Житія Святих - Січень

Житіє і страждання священномученика Климента, єпископа Анкирського, і святого мученика Агатангела та інших з ними

Коли минуло після Різдва Господа нашого Ісуса Христа двісті п'ятдесят років, у царювання Валеріянове град Анкирський, стольний у Галатійському краї, цього святого мученика Климента, як найкращий винограду паросток, багатьох духовних дарів гронами переповнений, виростив з роду чесного, але батьки його не одної віри були: батько-еллін, який ідольському нечестю служив, мати ж — християнка, від батьків християнських народжена і в християнськім правовір'ї і добрій настанові вихована, їй же ім'я Євфросинія. Віддана ж була у шлюб насильно, і не за бажанням своїм одружилася з мужем невірним, сподівалися батьки її збуття слів апостольських: "Спасеться муж невірний через жінку вірну". Але не було так, як же вони сподівалися, бо той, в глибину нечестя занурений і пітьмою ідолобісся охоплений, не хотів ані поглянути на світло Христове, ще ж і дружину свою Євфросинію намагався всіляко до свого притягнути зловір'я. А вона ж також його на путь істинну наставити намагалася, вдень і вночі переконувала його і стежку спасіння йому показувала, але нічого не досягла, бо огрубіло серце його. Молилася до Христа, щоб милостивий до неї був і зробив так, щоб, поєднані тілами, були поєднані й духом у святій вірі. Коли ж бути того не може, то щоб і тілами розлучилися, бо нема в них єдиного духу. Господь же наш Ісус Христос, слухаючи молитви рабині Своєї і змилосердившися над нею, звільнив її від іга невірного мужа швидко, бо його, як негідного, серцем озлобленого, зовсім відкинув, вступитися йому звідси звелів — і помер той, залишивши після себе дружині первородну дитину, мале в пелюшках дитинча — хлопчика. Його ж блаженна мати Євфросинія виховувала більше благочестям, аніж молоком і принесла його Христові, святим хрещенням просвітивши. Нарекла ж ім'я йому Климент, що з грецької мови перекладається "парость виноградна". І відповідне те ім'я йому дала, як пророчиця, передбачивши, що він буде справжнім лози Христової паростком, який має принести багатьох душ людських грона. І пророкувала про нього, що буде пресвятого імени Ісуса Христа винятковий ісповідник і проллє кров свою, і душу свою за Нього покладе, і збудеться Христовий страждалець і мученик — і навчала його святих книг, і добрих звичаїв, і на всілякі наставляла чесноти. Ріс же хлопчик той роками і розумом, і вже близько дванадцятьох років мав, коли мати його, свята Євфросинія, яка наближалася до блаженної кончини своєї і знала про це, на одрі хвороби лежачи, хотіла, щоб син її не лише речових убогих її пожитків, а й неречового того доброчинств багатства спадкоємцем був, настановляла його, по-материнськи обіймаючи, цілуючи й говорячи: "Дитино моя, дитино люба, дитино, що з пелен осиротіла і про сирітство швидше, ніж про батька довідалася. Але не осиротів ти, Отець-бо твій — Христос Бог — збагатив тебе Своїми дарами. Я тебе, дитино, народила плоттю, Христос же Бог народив тебе духом. Його-бо знай собі за отця, йому знай собі бути за сина і пильнуй, щоб немарним було твоє Богові усиновлення, служи одному Христові Господеві, на Христа покладай свою надію, бо Він є справді спасінням нашим і життям безсмертним, Він-бо з Небес зійшов до нас, щоб нас зі Собою возвести вгору, Він зробив нас Собі дітьми улюбленими й обожествив нас. Хто тому Владиці служить, уникне всіляких диявольських сітей, подолає зміїв і скорпіонів і здолає всіляку супротивну силу. Не лише-бо осоромить нечестивих царів, князів і катів, що поклоняються ідолам і бісам, але й самих тих бісів, яких вони шанують, зітре голови". Тоді в бесіді тій мати, сльози з очей проливши і Божої благодаті сповнившися, почала пророчо передрікати те, що має з ним бути: "Прошу тебе [казала], дитино улюблена, щоб один дар дав ти мені за всі мої через тебе болі і труди. Тому що зближається час лютий і близько гоніння, яке сильною люттю і погрозами дихає, буде, як же говорить Господь наш, що вестимуть тебе до царів і владик через Нього. Цю мені даси честь, о сину: стань за Христа дерзновенно і мужньо і збережи міцно й непохитно Його ісповідання. Я ж уповаю на Христа мого, о утробо моя, бо скоро процвіте на тобі вінець мучеництва і на мою честь, і для багатьох душ спасіння. Приготуй-бо серце своє до подвигу страдницького, щоб не знайшов тебе неприготованим подвигу час, знай, що корисно є бідами бути випробуваним, як золоту в горнилі, але не бійся. Тимчасовим є страждання — вічна ж відплата. Швидко минає скорбота — вічно ж триває радість. Мало тут безчестя — вічна ж у Бога слава. Погрози катів і рани — день один, царів земних лють зневажена буває і в'яне їхня слава, вогонь, від них на Христових мучеників приготований, гасне, меч їхній іржа з'їдає, сила їхня гине. Нічого ж бо нема такого, що б відлучило тебе від Христа Господа, але взирай на Небо і звідти очікуй великої, багатої і вічної від Бога винагороди. Бійся Його величности, бійся Його суду, тремти перед Всевидячим Оком, бо ті, що відрікаються від Нього, мають для себе приготований вогонь незгасимий, черв незасинаючий. А ті, що пізнали Божества Його славу, ніколи ж від Нього не відлучаються, їх невимовна веселість, і радість, й утіха зі святими ісповідниками чекають. Це мені, о сину мій, найсолодша буде від тебе винагорода за ті болі, які я понесла при народженні твоєму, за труди у виховуванні, щоб ісповідник Господній відбувся, вийшовши з утроби моєї. І наречуся мучениковою матір'ю, і прославлюся в тілі синовому, що за Христа страждає. Постарайся-бо страждати за Того, Хто постраждав за нас, щоб багатьох благ від Нього сподобитися, і я через тебе їх же сподоблюся зі святими. Це я, о сину мій, стою при дверях кончини моєї — видиме світло не засіяє мені зранку. Ти ж — моє світло, о Христе, і життя моє, о Господи. Через те прошу тебе, о утробо моя, щоб не була я осоромлена у своєму упованні, яке маю на тебе, але нехай, за словом апостольським, через чудо спасуся. Народила тебе, дитино, — хай страждаю-бо в тобі, як у своєму власному тілі. Кров, від мене прийняту, не щадячи, пролий, щоб через неї і я прийняла почесть. Віддай тіло на рани, щоб через них і я возвеселилася перед Господом нашим, наче сама зле постраждала. Одна жінка, єврейка, колись сімох синів принесла Богові в мучеництво за благочестя — і в семи тілах синів своїх однією своєю душею страждала, перебувала непереможною. Ти ж один мені достатній будеш до слави в Господа мого, якщо за благочестя міцно трудитися будеш. Ось відходжу нині від тебе і перейду перед тобою до Бога. Тілом відходжу, дух же мій відлучений не буде від тебе, щоб з тобою сподобитися припасти до престолу Христового, хвалячися перед Ним твоїми стражданнями і твоїми подвигами вінчаючися, бо і корінь дерева, під землею схований, тою ж зрошується росою, як і його явлене на землі зриме гілля". Так весь день блаженна мати перед святою своєю кончиною сина свого улюбленого наставляла, обняла ж і цілувала його голову, очі, лице, уста, груди і руки. "О блаженна нині я, — говорила, — що тіло цілую мучениче!" І по таких достатніх словах, схилившися на шию йому, передала душу свою в руки Господа свого і спочила з миром.

