Жлобологія

Фото: Руслан Захарченко

Олексій Залевський — дизайнер, режисер. Народився 1974 р. у м. Києві. Закінчив Одеське театрально-художнє технічне училище за спеціальностями «художник-гример» і «художник-лялькар» (1993). Перша колекція — «Страсти по бутылке» (1993). Створив сезонні колекції під брендом ZALEVSKIY (1997). Отримав першу премію на фестивалі «Адміралтейська голка» у 1995 р. (Санкт-Петербурґ) і Національну премію «Київська пектораль» як художник-постановник та художник з костюмів за виставу «Місто майстрів» (1999). Створив костюми для вистави «Вишневий сад» А.Чехова у Рівненському академічному театрі. Співпрацював з українськими та росій-ським телеканалами, зокрема як режисер-постановник теле-проектів українських каналів. Зняв повнометражний детективний мюзикл «Z-Joke» (2012).

Жлобська мода 80-х

Раніше, багато років тому, коли був юним, я чванився через слово «жлоб». У часи постперебудовні для мене багато чого було жлобством. Я тоді хіпував-панкував, тож коли бачив джинси-банани на якійсь людині, не міг стримати сліз (Сміється. — Упоряд.) — цей одяг для мене був атрибутом жлобства. Так само джинси з трьома защипами, мені на той час уже було зрозуміло, що це некрасиво і спотворює фігуру. Взагалі, то була якась краса неземна 80-х, як-от: пластикова біжутерія... Інша річ, звідки вона взялася? З голодних часів.

Наші племена мумба-юмба з Радянського Союзу ладні були обміняти все своє золото на пластмасові «буси».

Я навіть обурювався: ну як можна носити такий недолугий одяг (?), як жінки можуть одягати на себе ці безформні спідниці, лосіни... А найбільше мене дивували чотириповерхові чубки, або «чьолкі з начосом»: один рівень, другий, третій... і ще четвертий...

Стрижку «каскад» я вважав найпотворнішою з усіх можливих, але доводилося так стригти, бо вчився і підробляв перукарем, а замовляли найчастіше саме «каскад». І вистригаєш ти щось а ля ірокез, потім ще хочуть хімію — хіба не справжній панк(?), і щось краще вигадати годі. Оце був такий еталон краси тоді. Друге місце посіла «хімія», і навіть якщо у жінки волосся на голові було напрочуд мало, все одно вона хотіла «хімію»: щоб був «об’єм». Естрадні зірки: Іво Бобул, Ліля Сандулеса, Ірина Білик і багато інших не відставали від останніх писків моди.

Але потім я зрозумів: несмак — це теж певний вид смаку. І люди вибирають саме його. Тому жлобство — своєрідний тип смаку, якому певні люди надають перевагу.

Завжди знайдуться ті, які оберуть жлобство, бо їм подобається такий стиль, якщо хочете, напрямок. Вони просто не усвідомлюють цінності і вартості того, що обирають.

Тепер для мене жлоб не має візуальної форми, бо я поблажливо ставлюся до зовнішніх проявів смаку чи його відсутності. Я сам інколи виходжу на вулицю в такому вигляді, що хтось може подумати, ніби я відпочиваю в себе на дачі (Сміється. — Упоряд.). Мені все одно, що хтось подумає про те, який на мені одяг.

Модний апофігей

Як у радянській моді, так і в сучасній — жлобство присутнє. Воно було завжди.

А коли «вилізла» людська внутрішня природна сутність — потяг до багатства, щоб «па-багатаму», тоді й почали множитися й інші речі, пов’язані з цим явищем. Породив таку жлобську моду радянський час, коли не було яскравих виразних речей, не бачили тоді футболок з написами, прінтами Chanel. Все, що було написано іншою мовою, тоді стало апофігеєм моди. Неважливо що на тій речі написано, головне, щоб англійськими буквами. Тому й ознакою багатства людини було те, скільки в неї брендованих, «підписаних» речей, або кількість англійських букв, які на ній написані — починаючи від трусів і закінчуючи рештою всього. Це й був показник розкоші на той час.

