Житія Святих - Січень

Страждання святих мучеників Єрмила і Стратника

Коли царював Ліціній нечестивий і вельми скверним своїм богам жертвами угодити намагався, настала смерть тяжка для всіх християн: через них обстежували міста, за ними шукали по краях і селах, і кожен, хто знаходив християнина і цареві про нього сповіщав, милий йому був і великої чести удостоювався. Через те всі шукати й гонити християн кинулися, щоб цареві догодити. Тому до Ліцінія, що якось на високому місці сидів і творив суди, приступив один із воїнів, говорячи: "Є один тут християнин на ім'я Єрмил, який, за звичаєм християнства свого, має сан дияконський, бо, віддавна служачи Христові, над богами нашими і тобою, о царю, насміхається і ні за що не має". Це чувши, Ліціній зразу шукати і взяти його звелів. І знайдений був святий десь, коли молився і руки здіймав до Господа, Бога свого. Довідавшись, що беруть його на суд і муки за Христа, радости і веселости сповнився і пішов з воїнами не примусом ведений, але наче почесті прийняти поспішав із поспіхом, і став перед царем з відвагою. Бачивши його, цар сказав: "Скажи точно, чи християнином ти є, як же я про тебе чув?" Той же відповів: "Не лише те вільним голосом ісповідую, що християнином є, але й це повідомляю, що освячений є Богові невидимому і стою перед Ним у чині диякона". Цар же сказав: "То й нашим богам будь дияконом, тобто служителем". Мученик же посміявся з його слів, казав: "Думаю, що глухий ти, о царю, і безумний: я сказав тобі, що служу Богові невидимому, а не тим вашим ідолам, які є видимими, самі ж вони не бачать ані не знають, що то є бути комусь дияконом, їх же ти, звабившись, як богів шануєш, вони ж є камінням і деревом зовсім бездушним і глухим, ділом рук людських, з них же швидше насміхатися, а не поклонятися їм випадає". Не терпів же цар вільного його говорення і зразу якоюсь зброєю мідною, на муки приготованою, звелів бити мученика по лиці, а речникові ж кричати: "Не будь язиком дерзосним, о Єрмиле, шануй царя, богам принеси жертву і вибав себе від муки". Він же, сильно битий, виглядав так, наче жодного болю не відчував, але й, навпаки, катовій докоряв немочі. Тоді найяснішим голосом вигукнув, кажучи: "Рани безконечні приймеш, і страшну Божу руку на собі пізнаєш, бо залишив Творця свого, до глухих і німих богів прислухаєшся. А що тяжче, що й инших до тої ж своєї погибелі притягти намагаєшся, бо на спасіння їхнє заздриш". Після цього звелів цар відвести його в темницю на три дні, сподіваючись, що передумає і розкається в зухвальстві своїм. Мученик же, ішовши, співав: "Господь моя допомога, не боюся, що вчинить зі мною людина". "На Бога уповаю, не боюся, що зробить мені плоть". Входячи ж у темницю, заспівав: "Ти, що пас Ізраїля, почуй, наставляв, як ягня, Йосипа, сидячи на херувимах, явися і прийди спасти нас". Не зневажив же Господь раба Свого, але послав ангела, щоб утішав й укріплював його, який, явившись, сказав йому: "Єрмиле, будь відважним, говори й не мовчи, далі ж не бійся, бо переможеш зразу каверзи катівські і згори приймеш за страждання вінець пресвітлий". Так Бог озброїв воїна Свого на подвиг, підперезав його силою, навчив руки його на боротьбу і дав лук мідний м'язам його і щит спасіння. Через три дні Ліціній-цар, сівши на судищі, наказав привести Єрмила і сказав йому: "Чи ти вже розкаявся і хочеш вже богам принести жертви, щоб звільнитися від мук, для тебе приготованих? Чи ще тим же охоплений безум'ям і добровільно на згубу віддаєшся?" На це Христовий воїн за честь Господа, що Його озброїв, сміливо відповідав: "Єдине скажу тобі, о царю, і належить тобі задовільнитися першими словами моїми й більше не питати. Є-бо для мене Бог на Небесах, для Нього ж єдиного живу і Йому ж себе самого як жертву принести намагаюся, і від Нього великої сподіваюся допомоги". Сказав цар: "Побачу, чи Той, що на Небесах, поможе тобі". І зразу звелів шістьом воїнам, міцним і лютим, взяти його і, простягнувши на землі, бити без пощади. Битий же був мученик, терпів, як безтілесний, і молився до Бога, кажучи: "Господи, Боже мій, задля мене при ПонтійськімПилаті рани і биття перетерпів, Сам мене, знову страждаючого задля Тебе, укріпи, щоби я зміг теперішній подвиг здійснити і причасником бути страстей Твоїх, достойний хай буду причаститися вічної Твоєї слави". Коли так святий молився, голос раптом почувся зверху, говорячи: "Амінь, амінь, Єрмиле. Після трьох днів вибавишся від бід теперішніх і приймеш велику винагороду за свої страждання". Той голос велику сміливість і міцність приніс мученикові, тим, що мучили, — великий страх і трепет наклав, впали-бо на землю й не могли нічого зробити. І цар тремтів, проте не хотів Божої пізнати сили і звелів знову відвести мученика до темниці. Був же сторожем в'язниці Стратоник, йому ж зустріти мученика наказали. Стратоник же той був християнином таємно і другом святого Єрмила, за нього ж і болів серцем. Бачивши його в муках, веселився ж духом через відвагу і міцність його, але сам не міг віддатися на такі страждання. Святий же Єрмил, входячи в темницю, співав, говорячи: "Господь світло моє і Спаситель мій, кого боятимусь? Господь захисник життя мого, кого настрашуся?" Й осяяло його зверху світло небесне, і знову чувся голос, який велів бути відважним. І по трьох днях знову на судищі сів мучитель, Єрмила святого на випробовування привів — той же став світлий лицем, очима веселий і сповнений радости в серці. Мучитель же Ліціній, похитуючи головою і підсміхаючись до мученика, говорив: "Скажи нам, яку користь принесла тобі похмура в'язниця? І час, що минув у злостражданні, чи переконав тебе підкоритися законові царському й віддати богам честь належну? Чи ще треба буде пошукати мук проти такого загрубілого серця твого?" Мученик же відповідав: "Мені похмура в'язниця велику світлість виклопотала, і нині душа моя є в мирі, і радості, і невимовному просвітленні, що добру мені дає надію отримати блага майбутні. Я ж дивуюся вельми, що та пітьма, яка в тобі, ніяких не зазнає змін, але завжди потьмарює душевні твої очі, щоб не бачити істини". Коли так святий блуд царевий викривав, закричав Ліціній: "Нічого ж иншого, як же бачу, звик ти лише відкрито дошкуляти через нестримний язик і зухвалу душу й безумство своє. Проте відповідай і кажи відкрито: чи принесеш жертву богам і чи нашому підкоришся велінню? Чи достойні за ділами своїми муки приймеш?" Христовий же мученик Єрмил відповідав: "Маєш вже відповіді мої, о царю, і нічого більше від мене не почуєш. Роби далі, що хочеш, і здійснюй на ділі, що замислив". Розгнівався Ліціній, звелів простягти святого на землі нагого, палицями по животі бити. Святий же в накладених ранах одну мав відраду — Христа, до Нього ж душевні зводячи очі, молився: "Боже, поквапся на допомогу мені, почуй, Господи, помогти мені поспішися". Кат же, лютувавши гнівом через терпіння святого, звелів кігтями орлиними розшматовувати його живіт, щоб "бачив, — казав, — своїми власними очима нутрощі свої". Мученик же говорив: "Серце моє і плоть моя зраділи в Бозі живому". "Бо товщем і єлеєм сповнилася душа моя, й устами радостивосхвалять Тебе уста мої".

