Жлобологія

Фото: Тетяна Деордієва

Ґустав Водічка (справжнє ім’я Юрій Топчій) — письменник, історик, громадський діяч. Народився 1961 р. в м. Києві. Після служби в армії працював на київських кіностудіях і в театральному інституті. Захистивши диплом у Київському університеті ім. Шевченка, працював у Раді у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. Співпрацював з аналітичними центрами й різними періодичними виданнями. Обіймав посаду директора Інституту регіональної політики. Відомий як засновник унікального авторського курсу письменницької майстерності. Автор книг: «Родина дремлющих ангелов» (2006), «Записки наследника» (2008), театрального проекту «Капля вечности».

Цар жлобства

Слово «жлоб» я вперше почув у школі. Пригадую, розповідали, що «плохой пионер — жлоб, который не делится с товарищами семечками». Він же скнара, жадюга. Такий є поганим товаришем. Він тебе обдурюватиме з корисливою метою. Ось це і є жлоб.

Пізніше «жлоб» став синонімом неінтелігентної людини. Тобто інтелігент — це ніби антипод жлоба. Але уявіть собі, ось неінтелігентна старенька стоїть на порозі маленької хатини. Вона з простих, але коли інтелігент на неї дивиться, то опускає очі і не знає, куди подітися від сорому. Тому що відчуває себе жлобом. Бо жлоб у відповідному контексті набуває ознак категорії філософської.

Жлобство — це не просте народне поняття, а філософська категорія. Ще людей не було на світі, а жлобство вже було.

Кажуть, перший жлоб — це Великий Ангел, який стояв праворуч від Бога і мучився через одне питання: «Чому я Богові не начальник?» Тобто виявив незгоду з нормами природи. Цього було достатньо, щоб ангел перетворився на Сатану і став начальником вселенського жлобства.

Так виникає світ, якого Бог не створював...

І з’являється Сатана, або Вельзевул, що в перекладі означає «цар мух». А чому цар мух? Бо муха — це істота, яка не знає різниці між святинею і лайном. Вона сідає на лайно і на святиню чи не одночасно, але в будь-якому саду вона шукає гниль. Вона пов’язана зі смертю. Це не бджола, яка відшукує нектар, квіти і створює для нас ліки.

Жлобомір і «нравственность»

Я описував жлобство у своїх книжках, а водночас замислювався над поняттям «нравственности». Прямого аналога цьому російському слову в українській мові немає.

Усі люди, навіть найбільш доброзичливі, навіть найбільш високоморальні, які живуть у цьому всесвіті, де ми зараз усі перебуваємо, є жлобами. Тому що ми живемо у всесвіті жлоба, де все належить йому, це його природа, його цінності, і — зважте на це — не лише матеріальні.

Що таке «нравственность»? Це винахід російських письменників. Це слово існує лише в російській мові. Будь-яка європейська мова ідентичного поняття не має, натомість там є поняття моральності.

Моральність і «нравственность» — різні речі. Христа розпинали люди високоморальні, але при цьому «безнравственные». Бо вони йшли проти істини.

Чи «нравственной» є людина, яка не краде лише через те, що це аморально і вона боїться бути викритою? Ця мораль існує для тих, хто підкоряється певним людським законам. А «нравственный» — це той, хто не краде, бо не може. Тому що він не здатен цього чинити. Ось у чому різниця. І тому у визначенні ступеню жлобства поняття «нравственный/безнравственный» допомагають, хоч я волів би для точності винайти такий прилад, як жлобомір. Проте якщо вимірювати кількість жлобства в людині, то чи більше його виявиться, чи менше, все одно — жлоб!

Стратегія виживання

Людина, народжуючись у цьому світі, — автоматично стає жлобом. Одразу. У віці немовляти. Як вважають церковники, немовлям дитина є до 7 років. І в цьому ранньому віці, коли маленька людина ще розвивається, — вона відкрита до світу. Та ми бачимо, що ця відкрита дитина — для самозахисту — може вже щось вкрасти, не дає свого відерця товаришу в пісочниці. Ця малеча готова за своє відерце побитися! Понад то, ця маленька людина вже заздрісна. І, зважаючи на ці речі, ми розуміємо, що дитина часто поводиться як маленький, але негідник, хоч і несвідомо. Чи може людина це перерости — то вже інше питання. Та йдеться про вроджені, інстинктивні, риси, які закладені в стратегію нашого виживання. Ось тому немовля чинить так, як воно чинить, — через стратегію виживання.

