Житія Святих - Січень

Страждання святих чудотворців і безкорисливих лікарів Кира та Івана і святої мучениці Атанасії з трьома доньками її

Кир святий, угодник Божий, народжений і вихований у Єгипетському краї у граді Олександрії, що його збудував Олександр Македонський. Був же умінням славний лікар і зцілював хвороби тілесні, не беручи винагороди, словами ж своїми богонатхненними і способом доброчинного свого життя лікував душевні недуги в людях. Входячи-бо до хворих, розповідав їм не з Ґалена і Гіпократа, але зі святих пророків і апостолів заповіді: щоб пильнуватися від шкоди гріховної, яка буває причиною хворіб тілесних, бо недуга душевна тяжча є від усіх недуг тілесних, і коли вони гріхами вельми хворіють, часто буває так, що й тіло в тяжку впадає хворобу, бо Бог допускає за гріхи покарання. Так святий хворих повчав, ще ж і Боже проповідував їм слово, багатьох еллінів до пізнання істинного Бога привів і християнами зробив, полікувавши їхні душі й тіла лікуванням найкращим.

У той час царював Диоклитіян, нечестивий цар, і підняв гоніння на християн. Донесли ж на святого Кира, славного олександрійського лікаря, до ігемона олександрійського, що християнином є і християнської віри багатьох навчає. І звелів ігемон зразу взяти його. Святий же Кир, довідавшися про те, утік із града і з краю Єгипетського і в Аравію перейшов. Це ж не тому, що мук і смерти за Христа боявся, але слів Христових слухав: "Коли гонять вас [казав] у граді цьому, втікайте в инший". І тому, що ближнім ще помагати хотів, і тому, що краще себе до страждань за Господа свого підготувати хотів у чернечому чині, тому, в Аравію прийшовши, зразу прийняв на себе чернечий ангельський образ. А найбільше з Божого провидіння був в Аравію прихід його, щоб і там багатьох привести до Христа і, вибавивши від ідольської згуби, на путь спасіння наставити. Залишив же і лікарське своє вміння, прийняв-бо чудотворення від Бога і вже не лікуванням і зіллям, але молитвою і словом всілякі хвороби зцілював. І через такі його чудотворення прославлялося Ім'я Ісуса Христа, і багато ідолопоклонників покидали свій блуд — до Христа, істинного Бога, наверталися.

