GAME-OVER

_{РОЗДІЛ 7 Знову на четвертому рівні}

_{Вони вилетіли з труби відеокарти просто в центрі величезного залу, того самого, з якого починав попередню гру Рикпет.}

_{- Шано, за мною! — крикнув він напарниці й щодуху побіг до обстріляного дверного отвору. Шана мчала за ним. Бічним зором десь на кручених сходах Рикпет побачив спалах пострілу. Із усіх сил він штовхнув Шану й відразу відчув різкий і сильний удар у плече. Його збило з ніг, і він влетів у дверний отвір уже за інерцією. Услід за ним у рятівну темряву вбігла Шана. Рикпет застогнав.}

_{- От же гад, га? От же гад! Ти як, Рику? Потерпиш трошки?}

_{- Потерплю…}

_{- Зараз я його зроблю… Потерпи, га…}

_{Шана зняла шкіряні кришечки з трубки оптичного прицілу.}

_{- А це ще навіщо? — кривлячись від болю, запитав Рикпет. — Яка користь, якщо автомат не пристріляний?}

_{- Пристріляний. Я позавчора пристріляла. Цей коридор куди веде?}

_{- Не знаю… М-м-м…}

_{Шана побігла, а потім Рикпет знепритомнів. Отямився він від болю. Шана стояла поруч з ним навколішки, намагаючись зняти обладунки з пораненого плеча.}

_{- Терпи, Рику, ще трохи…}

_{- Ти йому зробила геймовер?}

_{- Ні, але на одне життя вкоротила. З першого пострілу! Спасибі тобі, Рику! Якби не ти…}

_{- Годі тобі! Треба робити геймовер. Ідемо!}

_{Після перев’язки плече боліло менше. Рикпет, пам’ятаючи, куди йшов минулого разу, повів Шанату на нижній поверх. Ось і знайомий зал. Рикпет зупинився перед дверима, за якими в минулій грі ховався дракон.}

_{- Ось тут, — прошепотів він, — якщо він не мандрівний, то значить і зараз тут.}

_{- Що ти пропонуєш?}

_{- Якщо гравець той самий, то він цю кімнату вже знає. А ось наступну, яка на поверх нижче, — ні. Туди його треба заманювати…}

_{- Це там, де динозаври?}

_{- Ага. Але ці двері однаково треба відкрити, інакше дракон тут і залишиться. Ти відійди, га?}

_{- Куди ти, поранений?! Ти ж і сіпнутися не встигнеш, як він тебе підсмажить!}

_{Шаната силоміць запхала Рикпета в порожню кімнату й підішла до дверей, котрі треба було відчинити, аби спрацювала пастка з кошлатим драконом. Вона присіла навколішки, прикладом автомата натисла на ручку, різко пхнула двері та одночасно з цим упала вздовж стінки на підлогу, закривши голову руками.}

_{Шах-х-х — шугнуло полум’я, і двері неквапом зачинилися.}

_{- Все, зараз донизу!}

_{Рикпет і Шаната безшумно бігли сходами.}

_{- Зупинимо стрічку!}

_{- Тобто? Ага… — до Рикпета дійшло, що Шаната хоче підвісити програму. — Але як?}

_{Шаната подивилася по боках, знайшла й підтягла ближче до дверей якусь картонну коробку. Обережно подивилася в щілинку, де знаходиться кімната з драконом, ще раз поправила коробку й зняла кришечку з оптичного прицілу.}

_{Рикпет з цікавістю стежив за цими приготуваннями.}

_{- Я чогось не того…}

_{- Рику, треба різко відкрити двері. Відкрити повністю, щоб я змогла поцілити в замок кімнати, де сидить дракон. Другим пострілом я пораню дракона.}

_{- А якщо він заекранник? Ти ж розумієш…}

_{- Не бійся, я спробую тільки подряпати його. Але після другого пострілу двері негайно зачиняй. Якщо полум’я велике, то може й самим перепасти.}

_{Уклавши на коробку автомат, Шаната ретельно прицілилася.}

_{- Давай!}

_{Рикпет широко відчинив двері. Йому здалося, що перший постріл пролунав, ще коли двері відчинялися. Динозаври вмить повернули голови. Зі світлого квадрата дверного отвору висунулася волохата голова дракона — немовби аж із переляканими очима. Не встигло чудовисько облити динозаврів рікою вогню, як пролунав другий постріл, який зробив у драконячому вусі маленьку дірочку. І програма зависла! Усе було, як минулого разу, тільки дракон із громовим «няв!» кинувся під диван, який стояв біля далекої стіни. Диван, звісно, розлетівся на шматки, а дракон, забившись у куток кімнати, жалібно нявкав. Рикпет підійшов до нього й ласкаво почухав за вухом.}

_{- То ти все-таки заекранник! Хто ж ти?}

_{Дракон задоволено муркотів. Зовсім не важко було здогадатися, що це кіт! Інше питання, як він опинився в Заекранні?}

_{- Бачиш? — Рикпет повернувся до Шанати. Програма вже перезапустилася. Вони стояли на сходовому майданчику, прохолодному й темному. Дівчинка напружено застигла поруч із коробкою, яку використовувала як підставку при стрільбі.}

_{«Вона все згадала! — здогадався Рикпет. — Вийшло! Вона все згадала!»}

_{- Я не Шаната! — були перші слова дівчинки. — Я Наташа!}

_{Обличчя її болісно спотворилося. Рикпет зрозумів, що електричний батіг прогулявся по її плечах.}

_{- Я не Шаната! — уперто сказала вона. — Я Наташа! Наташа! Наташа!}

_{Після кожного вигуку вона здригалася, і Рикпет зрозумів, якщо її не зупинити, то електричний батіг заб’є її до нестями. Він кинувся до Шани.}

_{- Мовчи, Шано! Мовчи! Що ти доведеш шматку заліза? Заб’є батогом, запросто… Тут подумати треба.}

_{- Я все згадала! Розумієш, все! Я…}

_{- Помовч, Шано. Не я один тебе слухаю, пам’ятай це.}