Бо ми не живемо тут. У цьому світі люди не живуть, вони в ньому виживають. Тому що виживання пов’язане зі смертю.

Ви намагаєтеся вижити, тобто зробити те, що насправді зробити неможливо: ви ж все одно помрете!

Усе крутиться навколо смерті.

Якби не було смерті, не було б процесу виживання. Якби людина була безсмертна, то ми б не хвилювалися. Всесвіт, з якого ми прийшли у світ, не має смерті. Там немає цього явища, відповідно, там і жлобства бути не може. Немає смерті — немає процесу виживання — немає рефлексів виживання, тож не потрібно заповнювати прогалини у власному житті — з допомогою машинерії чи поглинання ресурсів, узятих від природи і від інших людей, що нас оточують. Власне, це і є те, чим усі ми займаємося.

А чим ми займаємося? Ми пожираємо одне одного — бо маємо надію отримати безпеку і задоволення в процесі виживання. І щоб усіх цих благ було багато! Якщо на тебе попереду чекає смерть — візьми від життя якомога більше насолод! Але минає час, і всі насолоди, які ми пережили, забуваються. Ми не можемо їх повернути, як і момент, коли все відбувалося.

Істина логіки

Усі прекрасні жінки, яких чоловік колись пізнавав, якими б гарними не були, з плином часу забуваються і тьмяніють, постають у пам’яті ніби крізь туман. І все, що ми зжерли, випили, все, що побачили, десь існує в нашій свідомості, але вже не повернути колишньої гостроти відчуттів. Неможливо її повернути, — це вже те, чого не існує. Хоч у пам’яті воно є, але ми розуміємо, що насправді цього немає. Чому? Тому що це — минуле. Усе, що в минулому — його вже немає. Усього, що в майбутньому, — ще немає. А коли ж було теперішнє?

Чи можливо втримати момент? Через духовні практики? Це все фантазії ліберальних божевільних. Вони зумисне все це вигадали, щоби хоч якось виправдати жлобське існування в цьому світі. Натомість у вічному всесвіті немає категорії часу: ні минулого, ні майбутнього. Тільки теперішнє.

Постає питання: в чому ж сенс життя? Тільки в одному — у вічному.

Сенс життя — у позачасовому. У проживанні й осягненні Бога. Тому що, коли ми з вами останнього не визнаємо, тоді закреслюємо соціокультурну матрицю, у якій живе європейська свідомість. Іншої матриці в неї немає. Що ж, закреслюємо — і «Маленький принц» Сент-Екзюпері уже недійсний. Це означає, що й казки Андерсена більше не потрібні. Лесю Українку можна не читати. Франко тоді — ідіот. Шевченко — свиня. Ніхто не потрібен. Ієрархія цінностей просто розвалюється, якщо ми цих речей не визнаємо.

Конфлікт із Богом

Я написав «Анатомію жлобства», вона ж — «Крапля вічності». Для чого? Для того, щоб показати увесь складний процес, у якому ми з вами перебуваємо. Всі сенси, всі розмови, всі спроби вийти за межі неможливого — можна розглядати в межах однієї концепції, характерної для нашої цивілізації, тобто для європейського досвіду. Бо ми не знаємо достеменно філософії життя індокитайських світів. А вони живуть в абсолютно інакших парадигмах, не зрозумілих тут, не доступних нам, і міркування про невідомі нам речі — безглуздя. Тому що книги, на яких наші люди виховані, створені за особливим правилом, де повторюються одні й ті самі сенси. І їх можна аналізувати в наших уявленнях про появу буття.

У вічному світі божественні особистості жили поза часом. Божественна істота — самодостатня і знає, що її сутності не знищити. Понад те, ця особистість перебуває в повноті — всього. І апріорі не може мати жлобського рефлексу, бо вона НЕ ВИЖИВАЄ. Що таке падіння Вельзевула? Цієї повноти йому було недостатньо, тобто виник конфлікт із Богом. І полягав у тому, що він, сам Бог, своєю присутністю вже є тим, що називається «а ти мені заважаєш... Тату...» І що тато може сказати своєму синові? «А що ж мені тепер робити?» Що ж робити Богу, який є вічним?