І дорогі наші китайські колеги зрозуміли тренд — і почали виробляти більш дешеві версії такого вигляду. Тобто на вигляд look нібито нічим не відрізнявся від оригіналу, тим паче, що на фотографії ці речі взагалі виглядатимуть ідентичними.

Тканину, фактуру через фотознімок не можна точно визначити. Такий самий на вигляд виріб можна виготовити і за 3 копійки, і за 3 тисячі доларів. На фотографії вони практично не відрізнятимуться один від одного. Тому якість одягу і якість «носибельності» можуть визначати люди, які є професіоналами у своїй сфері. Інколи дуже складно побачити різницю між поліестером і бавовною.

Потрібно мати на увазі, що 80, якщо не 90%, населення планети Земля, як страшно це не прозвучить, не розуміються на якості одягу взагалі. На дизайні та якості одягу розуміються заледве 10% людей, але це не споживачі. Загалу сказали, що це модно, красиво і стильно, — і вони купили. Стосовно українського жлобства, то воно і в цій ситуації нікуди не зникає. Бо всередині людини живе. Тому й люди гордо вдягали спортивні костюми «адідас», бордові піджаки. Бо жлобство просто перло з цих людей... Тоді була ще хвиля гламуру: версаче, гуччі, пуччі, шмуччі. Це можна назвати також хвилею італійської моди, яка почалася ще у 80-х роках: армані, розкіш і багатство, бароко, золото, меандри...

Бізнес-леді на тлі офісного планктону

Так склалося, що в історії моди був період диких розкошів — після «перебудови», у середині 80-х, а потім усім нам почали розповідати, що ми повинні бути офісним планктоном. Як нам всім красномовно розповідали, що офіс, приватний бізнес і маркетинг — це дуже модно й актуально, що секретарки, бухгалтери, юристи — наймодніші професії в світі! Тож чи не всі почали про це мріяти. Пригадую цей період, коли мої клієнтки замовляли мені брючні костюми, діловий образ був втіленням сексуальності й елегантності. Жінка мала бути в костюмі — і це вважалося ознакою крутизни. Такою була хвиля тодішньої емансипації. А я ж тоді, в пік мінімалізму, якраз шив кольорові костюми і золоті піджаки. Та час усе розставляє на свої місця. Все одно колір повернувся в моду, він з’явився і в жіночому, і в чоловічому одязі. І знову люди повернулися до природних силуетів: жінки стали жінками — в сукнях, спідницях, а не лише в джинсах.

Не забуду той час, коли всі жінки ходили в чорному: був у моді мінімалізм, стриманість. Замість чорного міг бути сірий колір, і щоб усе — делікатно. В 90-х-2000-х роках нас усіх повчали, що діловий стиль — це тааак піздааато, актуально, красиво, елегантно і, звісно, модно. І лише в чорному ви будете стрункими й гарними.

Чернь

А якщо заглибитись у матеріал, у саму історію моди, то в чорне одягалися хіба челядь, чернь («чорні люди») і прислуга. Аристократія, знать, вищі верстви суспільства не носили чорного і темного одягу до XVII століття. А відколи відмінили кріпосне право, селяни прийшли в місто — все помінялося, запрацювала промисловість і т. д. Тоді ж почали розуміти, що світлі речі швидко брудняться, їх потрібно часто прати. Відтоді й пішла мода на темні кольори. Насправді ж у природі чорної тканини, чорного кольору й нема. Щоб отримати чорний колір через барвник, потрібно було добряче попрацювати...

Чорний колір — аристократично, чи не так? Люди уявляють собі дбайливо скроєний смокінг... або піджак для куріння, який з’явився у XVIII столітті. Тобто ти йдеш в курильню, окрему кімнату, щоб викурити сигару — а щоб попіл не падав куди не слід — придумали такий фасон піджаків, які під час куріння вдягали, а коли виходили до людей — знімали. Нині смокінг подають як еталон елегантності і смаку, а створювався цей костюм для шкідливої звички.

У моді все справді дуже міцно переплітається з історією, історичними подіями і цікавими фактами.