Коли ж померла чесною смертю природною матір Климентова і похована була, залишився хлопець Климент зовсім осиротілий — одного мав Отця Бога. Бог же, спільний для всіх Помічник, турбуючись про сиріт і вбогих, блаженному Климентові, як малій ще дитині, дав другу матір. Була-бо в тому ж граді одна жінка — благородна, і чесна, і багата, на ім'я Софія, приятелька матері Климентової, блаженної Євфросинії. Та Софія жила за Богом, віддавалася молитвам удень і вночі, була ж бездітна — прийняла собі замість сина цього блаженного хлопця — Климента святого — і, як природну свою дитину, любила його, всіляко про нього дбаючи. У ті часи був голод великий дуже в Галатії, і покидали нечестиві елліни дітей своїх на шляхах, не маючи чим їх годувати, і самі від голоду пропадали. Тоді Климент святий зібрав тих дітей у домі Софії, другої матері своєї, і з її маєтку виховував, одягав, учив і до святого хрещення приводив їх, і зробив сиротинець та школу в домі Софії, що стала вона матір'ю багатьом дітям в Бозі, кращою від тих, що народили їх у тілі: родила-бо їх духовно, виховуючи в християнській вірі. Святий же Климент у молодих віку свого літах здобув мужа дорослого розум, почав з юности плоть свою умертвляти постом і повстримністю — як чернець жив. Бо від їжі, яку готували через забиття тварин, стримувався — їв же хліб і зілля, питтям же йому була вода; в тому уподібнювався святим трьом отрокам, їх же тіла, посту навчившися, неушкоджені були вогнем подвійним: і внутрішнім — природної похоті, і зовнішнім — палаючої печі. Небагато ж у тому краю тоді християн було, Климент блаженний серед них був як божественне якесь світило: багатьом світло пізнання Бога засвічував. Але вже час було світлій свічі на свічнику бути поставленій — Климентові святому, що чеснотами світився, зійти на ступінь освячення, щоб так, багатьох просвітивши, на путь спасіння їх наставити. Божим-бо промислом і волею і всіх, що в Галатії, християн зібранням одноголосним поставлений був спершу читцем, тоді дияконом і пресвітером, через два роки ж і на єпископський сан був возведений, молодий літами, мав тоді не більше двадцяти років, і був другим Даниїлом, що, сам юний, старих розумом і чеснотами перевищив і показав, що старість не за роками рахується, але за доброчинним життям і премудрістю. Прийнявши єпископський сан, Климентій святий не дітей лише, їх же багато зібрав, книг учив, але і старцям учителем був, еллінів до християнства приводячи й охрещуючи і щодня примножуючи Христову Церкву. Після цього почало передбачення блаженної його матері Євфросинії збуватися — почав сплітатися його вінець мученицький. Це почалося так. Диоклитіян-кат, прийнявши Римське Царство, у перший рік царювання свого послав писання у всі краї Римського володіння — до князів і владик, намісників своїх, до ігемонів ж, і воєвод, і градоначальників, наказуючи убивати й губити різними смертями всіх, що називаються ім'ям Христовим. Погрожував же в тих своїх писаннях тим князям і владам, які неналежно наказ його про згубу християн виконуватимуть, рівні для таких муки і смерть визначивши. Ретельним же в катуванні тому обіцяв багатство і почесті. Тому всі по краях і градах царські намісники та володарі і царських погроз боячись, і хотівши кожен догодити йому та прийняти від нього почесті, багато почали докладати зусиль, щоб знищити зі землі ім'я християнське. У той час у край Галатійський прийшов антипат Домитіян і шукав ретельно, за велінням царським, християн на убивство. До того обмовлений був невірними святий Климент, єпископ Анкирський, що забороняє поклонятися великим їхнім богам, до Христа ж свого багатьох приводить. І зразу Домитіян звелів його, взявши, привести до себе й спершу ласкавими і звабливими словами намагався притягнути святого до свого нечестя, говорячи: "Наклепи про тебе, нам принесені, ніяк правдивими мені не видаються, лице-бо, і вигляд чесний, і вдачі лагідність показують, що ти людина вибрана, благородна, премудра і розумна. Те, що говорять деякі про тебе, — від дитинячого безумства. Сам нам розкажи про себе, від тебе самого правду легше довідаймося, хоч трохи нам чогось із твоєї премудрости скажеш". Святий єпископ сказав до нього: "Наша, — казав, — премудрість і розум — це Христос, Син Бога Отця. Його ж Словом усе створено було, від Нього ж ми те саме, що говорити й розуміти, маємо". Сказав кат: "Ось мимоволі образив нас тим, це без усілякої надії на початку злослів'я починаєш говорити, але раджу тобі, щоб відклав те безкорисне говорення і приніс жертви богам нашим: знай, що кожного, хто богів нищить, чекають муки, того ж, хто шанує їх і поклоняється їм, — почесті чекають. Для того нас самих май за зразок, бо їх вшануванням вийшли на такі високі сани і дякуємо їм за їхнє благодіяння, шануючи тих, що їх шанують, мучачи тих, що не хочуть їм поклонятися". На ці антипатові слова засміявся святий, сказав: "Але ми, антипате, словам твоїм протилежне розуміємо: ваші-бо дари маємо за марноту, честь — за безчестя і великий сан — за роботу невільницьку, і знову — безчестя, погрози, муки — за насолоду й утіху маємо, а ще більше через них з Богом єднаємося. Це ти знай, не сподівайся нас відвернути від благочестя нічим же: ні обіцянками честі і дарів, ні мук погрозами". Такі святого слова зрушили на гнів Домитіяна. який, на святого гостро дивлячись, говорив: "Я тебе, як бачу, зробив гордим, лагідно з тобою бесідуючи, і не дивно, бо, як же чув про тебе, завжди з дітьми перебуваючи, подібно до них і розум маєш дитячий. Далі ж, якщо не умилостивиш богів жертвами, то знай, що смертю покараний будеш, смертю ж не такою, якої ж ти сподіваєшся, щоб скоро померти, але спершу багато і різних мук піднімеш, тоді найтяжчою карою люто помреш, і так погано поганий загинеш, і будеш для инших прикладом, щоби й инші покаралися страшною загибеллю твоєю". Святий же Климент сказав: "Тому що дітей згадав ти, знай-бо, що я мав старання навчити дітей тої премудрости, яку ж ненавидять ті, що є серед вас мужі старші і премудріші, бо істинна Божа Премудрість утаюється від премудрих і розумних світу цього і відкривається немовлятам. Радію-бо і запевняю, що приношу Жертви Богові моєму умові і словесні, а не як же ваші жерці приносять потоки крови, дими ж і нечистоти — ними ж своїх богів ви безумно шануєте. Я ж, коли кров свою за Бога мого проллю, в жертву Йому принесу її і, якщо не зовсім, то хоч почасти Господеві моєму воздам за пролиття Його за мене крови, бо мене Христос, Цар мій, Своєю чесною викупив кров'ю".

