Житія Святих - Січень

Житіє преподобного отця нашого Павла Тивійського

Коли Антоній преподобний у єгипетській пустелі з учнями своїми жив, прийшла йому якось думка, що нема такого досконалого ченця, як же він, і нема такого, щоб перед ним у пустелі оселився і таке, від людей віддалене, вибрав життя. Це [як же сам пізніше сповістив] на гадці маючи, почув у видінні голос, що говорив: "Антонію, є раніший і досконаліший раб Божий від тебе. І якщо підеш, знайдеш його у внутрішній пустелі, поспіши-бо піти до нього швидше, ніж він відійде до Господа". Старець же, те почувши і до тями прийшовши, зразу взяв свій посох і пішов поспіхом у пустелю: знайти хотів того, про кого ж йому сповістилося. Була ж велика в полуднє спека, що й каміння розжарювалося від сонячного тепла. Знеміг старець тілом, але не знеміг духом, ані з наміреної не вернувся дороги. Ще ж і не знаючи, куди йти, кріпився і говорив: "Вірю Богові моєму, що покаже мені раба Свого, якого обіцяв показати". І незадовго побачив чоловіка, на коня подібного, його ж віршотворці іпокентав-роном називають. Його бачивши, спасенним хреста знаменням озброївся і сміливо спитав: "Послухай, в якому місці раб Божий перебуває?" Звір же вклонився на слова святого і, не мігши голосом промовити, рукою показав у той бік, в який до Божого раба йти потрібно. І втік швидким бігом від Антонія преподобного. Дивувався ж старець з вигляду звіра того і пішов у бік, куди ж звір рукою показав йому. Прийшовши ж на одне кам'янисте місце, побачив иншого звіра, який був такої ж людської подоби до половини, инша ж частина тіла його тваринна, ноги мав козлині й роги на голові. Його ж вигляду дивувався старець, проте, вірою безсумнівною озброєний, без страху питав, говорячи: "Хто ти такий?" Звір же плоди фініків на дорогу йому, наче заклад миру, принісши, сказав: "Смертний я є, один із тих, що живуть у пустелі, нас же народи, блудом затуманені, сатирами називають, між богами своїми вшановують. Посланий я є від стада свого просити тебе, щоб за нас до спільного Владики помолився, Його ж, коли у світ прийшов, пізнали, і по всій землі розійшлося слово Його. Таке від звіра почувши, втомлений подорожній змочив лице своє сльозами радости: радів-бо за Христову Славу, через згубу сатанинську, разом же і дивувався, що сатирову мову міг розуміти, і, посохом землю вдаряючи, сказав: "Горе тобі, граде Олександріє, що замість Бога потвор вшановуєш. Горе тобі, граде блудний, в якому з цілого світу біси зібралися. Яку відповідь даси, що і звірі Христову силу ісповідують, ти ж лісові страховиська як богів вшановуєш". Коли святий це говорив, звір утік у пустелю. Про того звіра щоб хтось не подумав, що то неправда, бо і при царі Констянтині такої ж подоби людської звір, названий сатир, жив, в Олександрію був приведений на великий всьому народу подив. Коли ж відійшов, тіло його, щоб не зразу зігнило, сіллю посолили і в Антіохію до царя, щоб він побачив, послали. Але до попередньої вернімося повісті. Непрохідну ту проходячи пустелю, старець нічого иншого не бачив, хіба сліди звірів. І трудився в подорожуванні день вже другий, і другу ніч на молитві провадив, і не бачив, куди повернутися. Коли ж третій світав день, побачив вовчицю, що краєм гори ішла і вила. За нею ж здалеку ідучи, підійшов близько до печери, у якій жив святий Павло, угодник Божий. І, побачивши печеру, старець зрадів, але той, хто жив у ній, відчувши Антоніїв прихід, замкнув двері. Підійшовши ж, старець постукав, і не було відповіді, і так він стояв надворі і стукав безуспішно. Бачивши, що не відчиняються йому двері, впав перед входом у печеру і до шостої години молився, щоб подалося йому увійти всередину і бачити того, якого ж з таким знайшов трудом. І говорив: "Відчини мені, рабе Христовий, відчини, знаєш, хто я, і звідки, і чому прийшов, все знаєш, Бог тобі відкрив. Знаю і я, що недостойний бачити святе лице твоє, проте якщо не побачу тебе, не піду звідсіля. Не ховай себе, бо тебе мені Бог явив. Звірів приймаючи, людину чому відкидаєш? Шукав тебе і знайшов, стукаю, щоб відчинилося мені, якщо ж не відчиниш мені, то помру на порозі твоєму, і поховаєш тут труп мій". И иншого багато зі сльозами говорив і, як немилостивому, докоряв. Відповідав угодник Божий зсередини печери, говорячи: "Хто просить з погрозами? Чи хто зі сльозами докоряє? Дивуєшся, що не відчиняю тобі, бо умирати сюди, нахваляєшся, прийшов ти". Так сказавши, святий відчинив вхід і, обнявши один одного, поцілувалися зі сльозами й на ім'я один одного назвали. Бог-бо кожному з них ім'я иншого відкрив. Коли ж сіли, сказав отець Антоній: "Вітаю тебе, Павле, посуде вибраний і вогненний стовпе, мешканче пустелі". Святий же Павло говорив йому: "Добре ти прийшов, сонце, що освітлює всю вселенну, наставниче тих, що спасаються, уста Божі, ти, що пустелю