Жлобологія

Фото з особистого архіву письменника

Юрій Андрухович — поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився 1960 р. в м. Івано-Франківську. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) і Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991—95), був співредактором часопису текстів і візій «Четвер» (1991—96). У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за творчістю Б.І. Антонича. Патріарх поетичної групи Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада), заснованої в 1985 р. у Львові разом з поетами В. Небораком і О. Ірванцем. Автор збірок поезій «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004); романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «12 обручів» (2003); книг есе «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Лексикон інтимних міст» (2011) та ін. Переклав українською мовою п’єсу «Гамлет» В. Шекспіра (2008) й «Цинамонові крамниці» Б. Шульца (2012). Лауреат премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), літературної премії Центральної Європи ANGELUS (2006), спеціальної премії в рамках нагородження Премією миру ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), премії книжкового ярмарку у Ляйпцігу «За європейське взаєморозуміння» (2006).

Жлоби з телевізора

Уперше почув слово «жлоб» — від Висоцького. Тобто в шкільні роки, в 70-ті, в нас, як і в більшості підлітків того часу, існував його такий собі культ. Мій однокласник мав страшенно багато магнітофонних бобін із його концертами. І ось ці рядки: «Лукоморья больше нет, От дубов простыл и след, — Дуб годится на паркет — так ведь нет: Выходили из избы Здоровенные жлобы — Порубили все дубы на гробы».

Зміст цього поняття я тоді зрозумів так: жлоб — це жадібність, це коли ти не хочеш із кимось поділитися тим, що маєш.

Повною мірою це слово почало працювати пізніше, перед розпадом СРСР, коли загалом мова розкріпачилася, тобто почали вживати слова, які мали свою виключну територію сленґу. І завдяки перебудові та лібералізації мас-медіа вони увійшли в загальний вжиток. Тоді слово «жлоб» можна було, наприклад, у телевізорі почути. Тобто раптом виявилося, що його не цензурують, і, мабуть, тоді воно й почало збагачуватися новими смислами.

Тепер я телевізор не дивлюся. На українському телебаченні цікавого мало, коли я його вмикаю, то стаю лютим, як проффесор Орест Лютий (Усміхається. — Упоряд.). Ну навіщо мені злоститися? Колись Ліна Костенко казала: раптом починаєш відчувати, що в тебе звідкись прорізався хвіст, ростуть роги, якісь пазурі. А для чого мені це? Краще відмежуватися від телевізора, щоб не росли хвости і роги.

Звідки ростуть роги

Жлоб став багатозначнішим. Чому? Можна припустити, що якщо слово функціонує в якомусь одному середовищі, то воно має там своє значення і сенс. Коли ж це слово виходить за межі сленґу, то до нього вдається істотно більша кількість людей, що й призводить до народження нових смислів і сенсів. Якби я сьогодні укладав тлумачний словник і намагався всі ці відтінки смислові окреслити, то поставив би їх у такому порядку: 1) селянин, 2) рог, 3) рогуль...

Чому селянин — тому, що якби об’єктивно брати будь-яке суспільство, то селяни — верства, яка вважається найменш вихованою, найменш освіченою і найжадібнішою. І вимальовується комплекс цих ознак: несмак, невихованість, хамство, жадібність і неосвіченість.

«Ти шо, рог?» — могли сказати комусь, хто виявляв своїми манерами моветон. Поганий тон міг бути навіть у тому, що людина кепсько одягнена.

Та невдало вбрана людина — це ще не жлоб, оцінювати інших через критерій одягу — таки неправильно, це просто смішно. Бо в Радянському Союзі дуже багато людей були вимушені одягатися в те, що змогли купити, позаяк не могли забезпечити свої смаки в одязі через дефіцит якісних речей. Тому це й не був визначальний критерій. Ми, підлітки, дійшли такого висновку: будь-який рог може знайти собі джинси і відпустити довге волосся — і рогом він бути не перестане. Тож виявили, що річ у внутрішніх рисах, усе складніше. Але від зовнішності традиційно починалася оцінка незнайомої людини.

Та як би не одягався якийсь освічений чоловік, розумний студент чи академік, його рогом складно назвати, бо він людина розумна. Це не означає, що серед професорів немає жлобів — певне, що 90%, але я маю на увазі справжніх учених. Вистачає, щоб за одним елементом визначення не справдилось — є інтелект, освіченість, ерудованість, — і вже цю людину ніхто не наважиться отак однозначно схарактеризувати.

У 70-ті роки, знову ж таки у Франківську, частіше вживали слово «рог», не жлоб і не рогуль, як у Львові, де я дізнався про рогулів уже бувши студентом.