Коли це мученик з великим дерзновенням промовив, антипат, відклавши оманливу свою лагідність, природні собі відкрито показав лютість і безумство і звелів святого на дереві повісити нагого, стругати й різати тіло його гострим залізним знаряддям. Роблячи ж те, слуги кричали на мученика, щоб не зневажав царських велінь. Глибокі-бо на тілі святого борозни, як на ниві, оралися, і багато частин тіла від нього відпадало, і нутрощі його видно було, що й очам, які те бачили, нестерпний був той вигляд. Він же не похитнувся розумом, не змінив лиця свого, ані не випустив нетерпеливого якогось голосу, ані не промовив болісних слів, ані не застогнав, мучений настільки важко, але міцніший і мужніший був від тих, що дивилися на такі його муки, і видавалося, що менше його боліло, аніж тих, що мучили його. Великодушно дякуючи подвигоположникові Христові Богові, веселим же лицем до небес взираючи, говорив: "Слава тобі, Христе, Світло моє і Життя, дихання моє і радість. Дякую тобі, о Життєдавче, що мене такого спасіння сподобив. Уже веселиться душа моя на шляху свідчень Твоїх. Солодкий мені є всілякий труд задля любови Твоєї, Тобі слава, бо терпінням мене укріплюєш, руку-бо Свою всесильну простер до мене, грішного, вибавляючи мене від люті антипатової і від рук, що мучать мене, бо Сам є прибіжищем для всіх у скорботі". Коли так молився святий, ослабли ті, що мучили його, і стали недієздатні. Антипат же, бачивши, що ослабли, говорив до мученика: "Думаєш, що я твоїм терпінням уже переможений, бо одною годиною втомилися слуги?" Відповідав святий: "Я не думаю так, але вірую і покладаюся на Христа, що є в мені, що Він переміг, перемагає і переможе кожного противника". І звелів антипат иншим слугам обступити мученика й більше від попередніх шматувати тіло його. І мучили так непереможного страждальця довгий час, допоки й ті знемогли і були наче мертві. Антипат, на те дивлячись і то дивуючись, то соромлячись виснаження слуг своїх, звелів мученика з дерева зняти. Святий же такий був, що й дивитися страшно і руками доторкнутися неможливо: було-бо зовсім тіло, як якийсь одяг, обдерте, одні лише кості в крові видно було, і ледве людина впізнавалася. Антипат, бачивши, що муками нічого не досягне, знову лагідними словами почав був бесідувати до мученика. Він же, як Христовому мужньому воїну годилося, говорив до ката багато протилежного — і знову зрушив його на лють. І крикнув Домитіян, говорячи: "Справді сварливий є цей чоловік, бийте його по лиці і в уста, бо ті ще частини тіла є цілі і через те говорять дерзновенно. Хай будуть до иншого подібні тіла, бийте нещадно". Били святого слуги по лиці й по устах кулаками сильно, що й на землю він упав від сильних ударів. А лежачого на землі камінням в уста били немилостиво, і зуби йому розсипалися. Мученик же, радіючи, говорив: "Почесть мені, о антипате, радше чиниш, аніж муки, бо й Господа мого Ісуса Христа по устах били, і по щоках, і я, недостойний, того ж нині сподобився. Стефан Первомученик камінням побитий, і я ними ж прикрасився. Полегшення мені в муках від того, що бачу себе нині наслідувачем страждань Христа мого. І легкими мені робить всі болі те, що з більшими і кращими від мене сподобляюся великої чести, причасником тих же страждань є". Кат же, такій великодушності мучениковій дивуючися, звелів взяти його у в'язницю, думав же, що не може іти настільки зранений, бо все тіло його одною було раною, — звелів слугам нести його, взявши за руки і ноги. Святий же тих, що хотіли його взяти і нести, відігнав від себе, встав і пішов сам в силі Христовій, співаючи і говорячи: "Єлей же грішного хай не намастить голови моєї". Те бачивши, антипат говорив до суддів своїх: "Яке велике терпіння і сила є в того чоловіка? Таким би годилося воїнами царськими бути, щоб від усіляких бід були вищі, не годиться мені його судити знову, але до царя Диоклитіяна пошлю його. Сам-бо він хіба зможе його здолати: досвідчений він у катуваннях, завжди такі винаходить муки і вбивства, що весь град Римський тремтить перед його судами". І не через багато днів, коли святий в темниці благодаттю Христовою від ран був зцілений і здоровий, послав його антипат до Риму, до царя Диоклитіяна, написавши про нього все. Коли святого ж вели воїни, виходячи із града, молився він до Бога, говорячи: "О Боже і Царю Неба, і землі, і всієї Вселенної, все сповнюєш Сам і з жодного не відлучаєшся місця, у руки Твої град цей передаю, збережи його й ті, що в ньому, душі віруючих в Тебе. Збережи Церкву твою неушкодженою, щоб не розполохали пси і вовки малого в ній стада Твого, не згуби ані не зменшуй словесних овець твоїх, але більше примнож їх задля слави імени святого Твого, ані мене ж від града цього зовсім не відлучи, але, в путі і в подвигах зі мною перебуваючи, знову поверни мене сюди, Ти, що повернув Якова в дім батька його і вибавив його з рук Ісаєвих, кості знову Йосипові з Єгипту винести і в батьківському їх покласти гробі людям Твоїм звелів, щоб прославився Ти навіки-віків". Так помолився і був ведений в путь.

