Жлобологія

Фото з особистого архіву

Олександра Коваль — громадська діячка. Засновниця і президент ГО «Форум видавців». Народилася 1957 р. у м. Львові. Закінчила Львівський лісотехнічний інститут (1979), де впродовж 1980—89 pp. була у складі науковців, які працювали над розробкою систем очищення повітря та енергоощадних технологій. У 1986—88 pp. — співзасновниця і працівниця кооперативу «Аерос» (Львів), який займався проектуванням і випуском аеростатичної техніки для метеорології та реклами. Керувала видавничим відділом Львівського обласного Фонду культури; була заступником головного редактора львівського видавництва «Фенікс», очолювала видавництво Львівської обласної організації Товариства української мови ім. Шевченка «Просвіта». Співзасновниця Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. З 1994 р. — ініціатор та організатор «Форуму видавців у Львові», всеукраїнського конкурсу і фестивалю дитячого читання «Книгоманія» (з 2002 p.), благодійної акції «Подаруй дитині книжку» — збір книжок для дитячих будинків, інтернатів, сільських бібліотек (з 2006 p.), Львівського дитячого фестивалю (з 2007 p.). Неодноразово представляла українські видавництва й авторів на міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті, Варшаві, Москві, Ляйпцигу. Авторка численних статей в ЗМІ про український книжковий ринок, підтримку та розвиток читання.

Їх багато, і вони скрізь

Якщо не виходити з помешкання, викинути телевізор, а на фейсбуці відстежувати появу лише розумних думок і фоток своїх друзів «на фоні», щоб лайкнути їх чимшвидше, — життя видається рожевим. Але відразу за порогом приватного простору починається жлобська територія.

Затято намагаюся переконати адміністрацію «Білли» (мережа супермаркетів. — Упоряд.) в тому, що: 1) ціни мають бути на продуктах, а не десь на вітрині; 2) прострочені продукти потрібно прибирати відразу, як закінчився термін дії (в Польщі, до речі, це роблять уже напередодні або навіть за кілька днів), а не розпихати несвіжі продукти між свіжими — раптом хтось не помітить; 3) черга до кас має бути єдиною, інакше тільки лайка і штовханина, де перемагає сильніший. Не розуміють. Не подобається — йди в інший супермаркет.

Виховую таксистів, мовляв, небезпечно читати sms, виїжджаючи на зустрічну чи намагаючись на повній швидкості проскочити на жовте. Повне фіаско: ВСІ так роблять. Чи намагаюся переконати диспетчера таксі, що відповідь: «Нєт машинкі в вашем районе» для служби таксі неприйнятна, вони просто мають повідомити, за скільки хвилин вона може приїхати або ж передати замовлення іншій компанії. Інакше слід повернути ліцензію. «Викликайте інше таксі!» — вся відповідь.

Вистоюю в чергах до всіх офіційних дверей. Навіть якщо тобі призначено, чиновник в кабінеті може або зайнятися в цей час іншими справами, або забути про зустріч і кудись піти, або його можуть викликати «в Кабмін». Але ж наша зустріч запланована! Хіба не можна було все інше якось посунути, а якщо вже ніяк — то попередити, що зустріч скасовується (чи пересувається)? Ні, такі дії не передбачені регламентом установ та кодексом чиновників і держслужбовців. Не подобається — знайдіть собі інших чиновників.

Пишу листи до адміністрації банків, пропоную, щоб керівник кожного відділення був зобов’язаний подбати про те, аби розчистили лід уздовж фасаду і позбивали його з даху. Банківських відділень в Україні багато, було б значно чистіше. Пишу ректорам престижних вишів: попросіть студентів і молодих викладачів, щоб прибрали навколо. Самі не падатимете, і перехожим буде спокійно, нехай знають, що університет дбає про них. Ні, кажуть, студентам «положено» гризти граніт науки, а лід колоти — справа муніципальної служби. А якщо вона не чистить, будемо її критикувати, а самі падатимемо і ламатимемо собі все, аж до останньої кісточки. Але ж може бути геть по-іншому! Та якби ще приєдналися власники МАФів, продуктових крамниць, супермаркетів і розважальних центрів, працівники легальних і нелегальних паркінгів? Приватні нотаріуси, лабораторії і клініки? Ніде більше, тільки при вході, щоби клієнти, які несуть їм свої грошенята, таки дійшли, не переламавши ніг і не повибивавши зубів. Але для цього і студенти, і клієнти, і пацієнти повинні також щось сказати, наприклад: «Дайте мені лопату, я почищу сніг біля вашої аптеки».

