Житія Святих - Січень

Житіє преподобного отця нашого Максима, ісповідника й мученика

Великого ім'ям і життям Максима преподобного виростив великий град царський Константинополь від батьків великородних і православних і виховав його в повчанні книжному достатньо: усю-бо філософію і богослов'я пройшов до кінця, і був мужем премудрим, і славним, і в царських палатах шанованим. Бачивши-бо його розум і життя добре, цар Іраклій вшанував його, хоч і не хотів, саном асинкритським і в числі радників своїх учинив його. І був він для всього синкліту любий і чесний і для всього граду царського благопотрібний. У ті часи піднялася єресь монотелетів, тобто єдиновольних, — тих, що сповідували одну лише волю бути в Христі, Господі нашому, і єдине бажання. Зародилася ж та єресь із попередньої єресі Євтихієвої, яка злословила, що одне лише єство в Христі є, протилежно до ісповідання православного, яке утверджує вірити у два в Господі нашому, втіленому Бозі, єства, також і у дві волі, два бажання і дії, окремі для кожного єства, проте в одній особі Христа. Не у двох-бо особах розділений є Христос Бог, але у двоїні єства, не змішуючися, пізнається. Були ж єдиновольних єресі захисниками і поширювачами спочатку Кир, патріярх Олександрійський, Сергій Царгородський, і сам цар Іраклій ними на ту єресь був зманений. І зібравши помісні собори — Кир в Олександрії, Сергій же в Царгороді, єресь ту утвердили і всюди розіслали, і весь Схід пошкодили. Один лише святий Софроній, патріярх Єрусалимський, чинив спротив, не приймаючи їхнього зловір'я. Бачив же блаженний Максим, що й царських палат єресь та торкнулася і самого царя пошкодила — боячися, щоб і сам нею пошкоджений не був, бо ж багато вже пошкодилося, покинув сан свій і всю світу цього славу і пішов в монастир, що містився далеко від града, названий Хрисопіль, воліючи перебувати в Домі Божому, ніж жити в поселеннях грішних. І став там ченцем. Тоді по декількох роках за добродійне його життя аввою монастиря того поставлений був. Після цього патріярх Сергій намовив царя Іраклія написати ісповідання неправедної їхньої віри, сповнення єресі монотелетської. І назвав те цар ектизис, тобто тлумачення, і звелів так вірити всім і всюди, і збентежена була Церква Христова вельми. Авва ж Максим, бачивши, як бентежаться в Царгороді і по цілому Сході церкви, і єретики множилися і зміцнювалися, правовір'я ж зменшувалося і бурею гоніння хиталося, тужив духом, зітхав же і плакав дуже. Чув же, що на Заході єресі тої не приймають, але відкидають усіляко: Северин-бо, папа Римський, царського ектезис не прийняв, а після нього Йоан, який прийняв Римський престол, царське ектезис разом анатемі передав. Те чувши, блаженний Максим залишив монастир свій і пішов у західні краї, прямуючи до старого Риму, бо до Єрусалиму було неможливо через агарян, які тоді на Палестину находили. До Риму — щоб від єресі, як правовірному, ухилитися, благоволіючи із правовірним перебувати. Ішовши ж туди, обходив єпископів африканських у тих градах, що траплялися йому по дорозі, і, бесідуючи з ними, утверджував їх у вірі, повчаючи, як зможуть підступів противників уникнути і вибавитися від злохитрих їхніх пасток. До инших же, що далеко були, посилав послання свої, які навчали правовір'я, від єресі ж пильно берегтися вмовляли. Тим часом помер Сергій, патріярх Царгородський, а після нього настав Пирр, який тої ж єресі був. Також і Кир той Олександрійський помер, а після них і самому цареві кончина приспіла. Перед кончиною своєю цар, бачивши, що багато великих і святих архиєреїв і богомудрих отців ектезис його відкидають і не приймають, ще ж і анатемі передають, осоромився вельми і писав знову всюди, що то не його, повідомляючи, ісповідання, але того, що раніше був, патріярха Сергія, яке сам той написав, переконавши його підписати. Коли помер цар Іраклій, настав після нього син його Константин, але і той царював чотири лише місяці — помер, отрутою таємно від мачухи своєї заморений, після нього мачуха його, на ім'я Мартина, сина свого Іракліона з допомогою патріярха на престолі посадила. Після шести ж місяців Іракліонового царювання повстав на нього весь синкліт, і, взявши, втяли йому ніс, також і матері його Мартині, і обох на вигнання безчесно вислали. Вибрали ж на царство сина Константинового, внука ж Іраклієвого, на ім'я Конста, який потім народив Константина, прозваного Поґоната. Коли воцарився Конста, патріярх тодішній царгородський однодумець Мартини, про нього вважали в народі, що разом з нею заморив отрутою сина Іраклієвого Константина, батька ж Консти, царя новопоставленого, тобто патріярха Пироса, забоявся дуже і склав із себе сан патріярший, добровільно втік у вигнання в Африку. А після нього в Царгороді настав на престол Павло, також єретик-монотелет. Пошкодився ж і цар тою єрессю і був великим її поборником і поширювачем.

Затримався ж преподобний в Африканському краї, прийшов туди Пирр, патріярх Царгородський, який з престолу свого утік, і, обходячи гради, зманював правовірних у своє зловір'я та багато б пошкодив там церков Христових, якщо б не мав собі противника, цього Максима преподобного, — з ним же зійшовшися, про віру весь час сперечався. І потреба була зібратися єпископам африканським у Картагені, щоб слухати суперечку обох, того-бо хотів і Григорій, патрицій того краю. Коли ж був собор і суперечка, богомудрий Максим здолав Пирра, перемігши його із божественних книг і догм святих Отців і показавши, що в Христі Бозі як же два єства є, так і дві волі, бажання і дії, але в особі нероздільно єдиній. Переможений був Пирр, приєднався до правовірних і прийнятий був Церквою з любов'ю і шаною, разом із титулом патріяршим, а тоді і книжицю правовірного ісповідування склав був і в Рим до папи Теодора, який настав після Йоана, прийшов. І прийняв його папа чесно, як патріярха православного Царгородського. Почули про те в Царгороді, що Пирр до правовірних приєднався, і гризлося через те заздрістю сонмище єретичне: склавши ж брехливі слова, пустили в народ чутку таку, наче єпископи африканські і папа примусом переконали Пирра, хоч не хотів, пристати до свого однодумства. Та чутка і до самого царя дійшла, цар же зразу послав в Італію якогось чиновника на ім'я Олимпій, який був єретиком, щоб знову Пирра навернув у монотелетське віровизнання. Олимпій же, Італії досягнувши і в Равену-град увійшовши, Пирра з Риму прикликав і вчинив, щоб він знову попередньої єресі тримався. Той же, як пес, повернувся на свої блювотини — достойний став, щоб святі Отці його з його ж однодумцями передали анатемі, що й сталося пізніше.

Тим часом цар Конста, намовлений патріярхом Царгородським Павлом-єретиком, написав [як же і раніше дід його Іраклій написав був єктесим] ісповідання своєї віри, єресі сповнене, назвав його типос і розіслав всюди, так вірити наказуючи. Дійшло ж те до Риму, коли папа Теодорит вже при смерті був. Коли він помер, настав Мартин блаженний, і хотів цар, щоб новопоставлений папа типос його, про віру написаний, прийняв. Але той відкидав його, говорячи: "Якщо б і весь світ нове те учення, правовір'ю супротивне, захотів прийняти, я не прийму, не відступлю від євангельського й апостольського учення і святих Отців передання, хоч би й смертю мав постраждати". Святий же Максим, авва Хризополетанський, у Римі тоді був, радив папі блаженному Мартинові, щоб собор помісний зібрав і царське те писання, Типос назване, соборно прокляв як єретичне, церкві Христовій противне. І було так. Скликав папа єпископів своїх числом сто і п'ять (серед них же був і авва Максим), і блуд Кировий, Сергієвий, Пировий і Павловий, разом і царське єретичне писання, поклавши перед собою, передали анатемі. І писав папа до всіх вірних, які є у вселенній, у правовір'ї їх утверджуючи, виявляючи єретичний блуд, і його пильно стерегтися велів. Чувши ж про те, цар сповнився гніву і люті невимовної і послав в Італію намісника свого на ім'я Теодор Каліопа, доручивши йому папу Мартина взяти, наклавши на нього звинувачення, наче зі сарацинами сходиться, намовляючи їх на Греко-римське царство, і що повстати війною проти царя хочуть, і наче віру, від батьків передану, неправедно береже, ще ж і Пречисту Богоматір хулить. Дійшов же намісник царевий до Риму, наклав звинувачення ті на папу перед усіма. Блаженний же Мартин-папа, ні в одній із тих провин не бувши винний, очищав себе від наклепу неправедного. "Зі сарацинами, — казав, — ніякої ніколи не мав згоди, хіба лише посилав правовірним братам милостині, які посеред сарацинів в убогості й бідах жили. А Пречисту Богоматір якщо хтось не шанує, і не ісповідує, і не поклоняється їй, той проклятий в нинішньому віці і в прийдешньому хай буде". "Віру ж святу, від святих апостолів і святих отців передану, не ми, — казав, — але ті, що противно думають, неправедно бережуть". Намісник же царевий, не слухаючи оправдання папиного, у всьому винного його робив, додавши на кінець і те, ніби неправедно на престол зійшов. В одну ж ніч, ніхто ж про те не знав, взявши папу силою військовою, відіслав його до царя. Тоді в Херсонесі був ув'язнений, де й помер. Незадовго перед взяттям папи взятий був преподобний Максим, за царським наказом, у Римі, з учнем своїм Анастасієм, і в Константинополь вели його зв'язаного: бачив-бо цар, чиєю радою і спонукою собор той на прокляття єдиновольників і його писання зібраний був. Коли прибув же преподобний до Візантії водним шляхом, прийшли до нього прислані від царя мужі, самим виглядом велику лютість виказуючи. Вони преподобного безсоромно взяли, босого й без одягу, у кайданах по площах волочили, ішов за ним учень із зітханнями, і, довівши до якоїсь темної в'язниці, замкнули самого, ані учня його не пустили з ним бути, але осібно його замкнули в темниці. По декількох же днях ведений був преподобний на допит в палати царські, коли синкліт там весь без царя сидів. І коли вийшов перед них, усі на нього глянули грізними очима, гнів і лють виявляючи, й одному зі сановитих мужів, газофілаксові, допитати його веліли — мужеві до промовляння готовому, красномовному і такому, що добре вмів брехливі складати промови, правду на неправду перетворювати й істину шкодити краще від всіх умів. Якого він зла й безсоромности не показав? Яких погроз і дошкулянь не завдав? Ані старости чесної не посоромився [бо тоді мав блаженний понад сімдесят літ від народження свого], ані благодаті, що цвіла на лиці святого, не побоявся, ані лагідної і благочинної, вільної ж і люб'язної його не пощадив вдачі і преподобного чину. І тоді найнеправедніший багато чого на невинного говорив, такого, що нітрохи правді і здоровому глузду не відповідало, і саму лише являв свою вельми підступну у красномовстві майстерність, нахабство і вдачі лукавство. Велику в таких і настільки багатьох речах показав свою безсоромність і безум, і справді проти праведних праведного мужа слів, лагідних же і благорозумних, не міг відповідати справедливо, але видно було, що все говорив безрозсудно й безчинно, — і був переможений всезлісний. А те, що сказане і зроблене було, як на невинного провина накладалася, як брехливі неправду свою як правду намагалися показати, — учень того ж преподобного Максима, другий Анастасій, який був апокрисарієм Римської церкви, описав детально, ми ж тут з великої розповіді його дещо згадаємо.