Коли був приведений святий до Риму і перед нечестивим царем поставлений, дивувався цар, бачивши світлість лиця мученикового і силу тілесну, і не хотів йняти віри писанню Домитіяновому, яке сповіщало, що такі страждання християнин той перетерпів: бачив-бо його тілом здорового, лицем веселого, наче ніколи ж ніякої біди не терпів. І питав: "Чи ти славний Климент, що такі муки перетерпів?" Тоді звелів покласти перед святим з обох боків багато різних речей, протилежних собі: з одного — срібло, і золота багато, і писання царське, що великі чини мученикові дарувало, одяг дорогоцінний і всіляке багатство та прикраси, з другого ж боку — зброю катівську, руки залізні й гаки, залізні одра й гострі бритви, вугля розжарене, казани, шоломи розжарені, рожна, колеса, і тяжкі вериги, й инші знаряддя ката незчисленні. Таке цар поклав і, на мученика глянувши, показав рукою золото і багаті дари і сказав: "Це дарують тобі боги наші, якщо, їх пізнавши, почнеш шанувати поклонінням і жертвами". Святий же відвернув очі від них, як від речей поганих, нечистих, і смердючих, і погляду недостойних, і сказав із зітханням: "Хай будуть вони з богами вашими на згубу". Цар же, грізно поглядаючи, показав на знаряддя катівське й до святого говорив: "Це приготоване для тих, хто не вірує в богів наших". Мужній же Христовий мученик відповідав йому: "Якщо катування твої, як же ти вважаєш, страшні є, що думаєш про муки, які приготував Бог небесний для тих, котрі не вірять у Нього? І якщо дари ваші світлі, і дивовижні, і почесні виглядають для тих, що по-земному мудрують, наскільки більші є ті, що воздаються на Небесах, які приготував Бог для тих, хто любить Його, їх же ані око не бачить, ані вухо не чує, ані на серце людині не прийде. Золото і срібло землі є неплідні, людьми на зовнішнє прикрашання вигадані, їх же вогонь і залізо перетворюють, іржа і стирання з'їдають, розбійники відбирають і злодії крадуть. Світлий одяг є справою червів, їжа для молі чи безсловесних тварин насиллям віднятою вовною. І тим, що її роблять, тим дивуватися годиться більше, ніж вам, що нею прикрашаєтеся, бо хитрістю якоюсь річ роблять, з гіршого в краще перетворюють, але самих робітників, як поганих і нічого не вартих, зневажаєте, а ті, що їхнім рукоділлям себе прикрашають, ті гордяться і вивищуються, від поганих безсловесних позичивши слави. Доброго ж Бога нашого блага не позичені ні від кого, але Його власні та незмінні, і з Його волі, а не людської хитрости існують, мають же славу безсмертну і світлість вічну, ані не бояться від довгого часу змін якихось, ані міль їх не їсть, ані тля не тлить, ані ж вічні віки не зможуть їх зістарити". Диоклитіян казав: "Добре говориш — зле розумієш, тому намагаюся до пізнання богів привести тебе і через те лагідно бесідую з тобою, вмовляючи тебе, щоб не уповав на смертного чоловіка, як Його ж бо ви шануєте, — Христа. Він від юдеїв багато муки перетерпів, врешті убитий був і помер. Боги ж наші завжди є безсмертні й ніколи нічого не терпіли". Святий же відповідав: "Правду говориш, царю, що боги ваші є безсмертні та безпристрасні: як-бо можуть померти, ніколи не живши? І як страждати можуть, будучи без почуттів? Не знаєш того, що биттям, різанням, тертям руками людськими зробилися. Камінних ваших богів залізо і молот били, дерев'яних — сокира і ніж різали, золоті і срібні у вогні вироблені, мідні й залізні молотом викувані — й, инших немало безчесних биття і втручань прийнявши, однаково залишилися бездушними. Безсмертні-бо є, наче не жили, руйнуються як ті, що ніколи не були. Господь же мій і Бог усіх Христос за природою людською померти захотів плоттю, щоб врятувати світ і саму перемогти смерть Божественною силою Своєю, — і зробив те, воскрес у день третій і життя Своє власне нам дарував". Диоклитіян же вільні й дерзновенні слова святого чуючи, розгнівався вельми і звелів прив'язати його до колеса, нагого крутити й бити палицями залізними. Коли оберталося колесо і святий був зверху — битий був палицями, коли ж був долі, де тісне навмисно було зроблене місце, там колесом притискався дуже, що й кості в ньому ламалися і тіло, яке після перших мук відросло, відпадало. Так багато годин мучений був Христовий мученик, молився, говорячи: "Господи, Ісусе, допоможи мені і полегш мені муки, забравши люті болі, бо на Тебе покладався, віддаючи себе на рани. Поможи мені, як же колись святому апостолові Твоєму Павлові, і поглянь на тіло моє, люто зранене, хочу ж бути цілий і здоровий для слави й ісповідання святого імени Твого і щоб більше мук за Тебе прийняти на осоромлення і безслав'я нечестивих. Укріпи мене в імені Твоєму, на Тебе уповаю, життєдавця мого". Коли так святий молився, зупинилося коло непорушно, а ті, що обертали його, втомившися, знемогли. Святий же, невидимою рукою звільнений, став цілий усім тілом і здоровий. Таке багато людей, що дивилися там, бачили і зі здивуванням взивали: "Великий Бог християнський!" А Святий Климент, ця воістину Лоза Виноградна Христова, зрозумівши духом, які хотіли від страдницьких його подвигів розумні вирости грона, велегласно хвалу Богові возсилав, говорячи: "Дякую Тобі, Боже, Отче небесний, що дарував мені в цьому великому граді страждати за єдинородного Сина Твого, Котрий постраждав за нас і пролив найдорожчу Свою кров на викуплення наше. Його ж тут Петро проповідував, Павло возвістив, однойменний мені Климент прославив, Онисим ісповідав, що й, постраждавши за Нього, помер, — нині ж і на Небесах прославляються, і на землі шануються багатьма, і від багатьох же ще після цього будуть скоро шануватися понад царів земних, і царі вірні будуть їм поклонятися". Це ж говорив святий, провіщаючи майбутнє, коли ідолопоконіння, як пітьма, щезне, віра ж Христова засіяє, як сонце, і просвітить усю вселенну. Ці слова святого обпалили Диоклитіяна-ката, як же полум'я, і на більшу лють зрушили. Він анітрохи не розумів того чуда, що здійснилося Божою силою, але, злістю осліплений, одній катівській віддавався люті і звелів великими залізяками бити в уста святого й поламати йому зуби. Святий же і в битті тому не переставав говорити, дратуючи ката, хоч і не давали слуги, мовчати наказуючи. Але як же мідь чим більше вдаряти, настільки голосніший видає звук, так Христовий мученик, скільки йому погрожували, уста і зуби залізом вибивали, настільки він голосніше взивав, говорячи те, що було на славу Божу, на осоромлення гордого ката. Втомився ж і сам Диоклитіян і з люті знеміг, звелів мученика веригами залізними цілого обкласти і в публічну вкинути в'язницю. Коли святий сидів у в'язниці, прийшло до нього після вечірньої години багато людей, мужів і благорозумних жінок з дітьми, які на майдані були і бачили його мужність. Вони єдинодушно до ніг його святих припали, просили святого хрещення. Святий же дякував Богові, бо в такому лютому гонінні ісповідників Його число множилося, і зразу, повчивши їх про святу в Христа віру, охрестив усіх від малого до великого — було-бо у в'язниці тій води багато. І співали радісно: "Блаженні, яким відпустилися беззаконня і пробачилися гріхи". Коли була північ, світло велике з небес осяяло в'язницю ту, і всі, вгору поглянувши, побачили юнака красного, що сіяв, як блискавка, одягом, розпростертими летів крилами і до святого мученика спускався. До нього ж наблизившися, віддав у руки йому хліб чистий і чашу вина і зразу невидимий став. Усі ж, що стояли, з жахом дивувалися баченому. Святий же Климент пізнав, що то Тіло і Кров Христові, звичні сотворив молитви і подав усім новоохрещеним Причастя Божественних тих Таїнств, коли день вже світав. Приходили ж до нього у всі дні вірні, приводили зі собою инших до святого хрещення, і примножувалося Христове стадо, в'язниця ж була, як церква, в якій похвали Богові возсилали. Те бачивши, сторожі сповістили цареві. І було в ту ніч: зібралося до святого вірних багато, прийшли воїни, велінням царевим усіх взяли і за град вивели, як овець, на заріз. Питали ж кожного перед посіченням: "Чи відрікаєшся Христа, щоб живим бути?" І не було ж одного, який би настрашився смерти, але всі хотіли померти за Господа свого. І посічено було тоді багато мужів, і жінок, і дітей за Христа. Один лише юнак утік від посічення — не смерти боявся, але більшими муками за істинного Бога страждати хотів, ім'я ж юнакові тому Агатангел, про нього ж зараз мовиться. Після цього знову Диоклитіян суду своєму святого представив і, багато допитуючи, люто мучив: спершу нагого простягненого худоб'ячими жилами били сильно довгий час, тоді повішеного залізними кігтями стругали, поки нагими стали кості його, тіло все обстругане було. І говорив святий до ката: "Те тіло, яке стружете, не вийшло з утроби матері, те-бо вже давно Домитіян-антипат обстругав зовсім, у це нове вбрав мене Христос, Творець мій, а тому що намагаєтеся обстругати його з костей моїх, то вірю Христові моєму, що знову в таку плоть вбере мене, — може-бо, ані не забракне глини горщикові, але щедро на потребу знайдеться". Тоді кат звелів обпалювати свічами боки його. Святий же все солодко терпів за Найсолодшого Ісуса. Здивувався Диоклитіян терпінню і міцності мученика, сказав до своїх: "Багатьох із християн окаянних замучив і ні одного такого нездоланного не бачив — пошлю-бо його в Никомидію до Максиміяна, як річ нову й ніколи не бачену-не чувану, хай здивується не переможеному муками тому тілові, думаю-бо що й він ніколи не знайде настільки твердого розумом і міцного тілом". І звелів його зв'язаного посадити на корабель і везти в Никомидію на суд до другого царя — Максиміяна, написавши до того все, що Климент перетерпів від нього в Римі і перед тим від Домитіяна в Анкирі. Коли мав святий у корабель увійти, вищезгаданий Агатангел, що втік вночі з рук воїнів, котрі убивали мечами за градом Христове стадо, випередивши, таємно в корабель увійшов і чекав святого Климента. Коли його ввели, припав до ніг його святих, розповідаючи, що він охрещений від нього, сповістив йому все про страту вірних, про свою втечу і як через те прийшов до нього, щоб бути з ним, за Христа Господа всілякі муки перетерпіти і разом померти. Зрадів же Климент святий через блаженного Агатангела і через таку його ревність і любов до Христа Бога, приймаючи його прихід до себе як прихід Божого Ангела. І вдячність підносив Владиці всіх і від Нього укріплення та допомоги йому просив: щоби подав юнакові мужність і силу терпіти до кінця і вінця мученицького сподобитися.

Коли ж плили святі, у молитві перебули вдень і вночі, не мали ж зовсім їжі, і не зважав на те Климент святий, говорив-бо: "Я хліб у серці своєму маю — самого Ісуса Христа, не зголоднію, і живу маю воду — благодать Христову, не спрагну навіки". Бачили ж воїни, що Климент із Агатангелом не їли, не пили днів багато, змилосердилися над ними і давали їм хліб і воду. Вони ж похвалили їх за добре те діло, їжі та пиття від них не прийняли, сказавши, що їх годує всіх Промислитель Бог: ангел-бо Господній вночі приносив їм з небес їжу й укріплював їх. Пливли днів доволі, пристали до острова, що Родос іменується, і коли вийшло багато з корабля в град купити їжу, просили святі воїнів, які залишилися, щоб пустили їх піти в християнську церкву причаститися Божественних Таїнств, Животворного Тіла і Крови Христової, був-бо день недільний. Єпископ же острова того, боголюбивий Фотин, чуючи про святого Климента, прийшов зі своїм клиром та иншими християнами і просив старійшину воїнського, щоб, звільнивши з пут Климента, відпустив його до них із учнем Агатангелом на якийсь час, обіцяючи, не затримуючися, знову привести їх на корабель. І відпущений був святий Климент на прохання єпископа. Ввели ж святих у церкву малу, бо й християн тоді на острові тому було мало, і звелів єпископ із Божественних Євангельських слів читанню бути, розігнув клирик книгу, почав читати слова, котрі побачив: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душу ж не можуть убити". Те святий чув, звів очі свої догори із зітханням. Християни ж, що стояли в церкві, побачивши його, заплакали. І сповнилася церква плачевними зітханнями і сльозами. Тоді просив єпископ святого Климента, щоб відправив Божественну літургію, і коли літургісав, дехто із клириків також і з простих людей, що були достойні, бачили, що на дискосі лежало вугля велике, вельми розжарене, гаряче, від нього ж невимовне світло виходило й осявало святого і тих, що спереду стояли. Над вівтарем видно було святих ангелів, що літали в повітрі. І впали вірні ниць на землю, таке побачивши чудо, і не сміли поглянути на святого. Після відправи святої служби взяв святих у дім свій Фотин-єпископ з иншими християнами і зробив гостину. Багато ж хворих приводили й приносили до святого Климента — не лише з вірних, але і з невірних, їх же всіх мученик Христовий молитвою і знаменням хресним зцілював. Через те еллінів багато почало відкрито ісповідувати Христа Істинним Богом і хрещення просили. Бачили ж воїни, що багато стікається люду до Климента, забоялися, щоб не забрали в них в'язня і самим їм не зробили насилля, через те, взявши його, ввели на корабель і пута на нього знову наклали. Відпроваджували його вірні з багатьма сльозами і риданнями, відлучитися від нього не хотіли й, останнє давши святим цілування і пута Климентові цілувавши, повернулися. Воїни наполягли, щоб швидше звідти відплисти. Дмухнув же вітер на допомогу, переплили Егейське море й досягли Никомидії.