Жарт був. Пам’ятаю, однокласники мої, перефразувавши назву Rolling Stones, казали: «концерт групи «Роги стонут».

Свобода хамовиявлення

Останніх років п’ятнадцять я повторював, чому так люблю своє рідне місто Франківськ. Тому що перестав у ньому стикатися з хамством. Можуть бути різні претензії до інших, однак люди, думалося мені, принаймні звільнилися від хамства. Я вже забув, коли і з ким конфліктував.

Та ось я нещодавно сів у таксі, і водій вирішив зробити мені приємність — ввімкнув якусь абсолютно російсько-мілітарну пісню про двоголових орлів, «ґаспод афіцераф» і т. ін. Я це терпів зо дві хвилини, думав: та мені з ним їхати хвилин сім... А потім зрозумів: ну якщо вже і я буду оце ковтати, то взагалі... І зайшов ввічливо: «Скажіть, а чи у вашій машині пасажири мають право попросити про зміну музики?» Він сказав: «Мають». Я далі їхав і слухав те саме. Тобто до нього не дійшло, що я фактично попросив. Причому цей таксист буде точно голосувати за яку-небудь «Свободу».

Для мене це вже якийсь симптом, що Франківськ дає тріщини. Тобто 2,5 роки перебування при владі Віктора Федоровича таки мають вплив. Люди приймають це. Приїхав політик у село на Львівщині, й односельчани в черзі стояли, щоб із ним сфотографуватися. Це ж приїхав їхній ворог, не союзник. Як так, що вони з ним позують на фотокамеру? Зрозумів, бо це — обличчя з телеекрана.

Ти що, з лісу?

У порівняльному есеї про Львів і Київ «Мала інтимна урбаністика» я намагався через одне слово «рогуль» описати свій стан розчарування Львовом. Я ж стільки зусиль доклав, аби жити у ньому, і беріг у свідомості якийсь світлий образ легендарного міста, а тут потрапив нарешті — і раптом виявив, що Львів переповнений рогулями. Вони і зруйнували це місто. Тепер я навчився від цього абстрагуватися.

Із «рогулем» я мав філологічний казус, пов’язаний з перекладом «інтимної урбаністики». Австрійський перекладач не розумів, що означає те слово.

«Мабуть, у вашій мові теж є радше сленгові окреслення людини малокультурної, низько освіченої і відсталої?» — допитувався я. Він знайшов таке слово: Hinterwaeldler - «той, що за лісами». Тобто провінційність передусім, із-за лісу, з якоїсь діри хтось виліз. Я потім намагався перевірити те слово на інших прикладах з тими, для кого німецька є рідною мовою. Питав: це правильно? І носії мови казали, що так, але слово архаїчне, з 50-х, коли в німецькому суспільстві існувало зневажливе ставлення міських мешканців до сільських. Але тепер, казали вони, сам факт, що ти походиш із села, не кидає на тебе тіні в товаристві міщан.

У нас — ні, непрестижно бути селянином. Тоді як світ західний перетворився на глобальне село: там ти не закинеш людині її походження. Постмодерне мислення давно визнало діалекти як цінні, не ганебні. І послуговуватися сільським діалектом — нормально, натомість у нас ще досі тікають із сіл... бо ганебно. Міські хлопці відвертаються від дівчат, бо ті — сільські бички.

Хуторянська ментальність

Припустімо, що в українській національній ментальності є щось таке базове, що безумовно розквітло під тиском історичних обставин. І ми можемо взяти до уваги такий момент: у нас освічена верства як формувалася? З одного боку, радянська система забезпечила загальну освіченість для всіх, а з іншого боку, в такій системі дуже складно було стати особистістю. Відбувалася зрівнялівка. Таким чином було знівельовано освіченість як певну позитивну рису. Вона стала загальним надбанням, потім в етичному сенсі вона нічого не змінила на краще.

Ми ж потрапили в імперію Радянського Союзу, тому що не могли не потрапити, тому що це — ми.

Совок — це передусім прогинання. Особливо перед начальством. У той же час совок не пропустить жодної найменшої нагоди принизити когось, хто слабший від нього. Плазувати перед сильнішим і принижувати слабшого. Додам, що одна із іманентних ознак жлобства — це агресивність.

Колись мене здивував Євген Сверстюк своєю інтерпретацією вислову «Моя хата скраю». Він пояснив, що ця наша версія звідти, що й «Мій дім — моя фортеця». Такий вияв українського індивідуалізму і вільнодумства. А вислів треба розуміти як «я собі пан». Думаю, що Євген Сверстюк переінтерпретував. Так можуть говорити, на жаль, якраз хуторяни, і в них вільнодумства нема.