населив, диявола ж з неї вигнав. Нащо ж такий труд підняв ти до мене, чоловіка грішного, що нічим не є?" Ось бачиш старця, що старий днями і негарно сивиною покрився, бачиш чоловіка, що зараз порохом і попелом буде. Але тому що любов'ю все можна зробити, скажи мені, прошу, яким нині є рід людський, як світ царює, чи є ще такі, що помиляються в ідолопоклонінні, і чи є гоніння на вірних?" Антоній же сказав: "Молитвами твоїми стоїть світ і гоніння припинилися. І Церква оспівує істинного Бога. Але тому що гоніння згадав ти, прошу тебе, не ховай від мене того, що тримаєш у собі, задля Господа, але все розкажи мені, з якої причини від світу відійшов ти у крайню цю пустелю". Святий же Павло почав йому про себе розповідати таке: "Я народився у Тиваїді, мав же сестру, яку батьки, ще поки живі були, віддали мужеві. Мене ж багатьох книг еллінських і римських навчили, і в православній вірі виховали, і самі були православними. Коли ж закінчували земне життя, розділили нам маєток свій, що був великий дуже. І після переставлення їхнього чоловік сестри моєї, лихвар цей, захотів частки моєї і надумав мене, як християнина, передати нечестивому князеві на муки, щоб так мене з життя цього звести і спадок мій забрати. Були ж тоді Децій і Валеріян царі, що мучили всіх, хто сповідував Христа. І був страх великий по всій Тиваїді, бо люті муки вигадували. У той час взятий був нечестивими один християнський юнак. Його ж, довго мучивши, від віри християнської відвернути не змогли, тоді повели у вертоград многоцвітний і пахучий і на одрі красному навзнак простягнули, руки й ноги м'якими мотузками до одра прив'язали. Коли всі пішли, пустили до нього якусь молоду дівчину, щоб змогла його зманити на сходження нечестиве. Безсоромна ж дівчина, обіймаючи і цілуючи його, а ще, соромно сказати, і сокровенного тіла його торкаючись, на гріх нечистий спонукала. Що ж зробив доблесний страждалець, такі муки перетерпівши? Бачивши себе, пристрастю зманюваного, і вже тілесне в собі зрушення відчуваючи, стиснув міцно зубами язик свій, відкусив його і плюнув у лице блудниці — і зразу болем великим пристрасть вгамував, кров'ю ж лице й одяг нечистої дівчини обплював, і так благодаттю Христовою здолав пристрасть. Але й другого юнака, що у християнській вірі непохитно перебував, по багатьох муках нагого, медом помастивши по цілому тілі, на спеку сонячну поставили, прив'язавши руки до рами, щоб, бджолами, й осами, і джмелями покусаного, змусити його до ідольської жертви. Страстотерпець мужній по цілому тілі зранений був, і стік кров'ю, що ані вигляду людського не мав, проте від Христа не відмовився. Це бачивши, ще ж і на мужа сестри моєї дуже гніваючись, його ж ні сльози сестри, ані спорідненість вгамувати не могли, я залишив йому все, утік у пустелю цю і, помалу йдучи, наставлений Богом, тут знайшов цю печеру, і воду всередині, і, розуміючи, що Бог дав мені це місце на перебування, оселився тут і перебуваю, маючи з фініків їжу і з листя одяг. Коли святий це розповідав, прилетів ворон, несучи хліб цілий, його ж перед ними тихо поклавши, відлетів у повітря. Дивувався через те блаженний Антоній, а святий Павло говорив: "Це Господь нам, рабам Своїм, обід послав, цей Милостивець і Чоловіколюбець. Шістдесят років ось уже, відколи приймаю півхліба, сьогодні ж через твій прихід подвоїв подання воїнам Своїм Христос Господь". Прийнявши ж хліб той, великі ті угодники казали один одному, щоб поблагословити і переломити, один одному більшу честь виказуючи: святий Павло преподобного Антонія, як гостя, шануючи, преподобний Антоній святого Павла, як господаря дому і літами старшого, поважаючи. І була між ними суперечка полюбовна довго. Тоді блаженний Павло, взявши хліб з одного боку, другий бік отцеві Антонію вклав у руки — і зразу сам хліб переломився посередині, і кожен свою частку мав. Сидячи-бо над джерелом, їли раби Христові і наситилися, і пили з джерела того, що мало воду чисту й солодку вельми, і віддали Богові вдячність, сіли знову й бесідували цілу ніч аж до ранку. Коли настав день, сказав святий Павло до авви Антонія: "Знав я, брате, віддавна про тебе, що в пустелі цій перебуваєш, і хотів співробітником тебе собі мати, і разом працювати для нашого Владики, але тому що успення мого надійшов час, його ж завжди жадано чекав, бажаючи звільнитися і з Христом жити, послав мені тебе Господь, щоб поховав ти смиренне моє тіло і віддав глину глині". Це чувши, Антоній, ридаючи, зі сльозами говорив: "Не залишай мене, отче, самого, але прийми мене собі супутником". Той же сказав йому: "Не годиться тобі шукати для себе того, що є для ближнього. Хоч і корисно є для тебе, відклавши тягар тіла, іти за Агнцем на Небеса, але й иншим братам корисно, щоб ти їх наставляв і утверджував. Прошу ж тебе, поспіши в монастир свій і принеси мені мантію, яку