Хто зробив над собою зусилля дізнатися, звідки взялися будьонівки? Не вгадаєте, за часів царя-батюшки не хто інший, як Васнєцов вигадав форму в дусі модерну для вояків. За його ескізами шили славнозвісні будьонівки. А коли радянські хлопці вирішили воювати, то знайшли творіння Васнєцова й нашили на нього п’ятикутну червону зірку. І подали то як власний бренд. Так само над нацистською формою працювали талановиті дизайнери.

Ідеологія ідеологією, та з точки зору дизайнерських талантів у військовій сфері склалося все добре. А от що «привнесла» історія в цю форму — це вже інше питання.

Креатив і креатин

Коли мені людина розповідає, що «я почуваю себе в джинсиках і футболочці модно й елегантно», мені хочеться щоразу крикнути: «Слухай-но, це теж придумали дизайнери!» Авжеж, потім вам розповіли, що джинси — це показник бунтарства, незалежності і т. ін., в ці джинси вклали справжню філософію, через що всім вам здається, що одягнувши джинси стаєте вільними і незалежними... Так, джинсовий одяг перетворився в певну демократичну уніформу, та це вже історія.

Здебільшого мода — це тільки велика іграшка, бо, з погляду функціональності, людині вистачить взимку шкури тварини, а влітку — пов’язки на стегнах. Ясна річ, це перебільшення, та цих кількох простих речей людині було б достатньо, і в них можна було б ходити все життя.

Мода — це така суспільна гра, в яку всі бавляться.

Раніше я їздив на всілякі конкурси, де був у журі, й тоді, і тепер всіляко заохочував людей одягатися нестандартно, тобто оригінально. Тільки так людина знайде свій спосіб одягатися, і з часом на неї перестануть показувати пальцем.

Насправді, думаю, проблема цього суспільства не в здаватися і не в бути. Питання не в цьому.

Але повернімося до провінційної моди... Всі пам’ятають дівчину з міста Павлограда, яка прийшла на свій випускний у спідній білизні. Я брав участь в одній з телепрограм, присвяченій цій витівці, і поцікавився, чому вона вибрала саме той образ — повії (?) Тобто чому в дитини протест не виразився в якомусь художньому образі, креативному підході до справи. Для неї весь креатив чомусь закінчився на панчохах і ... Перші гормони, бажання дитини бути сексуальною — це залишимо на потім, чому, перепитую, з усіх можливих образів ця дівчина обрала саме такий? І я зрозумів, що найбільша проблема провінції — це елементарна неграмотність. Там не знають ні історії моди, ні історії костюма, ні історії мистецтв. Люди не відвідують музеї, не бувають на виставках. А звідки ж їм знати? У шкільній програмі немає такого предмету. А в Європі, коли приходиш до музею, то бачиш, що туди дітей вчителі, викладачі приводять. Ці діти сприймають історію своїми очима, їм з дитинства прищеплюють знання про мистецтво, культуру і т. д. У них інше уявлення виробляється про негліже, оголеність людського тіла.

Із часів Давньої Греції і донині історія костюма широкому загалу не відома. Тому неосвічені люди й відповідно одягаються. І нема усвідомлення історії людського розвитку вза-га-лі.

Навіть якщо ти лінивий європейський студент, то тобі телеканал Discovery про схожі речі розповість. І людина розуміє, що вона частина природи і що до неї і для неї дуже багато чого цікавого вже створили, отже, є певна спадкоємність. Тут не йдеться про те, щоб створити щось нове і велике, а щоб не зруйнувати вже створене.

Хрущовки

Коли я був у Туреччині і бачив уцілілі рештки давньогрецьких поселень, думав над тим, чому їх не відтворять, але завдання архітекторів полягало в іншому: аби не зруйнувати те, що вціліло з тих часів. Тому відновлювати те, що належить до певної епохи, як на мій погляд, теж є смішним, а коли з цього роблять щось ще жахливіше — то це вже справжнє жлобство. Це так, як з Києвом чинять нині, для прикладу. Так спотворити місто, архітектурний ансамбль міста — треба вміти. Таке враження, що в тих фахівців немає елементарних знань ні про простір, ні про архітектуру, тому наше жлобство втілене у житлових будинках...