Іван же святий родом був з Едесу, християнин благовірний, воїнським чином вшанований. Коли постало ж на християн від Диоклитіяна гоніння, покинув сан свій воїнський і славу світу цього, батьківщину, дім, і рід, і багатство — все за полову маючи, і до Єрусалиму перейшов, де ж, якийсь час перебуваючи, чув про святого Кира і про чуда, що бувають від нього, бо розійшлася про нього слава всюди, і вельми забажав бачити його і жити з таким великим Божим угодником. Пішов-бо спершу в Олександрію, шукаючи бажаного, але там його не знайшов, уважно про нього розпитував, де є. І довідавшися, що в Аравії перебуває, пішов туди з поспіхом, і знайшов його, приєднався до нього всією душею і був самовидцем чудес його і доброчинного його життя наслідувачем ревним. Тим часом взята була на муки за Христа одна боголюбива жінка на ім'я Атанасія з трьома своїми доньками, їх же імена: Теоктиста, Теодотія і Євдоксія. І в град Каноп їх відвели, в ньому ж ідольський жрець був Касіян, градоначальник же Сиріян. Про те чувши, святий Кир з Іваном боялися, щоб не відпали від Христа юні дівчата, не лише погрозами мук настрашені, але самою ласкою зваблені бути могли легко в такі молоді літа, бо найстаршій із них, Теокстисті, було років п'ятнадцять, другій, Теодотії, літ тринадцять, останній же, Євдоксії, років одинадцять. Але і в матері їхній, Атанасії, сумнівався святий Кир, щоб і вона через дітей до еллінства не схилилася, не хотівши доньок своїх, люто мучених, коли кров їхня нещадно проливалася, бачити. Не було ж йому невідомим, наскільки матері через дітей своїх природно вболівають серцями своїми. Тому, вставши, пішов у град, щоб утвердити в ісповіданні Христовому дівчат і матір їхню, небоязливими ж і мужніми в муках зробити. Пішов же за святим Киром і святий Іван, і обидва в Каноп-град до Атанасії з доньками, яких тримали в путах, прийшли, багатьма богонатхненними словами утверджували їх у любові Ісуса Христа, щоб ревно за Нього душі свої поклали. І сповіщено було зразу про те градоначальникові Сиріяну: хтось-бо з нечестивих, прийшовши до нього, сказав: "Двоє якихось нових і незнайомих чоловіків з'явилося у граді нашому, один у чернечому вбранні, а другий у військовому. Вони взятих нині дів навчають, щоб не поклонялися богам нашим, але у своїй нечестивій щоб перебували вірі, ані щоб не підкорялися наказам царським, намовляють їх, щоб одного лише якогось шанували Ісуса і Йому божественну щоб віддавали честь, не зважаючи на смерть". Те чувши, Сиріян люті сповнився, звелів взяти зразу обох і привести перед себе. Взяті ж були святі Кир та Іван і на допит нечестивому судді Сиріянові представлені. Він же, бачивши їх, сказав: "Чи ви, окаянні вороги богів наших, намагаєтеся зманити дівиць і християнську всіма хитростями примножити віру на приниження цареві? Якщо дотепер були безумними, то принаймні нині, суєтну вашу відкинувши віру, всілякого волхвування сповнену, молитвами і жертвами богів собі умилостивіть, щоб не лише уникнути мук, для вас приготованих, але і почестей від нас сподобитися. Якщо ж ні, то пізнайте не Сиріянову лише ані ж Диоклитіянову, але самих богів, яких же хулите, лють на собі і гнів невмолимий. Пізнайте богів, які, хоч і милосердні, та люто за безчестя своє помщають". На це святі Кир та Іван відповідали, говорячи: "У нас є звичай про багато чого мало говорити. Хай буде вам відомо, що ми ані почестей ваших суєтних ніколи не хочемо, ані від Христа не відвернемося, навіть якщо за нього постраждаємо". Тоді Сиріян більшою люттю запалився, заскреготав зубами і сказав до них: "Годилося вам, нечестивим, за суддівське чоловіколюбство вдячними бути, якщо є щось у вас від розуму, і, відкинувши свій блуд, грізних уникнути погроз. Але тому що нічого иншого у вас не бачу, окрім гордости, непокори і суєтної зарозумілости, то не треба й багатьох слів, але за саме належить нам взятися діло, так-бо і бажану вам відплату приймете, і наказу царському, хоч і не хочете, скоритеся". Те мовивши, звелів привести дівчат з матір'ю і перед ними почав святих мучеників Кира і Івана всіляко мучити, б'ючи бичами, ламаючи палицями, опалюючи свічками й опалені частини оцтом та сіллю поливаючи, і гострими волосяними потираючи рубищами, ноги ж киплячою смолою поливаючи і всіляких мук винаходи на них накладаючи, — ні одного ж не залишивши катування, і щоб відімстити за дерзновення їхнє, і щоб мужність їхню зламати, і щоб настрашити дівчат юних і матір їхню, що на люте катування дивилися. Але нічого не досягнув богомерзенний кат: ані ж мужности святих страстотерпців не похитнув, ані дівчат і їхньої матері настрашити не зміг. Звелів-бо відв'язати святих, почати святу Атанасію і доньок її мучити також. І, довго мучивши, сповнився великого сорому, бо немічний рід жіночий у мужньому стражданні нічим не відрізнявся від міцних і нездоланних мужів святих Кира і Івана. Ту ж бо, що й вони, мали до Христа любов і віру, і тими ж за нього страждали муками, ту ж мужність, бо Бог зміцнював їх, мали, і страждали — наче в чужому тілі, анітрохи не зважаючи на муки. Взирали-бо до Любого Жениха свого Христа Бога, що дивився з висоти слави Своєї на страждання невіст Своїх і допомогу Свою їм подавав. Звільнив-бо кат святих мучениць із мучилища — засудив їх на посічення мечем. Вони ж на смерть, як на шлюб, ішли, веселячись, — і втяті були у святі голови блаженна мати Атанасія і її три благословенні доньки — Теоктиста, Теодотія та Євдоксія.

