Житія Святих - Січень

Страждання святого мученика Полієвкта

У часи Декія і Валеріяна, царів Римських, були два воїни чесні, Ніярх і Полієвкт, у Мелитині-граді у землі Вірменській, які, потоваришувавши між собою, таку один до одного любов мали, що й між рідними братами такої не знайти. Кожен-бо, здавалося, у другові своєму життя і дихання мав. Був же Ніярх християнином вірним, у благочесті і законі Господньому досконалий. Особливим же був Полієвкт: вірою — еллін і світлом істинним ще не просвітлений, проте християнські беріг звичаї і всілякими чеснотами прикрашався. І був по всьому плодовитим оливним деревом, лише того не вистачало, що ще не був у домі Божому. Турбувався ж Ніярх, щоб до християнської віри привести його, часто йому Божественне Писання прочитуючи і про одного істинного розповідаючи Бога, виявляючи суєту і мерзоту ідолопоклон-ництва, але ще не прийшла година навернення і спасіння його, від Бога йому передзнаменованого. Коли ж почулося на торжищах і на вулицях читане безбожне царів нечестивих веління поклонятися богам їхнім мерзенним, що всіх примушувало, погрожувало муками розмаїтими і смертями, якщо хтось знайдеться такий, що не покориться і не послухає, — тоді Ніярх, як вірний раб Христовий, до смерти приготувався і почав журитися другом своїм вірним Полієвктом, думаючи, що той, кого ж у християнській вірі бачити сподівався, за-боїться наказу і погроз царських і в нечесті еллінському до кінця перебуватиме, і так закриється йому путь до спасіння. Цим вельми журячись, і сумуючи, і таємно через братню плачучи погибель, змінився вельми на лиці, і видно було, що зажурений і скорботний. Полієвкт же, бачачи друга свого таким збентеженим, питався про причину печалі його. Коли той же не повідав, став і Полієвкт печальний: не терпів-бо бачити друга свого в тузі і збентеженні. Коли ж наполягав Полієвкт своїми проханнями і казав: "Чи я в чомусь образив тебе? Який мій гріх супроти тебе? Яка річ сталася така важка, що другові своєму не подаси прощення?" — Ніярх же, очі сльозами наповнивши і з глибини серця зітхнувши, сказав: "Коли, о любий друже, про любови нашої і приязні думаю розділення і знищення, занепадаю, і тужить у мені дух мій". Це чувши, Полієвкт вельми зранився серцем і сказав: "Як таке може бути, брате? Нащо говориш такі слова понад надію? Звідки має бути нашої любоїш розділення, від неї ані смерть нас розлучити не зможе?" Сказав Ніярх: "Це є, о любий друже, те, що мене дуже засмучує і пригнічує дух і душу, бо те, що сказав, розділення наше тяжче є від природної смерти". Полієвкт же, сказаного не зрозумівши, встав скоро і, друга з любов'ю обнявши, наполегливо просив: "Скажи, — говорив, — о Ніярху, скажи відкрито і зрозуміло, яке буде те наше розділення, не можу більше терпіти твого мовчання. Якщо ж мовчатимеш і не скажеш мені, то побачиш зараз Полієвкта твого на землі мертвого і бездиханного". Тоді Ніярх говорити почав: "О любий Полієвкте, царський наказ той, що повсюди читається, принесе нам розділення і розлуку один з одним. Я-бо християнської віри, ти ж еллінського нечестя. І коли візьмуть мене на смерть, ти відречешся від мене і покинеш мене". Це чувши, добророзумний Полієвкт зразу зрозумів, чого хоче Ніярх, і благодаттю Божою просвітився, почав думати про божественне. Згадав про те, яке було перед кількома днями, видіння і сказав: "Не бійся, любий мій друже Ніярху, ніякої нам не буде розлуки. Бачив-бо я у сонному видінні Христа, Якому ти служиш, що приступав до мене і, знявши з мене мій одяг, одягнув мене в одежу иншу, нову, вельми коштовну й гарну, її ж ціни і краси вимовити неможливо, петлі ж одягу того були золоті. Ще ж і коня крилатого дав мені". Ніярх же, те чуючи, радий був і тлумачив видіння, що