GAME-OVER

_{РОЗДІЛ 11 Шерше ля кицьку}

_{Удари в двері посилилися, і барикада підозріло затріщала. У цей час розплющив очі Рик. Він дивився, нічого не розуміючи.}

_{- Рику, як ти?}

_{- Ксюху шукайте… — прошепотів він, знову заплющив очі й знепритомнів.}

_{- Марить, — Васла з жалістю дивився на свого товариша й командира. На волосся Рика з очей Шани впала велика сльоза.}

_{- А хто така Ксюха? - запитав Чипсет.}

_{- Ксюша - це кицька, вона живе вдома у Рика. Коли ми минулого разу були тут, Гірея перетворила її на кудлатого дракона.}

_{- Добре, що Рику краще. Раз він опритомнів, значить, усе буде добре.}

_{Барикада тріщала й почала піддаватися ударам. У щілину було чути голос Оріга.}

_{- Раз, два, три!}

_{На рахунок «три» чувся глухий удар у двері, і барикада піддавалася на кілька міліметрів. Кадим зняв куртку, склав її й акуратно підклав під голову Рика. Шана змогла піднятися й розім’яти затерплу ногу. Усі, включаючи Чипсета, побігли до барикади, намагаючись у паузи між ударами повернути її на колишнє місце. Становище ставало небезпечним.}

_{- Раз, два, три! — чітко, майже поруч чувся голос Оріга, потім «бух!» у двері, й барикада посувалася.}

_{- Що ж робити? — розгублено сказав Чипсет. Він підскочив до комп’ютера й пробігся по клавішах тонкими спритними пальцями. Пролунав сигнал мультимедійного зв’язку, і на екрані, який, як звичайно, виник посередині кімнати, з’явився Великий Процесор. Цього разу глава всього Заекрання був у строгому чорному шкіряному піджаку, одягненому на таку ж чорну футболку, і в жовтогарячій краватці, зав’язаній прямо на шию. На краватці в’яззю було вишито «Відвали!».}

_{- Ну? — вимогливо запитав він. — Що в тебе знову трапилося? А, це ти, Чипсете!}

_{Кількома словами Чипсет змалював ситуацію.}

_{- А що Гірея?}

_{- Двері вибивають! Чуєте?}

_{- А лежить хто?}

_{- Один із заекранників… Рикпет, він поранений у плече. Отямився на хвилинку, сказав, щоб кицьку шукали, і знову знепритомнів.}

_{- Щоб кицьку шукали, кажете? — Процесор на кілька секунд відвернувся, і було чутно, як зашелестіли клавіші на клавіатурі.}

_{Удари у двері тривали, і барикада знову почала піддаватися.}

_{- Ви ще тут? Шукайте кицьку! Кицьку шукайте на…}

_{У цей час по екрану, на якому Великий Процесор продовжував іще щось кричати, побігли смуги, почулися хрипи, і зображення зникло.}

_{- Гірея перешкоди включила! Де вона комп’ютер знайшла? Як до мережі підключилася? Яка кицька? Де її шукати?}

_{Шана, яка до цього допомагала хлопчикам, раптом замислилася.}

_{- Кицька… Ксюха… Хлопці, але ж портрета біля компа не було!.. Слово честі!}

_{- Причому тут це… Ксюха? Який портрет?}

_{- Агов, Шано, ти випадково того… не того? Спочатку Рик з якоюсь кицькою, потім цей клоун з телевізора про те ж, тепер ти про портрет… Ви, цей то, як його… від переживань випадково не схибнулися?}

_{Але Шана вже його не слухала. Вона швидким кроком ішла вздовж моніторів, уважно розглядаючи включені екрани.}

_{Щілина у дверях настільки розширилася, що хтось із глюків вставив у неї автомат і дав довгу чергу. На щастя, щілина була не досить широка і прицілитися було неможливо, тому ніякої шкоди автоматна черга не завдала.}

_{- Я знайшла! Хлопці, я знайшла! Ось вона, Ксюха! Ксюшенька!}

_{Кадим кинувся до монітора, біля якого стрибала від радості Шана. Він побачив на екрані частину зовсім незнайомої кімнати. На столі, прямо навпроти екрана, стояла чудова фотографія кицьки Ксюхи. Ця фотографія висіла на стінці поруч із компом у кімнаті Рика. Але як вона опинилася тут? І що це за кімната?}

_{- Хто це? — здивовано запитав Чипсет.}

_{- Кицька! Шерше ля кицьку! — захоплено репетував Кадим. — Ми її знайшли! Васло, допомагай!}

_{Удвох вони підхопили Рика й потягли до монітора. Чипсет схопив по автомату в кожну руку й поливав вогнем двері, прикриваючи відхід.}

_{- Ідіть! Мені вона нічого не зробить! Ідіть швидше!}

_{Друзям пощастило, монітор був у другому ряду, тобто зовсім невисоко від підлоги.}

_{- Game over! - навперебій закричали вони. Екран монітора вкрився легкими брижами, а потім блакитним туманом. Обережно, але й особливо не затримуючись, непритомного Рика проштовхнули в широкий екран, потім у блакитний туман пірнула Шана, за нею Васла. Кадим повернувся до Чипсета:}

_{- Спасибі, старий!}

_{Чипсет усміхнувся у відповідь і почав відступати в кімнату з грибком. Кадим пірнув у рятівне блакитне марево.}

_{Він опинився в зовсім незнайомій кімнаті. Збитий кимось зі стола, на підлозі валявся рятівний портрет Ксюхи.}

_{- Рику? — поторсав друга Кадим, другою рукою піднімаючи з підлоги рятівний портрет. — Рику?}

_{Кров на сорочці Рика блідла й зникала. Легкий рум’янець з’явився на щоках. Він більше не був непритомний, він просто спав.}

_{- Рику! — ще раз поторсав його Кадим.}

_{Нарешті той розплющив очі.}

_{- А… Хлопці… Знайшли-таки кицьку?}

_{- Рику! Ти геній! Ми її нашершелили! Як ти це все передбачив?}

_{-Та так… Подумалося, якщо Гірея нас заманює, то найперше відріже нам шляхи відступу. Так і вийшло.}

_{- А чому нікому нічого не сказав?}

_{- А якби Гірея почула? Правда, Шана помітила, що фотографії немає на місці.}

_{- Так, а потім такі події почалися, що в мене все з голови вибило.}

_{- Що ж, ходімо додому.}

_{- А де ми, власне?}

_{- У моїх сусідів. Це я їх попросив комп не виключати і фотку Ксюшину не забирати від екрана.}

_{Може, хтось із сусідів і бачив, як у неділю, початок на третю, із квартири номер 51 будинку 107, який стоїть невідомо на якій вулиці в місті Києві, вийшли троє хлопців і одна дівчинка. Вони голосно розмовляли й сміялися, бо були щасливі, бо перемогли.}