Стратоник, бачивши святого Єрмила, друга свого, так нелюдськи мученого й утробу його розшматовану, почав плакати, що побачили деякі з тих, котрі там стояли, і зразу цареві сповістили, говорячи, що Стратоник, сторож темниці, відкрито виявляє, що він причетний до блуду християнського і дружній з Єрмилом, бо співчуває йому і за ним плаче. Цар же, Стратоника прикликавши, питав його, чи друг йому Єрмил? Стратоник же, не хотівши брехати, цей учень істини, і бачачи, що прийшов час подвигу його, визнав себе другом Єрмиловим і християнином, і ганьбив ідолів, що бездушні, і тих, що кланяються їм, що є безумні. Єдиного ж Бога, що Небо і Землю створив, прославляв. Цар же люті сповнився, звелів Стратониканагого по цілому тілу палицями бити. Битий же святий був, зводив до святого Єрмила, друга свого, очі, і говорив: "Моли за мене Христа, Єрмиле, щоб подав мені сильну й непохитну зберегти віру і бути вищим від тих, що мучать мене". Підсміхався ж із Ліцінія і вмовляв його, щоб перестав поклонятися сліпим і бездушним кумирам, щоб побоявся ж помсти істинного Бога, в Його ж руки впасти є страшно. І битий був святий доти, поки, знемігши, замовк.