Атанасій-єпископ дарував тобі, щоб нею обгорнути тіло моє". Це ж блаженний Павло просив, не мантії тої потребуючи, не дбав-бо про те, чи нагим, чи покритим поховається його тіло, що в землі зігниє і яке стільки часу в листя фінікове одягалося. Але щоб без сум'яття душа його з тіла вийшла, через те отця Антонія в монастир від себе відіслав. Здивувався-бо Антоній, чуючи, що про Атанасія і про його мантію говорить, але тому що Христа у Павлі бачив і Бога, у ньому перебуваючого, шанував, нічого більше відповідати не смів, мовчав і плакав, поцілував очі його і руки досить і наказане поспішив здійснити: пішов-бо в монастир, хоч і не хотів, хоч і перетруджений був тілом, проте духом перемагав роки старости своєї. Коли підходив же він до своєї келії, зустріли його двоє учнів, говорячи: "Де ти стільки часу затримувався, отче?" Він же відповідав: "Горе мені, діти мої, горе мені, грішному, що псевдоченцем я є і ім'я лише чернече ношу, бачив Іллю, бачив Івана в пустелі і справді Павла у Раю бачив". Коли ж хотіли учні почути щось від нього більше і просили його, щоб точно їм про те розповів, він уста рукою затулив, говорячи: "На все свій час, час говорити, час мовчати". І, взявши мантію, анітрохи не посидівши ані ж їжі на дорогу не прийнявши, знову пішов, вирушив поспіхом у пустелю, хотівши застати святого живим, боявся-бо, що, коли затримається, святий Павло без нього належне віддасть Господеві.

На другий день, при годині третій, ішов авва Антоній і бачив у повітрі ангельські чини, і пророків, і апостолів собори, посеред них же душу святого Павла, чистішу від сонця, що на небо сходила. І зразу на землю впав, і, піском голову посипаючи, ридав, і взивав: "Чому мене, Павле, покинув? Чому відходиш без останнього цілування? Так пізно пізналися, і так скоро відходиш від мене". Розповідав же пізніше Антоній блаженний, що з такою швидкістю решту шляху перейшов, наче крилатий по повітрі летів, що й ступання по землі не відчував від швидкого руху, — і зразу опинився в печері. У ній же, побачивши святого, що коліна схилив, і руки догори підніс, і голову просто тримав, думав, що живий є і молиться. І, ставши, молився з ним разом. Минув же час, і тому, що не чув молитовного голосу ані звичних зітхань, приступив до нього і знайшов його вже мертвим. І розумів, що тіло святого мужа Богові, для Нього ж усе є живим, і по смерті належне віддає поклоніння. З великим-бо плачем і риданням цілував святе його тіло, обвив мантією принесеною і почав співати псалми, за звичаєм християнським, належні похованню. Не знаючи ж, як би поховати святого, бо не приніс мотики, щоб викопати гріб, говорив собі: "Якщо в монастир повернуся по знаряддя — путь триденна, якщо тут залишуся, то нічого ж без мотики не можу зробити. Залишуся тут і помру, як же годиться, і поблизу Твого, о Христе, воїна впавши, останній віддам подих". Коли він таке собі думав, два леви із внутрішньої пустелі прийшли, рикаючи, наче плачучи через втрату святого. Антоній же спершу трохи настрашився, потім побачив, що звірі, покірні, як ягнята, при тілі святого лягли, жалісне ридання риканням являючи. Дивувався добрим норовам тих звірів, вони ж почали кігтями своїми копати землю і вирили гріб достатній, знову до тіла святого припали із сильним ревом, наче останнє йому даючи цілування. Тоді, прийшовши до преподобного Антонія, лизали руки і ноги його, наче благословення і молитви від нього просячи. Преподобний же, славлячи Христа, що і звірів багато знають Бога, говорив: "Господи, без волі Якого навіть листок з дерева і ні один з птахів не впаде на землю, дай звірам цим благословення Своє, як же знаєш". І знак дав рукою, відійти їм у пустелю велівши. Коли ж відійшли звірі, авва Антоній поховав чесне тіло святого і преподобного отця Павла, першого пустинножителя, що мав усіх років життя свого сто і тринадцять. Після поховання ж святого отець Антоній наступну ніч провів над гробом його, плачучи і молячись. Зранку ж, вернувшись до монастиря свого, взяв одяг святого Павла, з листя фінікового сплетений, і, прийшовши в келію свою, розповів усе детально учням своїм на користь. Одяг же той листяний так беріг і шанував, що двічі лише на рік одягав його: на празник святої Пасхи і на П'ятдесятницю. Обох тих преподобних отців, Павла і Антонія, святими молитвами хай сподобить нас долі угодників Своїх Христос, Господь наш. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Івана Кущника