Коли будувався той дивний будинок, що навпроти Бессарабського ринку, люди говорили: яка краса! Та я побував усередині цього будинку. Що я побачив? Хрущовки з низькими стелями і з незрозумілими розвилками. Це просто жах, це якийсь кретинізм, і коли я дивлюся на людей, які радісно вселяються в нові житлові будинки, побудовані недавно, то думаю: які жахливі ці будинки і квартири...

Будинок, який ще 10 років тому називали модним... підіть і подивіться на нього тепер. Це вже не будівля, а катастрофа. Національна трагедія, а не помешкання.

І сталінська архітектура Хрещатика не така вже й прекрасна, як думали в ті часи.

З погляду сучасності я Хрещатик перебудував би. Звичайно, не в стилі українського бароко. У будь-якому разі не бачу сенсу в тому, щоб зберігати ці потворні сталінські творіння. Це що, пам’ятки архітектури? Хтось бачить у тому ампір, а я — імперські замашки.

Лебеді й друїди

Територіально, я вважаю, ми нація язичників. І це наше друщство, еллінство, періодично пробивається в нас, як і раніше, — через український фольклор. Та що далі, то воно слабшає. Тому я не бачу української культури, я не розумію, де ж вона, у чому? Я з піною на губах сперечався на цю тему з одним зі своїх знайомих. Так і залишився при своїй думці. З погляду світового мистецтва, є наслідувальні види мистецтв і є чисті. Це один із головних критеріїв. Як приклад — грецька культура вважається чистою. У них — своя філософія, краса тіла, краса оголеності, життєві цінності. І є римська культура, яка зруйнувала Грецію і на її здобутках побудувала свої цінності, але їхня культура є наслідувальною. Античну Грецію наслідував ампір, з неї почерпнуло Відродження; періодично в історії стилі народжувалися на основі начебто забутого. Адже славнозвісне українське бароко у світовому контексті не є первинним мистецтвом. Тобто українська культура не створила нічого, з погляду світової історії, свого, чистого. Так, Малевича надихала Україна, її культура, але творив він не тут. Чимало митців має українське коріння, той же Енді Ворхол, творчостя якого я терпіти не можу, бо це просто зневага й обряза для художників і мистецтва. Хоч він виходець з України, але те, що Ворхол створив, не є українською культурою.

Так само можна говорити, що всі ми хохли і всі ми українці... Тому з точки зору глобальності, на жаль... На жаль, українська культура нині не існує. Двісті-триста років тому вона ще була. І це, ясна річ, прекрасно. Як ті лебеді на килимках — це такий український «парадайз». У цій народній картинці втілюється глибока філософія, розуміння життєвих цінностей. Мрія у чистому вигляді. Іншими словами, так люди бачили рай і малювали його таким, яким його собі уявляли. Тогочасні українці вважали, що все має бути по-багатому, яскраво, пишно. Зверніть увагу, немає похмурих кольорів, а веселі — зелений, червоний... Природа, лебеді, друїдські мотиви даються взнаки. Нині це народне мистецтво — глибоко провінційна річ, і підносити його, подавати як щось нове, оригінальне, неповторне — не бачу підстав. На тлі нинішнього сучасного життя.

Брак ідеї

Здебільшого, із цієї культури зробили кітч, скажімо, в українських ресторанах, принаймні зовні воно так виглядає в моїх очах. Що ми продаємо там — український фольклор. Іноземці приїздять сюди за екзотикою, їм цікаво подивитися на вишиванки, миски розмальовані, крашанки... Кожен турист, який приїздить що в Нью-Йорк, що в Лос-Анджелес, що в Париж, шукає перш за все екзотику. А в Україні теж намагаються відтворити справжній український колорит, українське бароко і таке інше, проте ідеї в тому насправді нема. Тому вся ця шароварщина — кітч, і зрештою, не так уже й добре продається, хоча б тому, що на рівні подібних культур — чеської, болгарської чи румунської — ми далеко не втекли. Тож я вважаю, що не варто з цього робити культ, все це раніше було, за що йому велика дяка, настав час залишити цей фольклор у спокої і зайнятися чимось направду новим.