Максиміян, нечестивий цар у Никомидії, від Диоклитіяна писання прийнявши й мученика бачивши, здивувався його великому терпінню і не здоланій муками мужності. Боявся сам його допитувати, щоб не бути осоромленим від нього, віддав його Агрипину-ігемонові на допит, а сам вдавав, що зайнятий иншими царськими справами. Агрипин же, судищу своєму святих представивши, сказав до Климента: "Чи ти Климент?" Відповідав мученик: "Я є раб Христовий". Ігемон же звелів в уста кулаком бити святого, говорячи: "Чому не називаєшся рабом царевим, але Христовим?" Святий же, битий, говорив: "Годилося б і царям вашим бути рабами Христовими, і було б мирне їхнє царювання, і всі народи підкорив би йому Христос мій під ноги". Ігемон же, поглянувши на Агатангела святого, сказав: "Ти хто такий? Нема нічого написано про тебе в Диоклитіяновому писанні". Агатангел же, на небо поглянувши, сказав: "І я християнин, сподобився християнином називатися через цього слугу Божого Климента". Сказав ігемон: "То він винен у твоєму блуді і лютій смерті". І звелів святого Климента повісити нагого, різати бритвами тіло його, Агатангела ж, також нагого, жилами сильно бити. І молився святий Климент у муках до Бога за Агатангела, щоб укріпив його в стражданнях. Після мук тих звелів кат обох вкинути до в'язниці. Було ж у в'язниці инших в'язнів багато, за різні провини засуджених. Вони дивилися на ревну святих до Бога молитву і, побачивши, що ангели Божі відвідали й утішили рабів Христових, розчулилися вельми, і, припадаючи до ніг їхніх, просили, щоб привели їх до Бога свого. Трапилося ж там, з Божого провидіння, що води було достатньо для хрещення. Повчивши-бо їх багато, Климент святий охрестив усіх й відчинив в'язницю молитвою, випустив їх, говорячи: "Вийдіть, діти, і врятуйтеся від рук нечестивих, Господь же наш Ісус Христос хай береже вас". Зранку ж, довідавшися про випущення в'язнів, Агрипин-ігемон розгнівався на святих вельми і, приготувавши позорище, віддав їх на поїдання звірам. Але ті не пошкодили святих і лащилися, як домашні пси до своїх господарів. Звелів-бо рожнами розжареними мученикам кожний палець руки вздовж свердлити аж до ліктя. Люди, дивлячись на те, не витримували на таке катування дивитися, кричали на ігемона з гнівом, щоб відпустив невинних. Ігемон же більше розгнівався, звелів иншими рожнами розжареними вертіти пахви їх аж до плечей. Тоді народ обурено, взявши каміння, кидав на ігемона, взивав велегласно: "Великий Бог християнський! Ігемон же, галасу й бунту людського злякавшися, утік в дім свій. А святі мученики, ніхто не міг стримати їх, пішли на гору, названу Пираміс, на ній же елліни богам своїм жертви приносити звикли, і там в ідольському храмі сиділи, молитвою ідолів розбили й бісів звідти вигнали. По кількох днях, довідавшись про них, що там є, ігемон пішов із жерцями і воїнами своїми, і там великими палицями святих мучеників сильно били, і, кості їх поломавши, поклали в міх, кожного окремо, і каміння з ними, і, зашивши, вкинули з гори в море. Котилися-бо в міхах святі по кручі гірській, впали в море й занурилися в безодню глибоку. І всі думали, що вони загинули. Дехто ж із вірних, про потоплення святих довідавшися, ходили по березі, сподіваючися, що море, яке звичайно мертвих викидає, викине й тіла святих мучеників. І ось побачили два міхи, що по морі плавали, і, сівши в човни, наблизилися до них, розв'язали і знайшли святих страстотерпців живих і здорових, наче зовсім не страждали, і прославили Бога. Спочили-бо в ту ніч на березі, й ангели Божі відвідали святих, їжею їх укріпили. Коли настав ранок, пішли святий Климент і святий Агатангел у град і, ставши посеред торжища, сповіщали людям про велич Божу, простерши ж руки свої вгору, говорили до Бога: "Дякуємо тобі, Господи, Ісусе Христе, що не покинув тих, що уповають на Тебе, але вибавив нас із лютих мук і не звеселив ворогів наших через нас, але прославив у нас ім'я Своє святе". Було ж там двоє сліпців, і один суху руку мав, а инший розслаблений був — їх зразу покладанням своїх рук зцілили. Те бачивши, люди почали приводити до них хворих своїх й одержимих духами лукавими — і всі зцілювалися мученичими молитвами і дотиками, і славилося від людей велегласно ім'я Ісуса Христа. Те довідавшися, Агрипин, ігемон, здивувався дуже і, розгубившися, пішов сповістити все, що було, цареві. Дивувався ж і цар дуже, що утоплені в морі живими виявилися. І довідавшися, що Климент святий з Анкири є родом, звелів послати його з учнем в Анкиру, говорячи: "Град, що народив його і виховав, хай має його собі і хай карає його, як же хоче". І написав про нього до анкирського князя Курикія. Взявши обох зв'язаних, вели в Анкиру.

Входячи в батьківщину свою, святий мученик Климент з радістю говорив: "Слава Тобі, Боже, що почув про смирення моє, слава Тобі, Христе, що сподобив мене град, який мене народив, бачити". І поставлені були перед Курикієм-князем. Він же, допитавши їх, поклав на них муки: спершу залізними дуже розжареними дошками обпалили боки їм, тоді святого Климента, до стовпа прив'язавши, бив немилосердно, що й плоть його відпадала. Святого ж Агатангела повісив, залізними стругав кігтями і питав, насміхаючися: "Чи не відчуваєте болю в тілі вашому?" Відповідав Климент святий, ангельськими словами говорячи: "Наскільки зовнішній наш чоловік тліє, настільки внутрішній оновлюється". І звелів кат, шолом залізний розжаривши дуже, покласти на голову Климента святого. І коли це було, дим великий вийшов із ніздрів, і вух, й уст святого. Він же, невимовний біль терплячи, возвав до Господа свого, говорячи: "Джерело невичерпне, Водо жива, Дощу спасенний, ізціли мене росою благодаті Твоєї. Ти вивів нас із води, вибав із вогню рабів Твоїх". Так святий помолився — і зразу вистудив залізний свій шолом. Те побачивши, князь Курикій вжахнувся і, не розуміючи, що ще більше робити, відіслав їх у темницю і до царя Максиміяна написав, сповіщаючи те, що було. Блаженна ж Софія, друга мати Климентова, прийшла в темницю вночі, з великою радістю і сльозами веселилася через такого названого сина свого, що надзвичайним Христовим страждальцем і славним переможцем виявився, і, обцілувавши рани й пута обох, омила й обтерла кров їхню, й обв'язала рани чистими хустками, і про все детально питала святого Климента: як страждав, і де, і від кого. Принесла ж їм і їжу, й укріпила їх, і кожної ночі, приходячи, служила в'язням Христовим. Через якийсь час прийшов від царя наказ, князь Курикій послав святих мучеників в инший град, названий Аміса, до иншого, лютішого, ката, намісника царського на ім'я Домитій. А блаженна Софія провела святих мучеників далеко — з дітьми тими, що їх же святий Климент у час голоду в домі її зібрав, а вона виховала і прийняла за своїх дітей. З них же деякі не хотіли від святих страстотерпців відлучитися, ішли з ними, любов'ю до них прив'язані, і в дорозі воїни їх вбили за велінням царевим, йому ж про тих дітей було сповіщено. В Амісі святих страстотерпців Домитій у вапно негашене вкинув у п'ятницю о другій годині дня — в суботу ж о третій годині виявилися живими та здоровими. Те бачивши, два воїни увірували в Христа й відкрито себе християнами ісповідували, через що в ту ж суботу розп'яли їх нечестиві в сьомий день вересня, імена їхні — Фенгон і Євкарпій. А святому Климентові й Агатангелу кат звелів шкіру з рамен обдирати й залізом бити довго, тоді, на залізних розпечених ліжках поклавши, сіркою і смолою поливати їх і палити сильно звелів. Святі ж без шкоди, як на м'якій царській постелі, спочивали, сном солодким заснули й бачили в сонному видінні Христа Господа з багатьма святими ангелами Його, що до них зверху приходив і говорив: "Не бійтеся, Я з вами". І, пробудившися, один одному видіння те з радістю розповідали. Так на одрах тих досить палені були, коли побачив Домитій-намісник, що анітрохи вогнем не ушкоджуються, — і, не розуміючи, що їм зробити, звелів, знявши їх, відвести в темницю. Довгий же час у в'язниці тій перебували святі, тоді послані були знову до царя Максиміяна, який у Тарсі тоді перебував. Туди йшовши, були вельми спраглі, найбільше воїни, що вели їх, знемагали від спраги, була-бо земля та пуста і шлях безводний. Тоді молитвою зі землі сухої вивели джерело води живої і, пивши, всі охолодилися, і в дорогу, скільки треба, воїни води взяли. У тій же дорозі святий Климент молився ревно до Христа Бога, щоби йому весь час життя його щодня бути мученим за ім'я Його святе, і мав одкровення від Бога, що з минулими вже мук своїх роками до кінцевого здійснення мучеництва має перепровадити двадцять вісім років у безперестанних стражданнях, через що вельми радів святий, бо любов'ю Христа, Бога свого, невимовною охоплений був, хотів за Нього в лютих муках довгий час перебувати, умирати стократ щодня. І коли Максиміяну-цареві представлені були святі, дивувався той вельми, що далі перебувають живі й такими муками не здолані. Допитавши-бо їх і непохитними побачивши, розпалив вогненну піч, як же колись Навуходоносор у Вавилоні, і вкинув у неї Христових воїнів, і перебували святі в тій печі день і ніч і виявилися живими і здоровими. Те чудо бачивши, багато з людей у Христа увірувало. Тоді у в'язницю вкинуті були святі й перебували в ній чотири роки: сподівався-бо нечестивий цар, що, довгим часом і великою в'язничною нуждою втомившися, легше схиляться до еллінської їхньої віри.