Коли ж беззаконний той муж, саном газофілакс, перед лицем святого став, зразу почав найжорстокішими словами незлобливого роздразнювати й погрозами страшити, неправедним і зрадником батьківщини його називаючи, ворогом ж царевим, і все мерзенне й гидке говорячи. І спитав його святий, з якої причини на нього говорить таке і за яку зраду його ганьбить. Він наклеп неправедний сплів, свідків, що відкрито брехали, привів, які на преподобного злословили, ніби той великі гради передав варварам: Олександрію, і Єгипет, і Пентапол. "Їх же від наших, — казав, — забрав меж, до сарацинів приєднав, бо приязний з ними і добре до них налаштований." Святий же назвав сказане неправдою, достойною сміху. "Що-бо мені, монахові, — казав, — до тих, що беруть гради. І що спільне в християнина зі сарацинами, чи не більше християнським градам корисного бажаю?" Безсоромний же наклепник той до инших неправд звернувся, наче сновидіння якісь плів, безчинними голосами крик творячи і наговорюючи, наче блаженний Максим ганьбив царя східного, що цар західний світліший, повідаючи, і представляв на те лжесвідків. Преподобний же, тяжко зітхнувши, сказав: "Дякую Богові моєму, що відданий я в руки ваші й такими провинами неправедними випробовуюся, щоб ними вільні свої прогрішення й життя мого гріхи очистилися. Але щоб короткими словами на ваші наклепи відповісти, спитаю вас спершу: "Чи від мене самого те, що говорите про хулу на царя, чули, чи инший хто розповідав?" Сказали ж вони, що "від инших чули, які чули те з уст твоїх". І коли святий просив, щоб були представлені ті і в лице щоб свідчили, вони розповідали про тих, що вже нема їх серед живих, вимерли-бо. Тоді святий сказав: "Якщо говорите, наче повимирали ті, що чули хулу з уст моїх, то чому раніше, коли вони живі були, мене на допит не привели, так-бо і ви від багатьох трудів звільнилися б і я б поніс кару за річ правдиву. Але очевидно, що не є правдою те, що ви на мене наговорюєте. І ті, що на мене суд вчинили, ті не поклали перед очима своїми Бога, Який випробовує серця людські. Хай не побачу Лиця Господа мого ані християнином не назвуся, якщо те брехливе свідчення, яке ви сплели, колись подумав чи сказав перед кимось, чи чув від когось". Після цього привели одного Григорія, лжесвідка, який розповідав, що чув у Римі від учня Максимового Анастасія, що царя попом називав, цього ж, мовляв, навчився той Анастасій від учителя свого Максима. Святий же Максим, проти Григорія ставши, сміливо брехливий той наклеп викрив, повідомляючи, що коли Григорій у Римі був, тоді "про одновольність мав, — казав, — бесіди з нами, щоб ми прийняли вчення типосом назване, і на те ми відповідали супротивне, бачивши корисне для душ наших. А те, що ви говорите нині, того не відаю, бо ані я, ані учень мій такого не говорив ніколи, Бог свідок. Проте знаю, що говорив тоді не учневі моєму, але самому цьому Григорієві таке: "Про догми віри досліджувати і законопокладати єреям більше, аніж царям годиться, тому що їм довірено є і царя помазувати, і руки покладати, і Хліб Небесний приносити, і перед вівтарем стояти, і всі инші найбожественніші і найвищі таїнства звершувати їм доручилося". Це говорив тоді й нині говорю, ті мої слова пам'ятати і сам Григорій не відречеться, і якщо б відрікся, то відрікся б себе самого. За це мене кожен хай або засудить, або невинним суду хай зробить".

Не відаючи, що робити, ті, що поклали надію свою на брехливі слова, вивели праведного геть, ввели ж учня його Анастасія. Його ж словами грізними й погрозами жорстокими страшили, переконували, щоб казав щось на учителя свого. І примушували його, щоб сказав, ніби учитель його мучив в Римі Пирра, коли з ним сперечався про віру. Анастасій ж кріпився, говорив, що учитель його не лише Пиррові ніякого не вчинив зла, але й вельми його шанував. Коли це Анастасій говорив, почали його бити кулаками по шиї, і по лиці, і по голові — так істину хотіли неправдою згубити, і відіслали його, щоб знову замкнути в темниці. Святого ж Максима знову прикликали. Не задовільнившися першим на нього наклепом і допитом дошкульним, иншим наклепом непереможного перемогти намагалися. Наклеп же був такий: наче Оригенових догм він був послідовником і з ними погоджувався у всьому. І коли зразу святий їхній наклеп брехливий як неміцний заперечив легко, розповідаючи, що Ориген від Христа і від християнської спільноти відлучений, а той, хто йде за ним і його байками, той від Бога суд прийме, тоді знову про Пирра допитували, і через що він [святий Максим] від патріярха Царгородського відлучився, не хотівши з ним спільноти прийняти, й иншими питаннями його допитували. Поставили перед ним царський той типос, якого святий зневажав, і сказали, що належить типос той у великій мати честі, як велику й незмінну догму віри. Коли святий те заперечував, йому докоряли багатьма докорами безчестивши. Тоді бачивши, що у всіх висловлюваннях преподобний Максим їх перемагає і самі себе своїми ловлять сітями, розпустили раду, до царя скоро йшли, нездоланну мужність авви Хризополітанського сповіщаючи. "Максим, — говорили, — у словах є непереможний, і ніхто його переконати не може, щоб однодумний нам був, навіть коли б хтось хотів його й мучити". І посаджений був преподобний знову до в'язниці. За короткий час инші до нього прийшли, думаючи, що коли часто з ним сперечатися і словами грізними його страшити, легше буде його до своєї віри схилити. Казали ж ті, що прийшли, що від патріярха послані. І почали святого питати: "Якої, — говорили, — є Церкви, чи Візантійської? Чи Римської? Чи Антіохійської?" Чи Олександрійської? Чи Єрусалимської? Це всі ті Церкви з належними їм краями, які з нами годяться, якщо і ти вселенської Церкви, то разом будь з нами, аби страдницького життя у вигнанні не почати, — незчуєшся, як постраждаєш. До них блаженний муж премудро відповідав, говорячи: "Христос Господь назвав, що вселенською Церквою є праведне і спасенне віри ісповідування, через те й Петра, який добре ісповідував, назвав блаженним — на його ж ісповідуванні таку створити Церкву Господь обіцяв. Але тому ще хочу про ваше ісповідування довідатися, яким же всі церкви [як ви кажете] з'єдналися. І ані я не захочу відлучатися, якщо добре ісповідання те складене". До нього ж посланий відповідав: "Хоч і не доручено нам про те з тобою говорити, проте скажемо. Дві, говоримо, є в Христі дії через різницю природ, одна дія через з'єднання обох природ в особі єдиній". Святий же сказав: "Дві дії називаєте, що стали одною дією, задля з'єднання природ в особу одну? То тут, окрім тих двох дій, иншу, третю, дію, злиту, вводите". "Ні, — сказали вони, — але дві, кажемо, дії, одна ж через з'єднання". Сказав святий: "Самим собі віру складаєте непостійну і, що Бог без буття, ісповідуєте. Коли-бо в одну дію змішуєте дві дії — задля з'єднання природ в особу одну, і знову у дві дії одне дійство розділяєте через різницю природ, то ані не єдність, ані не подвійність діям буде, які взаємно від'єднаються і роблять недієвим те, у чому перебувають, і зовсім не існує, ні одного ж не маючи від природи руху, щоб природі віднятися чи перемінитися не могло, инакше б всього буття свого була б природа позбавлена [за розумінням Отців], не маючи дії природної. Того ж я говорити не можу ані не навчився від святих Отців так ісповідувати, а що вам, котрі владу маєте, подобається, те й робіть". Вони ж на те не мали що відповісти, говорили йому, що, не підкорившись їм, буде підлягати анатемі й понесе встановлену йому смерть. Святий же лагідно й смиренно відповідав: "Якщо на те Божа воля щодо мене, то нині хай буде на славу Імени Його Святого". Ті ж сказане від преподобного, пішовши до тих, що їх послали, сповістили, і радився цар з патріярхом [як же колись Пилат з Юдеями на Господа], засудив святого на вигнання в одне містечко, що Визія називається, у Тракії. Також і учня його Анастасія зразу у вигнання в найдальшу грецького царства землю відіслали, на якесь місце дуже погане, Перверіс мовою варварською назване. Те ж вчинили і з другим учнем преподобного, що теж Анастасій називався, який був колись у Римі апокрисарієм, що пізніше і житіє цього преподобного Максима написав. Послали ж його в Месеврію, град Тракійський. Тим часом блаженний Мартин, папа Римський, у Царгород був приведений і після великого злостраждання в Херсонес на вигнання був посланий. Перед тим як відвели його в Херсонес, коли він ще був у Царгороді, помер Павло, патріярх Царгородський. Після Павла знову настав вищезгаданий Пирр, але і той по чотирьох місяцях помер, відтак настав на патріяршество Петро, який також єресі монотелетської міцно тримався.