Із чого треба починати? Перш за все — з освіти, знань і розвитку культурного рівня суспільства. Для прикладу, Франція, де поєднання старого міста із новітніми технологіями не ріже око. Коли стоїть готичний собор, а поруч сучасний фонтан Кандинського — цей ансамбль виглядає красиво, бо все зроблено зі смаком, зі специфічним французьким шармом. Це так само смачно, як французький багет. Французам вистачило ресурсів — інтелектуальних, культурних, на відміну від нас, зберегти і примножити те естетичне, що в них було. Я вже не кажу про їхні музеї, андеґраундне кіно і решту всього, завдяки чому їм вдалося те, що ніяк не вдається тут. Адже вони там у себе не створюють Францію XVIII століття в дусі Людовика ... не репродукують, а йдуть далі.

Життя біля туалету

Розвиток будь-якого культурного суспільства — в шляху далі. Дякуємо історії за те, що вона була, а ми рухаємося вперед. Тобто ми проаналізували свою історію, вивчили її уроки, зробили належні висновки і продовжуємо розвиватися. Не потрібно копатися в старому лайні. Як казав мій знайомий, який би вишуканий нюх ви не мали, та якщо ви живете біля туалету, то рано чи пізно він, цей ваш тонкий нюх, зіпсується.

Не треба жити біля туалету.

Якщо ти живеш не біля вбиральні, то можеш собі дозволити більше. Бачити якісь цікавіші форми, велику архітектуру. Або ти принаймні мусиш помити той туалет, якщо вже життя змушує жити біля нього... А то британці приїздять до нас і дістають культурний шок, коли бачать дірку замість сучасного унітаза. Це ж щось страшне! Бони не розуміють, як таке ще може бути в XXI столітті. Я ж не кажу зараз про високі матерії, а про елементарні речі в українській провінції. Це як чорні діри України.

У містах — ще цікавіше. Знічев’я, буває, потрібно справити малу потребу — і нема де... то можна ж сходити в кущі. Але ні, люди роблять це у під’їздах. Навіщо ви це робите, люди?.. Дерев, дякувати богу, в Києві вистачає. І щоразу місяць часу цей запах вивітрюється і всі в під’їзді змушені мучитися від смороду.

Зізнаюся, якось мене самого вночі «притисло» під Київським оперним театром. Сховався я біля дерева, аж тут наша міліція світить мені в спину... Стою і думаю: чи то вже так мусиш мене освітити, по-іншому ніяк? Звісно, почалися «разборкі», бо я вчинив — «осквєрнєніє»... Ну не знайшов я в центрі столиці туалету, і в мене вже не лишилося сил шукати. Грубо кажучи, якби в мене розірвався сечовий міхур, то це було б краще (?) Я визнаю, що то було з мого боку некрасиво, але фізіологію ніхто не відміняв. Та в нас для міліціонера такий інцидент — це додатковий заробіток, для мене — нервова розмова, крім всього іншого. Це було давно, бо тепер в центрі міста вдосталь ресторанів, так що є де культурно провести час...

Великі автомобілісти

Жлобство — це певний вид ментальності, світогляду, світовідчуття. Це, звісно, не український винахід, бо існує американське, французьке, англійське жлобство... Скажімо, коли я був у Брюсселі, то дізнався, що мати там великий автомобіль або позашляховик, їздити ним вулицями міста вважається жлобством. Бо тільки жлоби з Євросоюзу таке собі дозволяють. А є причини, чому то так називають. По-перше, ти не припаркуєш своє авто в центрі міста, по-друге, надскладно з такими габаритами розвернутися, по-третє, це не екологічно. А що у нас? У нас їздити джипом історичною частиною Києва — це круто. А в Брюсселі та в інших розвинених містах вже зрозуміли, що є маленькі міські автомобілі, а місто не ґумове.