скидання старого одягу, вбирання ж у повий розбитих, засмутився вельми і застогнав, говорячи: "Горе мені, бо залишився без дітей своїх, і якщо раніше відомий був через дітей, нині несподівано збездітнів. Ніхто ж бо з богів ані з людей не помилує Полієвкта мого, що таке зробив". Полієвкт же, торжествуючи через знищення бездушних, сказав до тестя свого: "Чого бентежишся, батьку? Ось нині зрозуміло показав, якими немічними є боги ваші. І якщо більше їх маєш, хай будуть принесені сюди насереди-ну, і побачиш, як раби Христові обплюють їх". Фелікс сказав: "Всемогутні царі наші звеліли таких зразу убивати, і вже смерний ти, убивство на тебе чекає, й инакше бути не може, бо царське веління не змінити ніяк. Але послаблюю тобі трохи, щоб пішов ти у дім свій і дав останнє цілування жінці своїй і дітям". Святий же сказав: "Яка мені печаль про жінку і дітей, коли зневажив уже все земне, але шукаю небесного і про тих, що не гинуть, думаю. Якщо донька твоя вслід за мною хоче йти, блаженна буде. Якщо ж ні, то погана погано загине з вашими богами". Це чуючи, Фелікс плакав над зятем своїм і говорив: "Горе мені, о любий мій сину, Полієвкте, що й тебе Христова волхвівська зманила сила". Святий же Полієвкт сказав: "Не таю того, що Він мене покликав на пізнання Істини. Він-бо своєю божественною всесильною Правицею вивів мене з пітьми на світло, зі смерти в життя і від блуду на путь праведну наставив. И удостоїв мене наректися і бути Його воїном". Коли таке святий говорив, взяли його кати і в уста били. Він же не зважав на биття. Прийшла жінка його і плакала над ним разом із батьком своїм Феліксом. Святий же говорив до тестя свого: "О пребеззаконний скверних ідолів служителю, нащо мене облесними своїми і доньки твоєї сльозами намагаєшся відвести від ісповідання Христового? Нащо плачеш над Полієвктом, якщо треба тобі багато більше над собою плакати, бо, земним царям служачи, вічному вогню передасися?" Жінка ж святого, на ім'я Павлина, ридала, до нього кажучи: "Що тобі сталося, о любий мій мужу Полієвкте, як зманився ти? І що тебе змусило розбити дванадцять богів наших?" Святий же говорив до неї, усміхаючись: "Якщо я один дванадцятьох богів твоїх переміг і розбив, то вже не маєш до кого звернутися, вже безбожна ти є. Послухай мене, Павлино, і пізнай єдиного істинного на Небесах Бога, і Йому поклонися, і поспіши тимчасове це життя змінити на вічне". Це і більше святий до неї говорив, багато з невірних, що навколо стояли, в насолоду слів його вслухаючись і пізнаючи істину, зворушувалися і до Христа наверталися. Коли ж зібралися судді градські зі всіма радниками, представили святого Полієвкта судищу своєму і то ласкою, то погрозами намагалися його знову до злочестя ідольського навернути. І коли нічого досягти не могли, видали на нього смертний вирок, щоб через меч кінець прийняв. Ішов же святий на смерть із радістю невимовною, і повідомляли люди, що близько нього йшли, що розмовляв з одним юнаком пресвітлим, який його переконував і велів забути все мирське. І ніхто не міг юнака того бачити, лише сам святий мученик. Побачивши ж у народі блаженного Ніярха, друга свого і в Бозі батька, покликав його, говорячи: "Рятуйся, любий мій друже, пам'ятай же заповідь любови, утверджену між нами". Це останнє слово вимовив, схилив під меч святу свою голову й охрестився у своїй власній крові, усічений був за Христа Ісуса. Цей святий Полієвкт першим був мучеником у Мелитині, вірменському граді, на примноження Церкви воюючої, а на виповнення торжествуючої, на честь же і славу Христа Бога, що є головою обох Церков, Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка честь і слава без кінця, навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Євстратія