Коли сповнилося ж чотири роки у в'язниці, цар, наче недостойних царського свого допиту, їх судив, насправді ж фактом нездоланної їхньої великодушности соромився — одному володареві на ім'я Сакедон, вельми лютому, який незчисленну кількість християн страшними муками і смертями погубив, доручив, щоб примусив в'язнів тих до поклоніння богам. Він же, взявши святих мучеників Климена й Агатангела, коли словами ласкавими і грізними нічого не досягнув, звелів нагих, прив'язаних до дерев, бити жорстоко і стругати тіло їхнє настільки люто, що плечі й хребет зовсім до костей обстругані були, і самі лише кості та суглоби ніг видно було — тіло все відпало. І думав кат, що зразу помруть, — звелів відв'язати їх і відвести у в'язницю. Бачивши святих, що стояли на ногах своїх, і кріпилися, і до темниці самі йшли, осоромився вельми, від люті ж і сорому занеміг тілом, був ледь живий, і несли на руках слуги його із судища в дім. А святим, поки до в'язниці йшли, відпадала частинами плоть їхня з кров'ю із тіл їхніх, її ж вірні по дорозі зі землею збирали, як великий скарб чесно собі приймали. Довідавшися про недугу Сакедонову, цар засміявся і сказав: "Ось славний Сакедон, що багатьох християн здолав, двома переможений". Стояв же в той час перед царем один князь на ім'я Максим, він просив царя, щоб дав у його руки мучеників тих, хвалився-бо з двох одне вчинити: або примусити їх до жертви, або муками заморити. І звелів йому цар взяти святих до себе, і не зразу мучити їх починати, але багато днів, дружньо з ними бесідуючи, переконувати богам поклонитися. Якось, прикликавши до себе, говорив їм князь: "Радійте, о мужі, яких же люблять боги безсмертні, як власних синів своїх, й опікуються вами, багато разів-бо і в снах про вас сповіщали, і наяву, відповідаючи, казали, що маєте ви навернутися до них, через те стримали тих, що мучили вас, щоб не губили вас, — чекають-бо вашого навернення, яке вже близько, бо минулої ночі великий серед богів Діоніс, явившися мені, сказав: "Приведи тих двох мужів до мене". Ось-бо, о мужі, і храм Діонісія відчинений, і вівтар прикрашений, і жертви готові — прийдіть і принесіть йому жертви". Відповідали святі: "Брешеш безсоромно, о судде, бо твої боги як наяву є німими, так і уві сні не можуть говорити. Котрий же Діоніс говорив до тебе? Бо два є у вас тут ідоли Діонісові — один кам'яний, а другий мідний. І якщо кам'яний говорив, то ми йому пророкуємо, що скоро прийде час, коли розбитий буде на частини й або в стіну, з каміння будовану, з иншим камінням буде вкладений, або, у вогонь вкинений, у вапно перетвориться. Якщо ж мідний Діоніс говорив — він перетворений буде на казани й инший посуд незчисленний". Таких слів чути Максим не терпів, почав мучити їх люто. Було ж катування таке: гостре знаряддя залізне, рожна, ножі, гаки, тризубці та що найгостріше винайти міг повстромлював у землю дуже густо, гострим доверху на висоту стопи ноги одної. І на тому Климента святого нагого хребтом горілиць поклав і зверху великими палями бити звелів. А святому Агатангелові, олова багато розтопивши, вилив на голову. Битий же був святий Климент палями по грудях і всюди, з голови до ніг, усе тіло його зісподу на гострих тих знаряддях прокололося і порізалося, і пройшло залізо одне аж до серця, инше — до грудей, инше до утроби, инше — наскрізь пройшло, явне зверху виглядало, і коли після довгого биття звелів кат зняти з того місця мученика, ледве чоловіків багато змогли з великою натугою його звідти витягнути — і чудувався Максим, дивуючись такому терпінню і тому, що такі муки не можуть мучеників ні до богів навернути, ані ж заморити: Бог Усевишній беріг їх, душі їхні з тілесного союзу не виходили на більше імени святого Свого прославлення, на осоромлення ж нечестивих. І вкинуті були святі у темницю. Те довідавшися, цар Максиміян засудив святих на довічне ув'язнення, поки там самі помруть. Але ще один вельможа на ім'я Афродисій, родом перс, всіляких на християн мук найлютіших досвідчений винахідник, просив у царя, щоб звелів йому тих мучеників взяти, аби погубити їх. І взявши, повів у дім свій, і поставив перед ними найбагатшу трапезу для частунку, переконував їх, щоб їли й пили з ним і возвеселилися. Ті ж говорили: "Ми годуємося небесною їжею і питтям, той, хто її їсть і п'є, не зголодніє ніколи, але перебуватиме навіки веселий". Афродисій же, за безчестя те собі прийнявши, сказав: "Завтра приготую вам иншу вечерю, її ж прагнете — смерть найлютішу". І коли настало завтра, звелів Афродисій принести два камені жорнові, повісити на шиї святих і волочити їх по цілому граду на наругу. Коли волочили святих, багато з безумного народу, взявши каміння, били волочених, ще більше людей дивувалося настільки великому й довгому їхньому стражданню, думали, що вони безсмертні, і до Христа наверталися. Після цього, царевим судом, у в'язницю назавжди були вкинені, щоб, довгим ув'язненням виснажені, загинули. І перебували святі в путах темничних досить років, поки не наблизилося здійснення двадцять восьмого часу страждання, про що святому Климентові в Тарсі, коли був ведений до царя, одкровенням Божим було повідомлено. І багато зі святих ісповідників Христових, що почали подвиг страдницький, біг свій закінчили, ці ж двоє страждальців ще в триванні і подвигу мученицькому перебували.