Після убивства святих мучениць знову святий Кир зі святим Іваном на допиті були. До них же кат довгу розпростер бесіду, наче про здоров'я їхнє піклуючись, показуючи дари, і накладаючи муки, і останньою погрожуючи карою, і коли бачив, що марно трудиться, останню на них дав таку відповідь: "Кира, галилейського учителя, й Івана, йому єдиновірного, які царський наказ зневажають і богам великим жертви принести не захотіли, голову відтяти за законом царським наказуємо". І взяли воїни, посікли їх на тому ж місці, де й святі діви з матір'ю поклали душі свої за Господа свого у тридцять перший день місяця січня. Християни ж потаємні, взявши святі тіла їхні таємно, поховали чесно в церкві святого апостола і євангелиста Марка в окремих гробах: в одному — святих мучеників Кира та Івана, у другому ж — святу Атанасію з доньками. По багатьох же літах, за царювання благочестивого царя Теодосія-молодшого, святий Кирило, патріярх Олександрійський, мощі святих мучеників Кира та Івана Божим, через ангела, велінням переніс у село під назвою Манутин для вигнання звідти бісівської сили на славу ж Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славлених навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святих мучеників Вікторина, Віктора, Никифора, Клавдія, Діодора, Серапіона і Папія, які в Коринті за царювання Деція від Тетія Антипата за Христа постраждали. Вікторин, Віктор і Никифор у ступу кам'яну були вкладені, і всі частини тіл їхніх потовчені були каменем. Клавдіеві руки й ноги відтяли. Діодор вогнем спалений. Серапіонові відтяли голову. Папія ж вкинули в море.

І святої мучениці Трифени Кузицької, яка добровільно на муки за Христа віддалася і багато мук перетерпіла, у піч була вкинена, на дереві високому повішена, звідти на гострі цвяхи скинена, звірам на поїдання віддана, але звідусюди преславно Божою силою вибавлена ціла і без ушкоджень. На кінець тілець скажений рогами її розірвав. А де кров її витекла, там джерело води закипіло, подаючи жінкам у грудях молоко. Котрі-бо жінки чи тварини, народивши, груди мали висохлі й годувати народжене не могли, ту воду пили — і зразу щедре їм прибувало молоко в грудях молитвами святої.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Микити Затворника Печерського, єпископа Великого Новгорода