По цьому звелів цар обох, Стратоника і Єрмила, вкинути в темницю. Молився ж святий Стратоник, говорячи: "Господи, не згадуй беззаконня мого першого". Але й обоє промовляли до Бога: "Поможи нам, Боже, Спасителю наш, задля слави імени святого Твого". І чули божественний голос, який говорив: "Біг закінчите, віру збережете, далі відкладеться вам вінець правди, його ж завтра приймете". Коли настав ранок, приведений був знову Єрмил на судище, і спитав його Ліціній: "Чи принесеш жертви богам?" Відповідав святий: "Як же і спершу говорив тобі, так і нині говорю, через що печи, січи і як же хочеш муч мене: навчився-бо не боятися тих, що убивають тіло, душі ж убити не можуть". Звелів-бо кат повісити на дереві святого й ножами різати плоть його. Святий же у лютому тому болю безперестанно молився, говорячи: "Будь мені помічником, Господи, Спасителю мій". І чув зверху голос: "Не бійся, з тобою є Бог твій". Після цього цар засудив святого Єрмила на потоплення в ріці Істрі. Стратоника ж святого привівши, вмовляв його принести жертву богам. "Щоб і ти, — казав, — окаянний, не постраждав, як же і друг твій". Відповідав блаженний Стратоник: "Справді окаянний був би, якби послухався безумної твоєї ради. Як же я живим бути схочу, коли помре за Христа друг мій?" Ліціній сказав: "Що-бо — умерти хочеш з Єрмилом?" Відповідав святий Стратоник: "І дуже хочу. Годиться-бо справжнім друзям як біду разом терпіти, так і добром разом насолоджуватися. Що ж для нас солодше від того, щоб страждати й умерти задля Христа?" Бачачи, що нічого не досягне, Ліціній-цар засудив і святого Стратоника на таку ж смерть, щоб у воді з Єрмилом утоплений був. Ішли-бо обидва святі мученики на потоплення і співали весело: "Слава на Висотах Богові, і на землі мир, серед людей благословення". Привівши до ріки Істри, воїни вклали їх у сіті і в безодню водну вкинули. І так ріка прийняла тіла святих мучеників, Небо ж душі їхні у своїх оселило покровах. На третій день знайдені були святі їхні тіла на березі, і поховали їх вірні чесно, за вісімнадцять стадій від градаСінґидона, в одному поклали гробі, аби все для них було спільне і дружнє: спільне Христа ісповідання, спільна в'язниця, спільні муки, спільне утоплення, спільне тіл поховання, спільна і слава на Небесах благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Якова з Нисивії

Мойсей Законодавець, що відкрив дно моря і безводну землю в пустелі напоїв водою й инших багато чудес зробив, написав діяння святих, що раніше були, не тою премудрістю, від єгиптян взятою, але благодаттю, з Небес даною. Звідки-бо міг довідатися про Авелеву чесноту, Єнохове Богові угодництво, Ноєву правду, Мелхиседековеблагочеснесвящеництво, Авраамове покликання, віру, мужність, гостинність же і вознесення сина на жертву? І нехай коротко розповім про инших божественних мужів подвиги, перемоги, провіщення. Звідки б довідався, якби на це не прийняв просвітлення від Божественного Духа? Такої ж і я (говорить Теодорит) у цій справі допомоги потребую, бо хочу писати житія святих, які трохи швидше від нас були, і тих, що в наші часи просіяли, щоб наче закон якийсь покласти для тих, хто бажає їх наслідувати. Годиться-бо, тих святих молитви на допомогу прикликавши, повість почати.