У царювання благочестивого царя Лева Великого в Царгороді, що Новим Римом названий, був один воїнського чину чоловік сановитий, багатий і чесний, на ім'я Євтропій, що мав дружину Теодору. У нього були три сини, з них же двох на службу царську віддав і почесні їм сани виклопотав, третього ж, наймолодшого, на ім'я Іван, віддав на навчання книг і всієї риторичної і філософської премудрости. Мав же хлопець Іван дванадцять років, виявився дуже кмітливим, понад всіх однолітків своїх, що й самі вчителі дивувалися бистроті пам'яті його і дорослому в юному віці розуму. Не лише в зовнішній, але й у духовній філософії виявився винятковим, бо діяв у ньому Святий Дух. Покірним, незлобливим і смиренним був. І коли йому лишався після навчання час, то не в дитячих забавах, як же є звичай молодим, але в читанні богонатхненних книг вправлявся, до церков же Божих ревно поспішав на молитву. Уже-бо серце його божественної любови полум'ям зігріватися починало, і в повчанні його розгорявся вогонь. Якось, коли він на службу Божу збирався, трапилося одному ченцеві увійти в дім, в якому ж блаженний Іван навчався. Його ж побачивши, хлопець спитав, кажучи: "Звідки ти, отче? І куди йдеш?" Чернець же відповідав: "З обителі незасинаючих я, іду ж до Єрусалиму поклонитися Святим Місцям". [Обитель же та незасинаючих була у Витинії, краї східному, що в малій Азії збудував блаженний Маркелв.] Розгорівся ж духом Іван, почав розпитувати його про чернече життя, про молитву, і про піст, і про незасинаючі співи, і про инші подвиги та труди. Чернець же, бачивши хлопця чесного та розумного, розповів йому детально всі звичаї і устави монастиря свого. Іван же, розповіді ченця того уважно послухавши, сказав йому: "Чи повернешся ти, отче, знову до монастиря свого, чи в Єрусалимі перебуватимеш?" Чернець же відповідав: "Заповідь маю від ігумена мого повернутися, тому, якщо Господь захоче, поклонившися Святим Місцям, негайно повернуся". Тоді Іван, взявши за правицю ченця, сказав йому: "Слово маю до тебе духовне, отче". І відвів його на осібне місце, тоді сказав: "Послухай мене, отче, прошу тебе. І милосердний до мене будь, бо маю бажання велике втекти від неспокійного світу і працювати для Христа. Але батьки мої инакше про мене думають, люблять-бо мене більше, ніж старших братів моїх, і про якийсь для мене сан великий стараються, і одруженням мене поєднати хочуть. Я ж багато разів у церкві святій Слово Боже слухав і сам книги читав, розумію, що все, що у світі, є суєтне, одне лиш корисне: щоб, відвернувшися від світу, Христові в чернечому вашому образі служити. Заклинаю-бо тебе Богом, що хоче спасіння нашого: коли повертатимешся, візьми мене звідси і заведи до монастиря свого". Це почувши і поклик у ньому Божий зрозумівши, чернець із присягою пообіцяв, повертаючися, взяти його. І так розійшлися.

Після відходу ж ченця того до Єрусалиму, блаженний Іван євангельського життя наслідувачем бути хотів, просив батьків своїх, щоб спорядили йому Євангеліє, з нього ж Христових слів навчившися, зміг би Христові угодні діла чинити. Батьки ж таку сина свого до Божественного Писання ревність бачивши, раділи вельми і зразу найняли доброписця, щоб написав Євангеліє гарно. Тоді окували його золотом і камінням коштовним прикрасили, щоб не лише всередині написаних слів Христових насолода, але і зовнішня книги краса сина їхнього до уважного притягала читання. І так Євангеліє спорядивши, йому дали. Він же, прийнявши його з любов'ю, читав без лінощів і насолоджувався серцем словами Христовими, день за днем більшою до Бога любов'ю розпалюючись і ревно чекаючи з Єрусалиму ченця того, якому відкрив таємницю серця свого. Днів же багато минуло, прийшов з дороги очікуваний чорноризець. Його ж бачивши, Іван радий був вельми. І сказав йому чернець: "Ось, дитино, як я тобі обіцяв, повернувся до тебе, щоб взяти тебе, якщо хочеш, у монастир". Блаженний же Іван сказав: "Дякую Богові, який дав тобі повернутися здоровим і мені бачити знову твою святість. Ось-бо я в дорогу готовий, але що робитимемо, коли не захочуть батьки мої відпустити мене: знаю-бо матір свою вельми люблячу, і коли довідається, що хочу піти від них, сповнить землю сльозами і примусом мене утримає, і так обрубає бажання моє. Прошу-бо тебе, отче, ходімо таємно звідси, щоб ніхто зі знайомих моїх не довідався про відхід мій і не зрозумів про дорогу мою". Чернець же сказав: "Як же хочеш, дитино, так і зробімо, щоб виконав Бог бажання серця твого". І так пішли на берег моря до пристані кораблів і, знайшовши корабель, просили господаря, щоб відвіз їх до обителі незасинаючих. Господар же багато золота в них за те вимагав, говорив-бо: "Я чекаю, поки хтось наповнить корабель мій великим вантажем, щоб з того звичну плату прийняти". Спитав його Іван: "Скільки плати візьмеш за навантаження корабля свого?" Відповів господар: "Сто золотих прийму". І говорив йому Іван: "Почекай, брате, до трьох днів, і я найму корабель твій". І, порадившись з ним, відійшли. Сказав же Іван до ченця осібно: "Хоч найняти корабель є дорого, мені ж від батьків відійти так, щоб вони не довідалися, є ще дорожчим. Іду-бо до батьків і впрошу їх, щоб дали золота мені, ніби на якусь невідкладну потребу".