Українське суспільство взагалі є ілюстрацію відомого афоризму: історія вчить того, що вона нічого не вчить.

У Костомарова є праця «Богдан Хмельницький», де він описує Хмельниччину, зокрема, велетенські широкомасштабні єврейські погроми. Переможна хода козацької армії — це, крім всього іншого, погроми. І в Хмельницького були три принципові моменти: немає бути на його території жодного єврея, немає бути жодного єзуїта і жодного уніата. Ці категорії населення підлягали тотальному знищенню. Такі погані новини поширювалися зі Сходу на Захід, разом із самою армією, а єврейські родини покидали свої містечка. І їхні хронікери теж фіксували цей важкий для єврейства час. Костомаров, описуючи цей історичний період, цитує і єврейських хронікерів, акцентуючи увагу на тому, що на своїх возах євреї везли — книги. Цебто вози були перевантажені книгами.

Коли звідкись утікають українці, книги — це остання річ. Ніколи не чув, щоб у нас книги рятували.

Так, засновувалися університети, в еміграції — теж. Але це така есенційна річ — читати. І читати — то остання наша справа.

Верховний жрець жлобів

Сьогодні ми попали у великий занепад. І він для мене пов’язаний з найбільшим верховним жлобом України — з президентом. Бо він є зразком успішного жлобізму для багатьох українців. З нього пацани беруть приклад.

Тобто саме будучи агресивним, недорозвиненим, недалеким, з малою кількістю сірої речовини ти, виявляється, досягаєш найбільшого життєвого успіху. Для тебе створені золоті унітази і решта всього на світі. Хоча попередник нинішнього президента теж був не кращим від нього.

Хвороба прогресує навіть на цьому короткому історичному відтинку незалежної країни. Я не знаю, чи ми цього позбудемося, чи ні. І я боюся, що коли таки позбудемось, то ціною якихось жахливих жертв і ще не так скоро.

Підтвердилося те, що саме розумова відсталість і дебілізм стали вже панівними рисами всього суспільства. Те, що було екзотикою, якимось марґінесом, раптом стало вже першорядним. Я уточнюю: слово дебілізм ужив не як медичний термін, а як метафору.

Я проти насильства, але, може, це якраз той випадок, коли один снайперський постріл міг би країну і її суспільство порятувати. Тут є насправді абсолютно просте рішення. І не треба буде потім триста років розгрібати наслідки, а можна покласти край дуже швидко. Іншої такої мішені в мене немає (Сміється. — Упоряд.). В історії траплялися випадки, коли це було направду дієво.

Для чого потрібні письменники

Як письменник часто артикулюю якісь важливі, на мій погляд, речі і спостерігаю реакцію людей на сказане й написане. Так, я не проповідник і навіть якби був упевнений, що несу якесь добро, то, мабуть, моїм обов’язком було б працювати з тими, хто тих цінностей не розуміє, ставить дурні запитання, поширює якісь ідіотські версії, саме на них зосередитись. Я ж таки не маю певності, чи те, що роблю, на добро чи ні.

Думаю, що соціальна функція письменника — деструктивна. Руйнувати. Таким чином вивільняючи від чогось.

Письменники — як наставники чи проповідники, що несуть певні цінності, були триста років тому. В епоху Просвітництва вони теж працювали деструктивно, хоч вважали, що несуть у маси добро. Та вже XIX століття породило критичний реалізм, тобто знищення усталених підвалин... Тож письменник — то пес, який гавкає. Бернард Шоу сказав, що найближчий шлях до літературного успіху — це своїм твором образити якомога більшу кількість людей.

Духовність релігії

Колись повертався з Варшави в автобусі. Сидять поруч заробітчани й пиячать. Серед них, як виявилося, один інтелектуальний гастарбайтер, греко-католицький священик. Вони п’ють пляшку за пляшкою, а я змушений слухати їхні дурні розмови. Обговорювали вони поляків, серед фраз лунала часто така: у них, поляків, вища за нашу культура. «Так, так, вища». І тут хтось каже: «Але в нас — вища духовність!» І це священику дуже сподобалося. Духовність. А насправді, що ж то за слово таке, схрещення релігійності з культурою?