Коли батько тобі заважає, коли природа Бога така, що ти обмежений, обмежений безмежністю Бога, тоді що? — тільки «беспредел». А це і є те, що називається «жлобством». Незгода з об’єктивним законом буття. Тоді й відбувається падіння Вельзевула — від того, що батько йому заважав. І він створює свій всесвіт. І «беспредел». Тобто у Бога є безмежність, а у Сатани — «беспредел». Бачите, яка різниця... здавалося б... Межа існує в чому — в тому, що це закон природи Бога, закон, за яким живе сам Бог. Він не може його порушувати, це неможливо. І раптом стається певне абсурдне падіння. Ми не знаємо, як це відбулося. З погляду науки, як так сталося? Фізики, які займаються квантовою механікою, мають прекрасні формули на цю тему. Це складна мова, якою ми не володіємо, нам дісталися картинки — той первинний переказ як пояснення. І на його основі вибудувані всі наші ціннісні системи.

Відчувати інтегралами

А тепер словами спробуймо описати любов. Не вийде. Та ж «нравственность» — це те, що перебуває в природі любові. Якщо Бог — це любов і всесвіт, з якого ми випали, — всесвіт любові, який існує поза часом, то ми не можемо про це розмірковувати, бо це для нас недосяжне. Тоді потрібно не просто мислити інтегралами, а інтегралами відчувати. Це неможливо пояснити, бо тоді ми дамо повне визначення Бога (Сміється. — Упоряд.) і Бог зійде сюди й дасть нам по голові: чи не мілкувато вийде?

І от людина усвідомила, зрозуміла своє буття як безперервний ланцюг виживання? В тому то й річ, що ні. (Про ці речі говорять або святі, або філософи, або письменники). Тоді нащо жити в цьому світі? Чи не простіше вкоротити собі віку?

Суїцид — це вибір тих, хто точно впевнений, що Бога немає. Ці люди так вирішили. Самогубцем (самовбивцею) якраз не може стати людина, яка вірить, що є Бог. І знаходяться такі, хто залишає цей світ, бо він — жлобський, і так буде завжди. Бо надії немає, я — ніхто і нічого все одно не буде, крім цього...

Існує різниця між дівчинкою, яка в результаті своїх сльозливих переживань стрибає з даху, і черницею, що кидається з вежі, аби не віддатися солдатам, які хочуть її зґвалтувати. Вона не чинить суїциду — так вона уникає наруги над собою. І не дає збезчестити свою чистоту. І той солдат, який підривається на гранаті, не є самогубцем, якщо він у такий спосіб бореться з ворогом. Він так уникнув полону, не дав зробити з себе раба чи «язика». Така поведінка мотивована любов’ю.

Це людина, яка не вберегла себе від лихої долі і не втекла, а пішла далі.

Ми не живемо, а виживаємо від моменту свого народження. І рухаємося тільки до могили, різниця у тому — хто повільніше, хто швидше. І щоразу ми здійснюємо потуги в системах виживання. Особливо, коли самі себе піаримо...

Що таке піар? Спосіб вижити.

Жлобократія

Як контролювати жлоба в собі і здобути над ним владу? Я у своїх книжках намагався відповісти на це питання: як людство вирішувало таку проблему. Щось інше, аніж те, що вже придумав Адам, складно було вигадати. А що він зробив? Не виходив із печери і 900 років ридав, усвідомлюючи, що нічим не можна заповнити масштаби його втрати.

Усе, що ти тут, у цьому світі, робитимеш, буде не що інше, як нова форма жлобства. Кожен твій рух тільки розвиватиме тотальне жлобство. Єдине, що Адамові залишалося, — це ридати й чекати смерті. Тобто позбутися цього життя природним шляхом. А всі страждання — це його хрест. А що потому намагалося зробити людство, щоб у своїх жлобських всепоглинальних системах знайти якийсь відносно гармонійний стан, у якому можна було б «до могилы перекашлять»? І — здійснити ривок за буйки.

От створімо соціум, у якому будуть заглушені пристрасті. Таких спроб було дві. Спартанський комуністичний досвід. І те, що зробили комуністи в XX столітті. У спартанців було філософське начало, яке потім оцінив Платон і яке потім стало ідеєю-фікс для утопістів.