Цей преподобний Євстратій родом був із краю Тарсійського, син батьків благочестивих і багатих — Георгія і Мегети, ними ж у настанові добрій вихований. Коли виповнився двадцятий віку його рік, божественним розпалився бажанням і, залишивши батьків, утік у край Олімпійський до обителі Аґавровської, де ж просвітилися доброчинним у чернецтві життям два стриї матері його — Григорій і Василій, і був Григорій ігуменом тої обителі. Вони-бо прийняли його, і волосся Євстратій обстриг, чернече многотрудне проходив життя, і любили всі його через смирення і покірність його. Не піклувався ж про вік цей анітрошки, нічого ж бо не мав, лише одну волосяницю і плащ, що його на неї ж накидав, і, де йому траплялося, там трохи приймав спочинку, не хотів-бо келії і місця для себе окремого. Говорили про нього отці, що, відпочиваючи, ніколи не простягнувся лежачи від дня постригу свого і не лежав на лівому боці свого тіла всі сімдесят п'ять років, відколи почав у пості творити подвига. Коли померли ж вищеназвані преподобні Григорій і Василій, цьому блаженному Євстратію настоятельство вручилося — впросили його на те брати. Коли ж звіроіменний Лев Вірменин на благочестивого царя грецького Михаїла повстав, із царства його вигнав і, сам скипетр неправедно прийнявши, єресь іконоборну, що вже згасла, знову підняти намагався, — тоді всі благочестиві свої доми й обителі залишили, і цей блаженний Євстратій залишив свою обитель, за радою преподобного отця Йоаникія Великого, і поневірявся по пустелі та горах, поки злочестивий цар не був убитий. Після його погублення, коли свята Церква прийняла знову красу ікон свою і почитання їх відновила, тоді святі отці у свої обителі повернулися, і божествений Євстратій до монастиря Аґавровського прийшов і провадив дні свої у звичних подвигах і трудах, без ліні з братами в монастирських трудячись ділах. Молитва ж в устах його була безперервною, бо і в церковному співі, всередині святого жертовника стоячи, від початку аж до кінця "Господи, помилуй" у собі промовляв. Зробив-бо і чудес багато, що були знаменням очевидним богоугодного його життя. А коли від тутешнього хотів відійти, прикликав братію і сказав: "Час мого життя до кінця наблизився, тому, діти мої любі, ті, що прийняли устав, його збережіть, знаючи, що все в цьому віці швидко минає, бо тимчасовим є, майбутнє ж вічне, поспішіть-бо й ви бути між спасенними". Це мовивши, помолився і, ознаменувавши їх і на небо очі звівши, сказав: "У руки Твої, Господи, дух свій вкладаю". І заснув сном спокою в Господі, переживши всіх років життя свого дев'яносто і п'ять, пішов у життя безкінечне і став причетним до лику праведних.

У той самий день пам'ять святого пророка Шемаї, про нього ж у Книзі 3 Царів у главі 12 пишеться.

І святого Петра, єпископа Севастійського, брата святого Василія Великого і Григорія Ниського молодшого. Про нього ж дивись у житії Василія.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Филипа, митрополита Московського і всієї Росії, якого через заздрість із престолу невинно вигнали безчесно. Напали-бо на святого у Соборній церкві ті ж лжесвідки, як звірі непощадні, сан святительський з нього скинувши. Накинули на нього одяг чернечий латаний і подертий і вигнали з церкви, посадили ж на віз, за місто вивезли з наругою і мітлами били. Тоді у вигнання вивезли його в Отроків монастир у Тверіграді, де ж, рік один у великих від приставників кривдах скорботно переживши, задушений був від присланого на те. Житіє цього святого розлоге покладене в новому Пролозі під цим числом, у цьому місяці. Той, хто хоче, нехай там прочитає.