Тоді в нас справді високодуховний політикум. Глибоко символічно, що українські політики піарять свою появу в церквах. І це абсолютне жлобство. Тому що спілкування з Богом — це насправді інтимний процес. Якби я був протестантом, то б зараз зацитував рядки з Євангелія, де йдеться про те, що ти не смієш демонструвати свою релігійність, ти маєш добро робити, а не перетворювати віру в показний ритуал. Стосовно мене, то я не можу назвати себе, як деякі з них, християнином, бо обрав зручну мені формулу: я агностик. Тобто визнаю, що Бог, можливо, існує, але позаяк він виходить за межі людського пізнання, ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати його існування. Десь приблизно так.

У нас дохристиянські православні жерці, які взяли в руки духовну владу, беруть побори за якусь ритуальність, що має бути закритою і незрозумілою. У них давно немає етичних бар’єрів, їм можна, наприклад, кидатися мобільними телефонами в журналістів, які ставлять незручні питання. Це хіба не жлобізм?

Відома градація від протестантів до мусульман, від заможніших до бідніших країн, тобто простежується зв’язок між заможністю громадян і панівною релігією в країні. От тільки буддисти в цю систему не вписуються. Та якщо припустити, що буддизм не релігія, а одна із форм атеїзму, то тоді все в’яжеться. Найбільшої незалежності від Бога умоглядно вдалося досягнути протестантизму. Це — одна з наймолодших частин християнства, і в ній людська особистість має право голосу, це справді якби спілкування з Богом у формі діалогу. Католицизм теж проходив свої стадії реформування, відбувся в 1962 році другий Ватиканський собор, бо побачили що прогають сучасний світ і їм потрібні розумні реформи, обрали неотомізм — як дещо переглянуту філософію католицизму, розвернулися до багатьох проблем модерним чином. Православ’я цього не робило, лише його немосковська гілка в середовищі жорсткої конкуренції з католицизмом, справді бореться за виживання. Тобто настав час переглядати свої канони, лише мусульманство, наймолодша з релігій світу, досі до цього не дійшло. Коли депутати проголосували за заборону пропаганди гомосексуалізму, то в цей спосіб вказали, як виразники волі українського народу, на те, що українці мали б бути мусульманами, бо це ж і є найнижчий ступінь терпимості.

Не тільки для гомосексуальної пропаганди тепер не найкращі часи. Для самої Католицької Церкви настали непрості часи, точніше, криза: Польща постачає священиків і монахинь у західноєвропейські країни, в Австрію, Італію Швейцарію, Чехію. У чехів окрема історія: вони пережили травму католицизму ще в часи гуситів. Тепер вони похваляються, що стали найатеїстичнішим народом у світі. Та насправді, наскільки я можу судити, не вони, а шведи.

Христос-інтелектуал

В Івано-Франківську два десятиліття тому інтелектуали дістали можливість бути при владі. Їм тоді здавалося, що вони отримали нарешті владу, але. Але їх розвели. В 90-му році в нас були вибори до Верховної і місцевої рад. У трьох областях Галичини вперше перемогли не комуністи, а Народний Рух. Тоді вся опозиція була зосереджена якраз на цьому одному бренді. У Франківській області він формував склад обласної ради. А я — в Москві на Вищих літературних курсах, від того, що чую по телефону, в мене волосся дибом стає. Що я чую? Що головою обласної ради став мій друг, художник-вітражист і перекладач Бруно Шульца — Микола Яковина. Справді людина витонченої культури, рафінований інтелігент. На 33-му році життя він стає головою обласної ради. Тобто матиме справу з колгоспами, з усім цим гноєм на полях.

І він приймає це. У нього нема вибору, бо він — голова крайової організації Народного Руху. Ось тепер неси відповідальність за свою активність і йди працювати в цей білий будинок, у кабінет, де сама атмосфера вже насичена жахом минулого.

Але тим часом я повертаюся до Франківська з думкою: ось, я живу в Країні своєї мрії. Поруч нас якась-там Чехія, в якій Гавел президент, а в мене — маленька своя Чехія, Івано-Франківська область, де мій друг — президент, голова обласної ради. Відбувається щось дивне: на нашій площі продають його фотографії, фани у вишиванках приїжджають із мало не Верховинського району, купують світлини новоявленого месії. От я бачу це і думаю, що відбувається щось недобре, це якийсь несмак, але, може, так воно і має бути. Бо ж насправді вони мають за авторитета того, про якого тільки мріяти можна було, щоб він став усім авторитетом. І всі підуть за кожним його словом, за кожним кроком. Слова його і кроки розважливі, він не харизматичний ідіот, який із запальними промовами виступає... Він просто мудра і надзвичайно освічена людина. Ну і що ви думаєте? Минає кілька місяців, і ця хвиля ейфорії йде на спад, починаються розмови, плітки, які потім не були нічим підтверджені: «А він уже на народні гроші будує особняк! А він уже їздить на такій машині? А... він уже запустив руки в...» Потім йому вже нічого іншого не залишалося, як прийняти запрошення працювати заступником міністра культури, коли Дзюба став міністром. Яковина змушений був залишити цей регіон, свій край, де не міг більше працювати. Уже було й так, що в якому товаристві не згадаєш його прізвище, одразу починають: «А... цей злодій!»