Чернець же відповів: "Іди, чадо, і Господь нехай скерує твою думку благу на Свою волю. Пішов же Іван до дому свого, сказав матері: "Пані мати моя, одного нині у вас хочу просити дару, але не смію". Мати ж мовила: "Проси, чадо моє, що хочеш". Іван же каже: "Всі однолітки мої, що зі мною вчаться, не раз, і не два, але багато разів кликали мене до себе на обід. Я ж ні разу не кликав їх до себе і не віддавав чести за честь, через що дуже соромлюся їх і не можу навіть в училище ходити через сором. Прошу-бо вас, дайте мені стільки грошей, скільки було б достатньо на почастунок моїм друзям". Мати ж мовила: "Почекай, дитино, до ранку, і скажу батькові твоєму, щоб дав тобі те, чого потребуєш". І сповістила всі слова Іванові, мужеві своєму. Він же, вельми люблячи сина, дав йому сто золотих — це ж було Божим провидінням, щоб добрий намір святого хлопця у здійснення прийшов. Давши-бо золото синові, батьки приставили до нього вірного раба, наказуючи йому уважно пильнувати, щоб хлопець не витратив того на непотрібне. Прийнявши сто золотих і наглядача, Іван радий був і пішов з ним до берега, говорячи: "Пошукаймо доброї риби, щоб купити її". Коли ж наближалися до корабля, відіслав приставника в училище, говорячи: "Іди подивися, чи збираються хлопці, і знову сюди до мене повернися". Коли ж відійшов наглядач, увійшов Іван у корабель із ченцем, і, давши господареві плату, рушили від берега і взялися плисти. Взяв же Іван і Євангеліє зі собою, яке батьки для нього зробили, і, читаючи його, утішався. Наглядач же повернувся з училища, шукав по березі Івана і не знайшов — подумав, що хлопець пішов додому. Прийшов до панів своїх і питав за Іваном, і зразу почали шукати його всюди, шукали ж багато днів не лише в Царгороді, але і в навколишніх місцях, і не знайшли ніде ж, і був плач і ридання велике в домі Євтропієвому за любим сином Іваном. Коли ж плив Іван по морю, Бог посприяв путі його, вивів вітри зі сховків Своїх і звелів їм дути на допомогу кораблеві, і скоро він пристав до святої обителі незасинаючих. У неї ж коли увійшли, розповів чернець той ігуменові Маркелу і братам все про хлопця Івана, з якою вірою і ревністю той шукає, щоб у чернечий одягнутися образ і працювати для Господа. Ігумен же, бачивши хлопця, що вельми юний був, сказав йому: "Дитино, не можеш чернечих понести трудів і постів, бо юний ти є. Ще ж і звичай у нас такий: не зразу постригати того, хто приходить, але спершу багато часу випробовувати його, чи лінивий і розбещений не виявиться. Якщо-бо хочеш з нами инокувати, годиться тобі спершу так, без чернечого образу, часу досить пожити і до життя нашого придивитися, і випробувати себе, чи можеш ти таке ярмо понести, чи ні". Блаженний же Іван впав до ніг ігуменові зі сльозами великими, кажучи: "Прошу тебе, отче, щоб нині постриг мене. Не на молодість мою дивися, але на ревне бажання, бо всім серцем жадаю в ангельський ваш одягнутися образ. Не відкидай-бо прохання мого, але задля Єдиносущної і Животворящої Тройці прийми мене і зарахуй до лику инокуючих". Ігумен же, дивлячись на таке його бажання і сльози і побачивши Благодать Святого Духа, що жила в ньому, зразу прийняв його, і постриг, і монастирські йому послушництва проходити та від досвідчених старців наставлятися звелів. Він же, отримавши те, що хотів, усе наказане йому з ретельністю і смиренням чинив, у чернечих себе вправляючи подвигах, день за днем від сили в силу переходив. І незабаром стільки в чеснотах досягнув, що й инших, котрі раніше инокували, перевершив, і для всіх був зразком безперестанної до Бога молитви, безвідмовного послуху, терпеливого й безмірного посту — часто-бо лише Пречистих і Животворящих Христових Таїнств причащанням живий був через багато днів, нічого більше не куштуючи, що й сам ігумен дивувався і говорив до нього: "Дитино, нащо, молодий, труди такі на себе взяв? Вважай, щоб від безмірного посту не ослаб тілом і не пошкодив свого здоров'я, непридатний станеш для майбутніх подвигів і для служби славослов'я Христового". Він же, зі звичним смиренням кланяючись, відповідав: "Пробач мені, отче святий, поганому рабові, і молися за мене, лінивого і знеохоченого, щоб подав мені Господь почати подвиг і щоб укріпив мою неміч".