Спартанський комунізм

Щасливішого радянського дитинства, ніж було в мене, неможливо вигадати. Відчуття цілковитої безпеки, всі шляхи відкриті — мною займаються педагоги та всі довкола! Куди б я не йшов, чув лише добре слово. Усі мене виховували і захищали, і мені нічого не загрожувало.

Я народився в 1961 році, це унікальне покоління, яке не знало ні репресій, ні голодувань, бо ми знали ось що: бібліотеки і перспективи.

А десь там далеко, за кордоном, були страшні буржуазні світи з їхніми проститутками, кризами, жлобством і т. д. А тут — зрівнялівка. Зрівнялівка зарплат, тобто є норма, що означає: «вот этого тебе достаточно». У начальника — трохи більша зарплата, ніж у тебе. Так мусить бути. Унормування на всіх рівнях. У спартанців натомість як було? Там теж була своя зрівнялівка. Та спартанці пішли глибше. Тобто в них була особлива система боротьби з людськими пристрастями.

Екскурс в історію: у Спарті було три основні класи: повноправні громадяни — спартіати, поневолені ілоти (в перекладі «полонені», населення, навернене у рабство) та вільні, але неповноправні періеки. Цікава річ: керівний клас Спарти жив гірше з точки зору сучасного світогляду, ніж люди другого сорту і навіть раби. Ілоти могли собі їсти, скільки хотіли, аж до переситу, періеки мали право їздити за межі держави, зводити для себе будинки, торгувати, робити багато чого, що не дозволено було панівному класові, за яким — наглядали. Він жив у настільки суворих — спартанських — умовах, що просто важко осягнути думкою — для суспільної верхівки! Йдеться не так про доблесть воїнів, як про людей, яким вдалося приборкати пристрасті. Так, для них існувала війна — єдина гідна річ у світі, на яку варто витрачати життєву енергію. Чому? Бо там смерть. За Батьківщину, за маму, за тата, за дітей. Тобто для себе — нічого. Жертовність в ім’я чого? Як за радянських часів — в ім’я усіх. Головний лозунг комунізму. Бо що таке комунізм за визначенням? Це вивільнення, розкріпачення, розвиток вищих творчих сил кожної людини. А розподіл барахла — це вже соціалізм.

Жлобізм і капітал

Сьогодні ми живемо у часи дикого капіталізму, де головне — капітал, де гроші визначають усе. А це ж насправді звичайний грубий жлобізм.

Різноманіття, яке ми бачимо навколо, це ж насправді не багатство, буяння й достаток, а це якраз надмірність, яку людині нав’язують, хоч вона їй не потрібна. І цей надлишок створюють коштом інших людей і природи. Чому? Бо «беспредел» лежить в основі жлобського духу, а це означає: він не визнає меж природи. Пригадуєте, «а я там ще бурячки посію»...

Мораль така. Друзі-жлоби! Зробімо так, щоб ми одне одного не передушили, і домовмося, що жлоб жлоба не чіпатиме! А хапатиме й забиратиме лише в того, хто слабший. (Ґ.В. усміхається — Упоряд.). Це картина звірячого світу.

Валюта смерті

І з чого все починається?

Письменник — починається з питання: бути чи не бути? Тож планетарного масштабу письменницькі твори мають у собі це питання. Щойно автори його зачіпають, з’являється шкала часу, обмін: ти — мені, я — тобі, вийшло чи не вийшло, а смерть перетворюється на особливу валюту.

...«Випийте перед смертю.» — «Смерть, як і народження, — акт піднесений. Тому нічого не питиму».

Для когось смерть є саме такою. Козацькому роду нема переводу. Бо кров пам’ятає. Наші предки жили так! — усе моє життя — це урочисте помирання, я вчуся вмирати красиво. І спартанський процес полягав у тому, що от ми помремо, як люди. А ви живете, як тварини. Це позиція воїна, який не боїться смерті, а навпаки, підносить її на п’єдестал. Як у бойових мистецтвах Сходу. Тож не дивно, що в індокитайських світах розуміють Шекспіра і ставлять на своїх сценах «Короля Ліра».

Бо на якихось підсвідомих рівнях ми всі — одне ціле.

Людина, яка думає про смерть, не говоритиме про неї пафосно. А от що з цією темою чинить українське письменство? Рятується іронією. Так постає ірософічна література. Бо наша мудрість не може все приймати серйозно...