Знов-таки, історія Христа. Християнство заточене під нас. Тут живуть насправді невіруючі люди. Хоч українське суспільство на 99% переконане, що вірить.

Стандарти життя

Люблю ходити вечірніми вулицями Берліна. Моя улюблена розвага — зазирати у вікна людських квартир. І ці берлінці не приховують того, що їхні стіни — книжкові стелажі. Тобто це нормальний стандарт берлінського помешкання, воно мусить бути заставлене книгами. Думаю, саме тому вони там, де є. Я не ідеалізую. Німецький письменник на моєму місці каменя на камені не лишив би від свого суспільства і розкрив би нам тут весь жлобізм німців. Але є, як є.

Мені відповідають: ет, такі, як ти, потрапили до агентів Заходу. Ви — ґрантощи, які вислужуються перед Заходом. Із публіцистів хтось знайшов інтелігентніший термін цьому — інтелектуальні гастарбайтери. Останні сидять в європейських столицях чи в провінціях і роблять те саме, що наші прибиральники унітазів, тільки на інтелектуальному рівні.

В українській літературі на межі тисячоліть, починаючи з 90-х, окреслилися 2 лінії: постмодерністи і нативісти — це в часопису «Критика» знайшли такий термін. На кшталт російських почвєнніков, ґрунтяни. Стара добра латина — «нативізм», мова про традиційне, коли переважає кров і ґрунт. Мене туди, до ґрунтовних, близьких до народу, складно зарахувати, бо я ж літературний гастарбайтер (Сміється. — Упоряд.).

Жлобство в літературних колах є напевне, там теж люди. Та я остерігаюся проявів жлобства в літературних колах, бо ці процеси погано на мене впливають, на моє життя... тому якось інстинктивно їх уникаю, зважаючи на свою вразливість.

Але є такі друзі, які повідомляють: от на тебе там отой говорив... таке і таке інше. Це все передусім пов’язане з почуттям заздрості в мистецькому середовищі, де ця риса абсолютно гіпертрофована. Бо заздрість може бути дуже продуктивним моментом.

Я відчуваю заздрість стосовно деяких текстів Іздрика. Коли я читаю його тексти, думаю: «Чорт забирай, як би я хотів, щоб це я написав!» Для мене абсолютним відкриттям був його роман «Воццек». Окремі пасажі, окремі розділи мене надзвичайно захоплювали: «Коли я зможу так написати?!» І я ж від цього не починаю ненавидіти Іздрика і творити якісь інтриги проти нього. Не йду до інших людей зі словами: «Іздрик — сволоч, не пускайте його туди...» Це заздрість із захопленням. Захват! Чи заздрість із захватом навіть.

Стадний синдром

У нас є проблема розділеності країни. І на яких штуках вона себе виявляє найболісніше — на універсальних цінностях, які заведено тут і в світі вважати базовими, зокрема, що ми думаємо про наших предків. Тобто на питаннях релігії і питаннях якоїсь культурної орієнтації. Потім уже вмикається мова. І ось тут виявляється, що людське еґо не працює зовсім, наче ж гомо сапієнс, отже, наділений здатністю мислити, аналізувати, робити висновки, але чомусь той механізм не діє. Тобто людина не думає. Якщо я виростав би у Донецьку, умовно кажучи, чи в Дніпропетровську, то був би зараз проти Бандери й УПА, не сприймав би творчість «Братів Гадюкіних», не читав би Андруховича, вважав би його принаймні культурним ворогом і насміхався б із української мови. В Галичині натомість були б ворогами ті, інші.

Чому, чорт забирай, людина мисляча, прямоходяча й наділена мозком, насправді, як виявляється, свої мисленнєві здібності, підтасовує під середовище? Це ж і є той симулякр, про який застерігав Бодріяр.

Якби надати кожному можливість пожити на безлюдному острові і напакувати його оцими даними: подумай, тебе ніхто не заплює за твої погляди, не відвернуться від тебе родичі. Чому це не функціонує? Бог його знає. Це свідчить про стадність, а стадність — це не людська риса.