Багато ж днів минуло, прислані були від царя і від патріярха Петра до святого чесні мужі, щоб умовляти його до свого однодумства, — Теодосій, єпископ Кесарії Витинійської, і два патриції — Павло і Теодосій же. Вони багато й різних слів перед преподобним поклали, то лестячи, то погрожуючи, то випробовуючи й допитуючи. Коли вони сіли і святому сісти звеліли [був же там і визійський єпископ], сказав Теодосій-єпископ до преподобного: "Як живеш, пане авво Максиме?" Той же відповідав: "Так, як же з передвіку передзнав і визначив Господь життя мого дію, промислом Його утримувану". Теодосій сказав: "Що-бо, чи передвіком кожного з нас діяння Бог наперед знав і визначив?" Сказав святий: "Наперед знав Бог помисли наші, і слова, і дії, які є у нашій владі, наперед уставив і визначив ті, які мають находити на нас, не в нашій владі є, але в Божій волі". Говорив Теодосій-єпископ: "Які є в нашій владі, які ж не є?" Сказав святий Максим: "Усе знає Владика мій, випробовуючи, питає раба Свого". Сказав єпископ: "Справді, не розуміючи, не відаю і навчитися хочу, яка ж різниця між тим, що є в нашій владі, і тим, що не є, і як одне є Богом передбачене, инше ж передуставлене". Говорив преподобний Максим: "Усе підвладне нашій волі — добрі діла і погані. Не до нашої влади належать покарання і нещастя, які трапляються з нами, чи до них протилежне. Бо не маємо ми влади ані над хворобою, що нас мучить, ані над здоров'ям, але лише над причинами тими, що або хворобу приносять, або здоров'я зберігають. І якщо хвороби причиною є нестримність, то повстримність — доброго здоров'я причина. Так і отримання Царства Небесного з причини є збереження Заповідей Божих, переступання їх стає причиною геєни огненної". Сказав єпископ: "Нащо мучиш себе тим вигнанням, чинячи щось, достойне біди такої?" Сказав святий: "Прошу Бога, щоб, тою бідою караючи мене, пробачив мені вчинені мною переступи святих Заповідей". Сказав єпископ: "Чи не задля спокуси багатьом завдавано біди?" Сказав святий: "Спокушувані бувають святі, щоб явними стали для всіх таємні їхні чесноти, як же було з Йовом і Йосифом. Бо Йов до виявлення нікому не відомої в ньому мужности спокушуваний був, на Йосифа напустилася напасть, щоб явними стали його цнотливість і повстримність, які святою людину роблять. І всі святі, що хоч і неволею в цьому світі страждають, через те страждають, щоб [з Божого] допусту завдавано їм бід, а вони гордого щоб відступника потоптали — змія-диявола, бо терпіння в кожному святому спокуси є діло". Сказав єпископ Теодосій: "Справді добре сказав ти й корисно, і хотів би я про такі речі завжди бесідувати, але через те, що задля иншого, головного, я і пани мої, шановані патриції, до тебе прийшли на таку відстань, тому просимо тебе: прийми те, що тобі принесли, і возвесели всю вселенну". Сказав святий: "Які є ті пани? І хто є я і звідки, щоб моя на вашу пропозицію згода для всієї вселенної стала радістю?" Сказав єпископ: "Так, як правда, що Господь мій Ісус Христос, так те, що я говорю тобі і пани мої, прекрасні патриції, те з уст пана нашого патріярха і благочестивого царя чули". Сказав святий Максим: "Говоріть-бо, пани мої, що хочете, те, що чули". Сказав Теодосій: "Хоче цар і патріярх через нас довідатися від тебе, чому не єднаєшся із престолом Константинопольським". Сказав Максим: "Знайте ті новаторства із шостого індикту минулого кола, які почалися з Олександрії через те що Кир, що був там патріярхом, написав дев'ять глав, прийнятих й утверджених із престолу Константинопольського, й инші зміни і додатки, синодів же старих пошкодження, зроблені старійшинами Візантійської Церкви Сергієм, Пирром і Павлом. Ті новаторства всім Церквам є відомі, через ту причину не приєднуюся, раб ваш, до Константинопольської Церкви. Хай заберуться від Церкви спокуси, покладені вищеназваними мужами, хай заберуться з тими, що їх постановили, і перепона зі стежки хай відкинеться, і ви гладкою дорогою Євангелія, від всілякої єресі очищені, ідіть. І коли побачу Церкву Константинопольську такою, як же раніше була, тоді і я буду в ній, як же було колись, і піду до спільноти тої без всілякого вмовляння людського. А поки в ній єретичні спокуси і спокусниками архиєреї будуть, доти ніяке не вмовить мене слово чи діло, щоби колись до них приєднатися. Сказав єпископ Теодосій: "Що погано ми ісповідуємо, що сопричастя з нами відчужуєшся?" Сказав преподобний Максим: "Якщо одна дія божества і людськости Спасителевої, як ви говорите, чи можна тоді вірити святим Отцям, які говорять: "У кого ж одна дія, в того і єство одне". То ви святу Тройцю не Тройцею, але четверицею ісповідуєте, наче Воплочення Слова було співприродне і відступило від спорідненої за людською природою тотожністю, яку має з нами і з Пречистою Дівою Богородицею. Відступивши ж від спорідненої тотожности, утворився инший склад, співприродний Слову, бо ж і Слово співприродне Отцеві й Духові, і утворюється уже не Тройця, але четвериця. Знову, коли відкидаєте "діяння" і стверджуєте, що є одна воля божественности Христової і людськости, применшуєте Його самостійність у роздаванні благ. Бо якщо кожне єство свого власного не має "діяння", то якщо й захоче комусь благодіяти, то не зможе, бо відняте в нього благодіяння, адже без звершення і дії природної жодна річ діяти щось і звершувати не може. Далі ж і про плоть Христову говорите, що є у двох природах воля одна; ісповідуєте, що воля — творець усіх віків і всього живого, разом з Отцем, і Сином, і Святим Духом, природою ж створена. Чи точніше сказати: волею є Безначальна [бо Воля Божа є Безначальна, як же і божество не має начала] природою ж своєю плоть новостворена. Це ж ісповідувати є не лише нерозумно, але й безбожно, бо не лише кажете, що просто одна лише є в Христа воля, але та божественна, божественної ж волі ніякий початок чи кінець назватися не може, як же і божеству самому. Забираються в Христа Господа всі знамення і знаки, якими ж пізнаємо божество його і людськість, коли законом і "Типосом" стверджуєте, що ані одна, ані дві в ньому волі чи дії називаються: не одна, бо розділяється на дві, не дві, бо зливаються в одну". Таке й більше [як же Анастасій, учень його, просторо про те пише] до них говорив святий — почали вони блуд свій пізнавати. Сказав же єпископ: "Прийми написаний царем типос не як точну віри догму, але як рішення тих, що сумніваються, не догматично-бо, але за рішенням написано". Сказав святий Максим: "Якщо типос не є догмою, що встановлює, що одна Господа нашого воля і дія, то нащо варварам і тим, хто не знає Бога, народам передаєте мене марно? Чому засуджений я перебувати у Визії, і співслужники мої одні в Пербі, инші в Месеврію вигнані?" Коли згаданий ж був собор той помісний у Римі, якого блаженний Мартин, папа, зібрав на прокляття монотелетів, сказав Теодосій-єпископ: 'Не є авторитетний собор той, бо не царським був велінням". Сказав преподобний: "Якщо собори, які відбуваються, царським велінням утверджені, то не є благочестивою віра. Візьми собори проти єдиносутности, які царським велінням відбувалися, — на них же хульно догматизували, що Бог Син не є єдиносущним Богові Отцеві, — перший у Тирі, другий в Антіохії, третій у Селевкії, четвертий у Константинополі під Євдокієм-аріянином, п'ятий у Нікеї, шостий у Сирмії, а через довгий час сьомий в Ефесі, на ньому ж старійшиною Діоскор був, — ті всі собори веліннями царськими збиралися, проте всі були відкинені й анатемі передані, бо в них уставлені були догми безбожні й богопротивні. Чому ж не відкидаєте собору того, який скинув Павла Самосатійського й анатемі його передав? Був же той собор під Діонисієм, папою Римським, і Діонисієм Олександрійським, і Григорієм Чудотворцем, що й старійшиною був тому собору, а собор той відбувався без царського веління, проте авторитетний є і не відкидається. Ті собори Церква правовірних знає, які праведні і святі, їх же праведні догми праведними виявилися. І справді, як же знає твоя святість й инших навчає, що в кожній християнській країні двічі помісним соборам на захист спасенної віри нашої на виправлення тим, хто його потребує, канони велять бувати, проте велінь царських не згадують". По довгій же бесіді і з обох сторін міцному протистоянні богомудрі й добромовні Максима преподобного уста і святим Духом урухомлений язик здолали противників, і сиділи вони мовчки довго, похилені голови й очі додолу опущені мали. Тоді, розчулившися, почали плакати, і, вставши, поклонилися святому, також і він їм взаємно поклонився, і, помолившися, з радістю погодилися із правовірним ісповіданням Максимовим і люб'язно його прийняли, і так, як і він, вірувати й ісповідувати, ще ж і царя до того ж приводити правовір'я обіцяли. Щоб усе ж те було міцним, цілували божественне Євангеліє, і Чесний хрест, і святу ікону Спасителя і Богородиці. Тоді, досить про корисне побесідувавши й один одному цілування в Господі і мир давши, повернулися Теодосій-єпископ і патриції до Візантії. І коли сповістили цареві все сказане і зроблене, розгнівався цар вельми, і було так, що єпископ Теодосій і обидва патриції, царського боячися гніву, знову на єресь повернулися. І посланий був знову Павло Патрикій у Визію, щоб привести звідти Максима преподобного до Царгороду, проте з честю. Коли ж він приведений був, дано було йому перебувати в монастирі Теодора святого.