Це приклади побутового жлобства нижчого ґатунку: двірник, сантехнік, листоноша, міліціонер, продавець, податківець, клерк, учитель, лікар, директор, ректор, міністр — у якийсь момент починають розуміти, що вони у певних питаннях є останньою інстанцією і що без їхньої доброї волі трубу не викопають і не закопають. І якщо в них від почуття своєї всесильності і влади з’являється блиск в очах — оце і є стовідсотковий жлоб. Є, щоправда, й такі, що свідомо йдуть «виховувати» дітей в садок чи доглядати за хворими, чи видавати довідки — лише для того, щоб отримувати постійний допінг від того, що вони керують — якщо не світом, то цією його частиною, і що від них залежить доля — якщо не людства, то якоїсь окремо взятої його часточки; вони насолоджуються, спостерігаючи, як ця людинка, ця порошинка, цей прах під ногами буде спочатку вимагати, погрожувати, потім — просити, благати, — і все одно нічого не доб’ється. Але це вже не жлоби, а якісь покручі поза межами добра і зла, це зомбі, яких щоразу більшає поміж нас.

Звідки вони взялися

Лихварі й торговці в Храмі, котрих прогнав Ісус, чи не вони були першими жлобами нашої ери? Їм було байдуже, що своєю зажерливістю вони зневажають не тільки людей, а й слово Боже; всі нарікали, страждали і терпіли, аж доки Він не вигнав торговців з Храму.

Фарисеї, які таємно домовлялися між собою про неписані правила, а тоді вимагали, щоб їх ставили понад Законом? Юда, що начебто зрадив Ісуса, аби той міг виконати свою місію, чи не був він тим жлобом, який хотів бути рівним Богові? Але — їх засуджують, тоді як теперішні лихварі, іуди й фарисеї почуваються цілком добре і, здається, не бояться ні людського гніву, ні Божої кари.

Якщо колись люди і жлоби були різними видами Homo erectus, а світова класична література їх виразно класифікувала як міщан-шляхтичів, тартюфів, гобсеків і всіляких інших, що зарвалися, а «нормальні» люди з них насміхалися і зневажали їх, тому вони почували себе дещо незатишно, — то тепер настала епоха проникнення жлобства в усі щілини.

Жлоб посполитий живе в селі чи на районі. Все про всіх знає, всіх критикує, завжди незадоволений роботою, погодою, дітьми, селом, країною, своєю долею. Життя йому здається несправедливим, адже в сусіда і хата краща, і машина новіша, і жінка молодша. Коли дізнається, що йому випав щасливий шанс за умови, що сусід отримає вдвічі більше, просить: виколіть мені око. Хоче жити деінде і робити щось інакше. Любить дивитися футбол, Пугачову, Зіброва і «95 квартал», а також усі шоу, де шукають таланти. Він і сам співає й танцює, може цвяхи зубами з табуреток витягати, показує картярні фокуси і теревенить із сусідами. Але якщо раптом хтось попросить завезти в лікарню чи на вокзал, бо таксі ніяк не викликається — він широко посміхається і каже, що був би радий, але щойно випив.

Жлоб здає поле в оренду під ріпак, переплановує і переобладнує помешкання: сам міняє газові труби, ставить автономне опалення і добудовує на 9-му поверсі веранду шириною З метри, вирубує ліси на схилах Карпат. Переконаний, що все можна купити. Ніколи не сумнівається і не думає про наслідки. Авторитетом для нього є лише Савік Шустер. А якщо щось іде не так — звинувачує всіх навколо. Соціологам говорить, що це «проклята земля», де нічого доброго вже не буде, і треба валити звідси, «щоб жити, як люди».