Чому Шевченко такий видатний в Україні? Тому що його пафос люди сприймають без іронії і вірять йому. Чому? Бо цей поет у тому народному стражданні піднявся на таку високу хвилю, що нам після нього нічого сказати. Тарас Григорович надто серйозно змальовує жлобську світобудову і страждання в жлобських світах. Його журба і туга з цього приводу настільки щирі і проникливі, що ми так уже не спроможні бачити і відчувати. Тож нам лишається одне: хоч посміймося. Бо коли ми постійно будемо з такими серйозними обличчями, як у британців, то почнемо городити... фортеці, імперії, кораблі тощо.

Коли я приїхав до Британії, ходив вулицями Лондона, в мене виникло питання: «Цікаво, якщо ви грабували цей світ, то де воно все?.. Заради чого?» І британцям здалися ті багатства...

А в нас досі білесенька хатинка стоїть, і Адам український нікуди не вилазить із неї. Та й ніхто нам не дасть з неї вийти. От і ходимо: туди-сюди, туди-сюди...

Козацька душа

Є різниця між Україною реальною й Україною ідеальною.

Українська душа формувалася за яких умов? Ми ж єдина у світі козацька нація. І якщо ви поглянете на іконографію української національної ідеї — там побачите козака Мамая. Що біля нього? Ось дерево — це його райський сад. Садок вишневий коло хати... Козак має свій «харлєй» — коня, на якому він готовий кудись поїхати, але йому нікуди не треба, тож сидить собі. Хоча може, але не їде. Він ніби показує — я можу, але не їду. Біля нього є що випити, отже, є і чим закусити. Десь вдалині стоїть Вона, та він її не бачить. От матір — то була свята. Чо-му? — Тому що діти бачили тільки маму. А де батько? «А вдруг война, а я уставший...» Тож він сидить у саду і грає на складному багатострунному музичному інструменті й філософську думу співає. Його пісня зрозуміла тільки Богу. Його голос у тій музиці потопає. І йому не треба в цьому світі статків чи багатства... Бо в просторах козацької душі стіни не городять, ганчір’ям не торгують і не гризуть залізо за копієчку.

Чому? Бо дух козацької волі вищий від усіх свобод. Це інше, воля козацька — свобода від пристрастей: а мені нічого не треба, в мене все є. Він захищає свою віру і свободу від земного: не треба мені імперій, ваших планів, стратегій і всякої іншої дурні. Врятуй себе, і тисячі врятуються. Йому потрібен лише цей стан... Бо в нього все є, і водночас у нього нічого відбирати. Він у гості не напрошується і до себе не запрошує.

Український справжній чоловік-козак спокійно п’є сам — бо він сам собі гідний співбесідник. Як Адам, якому в печері вистачає всього. Українські чоловіки по своїй крові залишаються козаками. Кров визначає стан нашого духу. Як у пісні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду». Це прописано в національній ідеї.

Своя хата

Тож нам нічого не треба, але якщо вам треба, то за ваші гроші — будь-які примхи виконаємо! Можемо під’єднатися до будь-яких систем: якщо вам потрібно побудувати космічний корабель — ми це зробимо! Наш креатив упорається із будь-яким завданням. Але одна деталь — у нас цих завдань немає. Багатовекторність вигадав не Кучма.

В українській хаті ж усе є. Будь-яка спроба в ній щось змінити робить абсурдним саме приміщення (бо там усе логічно). Я викупив хату, яка мені дісталася від діда-прадіда. Вона — як музей, нічого не можу там змінити, бо це порядок, який встановив не я.

Українська хата — це заглушена пристрасть.

Вийти за межі власного ґето

Як боротися зі жлобством? Ми живемо в системі християнських цінностей — це матриця, за якою ми розвивалися і за межі якої це суспільство не виходило, тож правила чіткі.

Те, що окремі люди намагаються протистояти глобалізації і рабству — це здорова спроба. Але як же з глобалізацією боротися, коли твоєї думки ніхто не питає? Коли ще існував Радянський Союз, то він був самодостатнім, попри залізну завісу. Цю країну неможливо було взяти силою, і комуністична сила таки була непорушною. Військово-промисловий комплекс працював, імперія сама себе забезпечувала, але впала. Смеркання почалося не лише в Європі, айв Америці. І ті ресурси, які здатні країні дати справжню незалежність, переходять в індокитайські світи. Аж поки раптом ви розумієте: як тільки щось станеться, то у вас, виявляється, нічого немає. Крім папірчиків і розмов про те, що ви чогось варті. Як не парадоксально, для того, щоб нас перетворити на рабів, потрібно грошові потоки зробити контрольованими. Є один фантастичний фільм, який зображує майбутнє, де валютою став час. І тільки ним усе вимірюється.