Після Максиміяна-царя настав Максимін на царство, і багато крови християнської нещадно проливалося. Сторожі в'язничні втомилися через Климента й Агатангела, що так довго їх тримали у в'язниці, прийшли до царя Максиміна, говорячи: "Що звелиш про двох тих в'язнів, яких багато років царі і багато володарів мучили всіма найлютіших мук винаходами? Не померли і досі є живі в путах. Хоч і без всілякого догляду й турботи людської, проте здорові, і лицем світлі, і думаємо, що вони безсмертні". Цар же Максимін спершу богів своїх багатьма словами безчесними похулив, що не змогли тим в'язням відняти земного життя, тоді, спитавши в них, хто і звідки є, і довідавшися, що з Галатійського краю, з града Анкири, зразу туди до князя Лукія, який у той час в Анкирі, галатійському граді, ігемонствував, звелів їх відіслати. Те довідавшися, святі утішилися дуже: вельми-бо хотів Климент святий на батьківщині своїй здійснити подвига свого плин, і про те просив Владику Христа, й отримав прошене. Приведені були святі в град Анкирський, стали перед Ликієм-князем на допит. Він же не зразу допитувати їх почав, але спершу посадив в ув'язнення тісне, ноги в колодки забивши, і вериги залізні на шию, і на руки, і на все тіло наклав, і каміння нав'язав таке, що ані порухати тілом, ані ногу простягнути не можна було. Наступного ж дня одного святого мученика на судище привів, спочатку багато ласкою лестив його, до свого притягаючи зловір'я, — бачивши ж його непохитного розумом, почав мучити: кільця залізні, у вогні розжарені, зціпив на вухах його, обпалив свічами ребра його, врешті мечем усік святу його голову. Чесне ж мученикове тіло вищезгадана Софія блаженна, названа матір Климентова, взявши й чистою плащаницею з ароматами обвивши, поклала в печері, у ній же й церква була мала християнська: через люте-бо гоніння від нечестивих не могли вірні мати своєї церкви відкрито, у печері собі влаштували церкву й там служби свої приносили Богові. Страждав святий мученик Агатангел від катів різних, від двох царів, Диоклитіяна і Максиміяна, від ігемонів же Агрипина, Курикія, Домитія, Сакердона, Максима, Афродисія і Лукія. Закінчив подвиг страждання в день п'ятий листопада-місяця.

Довідавшися про кончину учня і співстраждальця свого святого мученика Агатангела, святий Климент невимовної радости сповнився, бо послав його до Бога перед собою. Лежачи ж ниць на землі, важкістю пут обтяжений, велику воздавав дяку за святого Агатангела, що сподобив його біг закінчити, віру зберегти, всі муки мужньо перетерпіти й до лику святих мучеників, на небесах торжествуючих, стати причетним. Молився ж і за себе, аби змогти до кінця перетерпіти й підступну ворожу стерти голову, із торжеством перейти до жаданого небесного краю. Після убивства Агатангела святого Лукій-кат звелів мученика Климента щодня у в'язниці мучити. Катування ж було таке: сукуватою палицею гострою били мученика по лиці та голові, накладаючи по сто п'ятдесят ран щодня. Це ж святому робили від п'ятого числа листопада аж до п'ятнадцятого січня. Удень-бо ранили сильно, що і в'язниця та ціла кров'ю його обагрилася, вночі ж благодать Божа через ангелів святих відвідувала його, зцілюючи рани ті, і були нечестиві у великому розгубленні. Щодня-бо приходили і здорового його знаходили, дивувалися і жорстокіше били, голову та лице міцними багатьма зранювали ударами, до ста п'ятдесяти доводячи. Зблизилося свято Богоявлення Господнього, прийшов в Анкирський град від царя инший ігемон, на ім'я Олександр, замість Лукія — йому ж до царя йти було наказано. І коли настала ніч, в яку ж празникові Богоявлення чування мало бути, блаженна Софія, зібравши до себе християн, рабів і вихованців, хлопців та дівчат, взявши, пішла в темницю до святого Климента. Бог же сприяв намірам вірних Своїх, бо приспав сторожів міцно, один лише не спав — той християнином був потаєним і в'язницю тим, що прийшли, відчинив. Увійшли-бо всередину вірні з мужньомудрою Софією, звільнили від пут святого і, взявши його, ввели в церкву, що в печері, і з радістю святкували, дякуючи Богові. Коли настав день, святий Климент відправив Божественну літургію, і всі були причасниками Божественних Таїнств зі святої руки пастиря свого. Зробив же архиєрей Божий для людей повчання достатнє, в якому ж прорік про свою смерть, що скоро убитий буде, і сказав: "Не бійтеся, браття, ніхто ж із вас не загине ані не постраждає, ані ж одного не викрадуть вовки, лише я з двома клириками покладу душу свою за архиєрея Великого Христа, Який поклав за нас Свою душу". Пророкував же і про те, що скоро гоніння зупиниться, ідолопоклоніння зникне, процвіте ж свята віра, небесний-бо Цар поставить на землі такого царя, який сам просвітлиться святим хрещенням, просвітить і всі краї володіння римського і новий Рим поставить, і засіяє благочестя всюди. Те священномученик Климент прорік своєму словесному стадові і звеселив душі їхні, пішов у дім матері своєї Софії, ще ж і всіх людей із церкви до себе взяв і гостину велику зробив, і був Климент святий у домі її двадцять третього числа січня. Тим часом ігемон Олександр розглядав народні справи та управління, і розказано йому було про єпископа християнського Климента, що вночі вийшов із в'язниці, і шукали його. Коли настав день недільний, пішов архиєрей Божий святий Климент до церкви печерної відправити Божественну літургію, і довідалися про нього нечестиві й ігемонові сповістили. Він же, сам вставши, пішов із воїнами і, увійшовши всередину, побачив святого Климента, який перед престолом Божим стояв і приносив безкровні жертви. І звелів ігемон одному з воїнів, щоб узяв меч і ззаду вдарив архиєрея в шию. Коли ж ударив воїн, впала голова святого священномученика Климента на Божественний престол і на передпокладені Дари, і обагрилася кров'ю його безкровна жертва і весь святий вівтар. Люди ж вірні у великому були страху і жаху, що й для себе сподівалися смерти, проте не себе, але пастиря свого жаліли і, піднісши голос, ридали. Ігемон же вийшов геть зразу, не чинячи людям кривди ніякої, лише два клирики у вівтарі зі святим Климентом посічені були, імена ж їхні Христофор і Харитон, диякони. Софія ж блаженна любого свого нареченого сина, насправді ж батька духовного і пастиря, чесне тіло вбрала зі сльозами і радістю. Плакала, бо втратила його на землі, раділа, бо добре здійснив страждання, перейшов до Христа Господа. І поховали чесно святого з обома дияконами Софія і весь християнський, що там був, люд поблизу гробу святого мученика Агатангела в печерній церкві в 23-ій день січня-місяця. Так святий священномученик Климент довгий страждання свого подвиг закінчив, двадцять вісім років незчисленні і невимовні за Христа терпів муки. І говорить про нього Никифор, грецький історик, так: "Від створення світу всіх, що задля Бога якимось різновидом мук страждали, — вогнем, залізом, камінням, деревом, і тих, що зі звірами боролися і довгочасними путами замучені, і тих, що різними смертями в землі, у воді й у повітрі померли, і що морозом, і спекою сильною погублені були чи иншими якимись муками і карами життя втратили, — усіх тих святий Климент з Агатангелом стражданнями своїми багато перевищив. Від одинадцятьох катів у різних страждав градах: в Анкирі — від Галатійського Антипата Домитіяна, у Римі — від царя Диоклитіяна, у Никомидії — від ігемона Агрипина, знову в Анкирі — від князя Курикиї, в Амисі — від Домитія, намісника царського, в Тарсі — від царя Максиміяна, там же від Сакедона-володаря, тоді від князя Максима, після цього від Афродисія-вельможі і знову в Анкирі від князя Лукія, на кінець від ігемона Олександра. Усі-бо, що були тоді кати, посилали його один до одного як якесь чудо, ніколи не бачене, і настільки довго різними лютими муками був не здоланий і непохитний з Агатангелом, учнем своїм". Укріплював його Бог, Господь наш Ісус Христос, задля слави імени святого Свого. Йому ж з Отцем і Святим Духом від усього творіння всіляка належить Слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