На наступний день послані були до преподобного від царя два патриції — Єпифаній і Троїл. Вони з багатьма мужами сановитими, що за ними йшли, з воїнством ж і слугами, з гордістю і славою мирською прийшли. Прийшов же з ними і вищезгаданий єпископ Теодосій, його ж преподобний Максим чекав і сподівався звершення його обітниці про те, що не лише сам він праведно віруватиме, але і царя та инших до правовір'я наверне. Але той сказав неправду, більше догоджаючи цареві земному й суєтному світові, аніж Цареві Небесному і його святій Церкві. Коли ж усі сіли і преподобного сісти переконали, почав бесіду Троїл-патрицій, говорячи: "Владика вселенної цар прислав нас до тебе сказати тобі, що угодне його царству, Богом утвердженому. Але спершу ти нам скажи, чи вчиниш те, що наказане, чи ні?" Сказав святий Максим: "Хай послухаю спершу, пане, що велить мені його царство, і відповім тобі належне. Бо як же маю відповідати на те, чого не знаю". Троїл же продовжив говорити: "Не скажемо тобі, що приносимо, поки спершу не відповіси нам, чи підкоришся цареві". Бачив же преподобний муж, що наполягають твердо, люто позираючи й жорстокими словами випитуючи в нього відповідь, чи підкориться царській волі. Відповів, кажучи: "Тому що не хочете сказати мені, рабові вашому, що панові нашому, цареві, треба, то скажу, хай сам Бог чує і ангели його, і ви всі: якщо звелить мені цар щось таке, що тимчасове є і скоро минає, не суперечить же Богові й не пошкодить вічного душі спасіння, на те добровільно погоджуюся". Коли це святий сказав, зразу Троїл, патрицій, вставши, виходити геть хотів, сказав: "Я відходжу, бачу-бо, що цей не вчинить волі царевої". І зразу піднявся галас і шум від люду, якого тут багато прийшло. Єпископ Теодосій сказав до них: "Скажіть спершу йому царське веління і зрозумійте відповідь його, бо не випадає піти, нічого ж йому не сказавши ані від нього нічого не почувши". Тоді Єпифаній-патрицій сказав до преподобного: "Ось цар тобі через нас сповіщає і говорить: "Тому що весь Схід і ті, що на Заході, повернулись у спротив до нас, і розкольники, яких примножилося, дивляться на тебе і через тебе всі заколоти піднімають, не хотячи з нами єднатися у вірі, хай-бо зм'якшить розчуленням серце твоє Господь, щоб ти приєднався до нас, прийнявши складений типос. Ми ж приймемо тебе люб'язно з великою честю і славою, у велику тебе введемо церкву й поставимо разом з нами, де ж за звичаєм стають царі, і причасниками будемо разом з тобою пречистих і животворних таїнств, Тіла і Крови Христової, назвемо тебе й проголосимо отцем нашим — і буде радість не лише в нашому христолюбивому граді, але і по всій вселенній. Знаємо-бо справді, що коли ти до святої цієї Константинопольської Церкви приєднаєшся, всі до нас пристануть ті, які через тебе і твоє учення від нас відмовилися". Авва ж Максим святий, звернувшися до єпископа Теодосія, зі сльозами сказав: "Великого дня судного всі чекаємо, Владико, знай, що поставлено й утверджено було з нами на святому Євангелії і Животворному хресті, і на святій іконі Спасителя нашого Ісуса Христа, і Пренепорочної Його Матері, Пречистої Богородиці і Приснодіви Марії". Єпископ же, лице долі схиливши, розчуленим голосом відповідав: "І що зробити можу, коли инакше захотілося найблагочестивішому цареві?" Сказав авва Максим: "Нащо-бо торкнувся святого Євангелія ти й ті, що були з тобою, коли у вас не було твердого наміру привести сказане в діло? Справді, всі Небесні сили не переконують мене того зробити, що цар вимагає. Яку-бо відповідь принесу, не скажу Богові, але самій совісті моїй, що заради слави й пошанування людського, які справді нічим є, відречуся праведної віри, яка тих, що люблять її, рятує?" Коли це святий вимовив, встали всі зразу, сповнені гніву й люті, і, кинувшись на нього, почали не лише словами докоряти йому, але й руки прикладати. Схопивши-бо його, били руками, шарпали, туди й сюди волочили, попихали і ногами штовхали, і кожен з них старався, щоб вдарити його, і напевно вбили б його там, якби єпископ Теодосій не заборонив і не стишив бунт їхній. І коли бити й шарпати перестали, почали на нього плювати й обплювали чоловіка Божого всього з ніг до голови, і сморід виходив від шкаредної їх плювотини, якою ж одяг його був забруднений. Сказав до них єпископ: "Не так мало бути, мали тільки від нього відповідь почути і сповістити цареві. Речі-бо, що канонам підпорядковані, инакше судяться". І ледве вмовив їх єпископ, щоб, зупинивши галас, знову сіли. І так незчисленним злослов'ям і невимовними докорами докоривши святому, сіли. Тоді Єпифаній, патрицій, з великою жорстокістю, люттю дихаючи, сказав до святого: "Скажи нам, злий старче, чревобісний, нащо таке сказав, що маєш за єретиків нас, і град наш, і царя нашого? Чи не кращі ми від тебе християни, і православні, і Господа нашого Ісуса Христа сповідуємо, що має волю і божественну, і людську, і душу розумну, бо всіляку природу має розум, всіляку і волю з природи своєї має, і дію, бо життю притаманний рух, і розумові притаманна воля? І знаємо Господа, який має владу бажання не божеством лише, але і людством, найперше ж двох його воль і дій не відкидаємо". Відповів авва Максим: "Якщо так віруєш, як же розумне єство і Божа церква, то нащо переконуєш мене приєднатися до типосу, що все те, вами нині сказане, зовсім відкидає?" Сказав Єпифаній: "Те зробилося рішенням, яке нелегко зрозуміти, щоб не пошкодилися люди дуже тонкими такими висловами". Сказав авва Максим: "Це навпаки, бо кожна людина освячується віри ісповіданням". Троїл-патрицій сказав: "Не відкидає "Типос" двох у Христі воль, але мовчати велить задля миру". Сказав авва Максим: "Замовчувати слово — те саме, що відкидати його. Говорить Дух Святий через пророка: "Нема мови, ані слів, їх голосів не чути". Тому якщо якесь слово не говориться, то зовсім не є словом". Сказав Троїл: "Май у серці своєму, як же хочеш, ніхто тобі не боронить". Сказав Максим святий: "Але всіх спасіння в серці одної людини не визначив Бог, кажучи: "Якщо не ісповідатимеш мене перед людьми, то і Я не визнаю тебе перед Отцем Своїм, що на Небесах". І божественний апостол учить, говорячи: "Серцем вірується для істини, устами ісповідується для спасіння". Бо якщо Бог, і Божі пророки, й апостоли велять ісповідувати слова і голоси, віри таїнство, яке приносить цілому світові спасіння, то не є корисно накладати на ісповідання те мовчання, щоб не применшувати людям спасіння". Єпифаній же найлютішим голосом сказав: "Чи ти підписав собор, який був у Римі?" Сказав святий: "Підписав" . Сказав Єпифаній: "І як насмілився підписати й анатематизувати тих, що ісповідують так, як же розумна природа і вселенська Церква? Справді, моїм судом введемо тебе в град і поставимо на торжищі зв'язаного, прикличемо скоморохів, і блудниць, і весь народ, щоб всі по лиці тебе били й обплювали уста твої". На це святий відповідав, говорячи: "Хай буде так, як же ти сказав, якщо ми анатемізували тих, які ісповідують, що є два єства, з яких же є Господь наш, і дві природні волі і дії, які кожній природі властиві, у Христі Господі, що природою божественною є істинний Бог і природою людською істинна людина. Прочитай, пане, книжечку, яка має в собі звершення того Собору, і якщо знайдете те, що кажете, робіть, що хочете. Бо я, і мої співслужителі, і всі, що підписалися, анатематизували тих, що, як Арій і Аполінарій, про одну волю і одну дію в Господі говорять і не ісповідують Господа нашого і Бога, що Він є обох природ, з них же і в них же є і має владу бажання і дії, які наше спасіння здійснюють". Епіфанієві ж приятелі та инші, що з патриціями тими прийшли, говорили між собою: "Якщо далі його слухати будемо, то ані їсти не будемо, ані пити, але встаньмо й обідаймо, і ходімо сповістимо цареві й патріярхові те, що чули. Він-бо, окаянний, як же бачимо, передав себе сатані". І вставши, ішли обідати, був же передпраздник Воздвиження Чесного Хреста і всенічне надходило чування. Пообідавши-бо, вони у град відійшли з гнівом. На наступний же день, уранці, прийшов Теодосій-патрицій до преподобного Максима і всі книги, які мав святий, взявши, говорив слова царські: "Не схотів ти читати, іди-бо у вигнання, якого ти достойний". І передав його воїнам, які вели його спершу в Селемврію, де ж два дні затримався. Тим часом один воїн із Селемврії в полк пішов і пустив чутку, бунтуючи людей на старця й кажучи, що "прийде до нас один чернець, який хулить Пречисту Богородицю". Воєвода ж, прикликавши найперших Селемврійського града клириків, пресвітерів, і дияконів, і ченців найчесніших, послав до блаженного Максима довідатися від нього, чи правда є те, що кажуть про нього, що хулить Божу Матір. Коли вони прийшли, встав преподобний і поклонився до землі, шануючи чесні лиця їхні, також і вони поклонилися святому, і сіли всі. Тоді один з тих, що прийшли, старців, вельми шанований, з великою лагідністю і шанобливістю сказав до святого: "Отче, тому що деякі спокусили нас у твоїй святості, розповідаючи, наче не сповідуєш Пані нашу Пречисту Діву Богородицю, що вона Богородиця, заклинаю тебе Пресвятою єдиносущною Тройцею, щоб сказав нам правду і забрав спокусу з душ наших, щоби не пошкодилися, неправедно через тебе спокушаючися". Преподобний же Максим, на землю себе хрестоподібно простягти, і, знову вставши і руки до Небес піднісши, возвав велегласно зі сльозами: "Тому, хто не сповідує Пані нашу Всехвальну, Найсвятішу і Пренепорочну і від кожного розумного єства чеснішу, що справді природна мати Бога, Який створив Небо і землю, моря і все, що в них, хай буде анатема від Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиносущної і преприродної Тройці, і всіх Сил Небесних, і від лику святих апостолів і пророків, і безконечної кількости мучеників, і від всілякого духа праведного, який у вірі кінець прийняв, нині, і завжди, і навіки-віків". Це чули всі, просльозилися і благословили його, кажучи: "Бог хай укріпить тебе, Отче, і сподобить тебе здійснити шлях твій безперешкодно". Збіглося ж туди багато воїнів, щоб почути корисні слова, якими ж говорили отці між собою. Бачив же хтось із домашніх воєводи, що збіглося воїнство і користає зі слів святого, обурюючися вигнанням його. Звелів зразу звідти забрати його і вести за два поприща, поки приготуються ті, що мають вести його у Перверу на вигнання. Клирики ж божественною подвиглися любов'ю, два ті поприща пішо з ним ішли, відпроваджували його. І коли прийшли воїни, щоб вести його у вигнання, клирики ті на руках несли святого, на худобину всадили, обнімаючи його з плачем, мир йому дали і повернулися у град свій, а святий ведений був до Первери і у в'язниці був там замкнений. Коли багато ж часу минуло, знову послав цар, щоб привести в Константинополь із вигнання Максима преподобного й обох учнів його. Коли пристали вони кораблем до града, сонце заходило, тоді прийшло двоє повелителів із десятьма сторожами й вивели їх з корабля, голих і босих, розлучили між собою й окремо кожного стерегли. По декількох же днях вели їх у палату, і залишили обох учнів зовні зі сторожею, самого старця всередину ввели, де ж синкліт без царя сидів і велике шанованих людей зібрання, і поставили його посеред князів, що сиділи. Тоді сказав йому Ґазофілакс із гнівом: "Чи ти християнин?" Відповідав старець: "Благодаттю Христа Бога всіх християнином є". Ґазофілакс же великої сповнився люті і сказав: "Неправду кажеш". Відповів святий: "Ти кажеш, що не є я християнином, але Бог говорить, що є і перебуваю християнином незмінно". Газофілакс сказав: "Якщо християнином ти є, то чому ненавидиш царя?" Сказав святий: "Звідки знаєш? Адже ненависть є таємна душі пристарасть, як же і любов". Газофілакс говорив: "З того, що робив ти, всім зрозуміло стало, що і царя, і град його ненавидиш, ти-бо сам передав сарацинам Єгипет, і Олександрію, і Пентаполь, і Триполис, й Африку". Сказав Максим святий: "Яке є того очевидне свідчення?" І ввели якогось Івана, що був колись сакеларієм Петровим, коли був Петро воєводою в Нумидії Африканській. І сказав той Іван: "Двадцять два роки тому дід пана нашого царя звелів блаженному Петрові, щоб вів воїнство в Єгипет проти сарацинів. Петро ж тобі, як Божому рабові, у всьому вірив, написав до тебе, корисної поради просячи. Ти ж відписав до нього, що не є богоугодно допомагати Іраклієвому царству і спадкоємцеві його". Сказав до нього святий: "Якщо правду кажеш і маєш Петровий до мене і мій до Петра лист, покажи їх, хай будуть прочитані, і прийму кару достойну за законом". Сказав Іван: "Я [казав] не маю писання вашого, ані не знаю, чи писали один до одного, але в полках все те у той час говорилося". Сказав святий: "Якщо всі полки те говорили, то як ти один лише про те на мене прискаржуєш? Чи ти бачив мене коли, чи я тебе?" Відповідав Іван: "Ніколи ж не бачив тебе". Звернувся ж святий до синкліту, сказав: "Чи справедливо таких приводити наклепників у свідки, судіть. Яким же судом судите, таким судимі будете, якою міркою міряєте, відміряє вам Бог, Суддя всіх праведний". Тоді ввели Сергія Маґуду. І сказав він: "Ось дев'ятий уже рік, відколи сказав мені блаженний авва Тома, прийшовши з Риму: "Посилав мене, казав, — папа Теодор до Григорія, патриція західних країв, який відійшов від Грецького царства, казати йому, щоб не боявся сил грецьких, бо слуга Божий авва Максим сон бачив, що на Небесах на Сході і на Заході було багато ангелів, з них же ті, що на Сході, кричали: "Константине Августе, ти переможеш". Ті, що на Заході були, кричали: "Григорію Августе, ти переможеш". І ясніший був голос західний, ніж східний". Коли Маґуда це сказав, возвав Ґазофілакс до святого: "Ось послав тебе Господь в град цей, щоб спалений ти був". Святий же сказав: "Дякую Богові, який очищує вольні мої прогрішення невольними покараннями. Про те горе світові від спокус, мусять-бо прийти спокуси, але горе людині тій, до якої спокуса приходить; не годиться такі лжеслова говорити перед християнами ані без покарання не годиться бути тим, що говорять і творять угодне людям, які сьогодні є, завтра ж їх не буде. Те годилося говорити в той час, коли Григорій живий був, і справедливо було б привести сюди патриція Петра, й авву Тому, і блаженного папу Теодора. Тоді при всіх сказав би я був патрицієві Петрові: "Скажи, пане патрицію, чи писав ти коли до мене те, про що свідчить твій сакеларій? Чи я писав до тебе?" Подібно і блаженному папі сказав би був: "Скажи, владико, чи я коли тобі сон розповідав?" І якщо б мене і викрив папа про сон, то однаково його була б вина, а не моя, бо сонне видіння не є річчю добровільною, закон же судить лише ті речі, що від власної волі походять". Наносилися ж й инші наклепи і провини неправедні на неповинного і святого мужа, а найбільше про хуління царя, наче він і його учень у Римі царя хулили. Проте святий всі ті наклепи в незлостивості своїй смиренними словами, премудрими й богонатхненними, заперечував, неповинність свою виявляючи. Введений же був осібно й учень Анастасій, і примушували його говорити щось погане на учителя свого, і коли він на праведного неправди говорити не хотів, били його кулаками сильно — тоді кожного у в'язницю на своє місце відіслали.

