Жлобологія

Фото: Максим Білоусов

Антон Соломуха — французький художник і фотограф українського походження. Народився 1945 р. у м. Києві. Закінчив факультет реставрації ікони Київського художнього інституту (1973). Відомий як послідовник нового жанру в сучасній фотографії — «фото-живопис». З 1975 р. його творчість і незгоди з політичною цензурою привертають увагу КДБ. У 1978 році емігрує до Франції. Живе у Парижі досі. У 1985 р. проект Соломухи «Les Grands Mythes» привертає увагу Томаса Крінгс-Ернста, в кельнській галереї якого до 1989 р. відбуваються регулярні персональні виставки митця. У 1988 р. картини Антона Соломухи купує Музей Людвіга. У 1990 р. знайомиться з Робером Дуано. З 1995 р. займається малюнком з Анрі Картьє-Брессоном. Обидва знайомства з класиками світового фотомистецтва посприяли тому, що митець вирішив присвятити себе фотографії. В одній з найвідоміших фотоживописних серій — «Червона Шапочка відвідала Чорнобиль» (2009) — цитування класиків живопису, метод іронічної алегорії дозволяє ув’язати картини Лувру у страхітливі декорації Чорнобильської катастрофи. Роботи художника представлені у відомих музеях Франції, США, Китаю, Росії та ін.

Феномен українського жлобства як різновид порнографії

Жлобство як явище можна розглядати з кількох поглядів — філософського, культурологічного, етичного та естетичного. Якщо говорити про етичний бік питання, то, як на мене, базовим проявом жлобства є соціальна порнографія. Порнографія як система зображень, що принижує гідність людини. В Україні вона передусім представлена політикумом, депутатами, членами уряду та іншими можновладцями.

Навіть обличчя українських держуправлінців, я вважаю, це — зображення порнографічні, які варто заборонити, тому що дітям їх показувати не можна... Депутати Верховної Ради запровадили славнозвісний закон про заборону порнографії, не думаючи, що ввели закон про себе самих. Показати дитині або підліткові зображення голої натури, зроблене хорошим художником або фотографом — цілком прийнятно з етичного чи естетичного погляду, на відміну від демонстрації дитині з телевізійних екранів засідання парламенту, де блокують трибуну або ділять землю (в київській міськраді і т. д). — ось це справжня порнографія.

Навіть дивитися, як депутати різних рівнів спілкуються між собою, — принизливо для культурної людини. Обличчя цих людей радше схожі на статеві органи якихось підводних тварин. Не беруся досліджувати шлях, яким вони прийшли до такої форми буття, я просто констатую факт їхнього напівтваринного існування.

Будь-який, та навіть порнографічний у своїх роботах художник — потрібніший, ніж український політик. У світі від українського політика відмовляться усі, а професіонал порнохудожник комусь та й знадобитися.

Я вважаю, що всі, хто причетний до влади в сучасній Україні, мають бути покарані і повинні понести як не політичну, то кримінальну відповідальність, і якщо навіть не дійде до суду, то їх осудять їхні ж діти. Чи це станеться в історії, чи в мистецтві — немає значення, але те, що зараз творить український політикум, — злочин.

Так, я ненавиджу політиків, як і інші форми масової культури: футбол, кінематограф. Але не політики найгірші. Ще гірші ті, хто їх терпить, хто надає цим людям право на поширення порнографії власного виробництва. Людина, яка пише слово «професор» з двома «ф» і висуває себе на пост президента, абсолютно упевнена у своїй правоті. І цей чоловік не винен в тому, що він такий. Це провина суспільства, яке підтримує такого політика, а не вказує одразу ж на двері.

Я вважаю за краще з таких історій сміятися або ігнорувати їх, але в жодному разі не критикувати. Бо тоді жлоби отримують можливість дати відповідь і їхнє життя або існування стає осмисленим. Моє завдання як художника — бути максимально аполітичним, не створюючи подібних прецедентів.

Жлоб —

це людина, у якої немає Проекту. Яка у житті керується своїми емоціями. За відсутності інтелектуального проекту, що регулює і скеровує її життєдіяльність, людині постійно потрібне емоційне підживлення, і оскільки вона боїться загубитися або залишитися непоміченою, то перебуває в перманентному стані агресії до всього світу.

Жлоби — це люди, які навіть якщо не впевнені у силі власного інтелекту, схильні впливати на оточення за допомогою грубої сили або емоційного тиску (для цього їм не потрібно входити в систему інтелектуальних взаємозв’язків).