Ми стаємо рабами. Що таке рабство? Це коли ти під контролем: що б ти не думав, де б не був, що б не робив. Твоє життя під наглядом. І все заради чогось дуже цинічного і жлобського. Та тут така штука, як казав професор Олексій Осіпов, — знову Сатана програє. Бо не розуміє, що все, що роблять з нами проти нашої волі, не може бути гріхом. І навіть коли ти раб, можна залишатися християнином, молитися подумки, і ніхто тобі не заважатиме.

Чому християнство найшвидше прижилося серед жінок і солдатів Римської імперії? Тому що жінка жила у підпорядкуванні власному чоловікові, а солдат собі не належав — ні майна не мав, ні навіть того, що було доступне простому люду. Однаково солдату і жінці не потрібно було вчитися змирятися, упокорюватися: вони так і жили. А раб завжди перебуває в цьому стані, його упокорила доля, але це не завадить йому стати тим, хто розвалить будь-яку імперію. Але раби приречені. Ситуація, як на кораблі «Титанік»: «Ми можемо увімкнути помпи, щоб він ішов під воду повільніше». Україна — як духовне явище чи культурне: якість мови, її письменники — це лише одна з цих «помп».

Тримаються на плаву лише релігійні системи, що, ймовірно, свідчить про їхню істинність. Будь-які соціально-політичні теорії побудови громадянського суспільства, анархічного чи ще якогось там, — на практиці не виправдовують себе. Їх вистачає на два-три покоління.

Камо грядеши?

Куди далі, питаєте? Перспективи всі прописав володар вічності. Тож, хлопці, ви йдете до присмерку вашого світу. Цей світ згорнеться, мов сувій. Він зникне моментально.

На страшні часи люди запасаються сіллю і сірниками, милом, але в кінці світу ця дурниця нікого не порятує. Коли війна, німці йдуть, тоді саме так і потрібно чинити. Не думайте, не встигнете скористатися милом! Усе зміниться за мить. Ви ж не встигнете навіть постраждати. Ось що таке кінець. Світу.

Сказано, що всі, хто до того моменту не помруть, переміняться. Вони матимуть те тіло, яке їм було обіцяно ще при Воскресінні.

Оте тіло Адама, яке неможливо знищити, те, яке він і Єва втратили.

Володар життя (він же — любов) і є протилежним всьому, що є жлобством, прийшов сюди, щоб створити інше життя. То мав бути новий закон природи, завдяки якому зі світу жлобства можна потрапити до світу вічних цінностей. Він залишив нам таїнство. Козаки, між іншим, про нього знали. Це сповідь і покаяння. Що таке церква, куди ходили наші предки? Це приміщення, в якому за допомогою молитов готують священні дари, через які люди отримали б те, що не можуть по-іншому написати, пізнати і зрозуміти. Так у тебе і людей поруч відкриваються очі. Якщо протестантська церква побудована на діалозі, на аналізі священного писання і має власні досягнення, то це перевірений спосіб мислення лютеранців. А якщо ти виріс тут, то масштаби свого жлобства можеш осягнути і через причастя. Головне побачити не тільки чуже жлобство, а своє, рідне. Можна ридати і страждати, як Адам у печері, а можна спробувати себе змінити і не робити того, що робив раніше. Тільки це якраз досить погано вдається.

Якби нині Серафима Саровського спитали: «Дідусю, як у тебе тепер із гріхами?» Він би відповів, як усі святі: «Не поклав ще початку покаяння». А якби в нього поцікавитися: «А ти в Бога віриш?» То він би мовчки утік до лісу. Бо що це таке, коли святі живуть у печері? Це той самий Адам, який не виліз із печери. Вони роблять так само, як він. Ми ж із вами маємо дітей і не можемо втекти від них у ліс, нам не під силу такого масштабу боротьба. Тому залишається бути християнами тут і тепер. Але справді — бути. Якщо ми — козацького роду.