там збиралися робітники. Індустріалізація породила цілком новий суспільний клас — пролетаріат, на чию пристрасть до спиртного буржуазія дивилася скоса. У Німеччині робітники також безпросвітно пили. Лишень із 1806 по 1831 рік об’єм спожитих міцних алкогольних напоїв збільшився втричі. Багато безробітних гаяли час, попиваючи дешеву картопляну горілку. Над п’янством робітників кепкували. Комічна фігура схильного до пиятики робітника створювала враження, що буржуа, який належав до середнього класу, в усьому був кращим від пролетарія⁶³.

До алкоголю почали ставитись як до проблеми, а до його надмірного вживання — як до хвороби. Алкоголь більше не був джерелом радості та безтурботності, а натомість призводив до загибелі. Поняття «алкоголізм» з’явилося наприкінці ХІХ століття, коли образ веселого, червонолицього й балакучого п’яниці заступив образ похмурого, агресивного і злочинного алкоголіка. Частково причиною були жалюгідні умови життя пролетаріату, що розбавляв свою печаль міцним алкоголем. Проте, з іншого боку, йшлося також про пропаганду вищого класу: звичку вживання робітниками алкоголю хотіли пояснити алкоголізмом, що виник через брак загальної моралі у пролетаріату. В 1873 році у Франції було організовано велику кампанію із викорінення алкоголізму серед робітників, але за нею стояло бажання вплинути на вживання алкоголю вищим класом теж⁶⁴.

Схожі кампанії за тверезість проводили також у Фінляндії. Просвітницька боротьба проти права селян самостійно вироб­ляти алкоголь у домашніх умовах вилилася в перший в історії Фінляндії рух за тверезість. «Друзі помірності» боролися не так з алкоголем, як з уживанням селянами самогону⁶⁵.

Варто зазначити, що рух за тверезість набув популярності не від самого початку. Коли просвітник Еліас Леннрот у 1834 році в Каяані заснував товариство тверезості, то єдине, чого йому не вистачало, — це його членів. Леннрот скаржився своєму другові Скоґману, що багато хто хотів би приєднатися, але винятково на таких умовах, що міг би випивати зранку і за їжею чарку самогону⁶⁶. Леннрот силкувався зрозуміти, як п’яниці можуть бути тверезниками.

Леннрот прагнув бути просвітником народних мас, проте й сам був не без грішка. Леннрот і фінський поет Й.Л. Рунеберґ насолоджувалися пуншем і горілкою, що російський професор Яків Грот яскраво розписав у листі до свого друга П. Плетньова. У листуванні постійно повторюється, як вони раз по раз пили пунш. Бесіда завжди пожвавлювалася завдяки пуншу. На думку Грота, єдиною розкішшю, яку Рунеберґ дозволяв собі, були пунш і вино⁶⁷.

На цьому тлі Леннротове прагнення тверезості здається щонайменше підозрілим. Можливо, освіченому чоловікові було приємно мати просвітницьке захоплення, притаманне вищому класу. Леннрот міг спокійно собі сидіти й попивати ромовий пунш, однак хотів, аби селяни перестали вживати самогон. Пересічний селянин натомість не вмів уживати алкоголь. Саморобне виробництво алкоголю було загрозою нормальному сімейному життю, щастю у шлюбі та рівноправному вихованню дітей⁶⁸.

Однак Леннрота не зрозумів навіть його друг Скоґман. Останньому були не до душі Леннротові «переймання тверезістю», адже вони суперечили «усталеним звичаям» і «давній практиці». Скоґман звертає увагу друга на те, що ще їхні давні предки вважали справою честі діяти «швидко» і «чесно», зокрема й у справі вживання алкоголю. Вказівка Скоґмана на предків стосувалася вікінгів, чиї «мужні» звичаї щедро вживати алкоголь шведи встигли ідеалізувати⁶⁹. Було намарно розказувати вікінгові що-небудь про помірність. Вікінг пробурчав би щось зверхньо і вилив би на потилицю голови комісії тверезості пивний осад.

У Фінляндії так звана інтелігенція, яка непокоїлася через п’янство селян, сама добряче напивалася на всіляких урочистих заходах. Це було частиною трибу життя еліти. Особливо цінували напої, привезені з-за кордону, і таким чином демонстрували, що кращі за інших і у цьому теж⁷⁰. Проповідник Ларс Лееві Лестадіус[8] зустрічає багато п’яниць саме серед панів⁷¹. Алкоголь він називає «текучим бісовим лайном», яким «земні пани» промочують собі горлянку, а селяни беруть з них приклад. Лестадіус сягає вершин словесної еквілібристики у своїх проповідях проти алкоголю. Читаючи нашкрябані в запалі рядки його «безцінних» повчань, починаєш розуміти, чому стільки людей дає обітницю тверезості.

На думку Лестадіуса, переїдання та пияцтво — найпоширеніші у світі гріхи. Наслідування поганого панського прикладу — це служіння «богу прямої кишки»: «Коли одна людина народжується, вона служить тому богу, який у прямій кишці; якщо людина помирає, служать тому самому богові прямої кишки; іменини і дні народження відзначають на втіху богу прямої кишки. Святкові дні роблять днями безкарного об’їдання, пияцтва, лайок і бійок; і виглядає це так, ніби бог прямої кишки отримав найбільші пошани та служіння від земних рабів».

Лестадіус уважає алкоголь диявольським винаходом. Така гра не зовсім штучна. Він питає також, чи дійсно Бог створив людину, щоб вона їла, випорожнювалася, пила, встрявала в бійки, чинила блуд і крала.

Як часто трапляється в історії, Лестадіус пояснює вживання міцного алкоголю поганим іноземним впливом. Лестадіус дотримується дещо іншої лінії, аніж реформатор Мартин Лютер, який полюбляв міцне і темне пиво бок. Коли Лютер виступив проти імператора на Вормському рейхстазі, його аргументи проти католицької церкви були мотивовані кухлями пива бок, яке спонсорувало місто Айнбек. Пивоварне місто використало Лютера як свого рекламіста⁷².

Лютер вірив, що Богові є що робити, окрім як слідкувати за його дозвіллям: «Коли я двадцять років гарував і обтяжував себе читанням проповідей, він не образиться, якщо я вряди-годи вип’ю чарочку і розважуся з добропорядними людьми во славу Божу, — хай світ каже, що хоче. Якщо Бог створив таких великих красивих щук і добре рейнське вино, то я можу спокійнісінько їсти їх і пити»⁷³.

Відомо, що колись давно Лютер згарячу порадив своєму надміру старанному учневі Філіпу Меланхтону піти до міста розважитися, адже Богові було б приємно хоча б зрідка і йому відпускати гріхи.