Нисивія — град, що розташований у межах колишньої области Римської, що на кордоні з Перською, яка тоді римлянам данину давала. У тому граді народився цей святий Яків, вибрав же собі усамітнене в пустелі перебування й, оселившись на горах найвищих, жив там. У весняну-бо пору, і в час жнив, і восени мешкав у дібровах, маючи за покров небо, узимі ж входив у якусь печеру, у ній же від морозу берігся, їжу мав не від обробітку і сіяння, але з того, що земля сама родила: збирав плоди з дерев лісових і зілля їстівне, на городнє подібне, і тим підкріплював неміч тілесну, лише щоб живим бути. Вогню взагалі не потребував на варення їжі — сирим-бо зіллям харчувався, і вовни на одяг йому не треба було — козячими-бо покривався шкірами. Так умертвлюючи тіло, духовною їжею безперестанно насичував душу. Думку ж свою очищував на богобачення, роблячи її дзеркалом Святого Духа: відкритим лицем, як же говорить святий апостол, на славу Господню споглядаючи, у той же образ перетворюємося зі слави у славу, як же від Господнього Духа. Звідти йому примножувалася у всі дні відвага до Бога, і від Нього, щось потрібне просячи, приймав зразу. І передбачив пророчо майбутнє, і чудотворення дар від Святого Духа йому було дано. З тих його чудес трохи оповім (говорить автор житія цього Теодорит) і сповіщу невідаючим промінь сяйва апостольської в ньому благодаті. У той час нерозумні люди поклонялися ідолам і бездушним стовпам божественні творили почесті, істинне ж богошанування зневажене було багатьма, зненавиджені були ті, хто не навертався до їхнього безумства, хто досконало, у чесноті будучи, істину знав і насміхався з ідольської немочі, Творцеві всіх поклоняючись. Тоді святий Яків, покинувши пустелю, пішов у Персію: бачити хотів новонасаджений сад святої віри і собою, наскільки можливо, допомогти правовір'я примножити. Коли ж він переходив, трапився по дорозі йому потік. Дівчата якісь, що прали одяг і ноги зовсім оголили, дивилися на нього як на подорожнього і такого, що незвичний одяг носить, дивилися ж безчинними очима, не соромлячисячесности його й ані ж голизни своєї, ані голів своїх не покривши, — стояли негарно. Розгнівався ж святий за таку їхню безсоромність і, хотівши Божу явити силу для покарання инших, ще ж і для того, щоб від ідолобісся звільнилися нечестиві, коли побачать чудо, прокляв джерело, з якого витікав потік, — і зразу висохли джерело і потік, що ані краплі в ньому води не знайшлося. Прокляв же і дівчат тих — юність їхню безсоромну раптовою старістю упокорив. Стало-бо слово святого ділом скоро, і чорне їхніх голів волосся зразу в сивину перетворилося, і були як листя восени на новопосаджених пагонах, коли мороз впав на нього. Бачивши те, дівчата [бо й вода щезла, і сивину одна на одній бачили] настрашилися і, до граду побігши, всім сповістили. Мешканці ж, бачивши чудо, що сталося, ішли до великого чудотворця Якова святого і просили його дуже, щоб вгамував гнів свій і висохлу воду щоби знову повернув їм. Святий же швидко впрошений був: помолився до Господа — і потекло знову джерело, як же і спершу, і потік наводнився. Ще ж просили люди святого, щоб і доньок їхніх сивину в чорність і передчасну старість знову у юність перетворив. Святий же і те хотів зробити, але коли питав про них, де вони є, — не знайшлися, не прийшли з каяттям. Через те що не розкаялися, в покаранні тому залишив їх — на незабутню їм пам'ять про чудесну Божу силу й аби инші повчалися цноти і чеснот. Таке було нового цього Мойсея чудо, що вчинив не палиці ударом, але знаменням хреста святого. "Я ж [говорить Теодорит] більше ніж чудові дивуюся покірності його, що не вчинив того, що колись вчинив великий пророк Єлисей, — не послав ведмедів, щоб безсоромних дівчат розшматували, але малою карою, що трохи некраси мала, навчив їх доброго звичаю і богобоязливости. Це ж говорю, не пророковий гнів ображаючи, не буде того, але виявляючи те, що святий Яків, маючи ту ж чудотворення силу, що й пророк, вчинив те, що відповідає доброті Христовій і Новому Завітові.