Жлоб рафінований мало відрізняється від сноба — всього двома літерами. Він, як і посполитий жлоб, завжди має свою думку й ніколи не цікавиться думкою інших. Якщо він з’являється на конференції, щоб сказати своє вагоме слово, то, виголосивши його, — відразу йде або ж поринає в нірвану і виразно демонструє, як йому нецікаво. Він має непогану освіту, але розчарований недосконалістю всього навколо, знуджений, постійно хоче чогось новенького. Ходить на виставки, у філармонію й оперний театр, переважно для того, щоб сказати, як йому це все не подобається, — знову не Ґротовський і не Захаров, а Бертолуччі й Тарантіно знову розчарували. Він сам достатньо обдарований: пише, малює, співає. Дуже болюче реагує на будь-яку критику. Вважає себе іконою стилю: стилю життя, стилю в мистецтві й науці, в журналістиці й бізнесі. Ким би він не був і що б не робив — ним мають захоплюватися, цитувати, лайкати і перепощувати у фейсбуці. А хто цього не робить — сам жлоб і прах під його ногами.

Жлоб рафінований на перший погляд видається щедрим і відкритим, але насправді лише закликає до служіння й жертовності, причому часто робить це за кошти гранту чи спонсорів. Адже все в цьому світі має бути оплачене, особливо його час та ім’я. Він дуже боїться, що його хтось «використовує», переживає, щоб не виявитися лохом.

Що їх ріднить — це несправжність, намагання здаватися чи бути кимось іншим. Робити й жити «про людське око», а не за внутрішньою потребою. Одні й інші мають дуже багато спільних рис, і головні з них — подвійні стандарти і небажання ділитися. Про всяк випадок, раптом там нагорі хтось є, жертвує невеликі гроші на церкву і на сиріт. Але на наркоманів, ВІЛ-інфікованих, визволення жінок з сексуального рабства — ніколи, тому що начебто засуджує їхній спосіб життя. На старих — також ніколи, адже жлоб не уявляє, що він також колись постаріє, стане немічним і залежним від чиєїсь ласки; він упевнений, що купить собі приємну старість і легку смерть. На культуру? Для нього культура — це антикваріат, здобутий не зовсім легально (а де в світі є зовсім легальний антикваріат?), полотна художників з топ-20, ну і, звісно, шоу-біз, бої без правил, пающіє труси і альо таланти. Він вважає, що підтримувати потрібно тільки те, за що готові заплатити люди. При цьому він інколи й пальцем не ворухне, щоб люди захотіли більшого. Музеї, театри, бібліотеки, література — вони ж все одно приречені й нікому не потрібні, навіщо продовжувати їх агонію, де ЦА (цільова аудиторія. — Упоряд.), яка цим цікавиться? І хіба порятунок бібліотеки зараховується в балансі гріхів і добрих справ?

Жалоба можна пізнати по тому, що він намагається перебувати в центрі суспільної уваги: він постійно в тусовці — на відкриттях, прем’єрах, вернісажах, у нього беруть інтерв’ю (чи це джинса?) і фотографують, його думка чомусь раптом стає аж надто важливою з будь-якого питання, жлоб — на білбордах, круглих столах і в телевізорі. І ось він стає депутатом, суддею або дипломатом. У цей момент він переходить на новий рівень гри і отримує бонус на 100 життів. Його вже не дістати.

Замість того, щоб прибрати в своїй хаті чи в місті — ми все намагаємось видаватися надто заклопотаними своїми проблемами і своїми дрібними справами. Замість того, щоб рішуче вимести нечисть, ми аргументовано і сердито висловлюємося і так само рішуче засуджуємо — «лайками» у фейсбуці. І дуже рідко робимо щось в реалі, наприклад, оскаржуємо дії чиновника, подаємо до суду, домагаємося правди і справедливості. Ми зневірилися і піддалися розпуці. Ми даємо хабарі, символічні і не дуже, ми користуємося пільгами, які нам, можливо, й не належать, або просто не потрібні. Можливо, варто лиш назвати біле білим, а чорне — чорним, не підмінювати поняття — і перестати спілкуватися зі жлобами, навіть якщо ми з ними давно знайомі, вони харизматичні і від них багато залежить. Підтримувати людей, які намагаються жити за іншими правилами, ніж усе їхнє жлобське оточення. Не тільки перепощувати і лайкати, а стати поряд і кілька годин попрацювати безкоштовно і без сподівань, що за це окремо похвалять. Або просто помити вікна.