Сексуальні неграмотні ковбої

На великих автомобілях їздять звичайні сільські хлопці. Ковбої неграмотні. Провінція і тільки всього. Стосовно американського культу ковбоїв, то в мене чиєсь захоплення фермерством викликає аж ніяк не симпатію. Це навіть не забите село України, це повальна фермеризація Америки. Це щось на кшталт «ходи скрізь у ковбойських чоботах, їдь на бику/тракторі, дівчину «візьми» на сіннику і т. д.». З чого тут робити етнічний культ, що в ковбоях такого є доброго? Насправді, якщо заглибитися в історію моди ковбойського костюма, можна наткнутися на шерифів, серйозних дядьків, які вбивали добрих індіанців... Із погляду історії, це страшна культура. Мародерство, вбивства, пошуки золота, захоплення чужого, що не їм належало насправді. Тому ковбойський костюм може комусь видатися чимось особливим, бо ковбой — це сексуально, стильно й екзотично, та корені в іншому шукати треба...

А коріння цього — у неграмотності.

Мавпочки і планета

Бо вже всі на планеті Земля, хіба крім останніх амазонських племен, перемішались. Це беззаперечний доконаний факт. Давно час заспокоїтися з тими національними питаннями і чистотою крові. У Франції більше арабів, ніж самих французів.

Так, я розумію, що культурні традиції... Їх потрібно берегти і заєбісь... я так радію за вас усіх. Бережіть! Тільки не треба з цього робити громадянську війну. Релігійну... Коли нарешті люди зрозуміють, що вони всі однаково люди? Як ті мавпочки, з двома руками, двома ногами, тоді ж дуже багато проблем відпаде.

А в нас ніяк не відпаде.

Бо на цих конфліктах і проблемах... виживає економіка, деякі люди багатіють, живе вся планетарна система. Ну і глобалізація дійде, врешті-решт, до того, що буде один-єдиний президент усієї планети Земля. Нічого поганого в цьому ніби нема. Але чи є смисл всьому цьому опиратися? Це неминучість. Це процес розвитку світового суспільства.

Епоха мультикультурності, кажуть, закінчилася? Безглуздо в це вірити.

Ви не любите арабів? Знаєте, а серед них є культурні, цікаві, хороші люди.

Одного разу в Америці на заправці я відчув себе справжнім расистом. Згодом зрозумів, що й серед афроамериканців є освічені люди.

Не релігія, не зовнішність творить людину, а грамотність або її відсутність.

Я раніше думав, чому міста потворнішають. Що з ними відбувається? А все просто: чисельність населення зростає, всі хочуть жити в містах, у центрі.

Хмародери ти нікуди не подінеш.

Треба визнати, що ми зробили стрибок, який європейці не за 20 років здійснили. А ми за два десятки років змушені були. Хоча збоку ми виглядаємо мавпами, які з дерева ще не злізли. Для них, європейців. Та ми були закритою країною з тоталітарним правлінням, а коли нарешті ми звільнилися, то весь соціально-економічний пласт історії виявилося заскладно пройти в такі екстремальні терміни. Тоді як на Заході були свої хіпі, психоделічні революції, домогосподарки... все це вони пройшли.

Нас випустили із радянського зоопарку, а правил життя на волі ми не знаємо.

Тоді як решта світу жила собі поруч, ми про неї знали вкрай мало. І нам швиденько розказали, на якій пальмі ми сидимо.

Анекдоти про російських туристів, людей з пострадянського простору — із цієї серії.

Коли я був у 8-му класі, постійно отримував «трійки» з англійської мови. Я запитував у вчительки: а нащо ми вчимо цю мову? Ми ж нею ніколи користуватися не будемо. Тобто я тоді чітко знав, що ця мова мені не знадобиться... Як латина, мертва назавжди. А тепер розумію, що треба вчити — і латину, і все, що викликає цікавість. Але без марксистсько-ленінського фанатизму. Нині завчене навіть не згадаю... як і шкільну програму з хімії. Я не вивчав також української мови. Цілком розумію україномовних людей, але говорити українською не вмію, не знаю цієї мови на належному рівні. Я виховувався в російськомовному середовищі, мав свій середньостатистичний життєвий план: стати інженером, отримувати 100 рублів зарплати щомісяця, мати жінку і трьох дітей. Такий життєвий еталон. Як і у всіх нормальних радянських людей. Але, що дуже добре, все сталося, склалося по-іншому...