Так блаженний Іван подвизався в обителі тій шість років, тоді повстав на нього ненависник добра і ворог — диявол, хотівши його в подвигах розслабити, і натягнути сіть ногам його, і повернути від такого доброго руху путтю заповідей Господніх. Вклав-бо йому думку про батьків, що жалісно зранювалося серце його, згадуючи, яку велику батько і мати любов до нього мають, і говорив йому помисел: "Що нині роблять батьки твої без тебе, яку велику мають скорботу, і тугу, і плач за тобою, бо, не повідомивши їх, пішов. Батько плаче, мати ридає, брати нарікають, родичі і близькі жаліють за тобою, і весь дім батька твого у печалі є через тебе. Ще ж і нагадував йому лукавий багатство і славу батьків, і почесті братів його, і всіляку мирську суєту на гадку йому приводив, день же і ніч безперестанно такими помислами бентежив його, що вже занеміг він тілом і ледь живий був. І від великої повстримности, і чернечих подвигів, і від бентеги помислів висохла, як глина, сила його, і тіло його було як бадилина, яку вітер хитає. Бачивши ж його знемагаючого, ігумен сказав йому: "Чи не казав я тобі, дитино, що Бог не потребує від рабів Своїх безмірного труду, але хоче, щоб кожен за силою своєю працював для Нього на славу імени Його святого. Ти ж, дитино, не послухав мене і ось вже знеміг, постячи без міри і піднімаючи тягар понад силу свою". Відповідав йому Іван: "Не піст мене висушив, отче, ані подвиг не розслабив мене, але помисли, що їх насилає мені лукавий. Вони ж довгий час вдень і вночі бентежать мене". І розповів ігуменові думки свої про батьків і про дім. Ігумен же сказав йому: "Чи не казав тобі спершу, дитино, що великі є подвиги чернецтва, і труди великі, і ворожі на нас повстання та спокуси невимовні?" Це сказавши, ігумен просльозився і плакав досить над Іваном. Бог же, що все на користь влаштовує, таємним якимось сповіщенням дав у серце ігуменові, щоб не боронив піти до батьків Іванові: мав-бо в ньому виповнити бажання свої. І благословив ігумен Івана, щоб ішов, куди хоче, наказав же йому пильнуватися уважно від ворожих сітей, щоб дорога його була безгрішна. Іван же говорив: "Якщо й до батьків своїх піду, проте і там, допомогою Божою і вашими молитвами, голову ворога мого зітру і неміч його покажу" . І пішов у келію свою готуватися до дороги. Не инакшим же було його приготування, а лише молитви, сльози, сердечні зітхання, коліносхиляння, щоб не передав його Господь у втіху ворогові, але Сам щоб скерував дорогу його за своєю доброю і досконалою волею, як же знає і як хоче. Зранку ж, прийшовши до ігумена, просив його, до ніг припадаючи, щоб не розгнівався на нього через його з монастиря відхід, але щоб дав йому на дорогу отче благословлення, подав йому святі свої молитви. Тоді ігумен, всю братію до себе зібравши, сповістив їм, що Іван відійти хоче від них, і молитися за нього їм звелів. Іван же говорив до братів: "Знаю, що диявол зі святого цього місця вивести мене хоче, щоб побачив я батьків своїх. Проте покладаюся на Бога, на святі ваші молитви, що і батьків побачу, і на диявола ногами своїми наступлю, і розтопчу його спокусу". Йшли ж усі до церкви, помолилися за Івана зі сльозами. Ігумен же, благословляючи його, сказав: "Іди, дитино, в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, і май зі собою Господа нашого Ісуса Христа співмандрівником своїм, щоб і скеровував дорогу твою за Своєю волею". Також і всі отці, піднісши руки свої, благословили його, їх же поцілувавши, сказав: "Спасенні будьте, отці і брати, спасенна будь, благословенна спільното, спасенні будьте, добрі подвижники, що люб'язно мене прийняли у своє співжиття, без нього ж нині залишуся, недостойний з такими богоугодними людьми жити". І, це мовивши, вийшов з монастиря і пішов у путь свою.