Цей святий Яків, бачивши колись, як суддя перський неправедний суд на неповинного чоловіка видав, засмутився через неправду й каменю одному великому, що поблизу лежав, розбитися і розсипатися в порох звелів, викриваючи безбожжя судді. Ті, що бачили те, настрашилися, забоявся і суддя неправедний і, гріх свій пізнавши, розкаявся: змінивши присуд перший, видав другий — праведний. І тут чудотворець Господа свого наслідував, котрий явити хотів, волею на страждання ідучи, і як легко, якби захотів, згубив би Своїх убивць, проте не згубив їх, лише смоковицю бездушну словом висушив і показав Свою силу. Ту благість Господню наслідував святий Яків: не навів кари на суддю неправедного, але камінь розбив і тим навчив суддю правосуддя. Через такі чудесні діяння став славний і всім любий, тоді взяли його на єпископство на батьківщину його, у град Нисивійський, хоч і не хотів. Відмовлявся і втікав від такого сану, проте змушений був. Змінивши ж пустельне усамітнене перебування і з громадянами оселившись, не змінив їжі своєї і одежі, місце лише для нього було инше, а устав життя той самий. Трудів же йому додалося більше, ніж спершу, бо до посту, і поклонів, і ношення веретища додалася про людей турбота, бо про сиріт і вдовиць думав, заступався ж за скривджених і помагав усім, всіх на чесноту наставляв. Але яка потреба є перераховувати детально труди і турботу про людей, що до цього сану належало? Бачать ті, що прийняли на себе те ярмо, ті, що винятково люблять і бояться того Владики, від Якого ж словесних овець пастирство їм доручене. Більше-бо Яків святий, трудячись у єпископському цьому сані й чесноти здійснюючи, дарів Духа Святого собі збирав.

Коли йшов він у якесь село, приступили до нього на путі якісь жебраки і просили у святого милостині, щоб дав їм щось на поховання мертвого, і показували мертвого, що при дорозі лежав. Мертвий же той не був насправді мертвий, але вдаваний. Бо ті жебраки, здалеку побачивши, що єпископ йшов, одному з-поміж себе веліли вдавати мертвого, щоб таким підступом більше подання у єпископа випросити. Святитель-бо дав їм належну милостиню і за мертвого помолився, щоб відпустилися йому гріхи і душа його з праведними учинена була, і пішов до дому свого. Коли відійшов святий, друзі того вдаваного мертвого веліли йому встати, але він не вставав — справді-бо вже помер і лежав бездушний. Бачили ж те жебраки, що брехня їхня стала правдою, побігли вслід за святим і, падаючи до ніг його, розповіли про гріх свій і причину брехні своєї на бідність склали, просили, щоб пробачив їм і душу померлого щоб повернув у тіло. Чудотворець же благоутробному Господеві був подібний, послухав їх і друге чудо зчинив, молитвою своєю повернувши душу й мертвого ожививши.

Це ж, як же думаю, подібне до чуда Петрового, який Ананію і Сапфіру, які погодилися збрехати Духу Святому і ціну утаїли [проданого маєтку], раптовій передав смерті. І цей-бо святий Яків тому, що утаїв дух свій, і правду украв, і брехливо мертвого вдавав, відняв душу. Але Петро святий, пізнавши крадіжку, яку йому відкрив Святий Дух, кару смертну на крадіїв навів.