20 порад як стати/не стати жлобом

• На будь-які проблеми реагувати: моя хата скраю, мене це не стосується, краще не висуватися, мені шо — більше всіх треба, і без мене все вирішать, я від цього абстрагуюся, всім не допоможеш, я вмиваю руки, I don’t care

• Повірити рекламі «Ти цього варта/вартий» і перти напролом, щоб ЦЕ отримати

• Купувати за останні гроші парфуми, білизну, тур, авто — переконуючи себе, що це «інвестиція в майбутнє»

• Використовувати свою інакшість і вимагати особливого ставлення до українців, євреїв, мусульман, самотніх матерів, ґеїв, дітей війни чи сиріт загиблих шахтарів чи міліціонерів

• Перш ніж щось зробити, калькулювати: вигідно — не вигідно

• Заводити потрібні знайомства і підтримувати лише ті стосунки, які потім можна буде використати

• Повірити популярному тепер твердженню, що кожна людина є унікальною, і вимагати, щоб до тебе саме так і ставилися. І сумнівно, що ти сам при цьому так сприймаєш інших

• Ніколи не ділитися тим, що маєш, а якщо й комусь дати, то тільки своїм. І тільки тоді, коли щось за це отримаєш. І побільше згадок в ЗМІ

• Купити квиток на Одеський кінофестиваль за 5 тис. грн., пройтися по червоному килимку, випити шампанського і вийти з залу, коли почнеться фільм

• Бути переконаним, що робиш все як слід

• Думати, що весь світ створений, щоб обертатися навколо тебе.

• А також, що закон — тільки для ворогів

• Повірити, що коли тебе не лайкають і не цитують — значить ти вже фактично й не існуєш

• Щоб довести своє існування — постити по кілька разів за день ту саму геніальну думку чи фото улюбленого таргана у ФБ — аби тільки бути постійно на топі.

І ще кілька думок для жлобів-інтелектуалів

• Переконувати себе й інших, що книжки вже неактуальні і що буквально завтра все, що книжки століттями приховували від жлобів, стане доступним всім, хто матиме на носі чарівні І-окуляри чи MS-вікна в квартирі

• Принципово не читати сучукрліт, бо «що вони можуть понаписувати? це вже все було або ще буде в інших літературах»

• Ніде й ніколи не говорити публічно, що ти насправді думаєш про сучукрліт, адже всі — в одній тусовці

• Роками (або ніколи) не бувати на Форумі видавців у Львові, але розповідати, що там нема нічого нового й цікавого, тому що все те саме є на Петрівці.

• Ставати гуру, експертом, opinion-maker’ом виступаючи на конференціях і круглих столах, по радіо і ТБ, дописуючи в усі офлайнові та он-лайнові ЗМІ, ведучи блог, може й не один, також відеоблог, і використовувати всі доступні можливості просування

• Створювати списки, що робити або що не робити і намагатися, щоб у списку завжди була кругла чи символічна кількість пунктів, тому списувати туди всіляку фігню.

P.S.

Не варто було мені розмовляти на цю тему. Або потрібно було називати імена.

Здавалося, що буде смішно, а вийшло дидактично і пафосно. Гидота.

Думаєте, хтось це буде читати? Тільки повні виродки, які не знають, на що вбити час.

Відчуваю, що перетворююся на жлобіху, розмовляючи на таку тему. Чи це тепер називається «гуру»? Здається, це те саме. Поговорімо краще про літературу і її критиків.

Раджу витратити ще трохи грошей і фотошопом створити жлобські образи всіх учасників вашого проекту. Тільки візьміть письмові дозволи, що ми не заперечуємо. Такий собі тест;).