У той самий день житіє святого Павлина Милостивого, єпископа Ноланського

Угодник Божий Павлин, родом із краю Аквитанського, у світському житті був один із радних сенаторів римських, благочестивий вірою і боявся Бога, мав дружину на ім'я Тарасія, у вірі та доброчинствах собі подібну і таку ж вдачею. Не маючи ж природних дітей, взяли сиріт убогих і їх замість дітей собі мали, піклувалися про них, годуючи їх і страху Божого навчаючи. І зростали день від дня у всіляких чеснотах, творили багато милостинь убогим, врешті й самі захотіли задля Бога бути убогими і, продавши великий свій маєток і все потребуючим роздавши, жили в убогості добровільній як одні з убогих, на Божий покладаючись промисел. Коли зубожіли вони зовсім, прийшов жебрак, просячи милостині, і не було в них більше нічого, окрім однієї хлібини, і велів блаженний Павлин дружині своїй, щоб і той останній хліб віддала жебракові. "Подумає, — казав, — про нас Бог, ми ж, не жаліючи, прохачеві даймо Бога ради". Тарасія ж не дала, але затримала задля своєї потреби, бо не було що покласти в той день собі до трапези. І ось увійшов до блаженного Павлина посланець від одного друга його багатого, сповіщаючи, що посилає він йому через море багато їжі, але одна, остання, лодія з їжею потонула і загинула в безодні морській. Те чувши, Павлин сказав до своєї дружини: "Бачиш, якби ти дала жебракові хліб останній, то не потонула б у морі остання з їжею лодія. Через скупість багатьох маєтків Бог позбавляє". Тоді, з маєтком покидаючи і славу мирську, і весь гамір світу цього, вийшли з Риму у край Кампанію, бо там залишили були якийсь малий свій маєток на прогодування собі. І в граді, названому Нола, при гробі святого мученика Филікса для Господа працювали, від світу ж утаюючись, жили. Але не могла таїтися довго Павлинова чеснота, і через те взятий був насилу на престол Ноланської церкви, і неволею прийняв сан єпископський і управляв паствою своєю свято і пильно, як вірний і мудрий будівничий, його ж поставив Господь над челяддю Своєю. Годував-бо їх не лише їжею духовною, научаючи і настановляючи, але й про тілесну їжу і всілякі потреби для овець своїх турбувався, жебраків, і убогих, сиріт же, і вдовиць годуючи, і одягаючи, і полонених викуповуючи на волю.

Було в ті роки, допустом Божим, нашестя вандалів на італійську землю, її ж цілу повоювавши, прийшли і в край кампанійський, де град Нола, і там, багато градів і сіл спустошуючи, прийшли і в єпархію Павлинову, те ж творячи: полонили багато людей і у свій край Африканський за море відвели. У той час блаженний Павлин-єпископ усе, що мав у єпископії, видав на викуплення полонених і прогодування зубожілих від варварського нашестя, і вже зовсім нічого йому не залишилося. А коли вандальські воїни, люті нелюди, мучили християн, щоб про схований в землі скарб розповіли, святий Павлин співчував їм серцем, до Бога взивав: "Господи, дай, щоб мене через золото і срібло мучили, Ти-бо знаєш, де своє сховав багатство, — у руках рабів Твоїх — жебраків і убогих". Якось же прийшла до нього одна вдова убога, плачем голосячи: "Сина мого полонив вандал і чую про нього, що перебуває у зятя вандальського царя Риги в Африці. Прошу-бо твою святиню, дай мені чим викупити сина, одну прогодування мого надію й опору старости моєї". Чоловік же Божий, зі всілякою ретельністю пошукавши, аби щось дати прохачці, нічого не знайшов, лише себе самого, сказав до убогої вдовиці: "Жінко, не маю зовсім що дати тобі, хіба мене самого візьми: ось-бо у твою владу віддаюся, як раб, продай мене і викупи сина чи мене на роботу віддай замість сина твого". Вона ж, чуючи те з уст такого мужа, за насмішку це радше, аніж за милосердя прийняла. Але той, учений і премудрий, сумнів жінки спростував повчанням, що не насмішку, але правду говорить їй. І переконав, щоб повірила сказаному, не боялася віддати єпископа на роботу задля звільнення свого сина. Пішли-бо обоє в Африку і, до вандала прийшовши, стояли біля воріт князя того, царського зятя, у нього ж був син тої удовиці. Коли виходив же князь з дому кудись, впала перед ним вдовиця, просячи його з плачем, щоб відпустив її сина. Варвар же той гордий не лише сина її не відпустив, але й навіть чути прохання її не хотів. Вдовиця ж, показуючи на служителя Божого Павлина, сказала: "Ось чоловіка цього даю замість сина, лише вчини милосердя, сина відпусти мені, єдиний-бо в мене". Він же, лихим лицем на чоловіка поглянувши, спитав його, кажучи: "Яке ремесло умієш?" Відповів йому святий Павлин: "Ремесла ніякого не вмію, лише город добре обробляти знаю". Це чувши, князь радий був, бо такого чоловіка потребував, і віддав удовиці сина. Його ж взявши, вона до себе повернулася. А Павлин святий у рабстві залишився, прийняв турботу про город і працював, трудячися. Пан же його почав часто приходити на город і про деякі речі зі садівником своїм радитися, бачивши, що він премудрий і благорозумний. Бесідував з ним про все і багато разів, залишаючи домашніх своїх і друзів, його словами вельми насолоджувався. Блаженний Павлин щодня приносив йому з городу до трапези зілля різне до страв і, приймаючи з рук його хліб, повертався до свого діла.

Одного дня, коли пан його з ним бесідував, Павлин святий сказав до нього таємно: "Пильнуй, коли відійти хочеш: належить-бо тобі думати про прийняття Вандальського царства, бо ось цар, тесть твій, помре раптом смертю несподіваною, ти ж якщо відлучишся, то инший без тебе царство прийме". Це від садівника свого чуючи, князь того не замовчав, але пішов розповів цареві: вірний-бо йому був вельми, бо понад усіх був у нього улюбленцем. Цар же, засумнівавшися, сказав: "Хочу бачити мужа того, про якого ти кажеш". Зять же цареві сказав: "Нині звелю йому, щоб зілля з городу на обід до тебе приніс, і побачиш його". Коли сів цар обідати, увійшов до нього Павлин, несучи зілля на трапезу цареву за велінням пана свого. Цар же, побачивши його, зразу затремтів, і пана його, свого ж зятя, прикликавши, таємницю, яку сховати хотів, явив йому, кажучи: "Правда те, що від того чоловіка ти чув. Цієї-бо ночі у сонному видінні бачив, що якісь князі на престолах сиділи і суд наді мною чинили. Сидів же і цей посеред них, і їх судом віднято було в мене жезл і владу, яку спершу був прийняв. Я-бо не думаю, що цей чоловік є хтось із простих людей, бо у великому бачив його сані". Тоді зять царський, взявши блаженного Павлина осібно, спитав його, ким є? Відповів йому чоловік Божий, кажучи: "Рабом твоїм є, якого ж за вдовиного сина ти прийняв". Той же наполегливо допитувався, щоб сказав, не ким нині є, але ким був у своєму краї? Заклинав його і клятвами багатьма, щоб не ховав перед ним своєї тайни й істину щоб явив йому. Чоловік же Божий, втомившись і клятви переступити не мігши, сказав, що він єпископ. Пан же його, те чувши, вельми настрашився і зі смиренням сказав йому: "Проси в мене, чого хочеш, щоб у свою землю з великими дарами повернутися". Сказав до нього угодник Божий Павлин: "Одного в тебе прошу добродійства. Якщо можеш, те вчини: усіх полонених із града і краю мого, яких сюди заведено, відпусти на волю". І зразу старанням князя того в цілому Африканському краї шукано християн, з Кампанійської землі полонених, і були до святого Павлина приведені. І був святий той пастир відпущений чесно зі всіма пастви своєї словесними вівцями, і з великими иншими дарами, і з достатньою кількістю їжі, і прибули кораблями у свою землю з веселістю і радістю. Через небагато днів помер Рига, цар вандальський, за пророцтвом святого, а замість нього зять його прийняв царство. Так Павлин святий, себе одного на роботу віддавши, багатьох людей із рабства вивів на волю, наслідуючи Христа Господа, Який вигляд раба прийняв і людський рід від рабства диявола визволив. Пожив же святий Павлин після виходу з роботи вандальської літ доволі і вручене собі стадо добре випас, як пастир добрий, який ладний душу свою за овець покласти, багато милостинь для убогої братії, не щадячи себе самого, вчинивши, перейшов до Начальника Пастирів — Христа Господа свого, від Нього ж нині сторицею прийме і життя вічне унаслідує, славлячи Його навіки. Амінь.

У той самий день спогадування святого Вселенського шостого собору. І пам'ять преподобних отців: Максима Сирина у Кирі і Соломона Мовчальника в селі Каперсані при ріці Євфраті.

І преподобного отця нашого Геннадія Костромського і Любимоградського, що на Сурському озері. Дивись про нього у Пролозі.