Після цього на наступний день увечері прийшли до преподобного Троїл-патрицій і Сергій Євфратас, царської трапези начальник. Сівши ж і святому сісти звелівши, сказали: "Скажи нам, пане авво, яку з Пирром в Африці і в Римі бесіду мав і якими доказами вмовляв його, щоб свої власні прокляв догми, твої ж прийняв". Відповідав святий: "Якби мої при мені були книги — в них же ті, що були там наші з Пиром бесіди й суперечки вписав, — все би детально показав вам. Але тому що забрані від мене книги, тому не зможу згадати, то скажу". І говорив їм святий, що згадати міг, додав же і таке: "Я своєї власної догми не маю ніякої ж, але спільні вселенської Церкви. Ані-бо одного якогось слова нового не вніс, яке б про мої догми говорило". Тоді спитали його: "Чи належиш ти Константинопольському тронові?" Сказав святий: "Не належу". Сказали ті: "Чому?" Відповідав святий: "Бо чотири святих собори відкинули, через книг дев'ять, в Олександрії складнених, і через ектезис, після того Сергієм-патріярхом у цьому граді написаний, і через типос, недавно покладений, і те, що через ектезис догматизували, те типосом відкинули, і себе самих стільки крат прокляли й роздушили. Тому що самі собою прокляті, і помісним собором у Римі відкинені, і священицтва відчужені, які вони здійснюються таїнства? І який дух сходить на тих, яких вони хіротонізують?". Сказали йому: "Що бо? Ти сам спасаєшся, а всі гинуть?" Сказав їм святий: "Коли всі люди у Вавилоні тілу золотому поклонялися, святі три отроки нікого не осудили на загибель, не дивлячись на инших діла, але лише на себе самих, щоб не відпасти від істинного благовір'я. Також і Даниїл, у яму вкинений, не засудив тих, які не молилися Богові за велінням Дарієвим, але про себе думав, і піклувався, і волів умерти, аніж згрішити перед Богом і від своєї власної совісті битим бути за переступ Божого закону. Хай не дасть Бог і мені когось осудити ані ж сказати, що лише я спасуся. Наскільки ж можу, волію умерти, аніж збентежити свою совість, згрішивши чимось проти православної віри". Сказав йому той, що прийшов: "Що зробиш, коли римляни з'єднаються з візантійцями? Бо вчора прийшло з Риму двоє апокрисаріїв і завтра в день недільний будуть причащатися з патріярхом Пречистих Таїнств". Відповідав преподобний: "Якщо і ціла вселенна почне з патріярхом причащатися, я не маю причащатися з ним. Знаю-бо Духа Святого через апостола Павла, який і ангелів анатемі передавав, коли б инакше благовістили, нове щось вносячи". Говорили йому ті: "Чи завжди потрібно дві волі ісповідати в Христі і в Його діянні?" Відповів святий: "Потрібно завжди, тому що благовір'я справді шанувати хочемо, ні одна-бо істота без природного звершення не існує. Бо святі Отці виразно кажуть, що не існує ані не пізнається ніяке єство без притаманного йому діяння. Якщо-бо не існує ані не пізнається єство без діяння, то як можна пізнати Христа, що Він справді єством Бог і Чоловік". Тоді сказали: "Знаємо, що справді так є, проте не засмучуй царя, який задля примирення склав типос цей, не для того, щоби відняти від тих, що в Христі пізнаються, але щоб мир сотворити Церкві, наказуючи мовчати про ті речі, що різноголосся чинять". Чоловік же Божий, на землю себе кинувши, відповідав зі сльозами: "Хай не засмучується добрий і боголюбивий цар на мою злиденність, бо не можу прогнівати Бога, мовчачи про те, що він звелів говорити й ісповідувати. Якщо-бо, за божественим апостолом, Він є тим, хто поставив в Церкві перших апостолів, другими пророків, третіми учителів, то через них Сам Він говорив, зі всього ж Святого Письма, Старого й Нового Заповітів, і зі святих учителів, і соборів навчаємося знати, що має силу бажати і діяти божеством і людськістю воплочений Христос Ісус, Господь і Бог наш. Нічого ж Йому не бракує з того, чим же як Бог, чи з того, чим же як чоловік пізнається, окрім гріха. Якщо ж досконалий є з обох і нічого Йому не бракує, то справді все в ньому тайна, — той перелюбство чинить, що не сповідує Його як саму сутність із притаманними Йому властивостями, за обидвома єствами, з них же, і в них же і що Він перебуває". Коли те й більше сказав святий, похвалили ті, що прийшли, його премудрість і не мали що йому відповісти. Сказав же пан Сергій: "Через це одне всі переживають, о Авво, бо багато людей, на тебе дивлячися, відлучаються від єднання з цією візантійською Церквою". Сказав святий: "І хто є такий, щоби повідомив про мене, наче я велів комусь, щоб не єднався з царем візантійським?" Відповідав пан Сергій: "Так само, як ти не єднаєшся, багатьох вельми відвертаєш від єднання". Сказав йому Чоловік Божий: "Нічого ж тяжчого й печальнішого нема, коли когось сама викриває совість, і нічого ж вільнішого, коли в когось вона бездоганна". Пан же Троїл, те мовивши, що по цілому Заході типос царський відданий анатемі є, сказав до святого: "Чи добре, що благочестивого царя нашого розуміння безчестимо?" Відповідав святий: "Хай пробачить їм Бог, що панові цареві те порадили, склали типос і що погодилися з «Типосом»". Сказав Троїл: "Хто порадив? І хто погодився?" Відповідав преподобний: "Ті, що є в Церкві старійшини, ті його намовили, князі ж погодилися. І так шкоди сморід повернувся на невинного, що будь-якій єресі був чужий. Проте радьте цареві те, щоб наслідував діда свого, блаженної пам'яті царя Іраклія. Він-бо, коли довідався, що багато отців ектезіс не приймають і тих, що опинилися в тій єресі викривають і відкидають, очистився від гріха того, пославши всюди свої послання, які повідомляли, що ектезіс не його, але Сергія, колишнього патріярха. Так і цей цар нехай зробить і буде вільний від всілякого гріха". Вони ж мовчали довго, похитуючи головами, тоді сказали: "Нелегко є все, ані не може так бути, як говориш, авво". І по достатній бесіді, мир давши, відійшли.

По бесіді тій минув тиждень, в наступну суботу ведений був святий у палату царську з обома Анастасіями, учнями своїми, на допит. І першим введений був перший його учень Анастасій, другого же Анастасія, який був апокрисарієм Римської церкви, зовні залишили. Коли увійшов той Анастасій всередину, де ж сиділо із синклітом двоє патріярхів — Тома, який Константинопольським у той час патріярхом був, і другий якийсь. Увійшли зразу й наклепники, на преподобного Максима велику брехню склавши, і просили Анастасія, щоб слова їхні сповістив правдивими. Він же, з великою сміливістю брехню їхню викривши, без боязні говорив перед патріярхами і синклітом. Коли ж спитали його, чи анатематизував типос царський? Відповів: "Не лише анатематизував, але й книжицю на нього написав". Сказали йому князі: "Що ж? Чи не визнаєш, що погано зробив?" Відповів: "Хай не допустить мені Бог те сказати, що зле зробив, бо за правилом церковним зробив добре". І про инших багато речей питали його. Коли відповідав, що Бог допомагав йому, виведений був геть, і введено старця Максима праведного. Йому ж говорив Троїл-патрицій: "Бачиш, авво, говори правду, і Бог помилує тебе. Бо коли в законний допит прийдемо, і якщо одна провина з тих, що приносяться на тебе, виявиться правдою, за законом мучений будеш". Відповідав старець: "Казав уже і знову говорю, настільки може хоч одна з тих провин правдивою бути, наскільки сатана може бути Богом, але тому що Богом сатана не є і бути не може відступник той, провини-бо ті не можуть бути правдивими, якщо брехливими є. Проте що хочете робити — робіть, я, Бога благочесно шануючи, не боюся образи". Сказав йому Троїл: "Хіба не анатематизував ти типоса?" Відповідав старець: "Не раз вже казав, що анатематизував". Сказав Троїл: "Якщо типос анатематизував, то і царя". Відповідав праведний: "Я царя не анатематизував, а хартію, чужу православній і церковній вірі". Сказав Троїл: "Де анатематизував?" Відповів Максим святий: "На соборі помісному, що в Римі був, у церкві Спасителевій і Богородичній". Тоді говорив до нього єпарх: "Чи єднаєшся з нашою Церквою, чи ні?". Відповідав святий, кажучи: "Не єднаюся". Казав єпарх: "Чому?" Відповідав святий: "Бо відкинула православні Собори". Говорив йому єпарх: "Якщо Церква наша відкинула Собори, то як вони опинилися в диптисі місяцесловному?" Сказав святий: "Яка користь від імен і згадування їх, коли догми їхні відкинено". Сказав єпарх: "Чи можеш явно показати, що нинішня Церква відкинула догми тих, що були раніше, святих Соборів?" Відповідав старець: "Якщо просите мене й накажете, то легко можу показати". Коли всі замовкли, сказав до нього Ґазофілакс:"Чому любиш римлян, а греків ненавидиш?" Відповідав святий: "Заповідь від Бога маємо, щоб нікого не ненавидіти. Люблю римлян, бо мені єдиновірні. Греків ж люблю, бо тої ж є, що й я, мови". Знову Ґазофілакс: "Багато років собі назвеш?" Відповідав: "Сімдесят п'ять". І сказав йому той: "Скільки років з тобою перебуває твій учень?" Відповідав: "Тридцять сім". Тоді якийсь клирик возвав: "Хай воздасть тобі Бог, щось-бо вчинив ти блаженному Пирру". Святий же не відповідав клирику тому нічого. Багато ж питань і допитувань було, ні один із патріярхів, що сиділи там, нічого не промовив. І коли слово про собор, що був у Римі, продовжилося, якийсь Демостен возвав: "Нечинний був собор той, бо зібрав його Мартин, папа відкинений". Відповідав йому чоловік Божий Максим: "Не відкинений є папа Мартин, але через гоніння постраждав". Після того святого відіслали геть, радилися, що з ним робити. І нарадили нелюди-кати, наче людинолюбно життям його обдарувати, муки накласти, тяжчі від смерти, і віддали його в руки градському єпархові. Він же, взявши Максима преподобного з учнями його і в претор увівши, спершу самого святого старця, оголивши й на землі простягнувши, жилами найгострішими звелів бити — не пощадив старости беззаконний кат, ані чесноти його не посоромився, не розчулився, бачивши тіло його, постницькими подвигами виснажене. І настільки жорстоко били його, що земля кров'ю його обагрилася, і плоть його роздробилася, і ні одного ж місця на тілі цілого від ран не зосталося. Тоді звір той лютий до учнів преподобного з люттю звернувся, подібно бив обох. Коли вони були биті, проповідник закричав: "Ті, що царським наказам не підкоряються і в непокорі перебувають, достойні є такого страждання". І так ледве дихаючих у в'язницю вкинули. На наступний же день знову святого і преподобного мужа з найпершим учнем Анастасієм із темниці у претор вели, ледь живого, цілого ранами зболеного, на нього ж тяжко було дивитися, старця чесного, постника святого, богомовного учителя й ісповідника богословного, цілого закривавленого, лютими ранами зраненого, що з ніг до голови живого місця не мав. Проте не зжалилися над ним жорстокосердечні, але лютішу вчинили кривду. Витягнули-бо йому богомовний той язик, що рік премудрих учень був джерелом і потопляв єретичні мудрування, глибоко в гортані відтяли без милосердя. Так хотіли накласти мовчання устам боголовським. Те ж вчинили й учневі його одному, Анастасію першому, і знову в темниці їх замкнули. Але той, хто влаштував язики грудних немовлят до хвали Імени Його святого, Христос Господь, німому дав добровістити, той і цим рабам своїм вірним й істинним, преподобному Максимові Ісповіднику й Мученику, також і учневі його преподобному Анастасію подав понад надію говорити і без язика, краще і ясніше, аніж перед відрізанням язика. Довідалися про те єретики окаянні, як осоромилися, і на більшу зрушилися заздрість: праву його руку ножем і молотом відрізали і на землю кинули. Так само зробили й учневі його, Анастасієві святому, руку йому відрізавши. Другого ж учня Анастасія, апокрисарія Римської церкви, пощадили, бо колись у царів був нотаріусом. Після цього преподобного Максима з учнями з претору вивели, волокли їх по цілому торжищі з наругою, урізані їм язики і руки всім людям показували і безчинними голосами крик і сміх творили. Тоді після нелюдського того катування і безчесної наруги у вигнання далі всіх трьох, кожного окремо, послали, без всілякої про них турботи, без їжі та одягу, голих і босих. Багато ж біди і скорботи перетерпіли в дорозі. Преподобного Максима через біль великий ніяк везти не могли: ні худобою, ні колесницею, — і сплели воїни кіш на подобу ложа, і вклали в нього старця вельми хворого, так у вигнання з великим трудом ледве нести могли. Допровадивши ж його в якийсь край скитський, що в Європі, Аланія називається, у граді Схимарі в темниці замкнули. А преподобний Анастасій, учень його, який відрізання язика і руки перетерпів з ним разом, той в дорозі помер: вельми втомлений був, і вельми тіло боліло, душа ж його свята перейшла до Бога на життя безсмертне. Преподобний Максим у вигнанні тому ще три роки серед живих перепровадив, але у великому злостражданні замкнений був у темниці, не маючи ні від кого догляду в старості своїй ані людинолюбного ні від кого змилування. Його ж хворобам і скорботам коли захотів Господь кінець зробити, на вічний же Небесного царства простір і веселість вивести з темниці, утішив його спершу на землі божественним якимось явленням і останній день та годину смерти його сповістив. Блаженний же Страстотерпець великої радости сповнився, хоч і завжди готовий був до відходу, проте тоді найбільше приготувався. І надійшов бажаний той час, і година — з веселістю передав душу свою в руки Христа Бога, Його ж з юности полюбив, і за Нього ж стільки постраждав був. Так ісповідник Христовий і мученик перейшов із тутешніх й увійшов у радість Господа свого, і похований був у тому ж граді. Після поховання ж святого видно було на гробі його три свічі, які полум'ям невимовного сяйва чудесно світилися і місце те осяювали. Той, що в житті своєму світлом був для світу, той і після переставлення світити не переставав. І нині світить образом доброчинного і багатостраждального життя свого і ревности великої за Богом. Були ж ті, тоді бачені три свічі, очевидним знаменням, що такий угодник Пресвятої Тройці поселений є у світлостях нетьмяніючих у Царстві Божому, де ж із праведними, як сонце, сіяє, насолоджуючись баченням Світла Тройці. Після смерти ж Максима Преподобного залишився серед живих в осібному вигнанні другий учень його — Анастасій-апокрисарій. Він пізніше життя, і подвиги, і страждання Отця й Учителя свого описав детально, вельми просторо. З нього ж тут зібралося коротко, скільки достатньо для користи нашої, для прославлення ж Бога, через святих славленого Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж і від нас, грішних, хай буде честь, і слава, і поклоніння нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день страждання святого мученика Неофіта