Відійшовши ж трохи, десь на стадію одну, зупинився, повернувся назад і побачивши монастир, заплакав гірко, впавши ж на коліна, молився до Бога, ридаючи й омиваючи землю сльозами. І після молитви достатньої, вставши, знову пішов, поручаючи себе Богові і покладаючись на Його промисел і захист. У дорозі ж трапився йому один чоловік убогий, вбраний у рубища, до нього ж Іван святий сказв: "Бачу тебе, брате, що маєш одяг старий дуже і подертий, прошу-бо тебе, дай мені його, ти ж мій, кращий, візьми собі". Жебрак же радий був з того, зразу скинув рубища свої, віддав Іванові, той же, навзаєм, свій кращий одяг дав йому. Коли ж наблизився блаженний Іван до Царгороду, побачив здалеку дім батьків своїх. І кинувся лицем до землі, молячись і говорячи: "Господи, Ісусе Христе, не покидай мене". Був же вечір, і почекав на тому місці блаженний Іван, поки ніч настане. Опівночі ж, прийшовши перед ворота батьків своїх, знову кинувся на землю, говорячи: "Господи, Ісусе Христе, ось дім батька мого, його ж бачити я хотів, але щоб не відпав я через нього від благодаті Твоєї, молюся Тобі, Владико, пошли мені зверху допомогу і силу перемогти диявола і не допусти, щоб я ним подоланий і спокушений був, але дай мені на цьому місці добре життя моє закінчити". Коли так молився, пробув до світанку. Коли настав день, відчинилися двері, і вийшов з дому урядник, що старійшиною був над иншими рабами, і, бачивши жебрака, в рубища одягненого, сказав йому: "Хто ти такий і звідки? І чому насмілився прийти сюди? Іди звідси швидко, ось-бо господарі мої будуть виходити". Блаженний же Іван сказав до нього зі смиренням: "Ось, як же бачиш ти, чоловік убогий я, не маю де голови прихилити, прошу-бо тебе, пане мій, милосердний до мене будь і не відганяй мене звідси, але залиш мене в куті цьому перебувати, я-бо нікому ж ніякого не чиню зла, ти ж від самого Бога отримаєш милість, якщо помилуєш мене і не боронитимеш мені тут перебувати". Той же, змилосердившись над ним, залишив його там. Незабаром же вийшли батьки його з дому, ішли до палат царевих. Їх же бачивши, блаженний весь сповнився сліз і сказав до себе: "Ось волею Божою батьків своїх я бачу, але не утішишся, дияволе. Благодаттю-бо Господа мого ні за що не маю розжарені на мене твої стріли". І, знову зітхнувши, до Бога сказав: "Господи, Ісусе Христе, не покидай мене до кінця". І перебував там, у якомусь, що був при воротях, куті лежав, як Лазар чи як Йов на гноїщі. Батько ж його, бачивши жебрака бідного, що при воротах лежав, почав з трапези своєї посилати йому їжу, говорячи: "Велике є терпіння жебрака цього, що холод і негоду, мороз і дощ терпить без покрову, справді таких є Царство Небесне. Сильний же Бог і нас через нього спасти і тому послав його до нас, щоб, чинячи йому милість, і самі від Бога сподобилися помилуваними бути. Хто ж знає, чи не в такій убогості перебуває улюблений син наш Іван? Про нього ж не відаємо, де є, творімо-бо цьому жебракові те, що хотіли б, аби хтось творив для сина нашого". В один же із днів вийшла мати його за двір і, побачивши Івана вбогого, що в поганих рубищах валявся, погидувала ним вельми і сказала до слуг: "Відтягніть звідси огидного цього чоловіка, не можу-бо тут ходити, поки бачу, як він тут лежить". І зразу, взявши, слуги відтягнули його на инше місце. Блаженний же здалеку дивився на ворота дому батька свого. Якось-бо, бачивши, що вийшов із воріт урядник дому, прикликав його до себе і сказав: "Прошу тебе, пане мій, як же спочатку вчинив зі мною милість, так і нині змилосердися наді мною і зроби для мене малий курінь, щоб мене не бачила господиня ваша і щоб я мав невеликий від морозу захист".

Той же, послухавши прохання його, збудував скоро невелику хатчину. У ній же перебуваючи, святий молився безперестанно до Бога. Щодня ж батько посилав йому їжу, яку він, вдячно приймаючи, роздавав тим, що приходили до нього, иншим жебракам, сам-бо в голоді і спразі завжди перебував і висушив плоть свою великою повстримністю і постом настільки, що можна було кістки його порахувати. У такому терпінні преподобний Іван перебував три роки, не сповіщаючи батькам своїм, що сином їхнім є. Після трьох же років преблагий і чоловіколюбний Господь наш Ісус Христос, зглянувшись на смирення і терпіння раба Свого, явився йому у видінні, кажучи: "Радій, Іване, що, уподобився улюбленому учневі Моєму Іванові-дівственнику, що покинув все і в дівстві чесному пішов за Мною. Ось уже довершився біг твій і прийшов кінець багатьом болям твоїм, по трьох же днях до Мене прийдеш і в покоях праведних оселишся". Збудившись же із видіння, Іван почав з плачем молитися до Господа, говорячи: "Дякую Тобі, Господи, Боже мій, що недостойного мене хочеш сподобити спокою праведних, але прошу Тебе, Владико, і батьків моїх згадай, і помилуй їх по великій милості Твоїй, і гріхи їхні очисти, бо Ти один благий і багатомилостивий". Так помолившись, прикликав вищезгаданого слугу батьків