Жлоб глибоко впевнений, що емоційний тиск на оточення може щось змінити на його користь. Він і не думає, що навіть коли так станеться, то триватиме це недовго. У жлоба є бажання, проте величезна відстань розділяє бажане і дійсне. Він же не знає, як досягти того, чого він хоче.

Жлоб — це раб. Кожна цивілізована нація повинна мати своїх рабів. І жлоб — людина, яка ніколи не створить свого проекту. Це обслуга. Людина без майбутнього. Біомаса, яка покірно підкоряється такому ж жлобу, що має владу.

Жлоб — це людина, яка говорить: «Ти повинен!» Ніхто у цьому світі не має права говорити комусь «Ти повинен». Навіть у складних стосунках батьки-діти або вчитель-учень — є багато інших формул спілкування. І заохоченням до дії може бути звернення: «Тобі це знадобиться, тому що...», але не «Ти повинен!»

Найбільші жлоби у світі — це Сталін, Пол Пот і ті політики, які вважають, що вони мають право сказати кожному (хто б він не був), а іноді народам: «Ти повинен! Ви повинні»!

Жлоб у владі лояльний до тих, хто сильніший за нього, і знищує тих, хто опинився нижче за рівнем значущості. Це і є закон життєдіяльності жлоба.

Моральна функція жлобства — не лише себе прославити, але і коштом цього підвищення когось принизити. Це, як правило, діє і на рівні побутового жлобства. Але побутове жлобство ми зараз не розглядаємо, бо воно є радше наслідком жлобства політичного і за своєю суттю явищем природнішим. Це все одно що лева або тигра, який заважає газелі пастися або ростити дитинчат, вважати жлобом у ставленні до неї.

Емоції — антиемоції

Жлобство — річ гіперемоційна. У слов’янських народів емоційна домінанта, що наявна в усіх сферах людської діяльності, особливо помітна. І водночас я є прибічником антиемоційної системи взаємостосунків — зобов’язань і контрактів. Чітко побудований контракт, де всі сторони розуміють свою відповідальність, пайову участь і власну вигоду, виключає емоційність. У цьому полягає привабливість цивілізованої демократії, де все будується за контрактним принципом. Проте я аж ніяк не виключаю емоційність зі сфери мистецтва. Будь-які емоції, перетворені на культуру — це благо.

Тридцять років у Парижі — рік в Україні

Перше, що впадає у вічі після повернення в Україну, — це неймовірна пасивність людей. Бони нічого не роблять. Бони бігають, метушаться, створюють видимість діяльності, але при цьому нічого істотного не створюють.

Проте попри цю «активну пасивність» в них є якась дика впертість. Найбезглуздіша ідея може «додовбуватися» до кінця — за повної відсутності її доцільності. Ну і третя проблема — відсутність у людей проектів (окрім художників хіба що). І це разюче відрізняє українців від тих же американців, німців, японців або китайців, у яких є глобальні і локальні проекти, що дуже жваво втілюються в життя.

Про жлоба в собі

Я теж іноді спроможний на жлобські вчинки й абсолютно не безгрішний в цьому сенсі. Але намагаюся принаймні усвідомити, що той чи інший прояв моєї життєвої активності може потрапляти під характеристику жлобства. А тому досить часто здійснюю «спокутувальні акти», утішаючи себе думкою, що грішник, який покаявся, миліший Богові, ніж той, хто гріха уникає.

Для себе я розв’язав цю проблему абсолютно усвідомленою антиемоційністю. Я просто ігнорую проблеми, які можна пов’язати з цим явищем. Наприклад, не розшукуватиму людину, яка «пом’яла» моє авто, аби добитися від неї відшкодування збитків: мені набагато важливіший мій внутрішній комфорт і душевний спокій.

Жлобство — це маленька деталь, яка нервує, як нервує, наприклад, комар, бо він тебе кусає. Якщо тебе вкусив один — таке можна пережити. Але якщо цих укусів п’ять-десять, то це серйозно впливає на якість життя.

Як блокувати дію жлобства

1) Метод ігнорування.

Я вважаю, що жлобів треба ізолювати і передусім позбавляти їх уваги. У Франції, наприклад, можна спостерігати в кафе таку картину: під час сніданку офіціант вивернув на відвідувача ресторану яєчню... а тим часом той спокійно продовжує розмовляти. Так-от: відвідувач, як правило, навіть не удостоїть офіціанта своєю увагою. Бо навіщо витрачати емоції, якщо той усе одно прибере. Таким чином — абсолютно антиемоційно — вони ігнорують будь-які прояви жлобства.