У Нікеї Витійській був муж на ім'я Теодор, мав дружину на ім'я Флоренція, обоє були християни, боялися Бога і Заповіді Його благочесно берегли. Вони народили дитину, хлопчика, і Неофітом його нарекли. Просвітили його святим хрещенням, виховували по-християнськи. Ріс же хлопець літами і розумом і до десяти наближався років, й учитися книг починав. Вселилася в нього благодать Божа, яка із уст дитини хвалу собі здійснює: Святий-бо Дух, де хоче, там дихає. І був хлопець чудотворцем. Мав же таку звичку: коли відпускали дітей зі школи додому, блаженний той хлопець Неофіт брав зі собою додому убогих дітей, з якими учився, і ту їжу, яку батьки давали йому на обід, розділяв поміж своїми однолітками, сам же залишався голодний. Йшовши до воріт, які були на схід, там перстом своїм намалював хрест і поклонявся, молячись до Христа Бога, на хресті за нас Розп'ятому. Діти ж, що вчилися з ним, убогі, наситившись обідом його, приходили до нього, коли молився при воротах східних. Був же там у стіні камінь, з нього ж Неофіт блаженний, вдаряючи рукою, виводив воду, наче з джерела, щоб пили його співучні, — і пили вони. Це ж робив святий хлопець щодня, однолітків своїх обідом своїм годуючи і водою, чудесно з каменя виведеною, напуваючи. Заборонив же їм кому-небудь розповідати про те, що було. І не розповідали вони, і ніхто не знав того чудотворення його в той рік, навіть батьки його, хіба хлопці ті убогі. Наступного ж року матері його Флоренції, яка вельми боголюбива була, відкрилося те від Бога у видінні сонному, що син її виводить воду з каменя, подібно Мойсею, і напоює спраглих хлопців. Вона ж, вставши, молилася Богові, щоб явив їй ясніше про сина її Неофіта. І ось прилетів із небесної висоти голуб білий, світлом невимовним виблискуючи, який, сівши на ліжку Неофітовому, людським до неї провістив голосом: "Посланий я [казав] від Спаса зберегти одр твій непорочним". Те чувши, матір впала мертва від великого жаху — стало відомо зразу по цілому Нікейському граді, що Флоренція, жінка Теодорова, померла нагло. Збіглося в дім той багато людей — мужів і жінок, сусідів і знайомих, — і не розуміли, що таке з нею, чому померла несподівано. Теодор же, муж її, у той час був на полі, і зразу послали сповістити йому про раптову смерть дружини його. Він же, розірвавши на собі одяг свій від печалі, поспішив швидко в дім, ридаючи. Його ж зустрів у воротах Неофіт: "Чого сумуєш, — сказав, — батьку? Не померла-бо мати моя, але заснула міцно". І прийшовши з батьком, взяв за руку матір свою: "Встань, мати моя, бо заснула ти солодко". Вона ж, як зо сну збудившися, обняла дитину свою і цілувала його з любов'ю. Те бачивши, ті, що зібралися там люди, прославили Бога. Сказала ж Флоренція все мужеві своєму за порядком, що у сонному видінні і що ясно бачила, у той час довідалася й инше чудо — що з каменю воду Неофіт виточує. І були всі у здивуванні великому. Багато ж з еллінів, що там були, таке чувши, благодаті Божої чудесної в чесному й непорочному хлопцеві Неофіті дивувалися й у Господа нашого Ісуса Христа увірували. Завжди ж голуб той, до одра святого являючись, сідав і по-людськи промовляв. Одного ж разу сказав до нього: "Вийди, Неофіте, з дому батька твого і йди услід за мною". Вставши ж, божественний той отрок поцілував батьків своїх і пішов услід за голубом. Голуб же, до гори Олімпійської його довівши, у якусь ущелину кам'яну і в печеру, що там трапилася, влетів, де ж святий, після нього увійшовши, знайшов лева великого і сказав йому: "Вийди звідси і знайдеш собі иншу печеру. А тут мені жити Господь звелів". Лев же, те чуючи, порох з ніг його язиком облизавши, відійшов. І жив святий у тій печері лев'ячій, ангел його годував. І після одного року велінням Божим пішов знову в Нікейський град до батьків своїх, що при смерті вже були. Їм же останнє цілування віддавши й до Бога їх передпославши, маєток, що по них залишився, роздав убогим і знову в гору Олімпійську на своє перебування повернувся. І був там до сповнення п'ятнадцятого від народження свого року, безперестанку, як ангел, Бога хвалячи, їжу з рук ангельських приймав.

У той час царювали на Сході і Заході Диоклетіян і Максиміян, кати, краю ж Витійському був ігемоном Децій і Вар з ним, і гнана була Церква Христова по вселенній нечестивими ідолопоклонниками. Коли прийшов Децій у град Нікейський, кричав глашатай, щоб усі громадяни і всі навколо зібралися принести богам жертви, і встановлений був день для скверного того празника. Були ж у ті дні й царі у Витійському краї, і в Нікею прийшли. І коли настало бісівське те свято, і приносили всенародні ідолам жертви, тоді ангели Божі, взявши святого Неофіта з гори Олімпійської, поставили його посеред торжища Нікейського, з лицем просвітленим, як же колись Мойсея, і возвав святий велегласно: "Знайшли мене ті, що не шукали мене, і явлений тим, хто не питався про мене, щоб викрити нечестивих віри блуд і оману". Народ же, святкуючи, а з ними й ігемон Децій, побачивши юнака світлого, що раптом посеред них став і велегласно возвав, здивувалися, хто і звідки, питали. І зразу пізнаний був громадянами, що Неофіт, син Теодора і Флоренції. Велів йому ігемон Децій, щоб приніс богам їхнім жертви разом з ними. Святий дерзновенні відкрив уста, почав до нього говорити: "Беззаконче і кровопивцю, що робиш, приводячи стільки душ людських на згубу, чи не знаєш, що за всіх них, їх же до бісівської приводиш жертви, будеш відповідати перед Страшним Судом і маєш мучитися вічно в геєні вогненній?" Ігемон же Децій викриттям тим на лють зрушився, звелів святого юнака, оголивши, на дереві за руки зчеплені повісити і воловими жилами сильно бити, тоді, знявши, покласти в оцет, із сіллю змішаний. Святий же мужньо терпів, взивав голосом великим до народу, що там стояв, говорячи: "Мужі, беззаконням осліплені й невіданням одержимі, покайтеся і позбудьтеся пітьми тої, і прийдіть до Істинного світла, Христа Бога, і просвітіться святим хрещенням, щоб вічне життя отримати". Ігемон же, такі святого юнака слова чувши, більшої люті сповнився і звелів знову повісити його на дереві і залізом ребра йому стругати. Святий же Неофіт, мучений так, нічого иншого не говорив, лише: "Сине Божий, помилуй мене". Став перед ним один із радників ігемонових, каже: "Чого бісишся, Неофіте? Противишся велінню царському? Обіцяй принести богам жертви, і зразу вільний будеш від лютої цеї муки". Сказав йому святий: "Я Богу Небесному приношу жертву хваління, бездушним-бо ідолам і бісам, що в них живуть, ніколи ж не поклонюся". І звелів ігемон слугам лютіше стругати його по цілому тілу поперемінно. І стругали, міняючися, слуги без пощади, і видно було кості нагі. Святий же в тих муках, Богом зміцнюваний, співав: "Якщо піду посеред тіні смертної, не забоюся зла, бо зі мною ти, Господи". Бачив же ігемон, що нічого не досягне, звелів перестати мучити його і з дерева зняти. Утішав його, говорячи: "Бачачи юність твою і щадячи здоров'я твоє, великих мук на тебе не накладаю, умовляю ж тебе, поклонися богам нашим — і зразу прийдуть від царів лікарі премудрі, які тебе скоро від ран тих зможуть зцілити". Мученик сказав: "Я маю лікаря Владику мого Господа Ісуса Христа, за Нього ж терплю і на Нього покладаюся". І звелів ігемон замкнути його в темниці зв'язаного. На наступний же день ігемон пішов у палату царську і сповістив царів про Неофіта: "Юнака, — казав, — одного християнського вчора, зв'язавши, мучив, бо не хоче поклонитися богам. Він же не зважає на муки, але безперестанно прикликає Христа свого". Царі ж веліли юнака спалити живцем, і не лише того юнака, але й усіх, хто ісповідує Христа. І вийшов з палати Децій-ігемон, а з ним і Вар-старійшина, і прийшли на місце, назване "Гераклова школа", поставили образи царські, і велів Децій привести перед себе з темниці юнака Неофіта. Коли був приведений святий, сказав до них ігемон: "Неофіте, приступи і принеси жертву богові Іраклієві — і будеш всім богам приємний, і царям любий, і нам". Святий же сказав: "Я молюся Богу моєму Ісусові Христові, щоб Йому приємним і любим явитися". І розпалена була вельми велінням ката піч на спалення Неофіта святого. Його ж у неї вкинувши, замкнули отвір печі на три дні і три ночі, щоб і костей мученикових не зосталося. Святий же мученик Неофіт посеред вогню, росою Божою охолоджуваний, як на місці спокійному, веселився, співаючи: "Господь пасе мене і нічого мене не позбавить, на місці родючому тут мене оселить" . І перебував анітрохи не ушкоджений, як же і Вавилонські, колись у піч вкинуті, три отроки.