своїх, дому урядника, і сказав йому: "Від початку аж до цієї години милостивий до мене ти був, прошу тебе, пане мій, будь милостивий до мене до кінця. Одного ж прошу в тебе, піди скажи пані вашій таке: "Жебрак той, його ж від воріт відігнати веліла ти, просить тебе через мене, говорячи: "Не зневаж мене убогого, згадуючи Владику Христа, але благоволи прийти до мене, маю-бо щось важливе сказати тобі". Пішов-бо слуга, сповістив пані своїй слова жебракові, вона ж сказала: "Хіба жебрак має про що говорити зі мною? Я ж навіть подивитися на нього не можу — він же розмовляти зі мною хоче?" І розповіла мужеві про це. Муж же сказав: "Іди, жінко моя, не зневажай жебрака, жебраків-бо вибрав Бог". Вона ж не послухала його і йти не хотіла. Преподобний же Іван знову послав, говорячи: "Через три дні я помру. Ти ж, якщо бачити мене і розмовляти зі мною не схочеш, жаліти будеш вельми". Вона ж ніяк послухати жебрака не хотіла, проте боролася з думкою довго, говорячи собі: "Що хоче жебрак той сказати мені?" Потім ледве зволила піти до нього, чуючи про смерть, що зближається, і хочучи щось нове довідатися від нього. Вийшла-бо з дому і звеліла рабам своїм принести його перед себе. Не міг-бо преподобний Іван іти ногами своїми, бо хворий був вельми, через те принесений був перед матір свою і покрив лице своє, щоб вона його не впізнала. Почав же говорити до неї так: "Закінчилося вже служіння ваше, о пані, яке мені творили, і винагорода за милостиню приготувалася вам, як же казав Господь у Євангелії: "Що зробите одному з менших цих, Мені зробите". Я ж бо убогий і нічого не маю, благословення тобі одне залишити хочу, але спершу, прошу тебе, присягни мені, що зробиш те, що кажу тобі, і так благословення приймеш". Вона ж із присягою обіцяла йому зробити те, що скаже. Тоді преподобний Іван сказав: "Прошу тебе, пані, щоб після смерти моєї звеліла поховати мене на тому місці, де ж курінь мій. Не вели ж покривати мене иншим якимось одягом, але лише тими рубищами, в яких же нині є, не є бо достойний почеснішого місця і кращого одягу". Це мовивши, вийняв із середини рубища Євангеліє і дав їй, кажучи: "Ця хай буде тобі в житті цьому утіха і до майбутнього віку добра путь, тобі і твоєму мужеві, моєму ж панові".

Вона ж, прийнявши Євангеліє, обертала його, розглядаючи і говорячи: "Подібне воно на те Євангеліє, яке пан мій спорядив синові нашому". І побігла показати його мужеві своєму. Він же, пізнавши, сказав: "Справді, це те, а не инше, що дали любому синові нашому. Спитаймо його, звідки він має його, чи не знає про дитину нашу, Івана?" І, пішовши до нього обоє, питали, говорячи: "Заклинаємо тебе святою і живоначальноюТройцею, скажи нам, звідки Євангеліє це ти взяв? І де є син наш Іван?" Він же сердечного болю таїти і сліз стримати не міг більше, сказав: "Я син ваш Іван, і те є Євангеліє, яке ви мені дали. Я винен був у печалі вашій, але Євангеліє, яке ви мені дали, навчило мене Христа любити і носити в терпінні благе ярмо Його". Вони ж, це чувши, впали в голови йому й обняли його, плакали дуже довгий час. Охопила-бо їх радість, разом і біль серця, раділи, що знайшовся любий їхній син, боліли серцем, що в такій убогості й нужді опинився, і як до того часу не пізнали його, що перед воротами лежав. Збіглися ж до них усі сусіди, і друзі, і знайомі, і по цілому граді зразу розійшлася вість про віднайдення Іванове, і всі дивувалися, славлячи Бога. Коли це було, преподобний Іван передав душу свою в руки Господеві. Так-бо благоволив Бог, щоб життя Іванове на кінець світською не було забруднене честю і батьків любов'ю, але, щоб, відмовившися від світу ані не пізнавши дружби мирської, відійшов до премирних поселень. Через те взяв його до себе Господь. Мати ж, забувши присягу, скинула з нього старі рубища й одягла його в золототканий дорогоцінний одяг — і в ту годину раптово ослабла і хвора була дуже. Євтропій же, батько Івана, сказав: "Годиться нам вчинити волю сина нашого, не хоче-бо в такому дорогому одязі похований бути". І, скинувши з нього світський одяг, знову в ті ж жебрацькі рубища одягнули його — і зразу Теодора, мати Іванова, зцілилася і стала здорова, як же і перед тим. Чесні ж і святі преподобного Івана мощі, за проханням його, батьки поховали в шатрі тому, в якому жив. Після цього побудували над гробом його церкву, і притулок для подорожніх влаштували великий, і всі маєтки свої на пригощання подорожніх і прогодування убогих дали. Тоді й самі в мирі кінець прийняли, і поховані були в тій же створеній ними церкві, при гробі сина їхнього.

Таке було життя святого і преподобного цього Івана Кущника, такі подвиги і терпіння його, що заради Христа поніс, така його боротьба з дияволом. Його ж перемігши, прийме нині вінець чести на Небесах, у Церкві торжествуючих, благодаттю Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Пансофія, що в царювання Деція від Августалія Олександрійського за Христа постраждав.