Незабаром після того Арій, цей найдавніший хулительєдиноєства з Отцем Сина Божого і святого Духа, витончив свого язика проти Творця і збентежив весь Єгипет. Тоді найбільший з християнських государів Костянтин, який звільнив, як би другий Зоровавель, всесвіт від язичницького полону, який відтворив повалені на землю храми Божі і підніс їх, скликав перший Вселенський собор святих отців в Нікеї. Серед святих отців собору був і святитель Божий Яків, єпископ Нисивійський, який брав участь у захисті православ'я і в відлученні Арія від Церкви.

Нисивія, як ми сказали, була в той час під владою римських царів. Піся смерті Костянтина Великого перський цар Сапор прийшов з усім своїм військом і, осадивши місто Нисивію, тиснув його протягом довгого часу. Але молитвами святого єпископа Якова зусилля його залишалися марними, і він не міг взяти місто. Тоді Сапор запрудив вище міста камінням і землею річку, яка протікала через місто, і зупинив, таким чином, її течію. Коли ж води набралося багато, він всю її відразу раптом пустив на місто. Від сильного натиску води стіни міста впали, частина міста виявилася затопленою. Громадяни міста прийшли в страху; перси ж зраділи, думаючи, що тепер місто вже в їх руках. Однак, вони не нападали того дня на місто, тому що перешкоджала повінь, і вирішили на другий День вранці зробити загальний приступ. З настанням же ночі, все населення міста, натхненне і заохочуване своїм єпископом, взялося за направлення міських стін і, за допомогою його молитов стіни були відновлені настільки, що в місто не можливо стало проникнути ні кінному, ані пішому без драбини. Проте місто легко могло бути захоплене, якби жителі його не почали шукати допомоги згори.

Всі стали благати святого єпископа Якова, щоб він зійшов на міські стіни і прокляв вороже військо. Святий Яків зійшов і, побачивши безліч перських полків, став благати Бога - послати на них комарів і мух, щоб вони пізнали силу Божу і зняли з міста облогу. Бог почув молитву раба Свого і негайно навів на перський стан цілу хмару комарів і мух.

Їхні ж укуси настільки люті були, що коні і слони терпіти не могли, розривали вудила та вуздечки і втікали туди й сюди нестримно. Не лише ж для безсловесних, але і для самих персів вельми тяжкими й нестерпними були комарі ті й мухи, гірше від тисяч озброєних воїнів. Бачив же нечестивий цар, що труди його даремні були і силу воїнства його комарі та мухи перемагають, був у розгубленні і бентезі великій. Ще ж бачив на мурах градських божественного того чоловіка, Якова-єпископа, що там ходив. І думав, що то цар, видавався-бо йому у порфирі царській, і у вінці царському на голові, що дуже блищав, і розгнівався на своїх, що повідали, що нема царя у граді, і скарав їх на смерть. Відступивши від града, втік у землю свою, гнаний мухами та комарами. Таке чудо вчинив Господь молитвами угодника свого, який не просив, щоб впав вогонь з Небес на супостатів, як же колись Ілля-пророк просив на п'ятдесятників, і спалив їх. Ані не молив, щоб земля розкрила уста свої і поглинула їх. Але тільки комарі й мухи щоб напосілися на них — і пізнали вороги Божу силу, і справді чудо, що таке воїнство перське не могло від малих комах оборонитися і втекло, переможене, зі встидом. Таку мав святий Яків у Бога благодать і таку до Нього відвагу. Коли сповнився днями, спочив у Господі. А коли по його переставленні якийсь час минув, долучений був до володіння перського град Нисивія. І коли з нього вірні йшли, взяли зі собою мощі захисника свого і вождя, Якова святого. Якби він живий був, ніколи б не заволоділи градом варвари, від них же захищав його великий угодник Божий Силою непереможною Христа, Бога нашого, Йому ж з Отцем і Святим Духом слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Петра, якого у Єраполі за Христа спалено.