Через три дні прийшли слуги ката відчинити піч і висипати попіл — думали, що погасла піч і мученик зовсім згорів. Штовхнувши в затулку, відчинили — і зразу несподівано полум'я велике з печі вийшло й попалило багато нечестивих, які прийшли туди, і заледве хто лишився цілим. Святий же голосом великим возвав: "Благословен єси, Господи, Боже мій, що бережеш мене цілого в муках, непереможного, вибавляєш від підступів катових і вогонь на росу перетворив, попалив же полум'ям тих, хто достойний полум'я незгасного навіки. Молюся-бо до тебе, Владико, не осором мене, раба Твого, до кінця, допоки здійсню подвиг свій допомогою Твоєю". І вийшов святий з печі цілий, нітрохи шкоди від вогню не зазнавши, і взяли його ті, що залишилися після вогненного спалення, нечестиві слуги і до ігемона повели. Він же і всі, що з ним, нечестиві, дивувалися такому чудові, до волхвування його зараховували, окаянні, — самі були волхвівства бісівського сповнені. Осліпила-бо їх злість їхня і не могли пізнати сили Христової. Після цього засуджений був святий на поїдання звірам. Приготувавши арену і святого на неї нагим до прибитого стовпа прив'язавши, випустили на нього ведмедя. Той же, ревучи, пішов до святого, став наближатися і, поглянувши на нього, раптом повернувся до клітки своєї. Дивувався ж тому ігемон і всі, що дивилися. Тоді випустили ведмедицю люту, названу ратницею, яку лише двічі на рік на позорище випускали, бо люта була вельми й багатьох убивала. Вона, прибігши, поклонилася в ноги святому, шануючи Божого угодника, і відійшла у клітку свою. Так позорище те відбувалося.

Ось привели пастухи до ігемона лева, дуже великого і дикого, "його ж [говорили] в пустелі схопили, ось п'ятий уже день, і не давали йому їжі анітрохи". Ігемон же радий був, велів вивести лева того на середину позорища, де ж святий мученик нагий стояв. І всі дивувалися тому левові, що великий був дуже і лютий. Побіг лев до святого і, поглянувши на нього, схилив голову, сльози з очей, наче ріки з джерела, випустив і лизав ноги святому. Той-бо то лев був, якого ж святий Неофіт у горі Олімпійській в печері кам'яній знайшов, відіслав його деінде, а сам у печері його оселився. Пізнав же його святий, звелів піти йому в попередній дім, який на Олімпі, його ж уступив був святому, заборонивши йому, щоб ніколи не нападав на рід людський. Лев же поклонився мученикові, ішовши, ревів страшно, і зруйнував двері позорища, і пройшов швидко крізь народ. Усі ж кинулися втікати, боячись лютости звіра, але він нікому не шкодив, побіг у пустелю на попереднє своє місце, за велінням святого. Кат же, сповнений страху і жаху, що більше чинити, не відав — звелів убити мученика. Стояв же там один звіроподібний і лютий вдачею варварин, маючи в руці спис. Він на святого кинувся, вдарив його списом у груди і проколов наскрізь. І так святий мученик Неофіт, як агнець, заколений був, передав душу свою в руки Господа свого місяця січня в 21-ий день, переживши від народження свого літ п'ятнадцять і місяців чотири. Нині ж, безконечне життя унаслідувавши, славить Джерело життя — Христа Бога, з Отцем і Святим Духом, славленим навіки.

У той самий день пам'ять святих мучеників Валеріяна, Кандида, Аквіли і Євгенія, у Трапезонті замучених

Ці святі, прославлені перемогою мученики постраждали в царство Диоклетіяна і Максиміяна від дукса Лисія. Перші ж три: Валеріян, Кандид і Аквила — взяті були в горах Трапе-зонських, бо гоніння люте налягло, залишили були доми, і маєтки свої, і весь світ суєтний і вийшли в гори, поневірялися — зі звірами більше, ніж з богомерзенними ідолопоклонниками воліли жити. Коли ж взяли цих трьох, спершу в край Ласійський, у містечко одне, що Піна називається, у вигнання нечестиві, у найтіснішу там в'язницю послали. Тоді, за якийсь час, у Трапезонт їх привели і перед дуксом Лисієм поставили. Допитані ж були про Христову віру і до ідольських жертв були примушувані. Коли не підкорилися святі, спершу жилами сильно їх били нагих, тоді повісили, і кігтями залізними дерли, і свічками палаючими обпалювали. Укріплювала святих страстотерпців божественна сила, яка невидимо була з ними в муках, що й тих, які мучили, раптом настільки настрашила, що впали вони ниць, наче мертві. Бачивши те, Лисій настрашився і у в'язницю відвести їх звелів. Через декілька днів взятий був і святий Євгеній і жорстоко битий був за ісповідання Ісуса Христа. Тоді, коли ішов дукс в храм ідольський, ведений був за ним і Євгеній-мученик. Коли він усередину увійшов і помолився до Бога, зразу ідоли попадали і в порох розбилися. Тоді, велінням катовим, шнуром за руки і ноги зчепили слуги Євгенія святого і, розтягнувши на землі, палицями дебелими били довго. Тоді повісили нагого, залізними кігтями стругали тіло його, й обпалювали свічками, і оцтом пекучим, з сіллю змішаним, поливали його рани. Після цього всіх разом чотирьох святих мучеників у піч вогненну вкинули. Коли ж з неї ж вийшли неушкоджені, тоді через усічення мечем прийняли кінець. І так здійснилося цих святих мучеництво.

У той самий день житіє і страждання святої діви і мучениці Агнії

Свята мучениця Агнія у старому Римі у християнських батьків народжена і вихована. У тринадцятий рік життя свого смертю дочасною від вічної звільнилася, бо життя безкінечне знайшла, єдиного Життєдавця полюбила і до нього з юности прилинула. Молода була літами, але стара розумом дорослим. Юна тілом, але душа її мала сивину мудрости. Гарна з лиця, гарніша вірою. Вона, любов'ю Солодкого Ісуса, від Чистої Діви народженого, зранена, дівством своїм йому уневістилася і, окрім Нього, нікого ж иншого не хотіла мати собі обручником. Настільки ж благородна і прекрасна була, що красою своєю очі і серце одного юнака, що був Симфронія, єпарха градського, сином, до себе прикликала, котрий, побачивши її, коли верталася з дівочої школи, зразу любов'ю до неї заполонився і, скоро випитавши і довідавшись про дім батьків її, багато почав до неї посилати дарів, ще більше ж обіцяв, просячи, щоб погодилася невістою його бути і поєднатися з ним шлюбом. Агнія ж свята всі дари ті відкидала, наче сміття, ні за що їх не мала, кажучи, що вона заручена з кращим Женихом, від Нього кращі і дорожчі має дари, Йому уневіщена є, не може покинути Його і змінити своєї до Нього любови і віри. І було так, що юнак той з дня у день більшою зранювався до неї любов'ю і розповідав про себе, що найшанованіший і найбагатший з усіх инших благородних юнаків. Думав, що дівчина більших дарів хоче від нього, тож більші й дорожчі приготував від перших: каміння і бісер, прикраси й одяг дорогий — і сам те приніс до неї. Просив її то сам, то через друзів і знайомих сусідів, щоб нікому над ним не надавала переваги. Знаючи його благородство, багатство, і доми, і спадок, — над тим же усім панею має бути, якщо заручитися з ним схоче. Тоді відкрито почала говорити йому свята: "Відійди від мене, запалювачу полум'я гріховного, пристрасний нечистоти шанувальнику і їжі, приготованої для вічної смерти. Відступи від мене, бо випередив тебе до мене инший шанувальник, Який незрівнянно більше дарував мені прикрас і перснем віри Своєї обручив мене. Йому ж ти ані родом, ані саном дорівнятися не можеш. Він поклав на мене духовних прикрас утвар дорогу, правицю мою і шию мою обклав камінням дорогоцінним, дав на вуха мої із безцінних маргаритів ковтки й опоясав мене бісером, що ясно блищить, поклав знамення на лиці моїм, щоб нікого я полюбити більше від Нього не посміла, одягнув мене в одяг золототканий і незчисленним намистом прикрасив мене, ще ж і скарб безцінний показав, який дати мені обіцяв, якщо збережу в Нього віру. Не можу-бо ані бачити когось иншого, щоб не зганьбити першого любого мого, ані залишити не можу Того, з Ким же союзом любови міцно зв'язана, Його ж благородство найвище, могутність найміцніша, краса найгарніша, любов найсолодша всіляку благодать перевищує, від Нього ж мені оселя вже приготована, його ж голос є мені солодкий, уже скапали мені уста Його медом і молоком, вже обіймами Його чистими Йому є щиро віддана, плоть Його з плоттю моєю вже з'єдналася, і кров Його прикрасила лице моє, Його ж матір'ю є Діва, а Отець Його жінки не пізнав, Йому ж ангели служать, сонце і місяць красі Його дивуються, велінням Його мертві воскресають, дотиком хворі зцілюються, Його ж багатства ніколи не зменшуються і скарбниці не бідніють. Йому одному бережу віру і Йому всеревно себе ввіряю, і, маючи Його за мужа, дівою перебуваю, Його ж люблячи, непорочною є, торкаючись до Нього, чистою є, ані не буває по шлюбі синів, коли чари без болю і плід щодня примножується.

Це чуючи, несамовитий той юнак ще більше до неї ненаситною запалився любов'ю і болів серцем від любовного зранення — впав у тяжку недугу з жалю і печалі. Коли ж він на одрі лежав і з глибини сердечної тяжко зітхав, очевидною була для лікарів сердечна та рана. Батько ж його, коли це почув і причину хвороби, допитавшися, довідався, зразу послав до дівчини і до батьків її, хотівши заручити її за наречену синові своєму. Вона ж, як і спершу, відмовилася, кажучи: "Ніколи не відречуся попереднього свого Обручника". Єпарх же із гнівом ретельно випитував, хто є той, що хоче до сина його дорівнятися і дім його знищити. Тоді хтось із тих, що там стояли, розповів, що Агнія з юности християнкою є і волхвуванням християнським настільки зваблена, що Христа, його ж християни за Бога мають, обручником своїм вважає. Це почувши, єпарх радий був, бо міг суддя цей як повинну покаранню за богів своїх зганьблення судити і сподівався владою своєю переконати її до шлюбу із сином. Зразу-бо, пославши слуг своїх, привів її і перед судом своїм поставив. Там спершу ласкою, тоді погрозами намагався і силувався відвернути її від Христа і Христові обіцяного дівства. Проте дівиця Христова ані ласками не спокушалася, ані погрозами не страшилася, але мужньою розумом була. І коли страшив, і коли лестив — однаково насміхалася. Бачив же Симфроній-єпарх таку діви мужність, до батьків її звернувся і з ними про заручини багато говорив. А тому що благородні були, насилля їм чинити не смів, радив, щоб усіляко доньку свою вмовляли до шлюбу. Вони ж відмовлялися, говорячи: "Ми, о єпарше, вмовити її не зможемо, бо ж із дитинства її волю знаємо, ніколи вона цього не зробить ані від свого наміру ніколи не відступить". Тоді єпарх знову представив діву на суд і багато їй про любов плотську і подружжя казав. Коли всіляке улесне й ласкаве слово не помогло, врешті сказав: "З двох одне собі вибери: або шлюбом із сином моїм поєднайся, або богині Вісті, якщо дівство зберегти хочеш, на вічну віддай себе службу, бо таких вона дівиць потребує". На такі його слова блаженна Агнія відповідала: "Коли сина твого, хоч і несамовитою похіттю розбещеного, проте живого чоловіка, зневажила, чоловіка, говорю, що розум має, що і чути, і бачити, і ходити, і благами світу цього насолоджуватися здатний, і не можу на нього через Христа мого ані поглянути, то як я ідола глухого й німого, бездушного ж і нерозумного маю вшанувати? І хай не вчиню образи Всемогучому Богові, голову свою безсердечному каменю не схилю, бачачи точно, що нема иншого Бога, окрім того, що створив Небо і землю, зі Сином Своїм Господом нашим Ісусом Христом, Який задля нас воплотився, постраждав, і був похований, і на третій день воскрес, Який нині на Небесах царствує Царством безконечним. Йому я служу і поклоняюся як істинному і живому Богові, богиню ж твою погану і всіх богів ваших нечистих проклинаю". Чувши це, єпарх Симфроній сказав: "Щаджу юність твою і образи, які ти вимовила на богів наших, прощаю тобі, бо несповна розуму тебе бачу. Пощади-бо й ти сама себе і не гніви богів". Свята ж Агнія сказала: "Нащо юність мою як нерозумну ні за що не маєш і вважаєш, що я потребую від тебе милости? Знай-бо, що віра не в роках і віці тіла, але в умі міститься. І Бог Всемогутній мудрість понад роки похваляє, і в умі більше, ані ж в літах благоволить. Богів же своїх, у гніві яких бути мені не бажаєш, покинь, хай самі гніваються на мене, самі хай говорять, самі хай велять мені себе шанувати і поклонятися". Сказав єпарх: "Одне собі з цього вибери: чи з иншими дівами на похвалу дому твоєму богині Весті принесеш жертву, чи в блудилище на вічні докори роду свого до безсоромних жінок підеш". Тоді свята Агнія дерзновенно відповідала: "Якщо б знав ти, хто є Богом моїм, не говорив би такого. Я ж, знаючи силу Господа мого Ісуса Христа, ні за що не маю погрози твої, уповаю безсумнівно, що і богам твоїм не принесу жертви, і дівство моє чистим і нерозтлінним збережеться. Маю-бо Хранителя тіла мого — ангела Божого, Господь же мій — Ісус Христос, Єдинородний Син Божий, Його ж ти не знаєш, Він для мене є стіною непоборною, Стражем незасинаючим і Захисником постійним — не так, як боги твої, які є або мідні, з них же кращі казани для потреб людських бувають, чи камінні, які по дорозі розкидані. Божество ж не в камені перебуває, але престолом Його є Небо, не в міді чи в иншій якійсь дорогій речі, але в Небесному Царстві все живе Його хвалить і Йому поклоняється. Ти ж із подібними собі якщо від ідолопоклоніння до Істинного Бога не навернешся, то разом з богами твоїми, які у вогні вирізані й у вогні плавляться, вогнем вічним мучитися будеш.