Понад инші шановано таких хоробрих воїнів, які не в полку боротьбу творити звикли, але поодинці кидаються на ворога, їм же хоч і багато разів допускає Господь на час якийсь упасти, щоб не возносилися, проте, бачивши попередню їхню ревність і мужність, не залишає їх до кінця, але підносить і непереможними робить. Один із таких хоробрих воїнів Христових виявився у Печерському святому монастирі, це був преподобний Ісакій Затворник. Так само і цей блаженний Микита, про нього ж достохвальний Полікарп, якому розповів Симон святий, свідчить так. Був у дні ігуменства преподобного Никона брат один у Печерському святому монастирі на ім'я Микита. Він почав просити ігумена, щоб благословив його здійснювати подвиг на самоті, у затвор увійшовши. Ігумен же заборонив йому, кажучи: "О дитино, нема тобі користи юному сидіти без діла, краще тобі перебувати з братами, працюючи для них, і не втратиш своєї винагороди. Сам бачив брата нашого Ісакія Печерника, як у затворі зваблений був би бісами, якби велика благодать Божа не врятувала його молитвами преподобних отців наших Антонія і Теодосія". Микита ж відповідав: "Ніяк же, отче, не зваблюся такою річчю, але міцно стати бажаю проти підступів бісівських і Чоловіколюбця просити маю, щоб і мені подав чудотворення дар, як же Ісакію Затворнику, що й донині чудес багато чинить". Говорив йому знову ігумен: "Вище сили бажання твоє, вважай, дитино, щоб, піднісшися, не упав. Я велю тобі краще служити братії, і за послух свій увінчаний маєш бути від Бога". Микита ж ніяк не міг сприйняти сказаного від ігумена, не міг стримати бажання великого до затворницького життя. Тому, що захотів, те й зробив: замкнувши себе, загородив двері міцно й перебував, молячися, один, не виходячи. Проте не через багато днів сітей диявольських не уникнув: у час співу свого чув голос, який молився разом з ним, і пахощі розійшлися невимовні, і цим звабився, говорячи собі: "Якщо б не був це ангел, не молився б зі мною, ані ж Духа Святого пахощів не було б тут". І почав ревно молитися, говорячи: "Господи, яви мені Сам розумно, щоб побачив Тебе". Тоді голос був до нього: "Не явлюся тобі, бо юний ти є, щоб, вознісшися, не упав". Затворник же зі сльозами сказав: "Ніяк же, Господи, не зваблюся, навчив-бо мене ігумен не приймати зваби бісівської. Усе, що велиш мені, зроблю". Тоді душезгубний змій, прийнявши владу над ним, сказав: "Неможливо є людині, що в тілі є, бачити мене, але ось посилаю ангела мого, щоб перебував з тобою. Ти ж волю його чини". І зразу став перед ним біс в образі ангела. Микита ж, впавши, поклонився йому, як ангелові. І сказав йому біс: "Відтепер ти вже не молися, але читай книги, і так опинишся з Богом, бесідуючи, і подаси слово корисне тим, що приходять до тебе. Я ж завжди буду молити Творця всіх за спасіння твоє". Повірив затворник сказаному і зманився: не молився більше, але віддався читанню книг. Біса ж бачив, що безперестанку молиться за нього, і радів, думаючи, що ангел творить молитву за нього. Тоді з тими, що приходили до нього, багато бесідував із Писання про користь душі, почав же і пророкувати, і була про нього слава велика, що всі дивувалися тому, що збувалися його слова. Якось послав до князя Із'яслава, говорячи: "Сьогодні убитий князь Гліб Святославич у Заволоччі, скоро пошли сина свого Святополка на престол Новограда". І як же сказав, так і було. По декількох-бо днях прийшла вість про убивство князя Гліба. І від того ще більше розійшлася слава, що затворник цей пророком є, і вельми прислухалися до нього князі і бояри [хоч біс і не знає того, що має бути, але що сам вчинив і навчив злих людей: чи убити, чи украсти — те сповіщає. Так-бо й коли приходили до затворника, хотівши слово утіхи чути від нього, тоді біс, гаданий ангел, розповідав йому все, що сталося з тими, і він же пророкував, і було так]. Не міг же ніхто змагатися з Микитою із Книг Старого Завіту, весь в устах мав: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Судді, Царства — і всі пророцтва за чином, і всі книги єврейські пізнав добре. Євангельських і апостольських святих книг, переданих нам у благодаті на виправлення наше й утвердження, ніколи ж не хотів бачити чи слухати, не лише шанувати, ані иншому не давав бесідувати до себе з Нового Завіту. Через те зрозуміло було всім, що зваблений ворогом. Цього-бо не терпівши, прийшли до звабленого преподобні отці: Никон, ігумен Іван, що після нього був ігуменом, Пімин Постник, Ісая, що був єпископом Ростовським, Матей Ясновидець, Ісакій, затворник Печерський, Агапит-лікар, Григорій Чудотворець, Микола, що був єпископом Тмутороканським, Нестор Літописець, Григорій, творець канонів, Теоктист, що був єпископом Чернігівським, Онисифор Ясновидець. Ці всі, що чеснотами сіяли, прийшли, молитви творили до Бога про Микиту і відігнали біса від нього, бо до того не бачив його. Тоді, вивівши його геть, розпитували, щоб розповів їм щось зі Старого Завіту. Він же клявся, що ніколи не читав тих книг, що перед тим з уст умів. До цього ж ні одного слова не знав, бо ледве навчили його грамоти. Тоді молитвами преподобних отців прийшов до себе, ісповідав гріх свій, і плакав через те гірко, віддав себе на велику повстримність і послух, сприйнявши чесне і смиренне життя, бо перевищив він усіх чеснотами. Чоловіколюбний же Господь, бачивши таке блаженного подвизання ані не зневажаючи попередніх його чеснот, у них же з юности навчав себе, прийняв істинне його покаяння. І як же Петра святого, що відрікся від нього три рази, покаяння прийняв, говорячи йому: "Паси ягнят моїх, паси овець моїх, паси вибраних моїх", — те ж знамення благоприємного покаяння і блаженному цьому Микиті подав, бо за превелику любов у збереженні всіх заповідей вчинив його пастирем словесному своєму стаду, возвів на престол єпископства Новгородського. Тоді ж для зміцнення віри і переконання більшого щодо відпущення святому його падіння, яке раніше було, прославив доброчинне його життя і чудотворення дарами. Якось-бо бездощів'я було, помолився Богові — і дощ з неба зійшов.

Також і пожежу в місті молитвами своїми погасив та инших багато чудес творив. І так добре словесну свою паству випасши, переставився до Господа у вічне життя, у рік шість тисяч шістсот шостий, місяця січня у тридцять перший день, тримаючи престол великого Новгорода тринадцять літ. І поховали його чесно у великій церкві святих богоотців Йоакима і Анни. Після того чотириста п'ятдесят років минуло, відколи тіло блаженного Микити поховане було в гробі, у рік же сім тисяч п'ятдесят дев'ятий, за правління благочестивого царя Івана, самодержця всієї Росії, сина Великого князя Василія, і за митрополита Макарія, за архиєпископа великого Новгорода Теодосія знайшли мощі святого Микити цілими і зовсім не ушкодженими. І зцілень вони багато дають тим, хто приходить з вірою, до сьогодні. Богу нашому слава нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

КІНЕЦЬ П'ЯТОЇ КНИГИ