Для більшості людей, які реалізують свої проекти, жлоб є всього лишень супутнім механізмом для досягнення своїх цілей. Жлоб — це біоробот. Жлобство — самогубство. Жлобську агресію породжує нереалізованість. «Ґужа», «плюг» — так кажуть французи на жлобство. Тобто такий, що недотягнувся, недо... Префікс недохарактерний, він теж допомагає в ідентифікації жлоба.

2) Технічні заходи.

Наприклад, в українському метро жлоб завжди має можливість проявити своє жлобство — не притримати двері, ударити ними того, що йде позаду. У Японії цю проблему розв’язали, створивши особливі двері, де подібний маневр неможливий, у такий спосіб позбавивши жлоба можливості себе проявити. У цій дуже висококультурній країні усувають практично всі способи, за допомогою яких жлоб може проявити себе.

3) Спецзакони.

Б Америці, для прикладу, мер Нью-Йорка прирівняв побутове жлобство до кримінальних злочинів. Якщо людина розбила скло в під’їзді або розписала фарбою з балончика чужі стіни, то вона є злочинцем і мусить за це відповісти перед законом. Але перед цим мер видав відповідний наказ і виділив гроші на ремонт під’їздів і громадських місць, за псування яких і ввів кримінальне покарання. Проблема розв’язана. Жлоб і його прояви поставлені поза законом.

Україна як полігон для досліджень

З точки зору дослідження проблеми хамства, жлобства, безкультурності Україна дуже цінна як лабораторія, як реторта, де виплавляються деякі, можливо, нові погляди на ці проблеми. За розмірами, за кількістю людей, за своїми природними ресурсами вона може слугувати своєрідною моделлю світу, де стикаються Схід і Захід.

Жлоб як предмет культурологічного дослідження

Жлоб і саме поняття жлобства, безумовно, можуть стати темою для культурологічних і художніх досліджень. Узяти хоча б творчість Леся Подерв’янського — він зробив жлоба персонажем монументального епосу, співмірного за рівнем побутової і соціальної сатири з найкращими творами Гоголя, Салтикова-Щедріна чи Зощенка. Жлоб і жлобство як предмет культурологічного дослідження може давати колосальну кількість матеріалу для творчого осмислення цього явища і служити об’єктом дослідження художників. Інша річ, що всі перераховані автори не роблять зі жлоба героя. Для них він однозначний антигерой.

Людина, яка збурює свої емоції, умовно кажучи, провокує естетичні функції з думкою про те, що вона ненавидить, може називатися художником-мазохістом. Хоча, з іншого боку, якщо автор має мету створити певну художню ієрархію, де пошук героя починається від супротивного, а саме з характеризації та архетипізації антигероя, то це виправданий крок.

Жлобство в мистецтві

У мистецтві все добре, крім того, що погано. Зробити погано — ось це жлобство! Одного разу в Сальвадора Далі, коли він був у зеніті світової слави, запитали: «Якби храм розписала дуже побожна людина, і це ж зробив комуніст Пікассо, кому б ви надали перевагу»? Він відповів: «Пікассо зробив би це краще. Тому я б вважав доцільнішим доручити розпис храму комуністові

Пікассо, ніж тому, хто глибоко вірить у Бога, але не розуміє, що таке розпис храму». Жлоб за визначенням не здатен створювати справжнє мистецтво. У нього і в мистецтві все виходить із префіксом недо-.

Художник зобов’язаний ставити діагноз суспільству і констатувати розвиток або ту чи іншу стадію хвороби. Бо жлобство — це хвороба.

Варвари

У культурно-мистецькому аспекті ми живемо у своєрідному мавпятнику / «абізьянніку», і завдання художників — зробити з мавп людей. Ось, наприклад, творчість Іллі Чічкана в цьому розрізі дуже актуальна. Би уявляєте, до нього навіть звертаються нинішні олігархи з проханням намалювати власну сім’ю в образах мавп. Їхній культурний та інтелектуальний рівень розвитку такий, що вони навіть не усвідомлюють того, що замовляють художникові пародію на самих себе.

На Заході триває загальний спад енергійності... А жлоб за своєю варварською природою — енергійний, і він подобається саме цією фонтануючою дикою енергією. І прийматимуть його або його творчість як об’єкт мистецтва лише до того моменту, доки він не зазіхне на право бути рівним з тими, хто за ним спостерігає і досліджує його. Щойно він зазіхне на це право, відразу ж буде чітко окреслена межа, за яку йому заходити не дозволять.

Мені здається, що рафінувати культуру набагато складніше, ніж її спрощувати, і в цьому я бачу особисту місію. Сприяти руйнуванню культурних засад і традицій не маю бажання, а тому на віддалі із задоволенням спостерігатиму, як за допомогою гумору та іронії мої колеги по мистецтву досліджуватимуть проблему жлобства.