Єпарх же розлютувався вельми, звелів оголити святу і вести нагою в блудилище, а оповідникові кричати так: "Агнія, злочестива дівчина, богів похулила, як блудниця, в блудилище передається". Оголена ж була свята діва на збиткування, але Бог, що уповала на Нього, не покинув її ані не допускав, щоб осоромлена і зганьблена була його Невіста, — зразу вчинив так, що волосся на голові настільки виросло, що зовсім покрило її, наче добротним одягом, і ніхто наготи її бачити не міг. Увійшовши ж у гріховний дім, побачила ангела Божого, чистоти своєї дівочої Хранителя, який так невимовною світлістю її осіяв, що через величність слави її, не могли на неї дивитися очі безсоромних і нечестивих. Блищала-бо вся кімната та, наче сонце сіяло в силі своїй, і як тільки хто цікавим оком на неї подивитися пробував, тільки більше тьмяніли очі його від невидимого образу. Коли ж почала молитися Діва, побачила перед собою одяг білий, не людськими, але ангельськими витканий руками, в нього ж одягнулася і ріст свій пристійний побачила: "Дякую Тобі", — сказала, — Господи мій, Ісусе Христе, бо, приймаючи мене в число рабинь Твоїх, цей одяг дарував мені". Тоді дім гріховний став домом молитви, місце бісівських забав стало оселею слави Божої, блудище нечисте прекрасною стало світлицею, де ж Христова Невіста з ангелом, що явився їй, хвалила і оспівувала Бога. Багато хто розбещений розумом і похіттю розпалений приходив, але слави, що оточувала Діву, забоявшись і божественну силу, що дівство її захищала, пізнавши, набували цноти і, поклонившися, відходили. Тоді й сам юнак той, зла начальник, з однолітками своїми прийшов, сповнений блудної пристрасти, хотівши насилля Діві святій учинити. І бачивши инших, які перед ним увійшли і вийшли без нічого, насміхався з них, немічними й бідними їх називаючи. Увійшов же сам із нахабством в кімнату, де молилася свята, і, бачивши небесне сяйво, не дав чести славі Господній, але безсоромно кинувся до Невісти Христової — та перш ніж рукою він торкнувся її, зразу напав на нього біс і кинув його на землю сильно, задушив його і зробив бездушним. Ті юнаки, що прийшли з ним, бачивши, що він довго затримується, думали, що чинить там гріховне діло. Тоді один з приятелів його, хотівши за отримання і сповнення бажання його похвалити і привітати, увійшов і знайшов його бездушним, що лежав, — тож почав велегласно взивати: "Мужі римські, поможіть, ця чарівниця чарами своїми убила сина єпархового". Збіглося зразу багато людей і бачили, що трапилося, одні відьмою, инші невинною її називали. Батько ж померлого, це чувши, прийшов із поспіхом серед людей і, бачивши сина свого, що бездушним лежав, із риданням сказав до неї: "О нелюдська і зі всіх жінок найжорстокіша, для чого заморила сина мого? Чи не мала більше на кому чарів своїх хитрости явити силу? Горе мені, що ти зробила! Розкажи, як ти його убила". Свята ж до нього лагідно відповіла: "Той, чию волю хотів сповнити, споконвічний ворог людського роду, має владу над блудниками і тими, хто не боїться Бога, найбільше ж над розтлівачами дівства. Він убив його. Усі-бо, скільки їх перед ним входило, живими і здоровими є, бо віддали честь Богові всіх, що послав ангела свого вбрати мене в цю одежу милосердя і берегти цілим дівство моє, з пелен Христові обіцяне. Бачивши-бо світлість ангельську, поклонялися всі і виходили без шкоди. Син же твій, безсоромний, не боявся Бога, зразу, увійшовши, дичіти почав і хитатися, і коли простягнув руку свою, безсоромно торкнутися до мене хотівши, зразу передав його ангел Божий сатані на гірку і безчесну, яку бачиш, смерть. І ось не моїм, як же ти думаєш, чаруванням, але ангела Божого владою і велінням умертвлений є". Сказав до неї єпарх: "Про це стане відомо, що не волхвуванням це зробила, коли умолиш ангела свого, щоб воскресив сина мого". Відповіла свята: "Хоч і недостойними є за невірство ваше чуда такого, але тому, що прийшла година, щоб сила Господа мого Ісуса Христа явлена і прославлена була, вийдіть усі звідси, щоб звичні молитви я сотворила Богові моєму". І коли молилася, на землі ниць лежачи, явився ангел Господній, підняв її, плачучу, і воскресив померлого хлопця. Він же, вийшовши, великим почав кричати голосом: "Один Бог на Небесах, і на землі, і на морі Бог християнський, боги ж є нічим, лише блуду оманою, собі й иншим згубу вічну приносять". Це бачивши і чуючи, багато з людей увірувало в той день, числом сто і шістдесят, і, йшовши, хрестилися, їм же трохи пізніше невірні голови відтяли, разом з юнаком воскреслим. Через таке чудо збентежилися жерці і волхви, і зробили галас, і шум великий серед людей підняли, взивали до суддів, говорячи: "Візьми зсередини відьму, убий чарівницю цю, яка не лише убиває тіло, але й душі і серця зманює". Симфроній-бо, дивлячись на таке чудо, розгублений був і хотів відпустити святу, але боявся, що жерці повстануть на нього і що з батьківщини вигнаний буде. Намісника-бо свого, Аспазія на ім'я, задля примирення народного бунту залишив, сам пішов сумний, що не зможе Святу Діву після воскресіння синового звільнити. Аспазій же, прийнявши владу, звелів посеред града розпалити вогонь і вкинути святу Агнію на спалення. Коли була вкинена свята, зразу розділилося на дві частини полум'я, даючи їй місце посеред себе просторе і прохолодне, — кинулося ж на тих, що навколо стояли, й опалювало їх. Народ же, бачивши неопалиму дівчину, не силі Божій, але чаруванню те зараховував, і говорив, навісніючи, і голосами хульними взивав до хмар. Свята ж мучениця посеред вогню, звівши руки вгору, молилася: "Слава тобі, Всемогутній, що від усіх поклін і славу приймаєш, Отче Господа нашого Ісуса Христа, Ним же вибавив мене з рук людей нечестивих і від нечистого зберіг ти душу й тіло моє чистими. Ось і нині Небесною Духа Святого росою охолоджується мені вогонь, полум'я розділяється, і всі вогненні сили на слуг, які спалити мене намагалися, кинулися. Благословляю тебе, Боже Всеславний, що й посеред полум'я шлях без страху мені до Себе даєш. Те, у що вірила, бачу, чого сподівалася, те вже прийняла й бажане отримала, Тебе ісповідую устами і серцем, Тебе всім бажанням бажаю, ось до Тебе іду, Живого Істинного Бога, з Господом нашим Ісусом Христом, Сином Твоїм, і зі Святим Духом, що живе і царствує на всі віки. Амінь". Коли здійснилася молитва і вогонь до решти погас, Аспазій, не терплячи збентеження народного, звелів меч встромити в гортань святої — і так мучениця Христова Агнія обагрилася кров'ю своєю, пішла на шлюб до Жениха Безсмертного. Батьки ж чесне тіло доньки своєї святої Агнії з радістю взяли, поклали на полі своєму недалеко від града, на шляху, названому Нументана. Там багато з вірних збиралося на молитву, найбільше уночі, бо боялися невірних, які й там, і на шляху засідали й велике творили зло. Якось напали несподівано, багатьох поранили, камінням кидаючи, і всіх розігнали, лише залишилася дівчина одна на ім'я Ємерентіяна, яка була ровесницею святої Агнії. Вона, сповнившися сміливости, насміхалася з розбійників, говорячи: "Нащо, камінносердечні, невинних людей камінням б'єте? Яку провину знайшли в тих, які Бога одного хвалять і вам своїми молитвами багато благ виклопотують". Вони ж, розлютувавшися, камінням побили її. І так, молячися біля гробу святої Агнії, передала дух свій Господеві. І зразу струс був великий, блискавка ж і страшні громи — і більша частина убивць тих упала мертвими, зверху вражені, і з того часу не сміли більше кривдити вірних, що ходили до гробу мучениці Христової. Батьки ж святої, прийшовши з пресвітерами уночі, омили чесне тіло святої Ємерентіяни, закривавлене, і поблизу святої Агнії поховали. Самі ж безперестанно були при гробі любої доньки своєї, щоночі чували і плакали. Одної ночі побачили лик дів, що повз них ішов, золототканими одежами діви були світло прикрашені і славою небесною сіяли. Посеред них і святу доньку свою Агнію бачили, вона так само сіяла, мала праворуч себе Агнця, понад сніг білішого. Вона, покликавши инших, щоб зупинилися і зачекали трошки, сказала до батьків: "Не плачте за мною як за померлою, але більше радійте. І радійте зі мною, що з дівами цими прийняла світлу оселю, і з Тим, кого всім серцем полюбила на землі, нині поєдналася на Небесах". Те сказавши, невидимою стала. Через багато років, коли настав цар Константин Великий, донька його Констаннія хворіла тілом вельми, обкладена була гнійними струпами з голови до ніг, і не було місця живого на тілі її, що навіть лікарі нічого помогти не могли. Раду ж добру прийнявши, пішла вночі до гробу святої мучениці Агнії і там із безсумнівною вірою зі сльозами молилася. Заснула й побачила у видінні святу Агнію, яка говорила до неї так: "Будь відважною, Констанціє, і віруй в Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Спасителя твого. Він же нині зцілить тебе від ран". Збудившись зі сну, Констанція відчула себе настільки здоровою, наче ніколи не хворіла, і, повернувшись у палати свої, розповіла батькові своєму і братам, що зцілила її свята Агнія. І була радість велика в домі царському, і весь град радів, славлячи Бога за чудо те преславне. І багато людей приходило до гробу святої мучениці — різні приймали зцілення. Після цього Констанція-царівна впросила батька свого збудувати церкву в ім'я святої мучениці Агнії на гробі її. Там влаштувала собі життя, перебувала в дівстві з иншими багатьма благородними і славними дівами аж до смерти своєї. І так постав монастир дівочий при церкві діви і невісти Христової Агнії святої на честь і похвалу їй, на славу ж Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.